Тонка біла нитка

З півночі море врізається в сушу, утворюючи затоку з крутими берегами, окрім однієї затишної бухти. Від кожного кінця затоки бере свій початок невеликий гірський хребет. Просуваючись назустріч один одному, вони малюють колоподібну дугу, але так і не сходяться. Хоча, якщо подивитися на них з іншого боку, можливо, це – один хребет, який усього-на-всього розривається на два десятки верст, поступаючись місцем пагорбам. На користь останньої здогадки якраз може свідчити самотня скеля, що здіймається над пагорбами там, де хребти мали би злитися.

Від бухти веде одна дорога – до замку. А замок сполучається з зовнішнім світом двома шляхами, кожен із яких пролягає через зручні долини та гірські ущелини далеко від тієї самої скелі. На сотню верст у всі боки єдиним нагадуванням про існування людей виступає лише цей замок. Але, відверто кажучи, Елувін уже надто давно не відходила від своєї печери так далеко, особливо в землі за межею гір. Через те, що дичини тут удосталь, її потреби цілком задовольняють набагато менші мисливські угіддя. Проте останнього разу був саме такий випадок: занадто сильно вона заглибилась у ліс по той бік гір. Утратила пильність.

Хай там як, не було схоже, що полювали саме на неї. Певніш за все, на її слід випадково натрапили собаки. Чоловіки хоч і користувалися, як видно з усього, еліксирами, що покращували витривалість та інші якості, не були готові до такої зустрічі й були здивовані побачити Елувін так само, як і вона – їх. Можливо, мисливці також уперше зайшли в ліс настільки глибоко. Але якою ж приголомшеною була Елувін, коли, пробігши ще верст із двадцять п’ять, вона дізналася, що цей ліс уже взялись рубати. Вочевидь, у смузі в сто верст уже з’явилося людське поселення. Все одно, що черви, що яблуко точать.

Коли взялася піклуватися про пораненого, Елувін першої ж ночі вернулася на місце зустрічі з мисливцями. Якщо вони вирішать за всяку ціну її вистежити, їм знадобиться щонайменше доба, аби підготуватися. Та й то навряд, особливо якщо вони повернулися до дурного дроворуба, який не зміг до ладу розгледіти, куди саме втекло чудовисько, й дійшли висновку, що те чудовисько на шляху назад прихопило його труп. Вони зрозуміють, що воно, якщо ще не втекло, обов’язково готуватиметься до майбутньої сутички. Тож Елувін використала трупи та кров собак і одного ведмедя (з новими силами для неї – як води напитися), щоб облаштувати все так, ніби вона поласувала собаками, потім вернулась до своєї барлоги і, роздерши чоловіка на шматочки, зжерла його там і подалась до знайомої ріки, що несе свої води за межі ставерстового пояса. А щоб нові собаки не взяли її справжній слід, Елувін стрибала по кронах дерев. Відтепер краще взагалі не виходити за лінію гірських хребтів. Та й коли залишала Леопольда самого, робила це більше для пильнування, ніж полювання.

Позбувшись утриманця й діставшись печери, вона скинула з себе сорочку. Прибравши Леопольдову постіль, пішла купатися. Оглянула припаси. Поївши, відпочила. Причепурилася. Піднесення, що вона відчувала, скуштувавши його плоть, спало. Переслідування живини вже не розпалювало кров, як напередодні. Тому з заходом сонця Елувін вирушила збирати плоди та розставляти пастки з павутини. Упоралася після опівночі.

Повернувшись, вона вилізла на засніжене плато. На вугільному небі, всипаному зорями, показались усі три місяці. Якийсь час Елувін сиділа мовчки, дивлячись угору.

