Доки мене називають ним

Фландрія (Бельгія),

Західний фронт, Пашендейле,

Третя битва при Іпрі,

Листопад 1917 року

Дощ здавався важкою, маслянистою завісою, що назавжди відгородила небо від понівеченої, переораної залізом землі. Осінь 1917 року вповзала у вирви Пашендейле разом із жовтим примарним туманом, який пахнув гнилими яблуками та пороховим гаром. Земля під ногами британського батальйону більше не мала тривкості; вона перетворилася на бездонне, іржаве місиво, здатне ковтати людей разом із їхніми гвинтівками, обітницями та спогадами про далеку Англію.

Рядовий Вільгельм Вотерс притискався спиною до мокрого глиняного бруствера, щомиті чекаючи, коли черговий німецький снаряд перетворить їхній тимчасовий сховок на братську могилу. Його пальці, зведені судомою від холоду, міцно стискали затвор гвинтівки Лі-Енфілд. Поруч із ним, ледь чутно дихаючи крізь зціплені зуби, напівлежав капрал Томас Блеквуд. Вони опинилися в цій вирві випадково, відрізані від основних сил під час ранкової атаки, мета якої тепер здавалася абсолютно абсурдною й далекою — вибити супротивника з бетонованого доту на пагорбі, що височів над цим болотним пеклом. Без знищення цієї вогневої точки весь наступ полку перетворювався на безглузде винищення живої плоті.

— Вілле! — голос Томаса прозвучав глухо, крізь клекіт артилерії, що розривала простір десь на флангах. — Якщо не підберемося ближче до їхнього бруствера, вони переклацають нас, як щурів у коморі. Треба перетягнути «Льюїс». Нам потрібен вогонь, щоб притиснути їх до землі!

Кулемет «Льюїс», важкий і заляпаний рудою грязюкою, лежав за три ярди від них, накритий тілом молодого хлопця з Йоркшира. Це був Артур Гілл, один із тих «побратимів», які пішли на фронт прямісінько зі сталеливарного заводу в Шеффілді.

— О ні, Джордж, тримайся, хлопче, тримайся... — долинав з іншого краю вирви надривний, майже дитячий плач. Це кричав рядовий Чарлі Сміт, намагаючись затиснути руками розірваний живіт свого кузена, Джорджа Вудена. Вони виросли на одній вулиці, жили через паркан, а тепер Джордж повільно занурювався в рідке багно, і його очі, вже скляні від наближення смерті, відбивали блідий спалах чергової ракети.

— Поглянь на мене, Джордж! Не засинай, чуєш, скоро підійдуть санітари…

Але жодних санітарів не могло бути в цьому хаосі. Військова мета їхнього перебування тут звузилася до найпростішого і найстрашнішого закону війни: вижити й дати шанс тим, хто йшов позаду.

Томас Блеквуд переглянувся з Вільгельмом. У погляді капрала вже давно не було страху — лише глибокий, майже святий спокій та сум людини, яка точно знає свій обов'язок. Томас народився і виріс серед цих хлопців, він відчував відповідальність за кожне життя, яке зараз згасало в багнюці. Вільгельм же, чужинець із Ліверпуля, який прибув до їх полка близько року тому, щоб поповнити страшні втрати під Соммі, наразі дивився на Томаса з німим запитом, готовий виконувати будь-який наказ, аби лише не залишатися наодинці з цим всесвітнім жахом.

— Робимо так, Вілле, — Томас поклав важку долоню на плече Вотерса. — Я роблю ривок до кулемета. Ти прикриваєш мене з бруствера. Працюй затвором так швидко, як тільки вміють твої пальці. Тільки-но я заляжу за «льюїсом» — ти переповзаєш до мене. Зрозумів?

— Зрозумів, капрале, — тихо відповів Вільгельм, відчуваючи, як серце б'ється десь у самому горлі, солоне від присмаку крові на спечених губах. — Тільки не баріться. Там, попереду, німецькі кулеметники міняють стрічку, у нас є пів хвилини.

