Тонка біла нитка

Він прокинувся в напівтемряві від пекучого болю. Потягнувся до рани: її було закрито шматком цупкої тканини. Ба більше: схоже, рану не перев’язано, а саме накрито. І тканина ця прилипла до шкіри так міцно, що чоловікові не вдалося навіть підчепити кінчик, аби спробувати її зірвати.

Він був роздягнений до пояса, але вкритий густо тканим, проте легким та приємним на дотик покривалом. Лежав на твердій поверхні, застеленій простирадлом, виготовленим, мабуть, із того самого полотна.

Наступною дала про себе знати спрага: чоловік провів шорстким язиком по пересохлих губах. Обережно поводив біля себе лівою рукою – намацав стіну. Ворушити правою заважав біль.

З бідою підвівся й сів, притулившись до прохолодного каменю. Очі призвичаїлися й уже могли розгледіти місце, в якому він опинився. Хоч як крути, це була печера. Чоловік перебував у розширеній її частині. Кому ця кишеня завдячувала існуванням – природі чи чиїмось рукам – на перше око збагнути важко. Всередині не було нічого, вартого уваги. Печера звужувалася й продовжувалася в обидва боки: з одного надходило світло, інший поринав у суцільну темряву. Чоловік устав, накинувши на плечі ковдру, і попростував до освітленої частини. Повітря тут сухе й свіже, а проходом гуляє слабкий протяг.

Наближаючись до виходу, чоловік примружився й виставив руку, прикриваючи очі долонею. Ступав поволі. Ззовні його зустрів яскравий день та краєвид, від якого перехопило дух: він опинився на краю стрімкої скелі. Дерева внизу – що висока трава; стріла сюди нізащо не долетить; та що там стріла, навіть птахи літають під ногами. Він позадкував. Заспокоївшись, підійшов до обриву вдруге: прямовисна брила – скільки сягає око; нічого, що б підказало, яким чином можна спуститись. Попереду – обрій під блакитним сукном неба. Сонця не видно: ховається десь за склепінням над головою. Внизу простягається горбиста місцевість, укрита лісом. Справа й зліва видніються далекі гірські хребти, а вдалечині попереду – чийсь замок. Розвернувшись, чоловік звернув увагу на свою накидку: білосніжна, такої він ніколи не бачив. Має такий вигляд, наче місце їй не в печері, а на плечах якогось вельможі… На нього зненацька накотився голод. Зітхнувши, подався назад углиб.

Ось він стоїть перед входом у темряву: напружено вдивляється всередину. Якщо вірити очам, там має бути така сама простора порожнина. Втягнувши ротом повітря, ступив крок.

«Не смій!» – почув жіночий голос.

Чоловік завмер. З іншого боку – тиша. Він насилу спромігся:

– Во… ди!..

Йому здалося, ніби він зачув ледь уловимий шурхіт. Звів брови, витягнув уперед шию. І може заприсягтися, що побачив рух якоїсь тіні. Наступної миті біля його ніг упав повний бурдюк. Він підняв його, потримав трохи, подивився, потім опустив і сів поруч. Притримуючи ногами, взявся розв’язувати. Упоравшись, спочатку підніс до носа, але вже наступної миті жадібно припав до нього губами.

Утамувавши спрагу, чоловік глянув у пітьму, потім подивився туди, де він лежав. Зрештою поніс міх до своєї постелі. Але перегодом повернувся до сполучення між печерами. Він відкрив рота й набрав повітря…

«Забирайся звідси!»

Чоловік покліпав.

– Але… я… – подивився на прохід, який вів до виходу. – Я не знаю, як, – промовив назад до темряви.

У відповідь – мовчання.

Він постояв, потім утомлено обперся спиною об стіну, а перегодом уже сидів, звісивши голову. Через якийсь час знесилено підняв обличчя.

– А… а можна мені чогось поїсти? Хоч трохи… що завгодно… чого не шкода…

Після цього чоловік радше почув, ніж побачив в’я́зку, що впала на землю. Він наблизився до неї й нагнувся, щоб підняти.

– Дя… – передумавши на півдорозі, випростався й став обличчям до темряви. – Дякую, – сказав твердо, як тільки міг. – Але, будь ласка, не треба мені жбурляти, як собаці.

Він пришвидшено дихав. Перше, що він побачив, був гострий блиск очей, що дивилися на нього з мороку. Поступово обриси ставали чіткішими, утворюючи блідий силует. Силует людини – жінки. Поки вона наближалася, він несподівано усвідомив, що той силует мав продовження, але не вниз, а назад – немов та несла морок разом із собою. Чи то морок ніс її на собі, запускаючи до печери чоловіка свої довгі чорні вирости, за ними – ще, і ще…

Не відводячи очей, які йому щомиті доводилося піднімати все вище, він відступав доти, доки не втиснувся спиною в стіну. Перед ним відкрилося неймовірне видовище. Якщо говорити лише про тіло, ця істота була точно вдвічі більша за нього, але якщо додати, що вона мала ще й вісім довжелезних членів, її розміри дійсно вражали.

