Пекло в чотирьох сезонах

Весна ще тихо зацвітала…

Сонце ще не на краю стояло

ще не пекло, не обпікало,

та вже кістки ламало.

Літо, як завжди…

пекло — смерділо.

Чи це воно, чи мухи,

мої останки з’їли.

Осінь де просто лило…

здалося, що й душа

моя вже чорним листям

під ногами згнила.

Зима…

продовжила пекти морозом,

зривала дикі борозни.

Багряні лінії покривали тіло.

…дзенькнули кайданки

І знову літо…

смердить і душить власне тіло.

Я продовжую боятись…

руки я свої підняти —

і мить єдину обірвати.

***

Це не було пеклом без обличчя.

Це була її форма. Її життя.

— З прологу «Рурук: Право на форму» —