Гм-гм гм-гм-гм-гм гм-гм-гм-гм-гм-гм гм-гм-гм гм-гм-гм,

Гм-гм-гм-гм гм-гм-гм гм-гм-гм, гм гм-гм гм-гм-гм-гм…

Так тривало доти, доки спід неба не почав бліднути. Тоді вона спустилась, аби навідатись у найглибшу частину печери. Довгий та вузький хід привів до першої з цілого ряду порожнин. Вона смикнула за нитку, і та, задрижавши, зажевріла. Свої коливання вона передала іншим ниткам, а ті – далі. Світло поступово ширилося, і стіни зі стелею скоро засяяли. Вони були повністю обплетені мерехтливою павутиною. Та прядиво це не було однорідним: десь волокна йшли вздовж, десь – упоперек, десь збиралися густіше, десь – розходилися. І ось – на одному прольоті стіни від проходу до проходу – море хвилюється, розбиваючись хвилями об високі прибережні скелі, на яких стоїть замок, тонкі хвилясті смужки, закручені на кінцях, символізують подув вітру, а від сонця відходять промені, що перериваються поодинокими хмарками, складеними з кількох півкіл. На іншій стіні – птахи, що летять над деревами, над пагорбами, сидять на деревах, якісь чудернацькі комахи й звірі, вітряки й навіть воїни. Над головою – фігура в мантії, з ковпаком та патерицею в оточенні п’ятикінцевих і не тільки зірок, зірок хвостатих, мечів, стріл та інших візерунків. Усе це – без дотримання масштабу, пропорцій та перспективи – було схоже на малюнок того, хто лише починає вправлятися в живописі. Ще однією рисою саме цих малюнків було те, що через рівні проміжки згори донизу їх перетинали тонкі прямі смужки.

У наступній печері все повторилося, крім самих зображень. Так, печера за печерою змінювалися пейзажі, поставали сцени з життя людей, тварин, покращувалася техніка виконання, себто прядіння, в картин з’являлася глибина, осмисленість, проглядалися сюжети історій. Дійовою особою багатьох із них була жіноча постать.

Елувін дійшла до печери, стіну якої пряжа вкрила лише наполовину. На ній був відтворений у найдрібніших деталях велетенський павук, звернений до глядача у три четверті: вісім очей – спереду два великих, з боків два поменше і чотири маленьких зверху, від рота відходять чотири клешні – дві великі і дві поменше, з чотирма піднятими передніми лапами він нависає над своєю жертвою, готовий накинутися будь-якої миті. Під ним – обернений до нього чоловік, якого глядач бачить лише зі спини: сидить, простягнувши ноги вперед і спершись на руки. По боках росте ліс, а позаду видніється скеля. Елувін стояла перед цією стіною, доки та не згасла.

Потяглися звичайні дні: без сум’яття; коли можна знову довіритися внутрішньому чуттю, яке забезпечувало її виживання й досі не підводило; в оточенні істот і речей, серед яких вона добре знає, як поводитися та як діяти. Тільки одне бентежило Елувін: через кілька днів після приходу спокою, коли відпочивала, іноді – особливо коли вітер дув прямо в її печеру – не так чула вухами, як відчувала волосками ледь уловиме відлуння сокири за робою. Проте коли обходила свої володіння, в око їй не впадали жодні сліди мисливців… до тієї миті, доки не угледіла вдалині дим від багаття.

Вона була готова. Углибині печери вона одягла сорочку, цього разу з рукавами, високим коміром і каптуром, ледве натягнувши ту частину, що мала отвори для лап, не забула і про черево. Одяг той – хоча й заважав волоскам на павучому тілі – був зітканий з особливих ниток, покликаних зменшити шкоду від людської зброї. Про всяк випадок вона зібрала все найнеобхідніше в кількох мішках і, залишивши їх у кутку, вирушила в путь.

Навмисно чи ні – стоянку було влаштовано поза землями, на яких Елувін зазвичай полює, на одній лінії з замком. Але що дійсно було підозрілим, так це відсутність вартових на підходах до табору. Розбито його було на рівній, більш-менш захищеній від вітру місцині.

Вона сповільнила ходу. Пам’ятаючи про собак, кралася навстріч легкому подиху. Ось вона вже бачить світло від вогнища. Ще трохи, і вона бачить саме вогнище. Ще трохи… Один. Всього-на-всього один.

Елувін позадкувала, почала озиратися, прислухаючись, потім узагалі заскочила на дерево. Вона приготувала всі свої вільні кігті. Крутячи головою, відчувала, як до неї приливає кров. Нічого. Вона нічого не розуміє.

Елувін злізла. Пішла й стала до багаття з навітряної сторони. Почала наближатися, але вже не кралася. Трималася прямо, хоча все ще держала кігті наготові.

Через якийсь десяток кроків її підборіддя затремтіло. Вона заплющила очі й зробила кілька глибоких вдихів. Розплющивши їх, Елувін посунула прямо на чоловіка, що сидів обличчям до неї. Вже через мить вона вийшла з дерев на освітлену ділянку й зупинилася. Той одразу її помітив. Усміхнувшись, розтулив було рота, але вона його випередила:

– Що ти тут робиш?!

