Тонка біла нитка

Елувін стояла в печері. Вона підійшла до обплетеної сяючої стіни, занесла над нею передню лапу й провела кігтями по каменю, лишаючи кінці пряжі мляво звисати безформними купками з обох боків. Потім занесла всі передні лапи й повторила дію. Покінчивши з однією стіною, взялася за наступну. Зрештою наблизилася до останньої роботи. Її жінка здерла з особливим завзяттям.

Зібравши все необхідне в мішки, вона взяла їх із собою і, не озираючись, покинула печеру. Склавши їх на горищі, заходилася прикрашати хату пряжею зсередини і ззовні.

Він не з’являвся. Спершу лапи самі понесли її слідом Леопольда в напрямку скелі, потім – у ліс за горами. Слідів у зворотному напрямі вона не бачила – жодних слідів. І що далі за спиною лишала вона домівку, то тяжче було ступати, то нестриманіше калатало серце.

Вийшовши з лісу, Елувін побачила вдалині мерехтливі вогні нічного міста. Рушила туди. Коли видерлась на мур, стала насторожено роззиратись довкола, вслухаючись у поодинокі сплески нерозбірливого гомону, і зачула – не так вухами, як відчула волосками на тілі – крик. Жінка вп’ялась очима в кам’яну будівлю, яка стояла ближче до центру, вирізняючись своєю висотою.

Мало хто ходив тієї пори вулицями, особливо мало хто тверезий, і ніхто не забачив дивну велетенську тінь, що нечутно перестрибувала з покрівлі на покрівлю. Навіть ще порівняно несильно сп’яніла міська сторожа не помітила нічого підозрілого. Тим часом ця тінь уже повзла стіною великої споруди, зупиняючись біля кожного вікна, кожного отвору. Ось вона вже нависає над вартовим біля дверей, а наступної миті той раптом відчуває, як щось гостре вганяється в обидва його ока і з хрускотом кісточок очних ямок заходить далі. Лунає глухий стук головою об дерево, але чоловік не падає: причеплений павутиною до дверей, він продовжує сумлінно «нести службу», а втім дає тіні прошмигнути всередину.

Елувін швидко дісталася темниці, де на столі лежав Леопольд. З його легень виривалося важке свистіння. Коли вона погладила його по голові, його повіки повільно піднялися. Чоловікове тіло ворухнулося, з ока потекла сльоза. Оглянувши його, вона прошепотіла:

– Це ти в усьому винен. Так і знай. Тобі просто треба було сказати, де я… Як завжди. Я б тоді просто втекла. А тепер… розплачуватися за те дурнувате кохання доведеться не тільки тобі.

– Я… я… я… – поки він силкувався щось сказати, його очі погасли.

Лео стік кров’ю.

Вона стулила повіки і, скривившись, закивала головою. Через хвилю її зуби впились у його плоть.

Незадовго до цього одним із переходів, що ведуть від темниці до верхніх покоїв, ішли двоє.

– Знаєш, що дивно? Він верещав, як маленьке дівчисько, благав змилуватися, обгадився, але далі присягався, що не знає, де та потвора. Я аж наче заповажав…

– Так може бо того, що нічого він не зна?!

– Ні, тут щось… нутро мені підказує…

– Зізнайся, капітане, тобі просто подобалося слухати, як він верещить.

Чоловік зареготав.

– Та за кого ти мене маєш?! А-ха-ха!!! – але його обличчя швидко посуворішало. – Який же Антуан йолоп: треба було прослідкувати за ним! Не видавати йому жодних грошей, поки я не скажу!!! І ще… скажи іншим не напиватися. А ще краще подвій… ні, потрій вартових.

– Ой, не сподобається це…

– Белего́ре!

– Мовчу.

– Він уже як дух не спустить. У мене погане передчуття.

– Ти думаєш?..

– Я буду в себе. Сам. Цієї ночі щоб не вагався до мене заходити.

– Слухаюся!

– Вільний.

Однак ані нутро, ані жодне інше передчуття не підказало чоловікам, що за ними вже стежать два чужих ока…

Коли Белегор виконав усі накази командира й вернувся до темниці, де вони утримували нового в’язня, від того вже майже нічого не лишилося. Натомість перед ним стояла та істота.