— Чарлі! — крикнув Томас у бік плачучого хлопця. — Припини вити! Бери гвинтівку Джорджа і дивись на лівий фланг! Якщо хтось сунеться з траншеї — стріляй без попередження!

Чарлі Сміт витер брудним рукавом сльози та кров із обличчя, його підборіддя тремтіло, але він слухняно потягнувся за зброєю померлого брата.

— Добре, капрале... добре... — прошепотів він, пересмикуючи затвор. — Вони за це заплатять! Всі заплатять…

Томас глибоко вдихнув повітря, яке, здавалося, складалося лише з отруйного диму та вологи. Його обручка на лівій руці, ледь помітна під шаром сірої глини, на мить блиснула тьмяним золотом у світлі чергового розриву.

— Ну, з Богом, Вілле, — сказав Томас, і в його голосі на мить проступив той самий м'який йоркширський акцент, що нагадував про рідну домівку.

Капрал відштовхнувся від слизького схилу і викинув своє тіло вперед, у відкрите, прострілюване місиво.

Вільгельм одразу ж підвівся над бруствером, ловлячи в приціл сіру лінію ворожих окопів, і почав стріляти, випускаючи кулю за кулею у затягнуту димом безвихідь.

Гвинтівка в руках Вільгельма здригалася від кожного пострілу, віддаючи сухим, звичним болем у плече. Він працював затвором механічно, майже не цілячись у сіру, розмиту дощем лінію німецьких траншей, — за три роки на цій війні його рухи набули тієї страшної, автоматичної точності, яка з'являється у ремісників, котрі щодня виконують одну й ту саму марудну роботу. Його довге, жилаве тіло, висушене роками окопного голоду та постійної вологи, ідеально втискалося в кожен вигин глиняного бруствера.

Вільгельму Вотерсу ще не було тридцяти, він лише місяць тому відзначив свій двадцять четвертий день народження. Це був вік, коли чоловіки в Англії, зазвичай, обзаводяться власним будинком, рахують прибутки в лавках або виховують підростаючих синів.

Але під брудним, просякнутим вошами й окопною сіркою сукном шинелі Вілла не було нічого, крім сухої, піджарої плоті. З-під каски, насунутої на самі надбрівні дуги, вибивалися пасма жорсткого, чорного як смола волосся, що давно збилося в ковтуни. Його обличчя, заросле густою, вугільно-чорною щетиною, здавалося висіченим із каменю — гострі вилиці, глибокі западини навколо темних, майже чорних очей, які вже давно розучилися дивуватися смерті.

Він воював з чотирнадцятого. Три роки. Три нескінченні зими, які злилися в один суцільний, затяжний кошмар із замерзлої води, гнилої соломи та запаху розкладання. Війна вимотала його до самої кістки, спустошила зсередини, залишивши замість душі лише випалений, холодний попіл. Але найстрашнішим було те, що Вільгельм не знав, заради чого він має вижити. На відміну від решти хлопців у цьому батальйоні, йому не було куди повертатися. У нього не було дому — лише згадки про сирітські притулки Ліверпуля та холодні ліжка в ночліжках лондонських доків, де його ніхто ніколи не чекав.

Поруч, за кілька ярдів попереду, крізь фонтани брудної води проривався Томас. Вони були дивно схожі зовні — одного зросту, обоє вищі за більшість своїх однополчан, піджарі, широкоплечі, загартовані роками праці. Але якщо Вільгельм нагадував дику, обвітрену скелю, то в Томасі навіть зараз, під шаром болотяної глини, проглядалася м'яка, спокійна шляхетність людини, яка знає тепло рідного вогнища. Каштанове волосся капрала, що потемніло від дощу, прилипло до чола, а темно-карі очі, оточені сіткою ранніх зморшок від постійного напруження, відчайдушно шукали в грязюці ручку кулемета. Його обличчя теж ховалося за широкою каштановою бородою, яка робила його схожим на давнього лісоруба чи казкаря, якого занесло в це залізне пекло.

