На війну…

Тяглася ніч, полином пахло в хаті,

Свіча горіла, плакала в кутку.

Сльозу солону витирала мати,

Збирала свого сина на війну.

Вона в торбину свіжий хліб поклала,

Що пахнув полем, сонцем і дощем,

В сорочку оберіг вона вшивала,

Щоб захистила сина під вогнем.

«Візьми, мій сину, оберіг на груди,

Нехай від кулі серце вбереже.

І повертайся — я чекати буду…»

Перехрестила — й ворога кляне.

Він посміхнувся, обійняв за плечі:

«Прости, матусю, — вже пора іти.

Давай рюкзак та інші мої речі.

Іду… Не плач…» — майнула тінь сльози.

Переступив поріг і щез в тумані,

Підборів стукіт нишком затихав.

Лишилась мати — серце, рвана рана.

Неспокій душу рвав і шматував…

16 травня 2026 р.