Коли повернулася до нього, в неї на пиці з’явилися шість порізів, з яких стікала кров. Не встигнув чоловік моргнути, як ці порізи враз розкрилися шістьма чорними очиськами. Останнім, що він, закляклий, побачив, було те, як із широко роззявленої пащі вилізли чотири волохаті клешні.

Вона розірвала його, і бровою не повівши.

Потроєна варта, що тільки-но заступила на пост, була зустріта нитками, які пропікали обладунки, одяг і роз’їдали плоть…

Від управлянь із мечем ватажка нагорі відірвали крики в коридорі. Чоловік прочинив двері.

– Ну чого розійшлися?! Я кому казав не напи?!. – коли виглянув, побачив, що павучиха вже розправилася з його підлеглими. – О, нарешті!!! – він вийшов з опочивальні роздягнений до пояса, тримаючи меч. – Ласкаво просимо, – мовив, широко розводячи руки. – Визнаю, по ним зараз не скажеш, але ми не якісь там мисливці, ми – слідопити, на особливій службі в самого лорда! – він опустив голову. – Каюся, що вони справили таке погане враження, давно вже в них не було справжньої забави… Також приношу особисті вибачення за те, що попустив їм віжки. Хоча, щоб ти знала, нашу здобич ми тоді все-таки спіймали. Але ти… – захитав головою. – Це було кохання з першого погляду! Ти навідувалася в мої сновидіння. Хай як намагався, все не міг тебе забути! До того ж, як бачиш, я поділяю твої погляди на вбрання: не люблю, коли рухам щось заважає. Це доля! – він спрямував на неї вістря. – Зараз я покажу тобі, чого насправді вартий елітний слідопит. Потанцюємо?

У цьому тісному місці Елувін не мала переваги: він відбивав атаки всіх її лап – і з підлоги, і зі стін, і зі стелі, уникав кожної випущеної в його бік павутини. Його захист був бездоганний. І це навіть без дії магічного зілля… хоча він просто міг випити його раніше. Хай там як, його рухи, його дихання, вираз його очей… Мабуть, саме його стріла не так давно в ній гостювала.

З іншого боку, вона також не підпускала його близько до себе. Бій тривав.

Ухопивши мить, аби змахнути з обличчя неслухняне пасмо волосся, він промовив:

– Сповільнюєшся, потворо!

Його удари пришвидшились, посильнішали. Один необережний рух – і Елувін відчуває, як біль прохромлює її груди. Чоловік загнав їй меча в серце по самісіньке руків’я. Її руки опустилися, а сама вона осіла на підлогу.

– Знай же, чудовисько! Тебе здолав Кі́ран – нащадок великого!..

Кіран не договорив: завадили скручені в’язи.

Коли чоловік повалився на підлогу, вона встала й попрямувала до його покоїв. Там вона підійшла до ліжка, виготовила довгу нитку-струну й узяла її до рук. Обвивши її навколо шиї, щосили потягнула за кінці.

Ніхто в королівстві достеменно не знає, як посеред їхніх земель виникло це місто-привид. Ніхто вже не скаже напевно, сталося це до чи після того, як зник молодий лорд. Ніхто не знає, що стало з містянами.

Одного дня люди просто не змогли увійти крізь браму до міста, але не тому, що вона була зачинена, а тому, що вхід був щільно обплетений павутинням. Скоро воно з’явилося в інших місцях, і невдовзі місто повністю вкрила павутина – павутина, яку не брали ні залізо, ні вогонь.

Потім комусь здалося, що павутиння починає ширитися на прилеглі землі, тож на безпечній відстані навколо цього міста-лігва вирішили просто поставити спостережні пункти, але не для того, щоб нікого туди не пускати – цим переймались найменше, а для того, аби раптом звідти нічого не вилізло. Відтоді щоразу, коли хтось із навколишніх поселень зникав, пліткували, ніби щось таки прослизає звідти, хапає людей і тягне до себе. Потім звикли, стомились, забули.