Стояла вона на чотирьох задніх лапах, спираючись також і на черево. Три інші лапи вона задерла догори, двома торкаючись стелі, а третьою – стіни над чоловіком. Оголений жіночий тулуб з руками, схрещеними на грудях, також височів під стелею. Ліва рука чоловіка потяглася до рани.

Останньою лапою істота підчепила їжу й простягла йому. Вкрита безліччю волосків, ця лапа була особливо пухнастою на кінці, де вона мала два довгих кігті.

– Дякую, що врятувала мені життя, – тихо сказав чоловік, беручи частування.

Якусь хвилю вони ще подивилися одне одному в вічі, і вона зникла в сусідньому мороці. Він зробив глибокий видих і витер чоло.

Повечеряв чоловік кількома шматками в’яленого м’яса. Тієї ночі його лихоманило.

Коли прокинувся, навіть у його печері було темно. Потягнувся до бурдюка, почав пити – похлинувся. Після цього ще невідомо скільки пролежав, але воно так і не розвиднілося. Ниючий біль відмовлявся залишати його тіло й дуже гнівився, коли чоловік рухав правицею.

Він піднявся й попрямував до виходу. На краю скелі на нього чекали встелене сірими хмарами небо та підозріло тоненька мотузка, яка невідомо як кріпилася до каменю над головою й звисала, ховаючись аж у листі дерев унизу. Подивився на все це, вхопився за мотузку й спробував підняти догори – вона виявилася на диво легкою. Смикнув кілька разів донизу, потім узагалі потягнув на себе власною вагою – нічого. Відпустив. Після цього, стоячи, приспустив штани, але вітер тільки сильніше подув у лице. Чухаючи потилицю, подався назад.

– Ти ще тут?! – зустріла його господиня печери.

– Будь розсудливою. Я нізащо не спущуся звідси в такому стані.

Чоловік помітив, що нижня щелепа жінки задрижала. Вона мовчки, не дивлячись у його бік, пройшла повз – у напрямку входу в печеру. Тим часом він сів на своє простирадло зі схрещеними ногами й обперся спиною об стіну. З проходу жінка показалася з клубком у лапах, який вона понесла до себе. Раптом зупинилася.

– Чому збрехав?

– Ти про що?

– Чому не виказав мене?

Чоловік поглянув на неї: її обличчя було кам’яним.

– Чесно сказати? Все просто. Ти була одна, поранена. За тобою гналася ціла зграя чоловіків зі зброєю в руках. Якщо зважити, хто з вас більше потребував допомоги… Ти мала такий вигляд, ніби допомоги потребувала саме ти, а не вони. От і все.

– Я напала на тебе.

– Ти тікала, намагалася врятуватися, була налякана. На кону було твоє життя. А тут я – з сокирою. Не бачу нічого дивного в тому, що сталося. Сам не знаю, що я зробив би на твоєму місці. А ще… ти ж пам’ятаєш? Вони всі пробігли повз мене. Всі. Вони були настільки одержимі своєю здобиччю… що їм було набагато важливіше забрати чуже життя, аніж допомогти комусь іншому. Тому я зробив усе правильно. Адже врятувала мене саме ти.

– Уже жалкую про це.

Чоловік знизав… точніше, спробував знизати плечима, але скрикнув від болю й потягнувся пальцями до рани: тканина, що її накривала, розм’якла й навіть почала трішки відлипати. Жінка понесла свій клубок далі – з незмінним виразом обличчя.

Залишившись на самоті, він зосередився на тому, щоб розкрити рану: підчепивши нігтями краєчок, узявся обережно тягнути за нього.

– Не чіпай!

Зачувши це, чоловік сіпнувся й стримано застогнав від нового нападу болю. Жінка ввійшла з мискою, водою й шматком полотна.

– Підійди.

Той послухався. Нависнувши над ним, вона почала швидко терти долонями одна об одну. Після цього поклала руку йому на рану: він аж розширив очі – така вона була гаряча. Через хвилю жінка одним рухом зірвала з його плеча шматок тканини – і зойкнути не встиг. Промивши рану, промокну́ла її кількома легкими дотиками: такого ніжного полотна чоловік іще не відчував. Після цього він одразу повів головою з очима до плеча, але жінка схопила його лице долонями – вони однаково були гарячими – і спрямувала на себе. Він опустив очі.

Вона мовчки зачерпнула пальцями з миски густу однорідну суміш, схожу на вершки, тільки зеленаві, і замазала нею рану. Суміш мала дивний запах: дещо різкий, але водночас заспокійливий. Тим часом її задні лапи жваво рухалися попід черевом і невдовзі накрили її вільну долоню невеликим білим шматочком, який вона притиснула до пораненого плеча. Після обробки рани чоловік відчув прохолоду й приємне пощипування.

– Дя… – заговорив він, але цілителька обтерла рештки мазюки об його рота.

