Тонка біла нитка

Навіть коли вона склала лапи й підтягла їх якомога ближче до тіла, як вона вміє, значну частину вільного простору хатини займала Елу, що сиділа перед ним на підлозі.

– Це найгидкіший зруб, який я бачила.

– Ну, – почухав потилицю Лео за столом навпроти, – я не тесля. Але вважаю, що вийшло непогано.

Довжина стін, напевно, була такою самою, як довжина повністю розправленої лапи Елу, висота – на дві голови вище за Лео. Дах був високим, під ним – над піччю – обладнано широке горище. Окрім печі та вже згаданого столу, від стін – на різній висоті – відходили бруси: ті, що нижче, служили за лаву або навіть лежанку, ті, що вище, – за полицю. Вікна були невеликі, затягнуті плівкою, щільно закривалися товстими віконницями. За простими дверима вже дув холодний вітер. От, власне, і все.

– Думав, до заморозків не встигну, особливо коли віслюк пропав. Певно, відв’язався і… вже не знаю, чи то пішов собі світ за очі, чи то звірі роздерли, – Лео посміхнувся до гості. – Два слова: довелося попотіти. До речі, до свого плеча я вже призвичаївся, та й воно вже майже не комизиться.

– Ти змінився.

– А, так… Трішки спав із тіла, трішки занедбав себе. Ну, знаєш, коли довго живеш подалі від людських очей, починаєш… – він зупинився; тримаючи рот відкритим, подивився на жінку, покліпав. – А хоча ні, забудь, тебе це точно не стосується.

– Ти твердо вирішив зимувати тут? Не боїшся померти з голоду?

– Якщо буде справді скрутно, я завжди зможу виміняти в тебе їжу, скажімо, за деревне вугілля.

– Звідки це до тебе думка прийшла, що я обмінюватиму на деревне вугілля свою їжу?

– Хм, якщо шкода їжі, може, зітчеш мені тоді штани? Будуть сорочці до пари. А то я свої вже геть зносив.

– Чому ти думаєш, що мені взагалі потрібне твоє деревне вугілля?!

– Тому що, якщо пам'ять мене не зраджує, ти якось переймалася, що не можеш розвести в своїй печері багаття без диму.

Елу вже відкрила було рота, але чоловік продовжив:

– Згадав! Пам’ятаєш ті мої постіль з ковдрою, коли гостював у тебе? Якщо вони тобі не потрібні, то… то мені вони б стали в неабиякій приго!..

Лео за звичкою вдарив долонею по столу, розплющивши маленького павука, але вже наступної миті подивився на гостю виряченими очима, затамувавши дух.

– Чого зблід? Думаєш, якщо я маю павучу половину, то повинна любити павуків? Так я маю ще й людську, людей же я не люблю?!

– Фух, а й то правда. Щось я не подумав… Тоді, якщо ти не маєш наміру налагоджувати добросусідські стосунки, чому завітала?

Елу зітхнула, заплющивши очі, а розплющивши їх, заговорила:

– Мені майже вісімсот років. Я – всього-на-всього чергова невдала спроба чергового пихатого чаклуна розгадати таємницю безсмертя. Хоча варто віддати йому належне: певних успіхів він усе-таки досягнув. Та тільки йому це не допомогло. Як і будь-який чаклун, поглинутий якоюсь думкою, він захопився. А коли чаклуни захоплюються, страждають кохані чи брати, чи сестри… тобто, рідні та близькі тих, хто не буде терпіти. Не вони були першими, хто намагався його вбити, але вони були першими, кому це справді вдалося: строкате товариство відчайдухів. Під час бою вони ніби занурились у забуття, ніби вони жили саме заради цієї миті: їхні рухи – нестримна буря, в очах – огненний вир, та й самі вони, здавалося, аж пашіли полум’ям. Сутичка була довгою, важкою. Не раз виглядало так, ніби чаклун узяв гору, але вони щоразу підіймалися. Пам’ятаю, я тоді вперше спостерігала за всім і не могла очі відвести, намертво вчепившись руками за ґрати. І тоді сталося неймовірне. Ні, не те, що вони перемогли, їхня перемога виглядала, як певна річ… А те, що сказав їхній лідер. Поглянувши на мене й на інших, він жахнувся.

