РОЗДІЛ ШОСТИЙ „СПОВІДЬ”
Підвівся й підійшов він до вікна.
Й з хвилину мовчи через скло дивився.
Надворі травень. Навкруги цвіте весна.
Усе радіє, один він лиш зажурився.
Оксана теж до нього підійшла.
- Пробач, Оксано, знову я в усьому винен.
Відповісти вона нічого не змогла,
Запанувала тиша на хвилину.
- Я дурнем був, ніщо не розумів.
І думав, що минеться все мені.
Я не любив, любити я не вмів,
Але життя мені сказало: «Ні!»
«Достатньо вже знущатися тобі.
Пора відчути і тобі страждання!»
Хіба ж я міг подумати тоді,
Що стільки болю завдає кохання?
- Не міг. Звичайно. Бо тоді я не любив.
І потім я вже усвідомив тільки,
Скільком серця безжально я розбив.
І душ невинних погубив я скільки!
Лише тепер я усвідомив те,
Як дорого нам коштує життя.
Стоптать безжально, як зумів святе
І чисте, й непорочне почуття.
Над почуттям оцим я насміхався!
Не чув, не помічав страждань чужих.
Я дурнем був, тому і не боявся,
Що сам колись заплутаюся в них.
Та час ішов. Наталю я зустрів.
І серце крижане водою стало.
Нарешті покохати я зумів
Її одну, й вона мене кохала.
Я знаю! Хоч і гордою була,
Коли ми у кав’ярні говорили.
Але у цьому лиш моя вина…
- Він змовк, бо говорить не стало сили.
Він відвернувся й на Наталю подививсь.
І посміхнувся, хоч заплакати хотілось.
І так стояти мовчки залишивсь…
Лиш за вікном дерева шелестіли.
Якби лиш знав, кому оце казав!
І душу він свою кому відкрив.
То, мабуть, краще, краще вже мовчав,
І біль свій десь у серці схоронив.
Оксана мовчки слухала його.
І слова жодного вуста не проронили.
Кохала, як колись вона його,
Тепер ненавиділа, скільки було сили.
Ненависть й помста одночасно розгорілись,
Пихою, гордістю запалені обі.
«Він пошкодує, що ми з ним тоді зустрілись.
І буде біль той радістю мені!»
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!