Від гіркоти він скривився, висолопив язик і, спльовуючи, почав скребти ним об верхні зуби. Прополоскав рота рештками води з першого бурдюка. Коли закінчив, знову лишився на самоті. Він повернувся на своє місце, накинув на плечі ковдру й почав насвистувати.

Незабаром жінка завітала з міхом, повним їстівних плодів, кількома в’язками в’яленого м’яса та довгастим шматком полотна. Поклала все перед ним.

– За мною.

Вона повела його в свою частину печери. Смикнула за мотузку, натягнуту вздовж стіни, і та блідо засяяла блакитно-зеленим. Пішла вздовж неї. Чоловік не мав часу роззиратися на всі боки, але помітив кілька темних отворів. В один із них вони зайшли. Тут – хоч око вийми, але провідниця вже смикнула за іншу мотузку. Так вони подолали кілька ділянок печери, доки не дісталися до кишені, що мала заглибину, заповнену водою.

– Плоска вершина завжди вкрита снігом. Вода повільно стікає стіною вниз і збирається тут. Можеш її звідси набирати й використовувати, але витрачай розумно. Тут – підлога починає опускатися. Вздовж цієї стіни вода стікає далі, коли її збереться достатньо. Обережно.

Через двадцять кроків вона зупинилася.

– Кінець. Залишаю тебе.

Чоловік стояв на краю великого розлому й мов зачарований вдивлявся в безмежну пітьму.

До пам’яті його привела нужда. Коли дослідив мішок, що лежав неподалік, той виявився наповнений листям. Він усміхнувся сам собі й узявся до діла.

На зворотному шляху помітив, що дороговкази майже згасли. Пометикувавши, він і собі підчепив пальцем один, потягнув на себе щосили й відпустив – той зажеврів, як і раніше. Чоловік лише підняв брови.

Коли повернувся до їхніх помешкань, жінка лежала на дивному ложі, підвішеному за два кінці до стелі. Лежала вона на животі, звісивши руки й усі лапи, з обличчям, зверненим до входу в чоловікову частину печери.

Він зупинився. Подивився на темні проходи, що, певно, ведуть до інших кишень, але швидко перевів погляд на хазяйку. Якомога тихіше підійшов майже впритул і побачив, що її очі були відкриті.

– Чого тобі?

– Вибач. Не хотів тебе потурбувати, – відповів, поквапом задкуючи до себе в печеру.

– Хто така Алана?

– Що?

– В маренні ти часто її кликав.

– Це… це моя дружина.

– О, то на тебе чекають.

Він довго не відповідав.

– Ні, вона померла, – сказав наостанок.

Тієї ночі чоловік лежав на спині з розплющеними очима й не міг заснути. Раптом упівока побачив, як збоку прослизнула велика тінь. Повернув голову, почекав. Вона не поверталася, тож він устав і сам пішов до виходу. Там нікого не було – лише вітер. Жодного місяця, жодних зорь не видно. Чоловік помацав кількаденну щетину й усівся на край обриву, звісивши ноги.

Сидів він так, з ковдрою на плечах, хтозна-скільки. Гойдав ногами, водив головою в різні боки, намагаючись щось розгледіти, але навіть башти замку десь там вдалечині – не світилися. Вона не поверталася, тож він піднявся й вернувся назад, але не до своєї постелі, а до входу в її помешкання. Потупцював там, заглянув досередини. Зайшов. Намацав світильну мотузку й обережно смикнув за неї, не зводячи очей з ложа, що висіло неподалік: порожнє. Він перевів погляд на темні ходи вглиб печери, потім вернув його назад до ложа. Облизавшись, підійшов і спробував на нього залізти. Зрештою звалився й упав на хворе плече.

«Так тобі й треба!» – промовив крізь сльози й почвалав з опущеною головою до свого простирадла, та так очей і не склепив.

Усередині якраз узялося сіріти, коли його знайома повернулася.

– Скажи, а скільки я провалявся без тями?

Вона зупинилася.

– Три доби.

– Три доби? Мм…

Вона пішла далі.

– Скажи! Твоя рана? Вона виглядала небезпечніше, ніж моя… Вже загоїлася? Від неї ніби й сліду не лишилося. Щастить тобі. Хотів би й я так швидко видужувати.

– А, – повернулася до нього, – це завдяки тобі. Вона почала загоюватись майже одразу після того, як я тобою почастувала, а коли дісталась печери – загоїлась повністю. Загоїлась би ще швидше, якби мені не довелося тебе на собі всю дорогу сюди тягнути.

Зачувши це, чоловік схопився. Важко дихаючи, дивився то на свою співрозмовницю, то на м'ясо, яким вона його годувала. Він може заприсягтися, що саме тоді вперше побачив посмішку на її обличчі.

– Заспокойся. То м'ясо вепра. Я не їм людей. Зазвичай. Узагалі-то я їм усе: хоч сире, хоч готове; хоч траву, хоч кору, хоч комах. Правда, й користі з того небагато. Але людське м'ясо… Згадай найсмачнішу, найрозкішнішу страву, яку ти коли-небудь куштував. Згадав? Що б це не було, поряд із вашим м’ясом – усе одно, що кори наїстися. Воно справді чудодійне: даруючи невимовне блаженство, наділяє неймовірними силами. Без нього я – не сильніша й тим паче не небезпечніша, ніж будь-то з вас. Але… як там у вас кажуть? Шкурка за чиньбу не стане?