Вільгельм провів поглядом Томаса, який нарешті впав животом на бруствер біля «Льюїса», і на мить затримав подих. Гіркота стисла горло. Він згадав, як учора ввечері, при світлі згасаючого недогарка свічки у бліндажі, ці хлопці перебирали свої скарби. Навіть Чарлі Сміт, наймолодший серед них, якому ледь виповнилося дев'ятнадцять, мав у кишені засмальцьовану стрічку від волосся своєї нареченої з Галіфакса. Вони всі мали нитки, що зв'язували їх із живим світом. Вони говорили про врожаї, про ціни на сукно, про те, як питимуть ель у місцевому пабі, коли все це скінчиться.

А Томас Блеквуд мав найбільше, хоча був лише на рік чи два старший за Вілла. Вдома, в маленькому кам'яному котеджі на околиці Йоркширських пусток, на нього чекала дружина Елайза і малюк Артур, який народився якраз тоді, коли їхній батальйон вантажився на потяги до Саутгемптона. Томас носив в душі і серці ціле життя, сповнене любові, дитячого сміху та затишних вечорів, тоді як Вільгельм не мав нічого, крім свого імені та солдатського номера на бляшаному жетоні.

— Вілле! Давай сюди! — крик Томаса розірвав коло його думок. Капрал уже розвертав важкий диск кулемета в бік німецького гнізда, міцно утримуючи зброю лівою рукою, поки права налягала на станину. Його темні очі горіли рішучістю. — Прикриття працює! Повзи, Вілле, швидше, матір твою!

Німецький кулемет на пагорбі знову ожив, довга черга прошила повітря над самою вирвою, зрізаючи залишки колючого дроту. Вільгельм закинув гвинтівку за спину, глибоко втиснувся обличчям у холодну глину, відчуваючи її смак на зубах, і поповз уперед, туди, де каштанова борода Томаса Блеквуда була єдиним орієнтиром у цьому сірому, вмираючому світі.

Повітря раптом втратило свою прозорість, перетворившись на розпечену, маслянисту суміш із фосфорного диму, дрібно розмеленої землі та металевого присмаку крові. Черговий німецький снаряд — важкий, стоп'ятдесятиміліметровий — ударив у самий край їхнього колишнього притулку. Земля здригнулася, наче жива істота в агонії, і видала глухий, підземний стогін. Вибухова хвиля шварконула Вільгельма вперед, втиснувши його обличчям у рідке місиво, а зверху на нього ринула важка лавина рудої фландрської глини.

Коли він прочистив очі й виплюнув солону, зернисту багнюку, світ навколо остаточно розпався. На тому місці, де щойно плакав рядовий Чарлі Сміт, тепер зяяла лише нова чорна вирва, яка швидко наповнювалася брудною водою; ні Чарлі, ні тіла його кузена Джорджа більше не було — війна стерла їх із лиця землі разом із їхніми йоркширськими спогадами та стрічками наречених.

Кулемет «Льюїс» лежав боком, наполовину занурений у грязюку, його важкий ствол димів від перегріву. А поруч, горілиць, розкинувши руки, лежав Томас.

— Томе! — хрипке, дике волання вирвалося з грудей Вільгельма, але воно потонуло в суцільному гуркоті артилерії.

Вотерс поповз. Його піджаре, висушене тіло чіплялося за кожен виступ, пальці лівої руки по лікоть занурювалися в холодну, липку рідину, яка тепер здавалася живою потворою, що навмисно тримала його за ноги. Кожен рух давався з неймовірними зусиллями. Багно навколо кулеметного гнізда перетворилося на бездонну трясовину. Тільки-но Вільгельм намагався відштовхнутися, як коліна й лікті провалювалися ще глибше, засмоктуючи його в це іржаве болотне черево.