– Їм смажену рибу. Хочеш? – він зняв з вогню гілку, на яку та була нанизана, і простягнув жінці.

– Навіщо ти тут?!

– Хочу присягнути на вірність тутешньому володарю. Як гадаєш, хазяїн того замку – хороша людина? Надіюсь, йому потрібен гарний лісоруб і вугляр і він пробачить, що спершу я вирішив трохи освоїтися.

– У того замку вже давно немає хазяїна, – почала Елувін, потираючи пальцями лоб. – Він помер на війні, яка колись охопила ці землі й спустошила їх.

– Що ти таке говориш? – Леопольд відвів голову трохи назад. – Яка війна? Перший раз чую. На нас уже з добру сотню років, як ніхто не нападав із півночі!

– Усе вірно: це було більше ста років тому, – сказала, дивлячись чоловікові прямо в вічі.

Він дуже довго кліпав із пустим обличчям, але зрештою спромігся на відповідь:

– А ти знаєш на диво багато про минуле моєї країни як для тієї, хто десятою дорогою оминає людей. Але так навіть краще: значить, не треба питати ні в кого дозволу!

– Я її бачила!!! Я була всьому тому свідком!

Її захисний одяг став для неї нестерпним. Елувін узялася стягувати його з себе, але в неї не виходило вивільнити лапи. Врешті вона кігтями розірвала його на шмаття. Зняла сорочку й жбурнула собі під лапи.

– Хай там що малює тобі твоя дурна голова – ні!!! – тупнула лапою по сорочці. – Тобі краще забути про нашу зустріч, а надто робити з неї якусь там історію. Тобі тут не місце!

– Але я вже заклав підвалини, – сказав Леопольд, подивившись убік. – А… а ще я… хату свою спалив! Узяв віслюка, – кивнув на тварину, прив’язану неподалік до стовбура, – склав усе, що спромігся, на віз і от – я тут. До речі, ти дуже швидко бігаєш. Я добрих дві доби витратив на те, щоб вернутися, і ще п’ять – аби дістатись сюди…

Елувін металася від одного дерева до іншого й назад, буркочучи: «Це якийсь сон… Не вірю»… Леопольд щось торочив про те, що він їй не заважатиме, що просто хоче бути добрими сусідами, обіцяв зробити гарне деревне вугілля, запрошував у гості, коли зведе домівку, але вона більше не могла перебувати поруч.

– Сподіваюся, звірі тебе роздеруть!

Елувін розвернулась і щодуху понеслась до своєї печери. Всередині вона сіла перед складеними в кутку речами й утупила в них очі.

Наступного ранку пішов дощ. Наблизившись до краю скелі, але все ще перебуваючи всередині печери, вона спостерігала за тим, що відбувалося ззовні. Не хотілося їсти, не хотілося пити, не хотілося відпочивати, не хотілося чепуритися, не хотілося прясти. Хотілося… крові.

Найближчими ночами Елувін забула про пастки та плоди. Проте загалом на звичний плин її життя поява сусіди не вплинула: вночі, коли вона виходить на прогулянку, він спить, а вдень, коли він працює, вона ховається в печері, і її не обходить, навіть якби він біля підніжжя скелі заволав про допомогу… Хіба що коли поверталась на світанку в печеру, інколи затримувалась на вході й розверталась до краєвиду, прислухаючись, а ввечері спостерігала, як здіймається дим. Якщо тільки не наважитися перейти гірські хребти, угледіти цей непевний стовп має бути вкрай тяжко.

Та якось увечері він усе не з’являвся, скільки б Елувін не підходила дивитися. Коли остаточно стемніло, вона гайнула шукати ті підвалини, які він десь там заклав.

Місце виглядало пустим і нещодавно покинутим. Зачатки споруди тільки-но проклюнулися. Ні намету, ні віслюка з возом, ні самого чоловіка не було, але не виднілось і жодних слідів крові навколо. Кутики її рота смикнулися догори, і вона легкою ходою попрямувала назад.

Утім, незабаром дим повернувся. Він щоразу повертався. Пропливали дні, тепла пора досягла свого розпалу й стала неохоче відступати. Елувін уряди-годи потай навідувалася поглянути, як просунулося будівництво.