– У нас кажуть: не варте діло заходу.

– Отож. Скільки історій про чудовиськ-людожерів ти знаєш?

Чоловік задумався.

– Пригадую кілька.

– А як усі вони закінчуються, пригадуєш? Люди завжди чи то вправністю, чи то кількістю, чи то підступом – особливо підступом – завжди беруть гору. Я не дурепа. І знаю, що мене чекає, якщо віддамся спокусі. А я жити хочу, – вона набрала повітря, але несподівано замовкла.

Стуливши рота, жінка розвернулася.

– Почекай!

– Ну що ще?!

– А… а що з моєю сорочкою?

– Викинула я твою сорочку! – знову повернулась до нього. – Вона була зіпсована!!!

– А… ну я, я так і думав, а… а що з твоєю сорочкою?

– Моєю? – вона поморщилася й захитала головою.

– Вибач, але… ти так виглядаєш, – він поводив у повітрі долонею знизу вгору, – що мені було б набагато зручніше, якби ти вдягла сорочку.

– Що ти верзеш?! Як зручніше?

– Ну, того… між ніг.

Вона повела було очима донизу, але відразу підняла погляд. Голосно дихаючи через ніс, запитала:

– Ти глузуєш із мене?!

Той із широкими очима лише мовчки помотав головою. У жінки знову затремтіла нижня щелепа.

– Не смій сюди заходити! – кинула наостанок, перш ніж зникнути в сусідній темряві.

Чоловік випустив струмінь повітря, спрямувавши його догори відведеною вперед нижньою губою. Хоч як крути, а її людську половину, окрім як вродливою, інакше не назвеш. Лице в неї – миле, дарма що холодне. Довге брунатне волосся, заплетене в тугу косу, виразні брови та губи. Очі світлі, і їх усього два. Принадні руки, повні груди та тонкий стан. Без ріг, без кликів, без пазурів – лише нижче пупка жіноча подоба поступово відступає. А через те, що позаду вона носить велике черево, її, напевно, можна навіть вважати тілистою. З глибоким сильним голосом.

Він кілька разів виходив до краю скелі провітрити голову, а коли повертався, його погляд затримувався на межі порожнечі, що сполучала їхні печери. Вкотре сів на простирадло й поглянув на плоди, на м'ясо, зітхнув і ліг, підклавши долоні під потилицю. Аж ось і перші позіхання не забарилися. Змагаючись із дрімотою, він щоразу довше тримав повіки опущеними. Це тривало доти, доки йому на обличчя не впав якийсь згорток, а точніше – доки його йому в обличчя не жбурнули.

Чоловік підняв тулуб і розгорнув зібганий шматок. Це була сорочка, та не проста, а суцільна: жодного шва. Під пильним поглядом своєї рятівниці-нападниці, він якомога обережніше одягнув її, але плече не проминуло нагоди висловити невдоволення цим дійством. Сам чоловік схвально хмикнув. На хазяйці тепер була така сама простора сорочка, тільки без рукавів.

– Дя… Гхм, ти дуже уважна та турботлива господиня… а ще вправна майстриня. То мені вже можна ходити печерою?

Зітхнувши, вона кивнула й мовчки пішла геть.

– Як тебе звати?

Розвернувшись, поглянула на нього.

– Нащо це тобі? – запитала стомлено.

– Я розказуватиму своїм дітям зовсім іншу історію: про зачаровану принцесу з високого кам’яного замку, але ніхто не зважав на її вигляд, тому що в неї була найдобріша в світі усмішка, і всі її дуже любили, і якось вона врятувала бідолашного лісоруба, якого залишили помирати мисливці… але я не можу обійтися без імені.

– Ти вже вигадав стільки нісенітниці, то чом би тобі й ім’я її не вигадати?

– Тому що найкращі історії – не ті, що вигадані від початку до кінця, а ті, що несуть у собі крупку правди.

– Мене вже дуже давно ніхто так не називав… Ти ж знаєш цю квітку: викидає два стебла, одне високе, зелене та соковите, з такими самими листками, цвіте жовтогарячим – товста кругла серцевина й купа тонких довгих пелюсток, а інше стебло з листками низькі, темні, сухі, цвіте чорним – серцевина невелика, а пелюстки – ніби хтось половину з них обскуб? Зустрічаю її іноді в цих краях.

– Звісно знаю, – збадьорився він, – у нас її називають царівна-відьма.

– Елуві́н.

– Елувін… А я – Леопольд. Але всі називають мене просто Лео. Можна, я теж зватиму тебе просто Елу?

– Мені байдуже.

– От і домовилися! Елу, можна я спатиму з тобою?

Утому з її обличчя як вітром звіяло.