Коли він зрештою дістався до капрала і вхопив його за комір шинелі, то, з жахом помітив, що осколок німецького снаряда пробив груди Томаса з правого боку. Крізь розірване сукно мундира, змішуючись із дощовою водою, поштовхами виходила густа, темна кров, забарвлюючи глину навколо в колір перестиглої вишні. З кожним важким, сиплим подихом капрала з цієї жахливої рани виривався кривавий розпінений свист. Його борода була повністю заляпана рудим мулом, а очі швидко тьмяніли, покриваючись смертною паволокою, наче зимове вікно інеєм.

— Томе, тримайся, чуєш мене, Блеквуде, чорт тебе забирай! — Вільгельм закричав прямо йому в обличчя, намагаючись підтягнути його вище, на слизький схил вирви.

Але земля зраджувала їх. Від кожної спроби Вільгельма втримати капрала, від кожного поштовху його ніг, вони обоє лише глибше занурювалися в багнюку. Вода вже підступала Томасу до потилиці, а Вільгельм відчував, як грязюка міцно тримає його власні стегна, не відпускаючи ні на дюйм. Вони повільно тонули удвох, посеред цього задимленого, виючого пустирища.

Томас раптово поворухнувся. Його ліва рука, слабка й тремтяча, піднялася і вхопила Вільгельма за обшлаг шинелі. У цих темних, згасаючих очах на мить спалахнула така відчайдушна, страшна ясність, що Вотерс занімів. Томас більше не бачив війни. Він дивився крізь Вільгельма, туди, де за тисячі миль цвіла вересом його далека Англія.

— Вілле... чуєш?.. — його голос був ледь чутним, схожим на шурхіт сухого листя під ногами. — Назад шляху немає... хлопці все... нікого не залишилося... Елайза... вона пропаде... На вдовську пенсію... на ці копійки... їм не вижити в Йоркширі... малий... Артур... не кидай їх, Вілле... благаю…

Зусиллям, яке, здавалося, коштувало йому останніх крапель життя, Томас потягнувся правою рукою до своєї шиї. Його пальці, заляпані кров'ю і брудом, намацали бляшаний армійський жетон на шнурку. Він не зняв його, а просто рвонув із такою силою, що шнурок лопнув, лишивши на шиї червону смугу.

Потім, зціпивши зуби від болю, Томас почав стягувати з безіменного пальця лівої руки просту, тонку золоту обручку. Вона йшла важко, чіпляючись за суглоб, що набряк від окопної вологи, але капрал подолав цей останній дюйм. Він схопив долоню Вільгельма — ту саму, якою Вотерс намагався затиснути його рану, — силоміць розтиснув його пальці й вклав туди жетон, обручку та промоклий, загорнутий у брезент згорток із листами, який дістав зі своєї внутрішньої кишені.

— Не... кидай їх... — знову прохрипів Томас, і його пальці востаннє стисли руку Вільгельма, лишаючи на ній брудні, криваві смуги. — Вона чекає... капрала... Блеквуда…

— Блеквуд! Том! Ні! — закричав Вільгельм, і цей крик, повний такого відчаю, якого він ніколи не дозволяв собі за всі роки самотності, розірвав його власні легені. — Дивись на мене, Томе! Не смій помирати! Не смій залишати мене тут самого! Блеквуд!

Але капрал Томас Блеквуд більше не чув. Його голова важко відкинулася назад, занурюючись у руду фландрську грязюку, яка миттєво почала обліплювати волосся. Темні очі залишилися відкритими, але вони більше нічого не відбивали — ні спалахів німецьких ракет, ні сірого неба Фландрії, ні обличчя Вільгельма, який усе ще тримав його за плечі, повільно занурюючись разом із ним у бездонне ліжко Пашендейле.