А між тим навіть зараз у напівтемній клітці сидить дюжина дорослих чоловіків: худі, голі, волохаті й бородаті. Їхня клітка межує з іншою – пустою – і з’єднується з нею ґратованими дверима. Згодом у цю пусту клітку заводять молоду оголену жінку. Вона кричить, плаче, пручається. Серед чоловічого гурту починається метушня, лунають крики, зав’язується бійка. Нарешті один займає чільне місце біля дверей, відганяючи інших кулаками та у́каннями. Коли ґрати відчиняються, ошаленілий чоловік кидається на жінку, валить її на землю і, поборовши, з силою входить у неї кілька разів. Після цього він ненадовго заспокоюється, вона забивається в куток, але невдовзі він удруге нападає на неї, долаючи опір, і все повторюється. Після кількох разів вона вже не пручається, лише схлипує, стиснувши ноги й скорчившись на землі поруч із чоловіком, що лежить горілиць знесилений і важко дихає. Жінку витягають, а чоловікові накидають зашморг на шию й заводять назад у клітку. Перегодом у клітку поруч заводять іншу. Цього разу «вожака» вистачає лише на один раз, і настає черга для інших.

В окремих клітках за стіною поруч перебувають групи дорослих жінок і дівчат: вагітні, з немовлятами й ті, на яких очікує злучка. За іншою стіною – хлопчики й дівчатка окремо – клітки з групами неповнолітніх: зовсім діти, підлітки і юнаки. Доглядають за ними молодиці в зітканому нею одязі, але з зашморгом на шиї, що може стягтися, коли їй заманеться. Такі самі мовчазні молодиці з зашморгами обробляють землю, турбуються про сад та город, пораються біля скотини та птиці, пильнують за чистотою та порядком і виконують інші роботи в господарстві. І такі самі молодиці стоять, вишикувавшись по обидва боки шляху до її ліжка, і тримають у руках підноси з різними ласими шматочками. Єдині без зашморгу – хлопчик і дівчинка, що пригорнулися до неї і яких вона пестить.

Наступної миті всі служниці падають замертво. Під гуркіт металевих таць до неї заходить чоловік у дивному вбранні – вона ще не бачила, щоб чаклуни носили щось подібне, – і з пов’язкою на очах. Доки він не показався, вона не відчувала його присутність, але тепер кожен волосок на її тілі стояв дибки.

– Відновила тіло з одної голови? Вражає! Я знаю тільки одну людину, яка може таке утнути, а втім… коли так, то чи можна називати її людиною?

Вона мовчала, не зводячи з нього очей.

– Скажу чесно: вбити тебе я можу, але таку, яка ти зараз… надто багато мороки. Не хочу витрачати на це сили. І ні, ти мене не змусиш. Ти й сама маєш відчувати, що не можеш мені нічим нашкодити. Тому – угода: хочеш замість смерті просто заснути? Воскрешати я не вмію і, правду кажучи, не хочу з цим зв’язуватися. Пропоную, що є: можу подарувати вічний сон, у якому ви будете разом.

Вона далі дивилася на нього мовчки.

– Я знаю, що ти мене розумієш. Маю попередити, що твоєї милої маленької ферми більше немає. І рабів у тебе більше немає, але це ти й сама збагнула. Прохід містом… точніше тим, що від нього лишилося, також вільний.

Її підборіддя затремтіло.

– Я знатиму, що це сон?

– Так.

– Тоді ні.

– Добре подумала? Ти все одно збираєшся решту життя мучити себе, то чом би не робити це чимось приємним?

– Хто ти? Навіщо ти тут?!

– Ти вже здогадалася, хто я. А навіщо – довга історія. Якщо коротко: я подорожую, збираю історії, шукаю когось чи щось, здатних допомогти мені з моєю місією. А коли сам шукаєш допомоги, буде тільки справедливо, якщо принагідно ти зможеш надати її комусь іншому, ти так не вважаєш?

– Ти не можеш мені допомогти.

– Я вже зрозумів. Гаразд, тримай.

У нього в руці з’явився згорток. Чоловік поклав його перед нею й розгорнув.

– Що це?

– Твої очі знову тебе не підводять: це карта. Ми – тут, – тицьнувши пальцем, він провів його через океан, – а тут – такі… хоча не зовсім такі, але це зараз не важить. Тут тебе можуть прийняти. Але я не зможу тебе туди перенести, з цим ти вже якось сама. Хочеш човен? Проте будь готова тягти його до берега.

Вона мовчала.

Чоловік розвернувся й пішов геть. За дверима він став виводити:

Скрізь бува~в, усе до ру~к прибра~в, домівки не ма~ю, душі рідної не зна~а~ю~

На карту почало накрапати одразу в восьми місцях.