– Я маю на увазі спати в одній печері. Мені багато місця не треба – десь у кутку… Так я завжди буду напохваті, якщо тобі раптом захочеться поговорити.

– Чому мені раптом має захотітися поговорити?

– А чому люди взагалі говорять? Чому боги дали нам мову? Тому що без цього було б надто нудно! Невже тобі ніколи не буває нудно?

Елу підняла догори дві передні лапи і, опустивши їх, подалась до себе. Лео витлумачив це як знак згоди. Невдовзі він послав собі під стіною з чарівною мотузкою – поруч із проходом. Закінчивши з переселенням, побачив, що жінка заходилася чиститися. Вона ретельно витирала лапами черево, терла їх одна об одну. Провідну роль у цьому відігравали саме передні лапи: їх Елу доглядала особливо старанно – за допомогою тканини, яку іноді навіть слинила. Вона виявилася ще тією чепурункою і робила це досить часто: коли була в печері й не їла чи не відпочивала, то здебільшого турбувалася про власну чистоту. А якось, причепурившись, вона лягла відпочивати, а коли прокинулася, знову взялася чепуритися. Схоже, їй це просто подобалося. Лео спостерігав за цим мовчки, не відриваючи очей. Він навіть запропонував свою допомогу, але отримав відмову. Людську половину Елу витирала мокрою тканиною. І лише один раз протягом часу, що Лео перебуватиме тут, вона зробить те саме з павучою частиною. Черево Елу було більшим та круглішим від жіночого тулуба. Не чорне, але трішки темнішого кольору, ніж волосся на голові. Пласке блюдце нагорі було або позбавлене волосків, або вони були невиразними, як людські. Донизу черево заростало помітно рясніше. Волохаті лапи були в кілька разів довші за людські ноги й набагато рухливіші. Але воно й не дивно: якщо нога Лео мала одне коліно, то в лапи Елу він нарахував їх аж п’ять. Усі вісім лап були однакового розміру й форми. Остання їхня частина – стопа, якщо її можна так назвати, – була що називається пухнастою й закінчувалася двома чіпкими кігтями. Згодом чоловік помітив: що густіше волоски росли в певному місці, то старанніше вона про нього піклувалася…

За вечерею того самого дня, коли він почав жити з нею в одній печері, Лео поцікавився:

– Тож, чому вони хотіли тебе вбити? Що ти зробила?

– Ти тепер питаєш? А якщо я скажу, що не втрималася, з’їла їхнього друга, і вони тепер хочуть мені помститися?

– Думаю, краще помогти людині в біді, а якщо потім виявиться, що ти помилився, жалкувати про те, що допоміг негіднику, аніж не помогти, і коли потім виявиться, що ти помилився, жалкувати про те, що негідником виявився ти… Та й якби ти дійсно була людожеркою, напевно, ми б із тобою зараз не розмовляли.

– Тобі подобаються мої пригощання? Гарно їси? Чи відчуваєш якусь нужду?

– Ні, все смачно, я ситий, навіть не знаю, чи можна просити про щось більше.

– Не схоже, що я хочу тебе відгодувати?

– А сама? – сказав, усміхаючись. – Не думаєш, що я лиходій?

– Мені байдуже. Якщо спробуєш мені нашкодити, просто вб’ю.

– Але мені не байдуже. То що з мисливцями, якщо твоя ласка? Чому на тебе напали?

– Тому що я є. Тому що я така, яка я є! Не вірю, що комусь може знадобитися моя шкура, моє м'ясо чи мої нутрощі… Просто хтось хоче стати черговим героєм чергової історії, де чудовиськові в кінці відрубують голову! З землі мою печеру нізащо не побачити, особливо в погожий день, адже тоді треба стояти проти сонця. Виходжу лише вночі, повертаюсь удосвіта. Оминаю всі ваші стежки, до доріг навіть не наближаюся, до поселень і поготів – вам усе мало! Ви хочете привласнити все – кожен клаптик землі, куди може дотягнутися ваша рука і куди можуть дійти ваші ноги… Чому ви не можете лишити мене в спокої?!

Лео проковтнув їжу, яку до цього тримав у роті, і нічого не відповів. Коли розбрелися по різних кутках та влаштувалися на своїх місцях, він тихо завів:

В степу широкому високо-високо шуліка літає,

Очицями бурими стріляє, на здобич чигаючи,

Крилами темними ясну блакить розрізаючи.

Шуліко-шуліко, дай мені крила

З вітром наввипередки в повітрі ширяти,

Груди над землею підняти, світ обійняти.

Не можу я тобі крила дати, шуліка відповідає,

Питай у неба, неба-брата.

За горами, за лісами, на краю обрію небо спочивало.

Нащо тобі крила, питає,

Я думку дам, щоб боліла,

Щоб душу ятрила, на місці стояти не дозволяла.

З нею будеш швидше від вітру,

З нею дійдеш далі, ніж край світу,

Нею заглянеш сонцю у вічі, нею відкриєш усі таємниці.

Іди собі далі.

На кручі високій, уривистій, вітрам відкритій,

Над рікою бурхливою круторіг кремезний

З каменю копитом важким іскри викрешує.