Світ навколо раптово втратив свої контури й звуки, стиснувшись до одного-єдиного спалаху. Це було не вогняне сіре полум’я німецького снаряда, а сліпуче, абсолютне біле світло, яке на мить випалило саму темряву Фландрії. Вільгельма ніби підхопила гігантська невидима рука й понесла кудись угору, геть від розірваних грудей Томаса, від кривавого багна Пашендейле, від самого його земного існування.

Ще одна вибухова хвиля наздогнала його тіло в повітрі, розвертаючи й ламаючи траєкторію падіння. У цьому леті, що тривав якусь частку секунди, у його гарячковому мозку спалахнула остання, відчайдушна, судорожна думка: «Триматися... не закривати очей... залишитися в свідомості за будь-яких обставин...». Вілл знав: якщо він зараз дозволить темряві забрати себе, це болото стане його останнім прихистком, і ніхто ніколи не дізнається, де згинув рядовий Вотерс.

Удар був глухим і страшним. Його тіло влетіло спиною в глибоке, рідке багно сусідньої вирви, а наступної миті зверху, наче важка кам'яна плита, ринула лавина підкинутої вибухом землі й кіптяви. Світло згасло, лишивши по собі лише тотальний, усеохопний біль, який залізом розлився по кожному суглобу, кожному м'язу. Особливо пекло праву сторону обличчя та передпліччя — уламки снаряда посікли шкіру, змішуючись із гарячим металом і сирою глиною.

Потім пішов дощ. Він припустив із новою, холодною силою, але замість того, щоб змити бруд, він лише перетворював землю над Вільгельмом на важкий, липкий саван. Іржава вода разом із мулом потекли по чолу, заливаючи очі, проникаючи в ніздрі та запікаючись на губах. Свідомість меркла, стаючи дедалі тоншою, схожою на клапоть паперу, що тліє в багатті. Проте його права рука, понівечена, гаряча від крові, залишалася живою. Пальці, зведені страшною судомою, мертвою хваткою стискали в кулаку речі: бляшаний жетон й тонку золоту обручку. Метал буквально врізався в поранену долоню, стаючи частиною його власного тіла.

— Том... — ледь чутний, хрипкий звук вирвався з його спечених губ разом із кривавою піною. — Том... Блеквуд…

Він провалювався в глибоку, чорну пітьму, де не було ні часу, ні простору, а потім знову виринав на поверхню, коли біль ставав надто гострим. Вільгельм повністю загубив лік годинам чи, можливо, дням. Минав день, чи наставала ніч — небо над Фландрією залишалося однаково сірим і мертвим. Йому здавалося, що він лежить на дні величезного склепу, де збираються душі всього загиблого батальйону.

Коли світло знову торкнулося повік, воно було іншим — тьмяним, жовтим, схожим на промінь заляпаного грязюкою ліхтаря. Крізь пелену мулу, що заліпив очі, Вільгельм розрізнив дві високі тіні, які схилилися над його вирвою. Вони здавалися примарами, вихідцями з того світу, де більше не стріляли. До його слуху, наче крізь товщу води, долинули чужі, далекі голоси. Англійська мова, але з іншим, південним акцентом, не схожим на рідний говір його померлих побратимів.

— Дивись, тут ще один. Живий, здається. Обличчя в суцільних шрамах, права рука вся в крові... Документів немає, шинель розірвана.

Хтось обережно, але впевнено торкнувся його плеча, намагаючись намацати пульс на шиї. Ліхтар хитнувся, і світло різануло по понівечених повіках Вільгельма.

— Ваше ім'я, сер? — голос пролунав ближче, перекриваючи тихий шурхіт дощу. — Ви чуєте нас? Назвіть ваше ім'я та полк. Ваше ім'я, сер?

Вільгельм не бачив їх, не чув, не розумів. Перед його затуманеним поглядом усе ще стояло чисте, спокійне обличчя Томаса Блеквуда, який повільно занурювався в болото.

Вілл відкрив рот, ловлячи губами холодні краплі дощу, і з самого коріння своєї змученої душі виштовхнув єдині слова, які могло породити його марення:

— Том... Том... Блеквуд!...