Крутороже-друже, дай свою міць,

Щоб зносити всі негоди, долати будь-які перешкоди,

Щоб не страшними були ні дощі, ні грози.

Не зможу я тобі, чоловіче, в пригоді стати,

Могутність мою дала мені земля-мати.

За морями, за океанами скель склепіння в громах купається,

Нащо тобі моя міць, питається, бери пам'ять.

Пам'ять буде прихистком у часи непогоди.

Вона сягає глибше, ніж коріння столітнього дерева.

Кров-воду жилами ганятиме, наснагу та силу даруватиме.

З нею ніщо не стане тобі на заваді,

Ні хвилі високі, ні люті буревії.

Іди собі далі.

У сніжній пустелі, де сонце довго лишатись боїться,

Сидить у своїй крижаній оселі на льодяному троні лисиця,

Загорнувшись у пишну вогняну шубу, втішається, розкошує.

Лисице-лисице, дай своє хутро.

Не потрібні мені коштовності, дорогі шати.

Холодні золоті палати крадуть тепло мого тіла.

Не поможу тобі я, навіть якби й хотіла.

Питайся батька-полум’я, що осяює очі провидцям.

За смарагдовими долинами, за чорними проваллями стоїть сопка,

Промовляє киплячим серцем, не треба тобі хутра,

Дам я кохання, що дух перехоплює,

Що п’янить солодким гарячим вином,

Що сонцем горить там, де пітьма владарює,

Ґрати плавить, спопеляє нерішучість, ранить.

Залізом розжареним випікає байдужість.

Іди собі далі.

На березі морському у прибою блискучій піні

Мушлі барвисті збирає водяна царівна,

Грається намистом із перлів, купаючись у промінні.

Круглолиця молодице, навчи по-риб’ячому дихати.

Хочу разом із тобою нерухому товщу розсікати,

Оксамитового піску на глибокому дні торкатись.

Зворушена твоїм пориванням, але не можу зарадити, лицарю,

Здійснити таке бажання здатна лише ріка-сестриця.

За хмарами-мріями, між безлюдними островами,

Протікає течія швидкоплинна. Облиш сестру, каже,

Я подарую тобі розуму гнучкість.

Своєю тямущістю ти приборкаєш усі стихії.

Кмітливістю своєю підкориш усіх звірів.

Будь-яку річ до власних потреб пристосуєш,

Непередбачуване майбутнє в долоні візьмеш.

Іди собі далі.

О боги, що в темряві вікують,

Ошукали мене вражі шуліка, круторіг, лисиця й морська царівна,

Позбиткувались наді мною підступні небо, земля, полум’я й ріка.

Скрізь бував, усе до рук прибрав, домівки не маю, душі рідної не знаю.

Думка не дає спочити, пам'ять не дає забути,

кохання не дає заснути, кмітливість не дає спокути.

Подаруйте мені смерть,

Благаю.

Ми не боги. Ми ті, чиї думки отруїла злоба.

Пам'ять нашу перетворила вона на потвору.

Те, що ми називали коханням, руйнувало долі.

Заздрість наша зв’язала нам руки.

У пам’яті ти замурував думку, кохання промінявши на муки.

Кмітливості твоєї не стало на мудрість, тільки на хитрість.

Ходи до нас,

Ти вже мертвий.

Лео повернувся до стіни й заснув.

Після першої спільної вечері він прокинувся сам-один. Пройшовся печерою – пуста. Вигукнувши її ім’я, послухав відлуння. У проходах до інших порожнин він не зміг намацати жодних світильних мотузок і вирішив не випробовувати долю. Освітлена ж частина печери була позбавлена чого-небудь цікавого: ні тобі побутового приладдя, ні столових приборів чи інших звичних для нього речей. Жодних знарядь, які б говорили про заняття ремеслом, теж не було, але тут якраз нічого дивного: все, що потрібно для ткацтва, у неї завжди під лапою… чи пак під черевом. І пізніше він ще відчує всі принади своєї нової одежини: тканина дихала, але водночас була неймовірно теплою; міцна, зручна, не тягнеться, майже не брудниться й легко переться… Йому лишатиметься тільки зітхати, дивлячись на свої прості затерті штани.

Дожидати її повернення Лео вирішив у світлішій частині печери. Довго чекати не довелося, адже сонце нещодавно зійшло. Елу пронесла повз нього мертвого вепра. Тіло тварини було перекинуте через те місце, звідки в неї росли лапи. Ратиці по обидва боки звисали на одному рівні, а рило було звернене саме до чоловіка.

– Я можу допомогти оббілувати та випатрати тушу! – запропонував той жваво.

– Це зайве.

– А якби мені дров та хмизу, засмажив би так, що язика проковтнеш.

– Ще не второпав? Яке багаття?! Дим із печери піде – що я робитиму?!

– Можеш користуватися деревним вугіллям. З ним диму майже не буде.

– Звідки я тобі деревне вугілля візьму?

– Я, щоб ти знала, вмію не тільки дерева рубати, а й вугілля з них робити.

– Якщо тільки ти не вмієш добувати його зі своїх штанів, забудь.

– Коли видужаю, я б допомагав тобі полювати на вепра, – не здавався той.

– Ти ще й на вепра полювати вмієш?

– Я можу бути приманкою.

Вона фиркнула.

– Коли видужаєш, не хочу тебе бачити. До речі, як плече?

– Ой, щось з самого ранку так розболілося… – заскиглив.

Елу подивилася на нього, стуливши губи тонкою смужкою, і разом зі здобиччю зникла в одному з неосвітлених ходів. Вона не тільки чудово бачила в темряві, а й мала гарний слух. А ще, незважаючи на те, що в неї вчетверо більше лап, він ніколи не чув її кроків. Але найбільш вражаючим її вмінням була, напевно, здатність проходити крізь такі отвори, про які Лео ніколи б не подумав, що крізь них зможе пролізти хтось настільки великий…

Коли ділили обід, чоловік не втримався:

– Хоч як крути, а мені з тобою нізащо не зрівнятися: ткаля, цілителька, мисливиця, чародійка… Що ще?..

Вона раптом змінилась на лиці.

– З чого ти взяв, що я чародійка?

– Що? А це що таке? – він вказав на мотузку, що сяяла над ними.

Елу хмикнула.

– Я вмію плести різний шовк: у кожного – своє призначення.

– Так і знав! І якщо вже про це зайшла мова, б’юсь об заклад, що ти могла б не лише одяг виготовляти, а й музичні інструменти! Принаймні струнні… Тільки уяви собі арфу, яка світиться щоразу, як її щипаєш!

– Хм, цілком можливо. Хоча в кожної нитки є своя ціна. Для деяких треба дійсно гарно поїсти, якщо ти розумієш, про що я.

– Чудово розумію.

– Але струни до них не належать.

– Фух… Тоді, ти могла б грати, а я міг би співати.

– І не мрій.

– Ти можеш хоча б підспівувати.

– Навіть не думай.

– Як собі знаєш. Але це велика втрата. Я вважаю, що твій голос гарно звучав би в пісні. Хоча… і без пісні… а… та ну його. Краще скажи: може, маєш іще, чим похвалитися?

– Мені станцювати перед тобою? Тобі мало, що я тебе терплю, доглядаю, тепер ти хочеш, щоб я тебе розважала?

Лео замовк. Потягнувся рукою до солоденького сушеного плоду, який приберіг наостанок. Але німував він недовго. Запивши, завів чергову пісню. Їх він знав удосталь: і жартівливих, і журливих, і про кохання… Але здебільшого, звісно, це були бадьорі пісні з яскраво вираженим ритмом, які співалися при роботі. Аби не сидіти в тиші й не витягувати з Елу по слову, ризикуючи її розсердити, чоловік виводив їх часто. Чи не так само часто, як жінка чепурилася. Особливо того вечора: тоді він так і не наважився до неї заговорити. Вона не заперечувала.

Наступного ранку Елу повернулася зі скромнішим уловом: кілька в’язок дрібної дичини та торбин із плодами. Хай там що, а їсти вона полюбляла, хоча й робила це з байдужим виразом обличчя. Утім, їй он яке тіло треба годувати, та й на доважок це потрібно для її… павутини.

– А ще я рибу вмію ловити, – обережно зачав Лео.

– Я невимовно за тебе рада.

– А ти любиш рибу?

Жінка знизала плечима.

– Але мене аж досада бере! – не вгавав він за обідом. – Отак марно пропадати в цій пітьмі, серед холодного німого каменю тоді, коли ти можеш одягати королів! Якщо не вдягати, то… лікувати! Хіба тебе це не злить? Носити твій шовк, мазатися твоїм зіллям… Та між охочими голки не можна буде встромити! Ти гідна набагато більшого, і в тебе є сили всього цього досягти. Ти можеш стати дуже багатою – такою багатою, що купиш собі землі, свій замок, вартових! А такі, як я, будуть тобі прислужувати, виконувати всі твої забаганки… І лише тому, що в тебе трохи більше ніг, ніж зазвичай, трохи більше шерсті… ве… не таке вже й велике черево, ти!.. Я не знаю!!!

Вона пильно на нього подивилася.

– Ти правий. Зізнаюся, мені самій це все вже остогиділо. Але, боюся, одна я не впораюся. Ти ж мені допоможеш? – Елу повільно пригорнулась до нього, поклавши долоні йому на груди. – Я буду шовк плести, зілля варити, ти – продавати. Вірю, що разом ми зможемо досягти всього і навіть більше. А коли про мене піде добра слава, рознесеться по всьому королівству і навіть далі, коли всі побачать, на що я здатна, коли всі будуть мені вдячні, тоді, мабуть, я зможу їм показатися. Можливо, мої ноги можна буде спробувати приховати дуже пишною сукнею. Показати, що я не несу біди. І коли я завоюю їхню любов, можливо, ніхто вже й не буде жахатися мого вигляду. А ти, – жінка дивилась йому просто в вічі, – увесь цей час будеш поруч. Ти будеш дуже багатий – такий багатий, що купиш собі землі, свій замок, вартових! А інші будуть тобі прислужувати, виконувати всі твої забаганки, – тим часом її лапа піднімалась усе вище.

Відчувши, як два кігті притислись до його шиї, Лео напружився.

– Я… Я! Чесне слово, я не!..

Елу відступила.

– Заспокойся, я тобі вірю. Ти не виглядаєш надто розумним. Ти, напевно, дуже бідний?

– Щоб, – чоловік зробив сухий ковток, – щоб ти знала, я можу прогодувати себе. І себе, і цілу сім’ю! Міг би…

Вона зітхнула.

– Я погоджуюся, що в світі багато тих, хто може заглянути далі власної ненависті і побачити в тому зиск. Визнаю, що можуть трапитися навіть такі… такі, як ти. Але якби ти був розумнішим, ти б запитав себе: навіщо платити за те, що можна взяти силою? І я впевнена, що навіть моя історія може мати інший кінець, ніж голова на палі. Але це буде такий кінець, де я змушена сидіти в темниці і плести шовк за їжу, – і це якщо пощастить. Нехай не темниця, нехай свій замок. Але це буде та сама печера, тільки гарніше оздоблена. Світу, де я вільно ходжу між людьми під одним сонцем, не існує.

– А… невже не можна ніяк тому зарадити? Якщо пошукати чаклуна? Якщо попрохати його…

– Ти за своє життя багато чаклунів бачив?

– Жодного… – похнюпився той.

– Магія – це не якесь диво, яке береться нізвідки. В усього є своя ціна. А в магії, у справжньої магії, – особливо велика ціна. Навіть якщо знайти чаклуна, і навіть якщо він погодиться допомогти, перше, що він спитає: що йому з цього? І повір, чаклунам не потрібен ані мій шовк, ані моє зілля. Та й навіть якщо якось вмовити його, найменш жахливий спосіб, який спадає на думку, це відтяти мою верхню половину, відтяти чиюсь нижню, і якимось чином зліпити їх докупи. Не впевнена, що це спрацює, але скажи: ти б пожертвував заради мене Аланою? А вбив би заради мене чиюсь дочку, сестру, матір? Тому, якщо не готовий бруднити руки заради здійснення своїх барвистих фантазій, сиди мовчки.

Після почутого чоловікові шматок у горо не йшов. Згодом Елу скінчила й почала чепуритися, а ще перегодом він наважився запитати:

– А співати можна?

Вона лише задрала голову, піднявши й опустивши передні лапи. Лео звик тлумачити це як знак згоди. Завів тужливої.

Наступний день не віщував нічого доброго: як і чотири доби тому, тканина на його плечі розм’якла й почала відходити. Елу не забарилася: виструнчивши його посеред печери, як і минулого разу, повторила кожен крок, окрім останнього. Залишивши загоєну рану відкритою, вона кивнула і сказала:

– Завтра.

Шрам виглядав трохи лячно – синьо-червоним, був гладеньким на дотик. Нової плоті на місці виїмки, очікувано, не виросло. Рухи були ще утрудненими, особливо підіймати плечем догори, а в тілі й далі жив тупий біль, але Лео вже забув про лихоманку й відчував себе здоровим і повним сил. Хоча, можливо, не настільки повним, аби спуститися зі скелі на мотузці.

Того дня чоловік не знав, куди себе подіти. Присідав, розминався. Не співалося. А ще Лео з упевненістю може сказати, що тієї ночі Елу не покидала своє підвішене ложе. Удосвіта жінка запропонувала йому поснідати, але той відмовився. В дорогу вона спорядила його бурдюком і торбиною з їдою й повела до краю скелі.

Жодної мотузки не висіло. Лео дивився то вниз, то на свою знайому, яка стояла до нього упівоберта.

– Чого стовбичиш? Давай хутчіш, тільки тримайся міцно.

Повільно – і якось незграбно – чоловік наблизився до неї, заніс руки за спину й обняв. Його вухо обережно притиснулось до її грудей.

– Що ти робиш? Якщо не хочеш бути прив’язаним, як той кабан, сідай ззаду і тримайся як належить.

Він довго дивився на неї, але зробив, як веліла, обхопивши руками її живіт.

– Попереджаю: якщо не втримаєшся й полетиш, нарікай на себе, я тебе вдруге не рятуватиму.

Сказавши це, вона переступила через край і, перебираючи лапами, понеслась донизу. Лео, що, далебі, лежав тепер у жінки на спині, щосили стискав Елу не лише руками, а й ногами.

Біля підніжжя вона пояснила, як йому дістатися місця їхньої першої зустрічі. Тоді він стиснув її долоні й сказав, дивлячись у вічі:

– Клянуся, я нізащо не видам твою печеру.

Мовчки вивільнивши руки, вона поспішила назад. Лео до останньої миті дивився їй услід.

Коли він рушив, сонце вже зійшло.