«Я тут не заради крові! Ті з вас, хто ще розуміє мене, хто зберіг хоч краплю людського, ви вільні! Вільні лишитися тут, вільні вернутися до своїх домівок, вільні… Скажу, як є: попереду вас чекають лише випробування. Я знаю монастир, ченці якого згодні дати прихисток тим із вас, хто піде за мною!»

Тоді він наказав розбити замки на клітках. Дехто запротестував, але в його очах… не було й краплі сумніву, що він розсудив по правді.

Ті з моїх товаришів у нещасті, хто збожеволів від тортур, були вбиті на місці. Хтось сам попросив про смерть, і їхнє прохання лідер одразу виконав власноруч. Кілька з нас пішло за ним, більшість – розбіглася. Не знаю, чи хто й лишився в тій проклятій вежі. А я… я так хотіла піти з ним, але не в монастир… а піти з ним! Так хотіла… але злякалась і втекла.

Ми ніколи не збивались докупи. Бо, напевно, просто не могли дивитися одне на одного. Але ті з нас, кому не було, куди вертатися, – як одинокі хижаки: хоч і не сходилися, та завжди мали одне одного на оці. Доки нас не почали винищувати. Навіть жінка, схожа на ту, що була з-поміж моїх рятівників, якось вистежила мене, кричала, що я невдячна, звинувачувала мене в смерті батька. Тоді я вперше дізналася смак вашої крові, вашої плоті… Але вже тоді мені було добре відомо те, яка доля чекає на тих, хто обрав полювати на людей. А ще я тоді пересвідчилась у тому, що не можу померти з голоду. Якщо взагалі нічого не їсти, я слабшаю, слабшаю, рухаюсь усе менше, все повільніше, аж доки зовсім не завмираю. Потім у мені прокидається інша я, не знаю… щось, що, напевно, збоку схоже на поведінку мого колишнього визволителя в бою, але з однією думкою: їсти. Я втрачаю владу над собою. Перша я може тільки спостерігати, як та, інша, без тями набиває собі черево хоч мохом, хоч хробаками, хоч дітьми, що заблукали. І лише наситившись, вона відступає, даючи дорогу мені тоді, коли я вже й не хочу прокидатися зо цього сну.

Я не знаю, хто я. Не пам’ятаю, ким я була і звідки. Перше, що я пам’ятаю… біль. За сімсот років я перетнула цей клапоть суші від півдня до півночі, доки не опинилася тут. Змінювалися краї, змінювалися люди, змінювалися ваші звичаї, не змінювалося одне: тих, хто виявляв доброту до таких, як я, ставало все менше. Останній раз я зустрічала когось, схожого на мене, аж сто років тому. Не знаю, може, я вже й остання… Хай там як, а тут у вас тоді точилася війна. Це були землі, сповнені життя, торгівлі. З замку відкривався вид на великий порт. На щастя для мене, з моря не забарилися нападники. Та шлях углиб їм заступив замок. Тримався він довго, але зрештою був узятий. Тоді вогонь перекинувся й на поселення, що ховалися за ним. Війна спустошила майже все. Те, що вціліло, коли загарбники були вигнані, занепало: кораблі в бухту більше не заходили, люди оселялися неохоче. Якийсь час замком навіть заправляли розбійники, коли ваші правителі остаточно махнули на все рукою, але й ті тут не затрималися: чинити розбій було просто ніде, грабувати – нікого. Потай морем товари переправляти, певно, також було зручніше деінде. Думаю, тоді вже інші порти набували важливішої ролі, стали привабливішими. Та й королі ваші, мабуть, були зайняті іншими справами. Упевнена, з часом і на ці землі знову звернуть увагу та й скоріше, ніж мені б того хотілося, але нічого не поробиш. От тоді вже й сушитиму голову.

Але знаєш, що? Як ти вже здогадався, я не старію. Ще в чаклунській вежі я дізналася, що не можу загинути, навіть якщо стечу кров’ю. Навіть якщо мені відірвати всі лапи, а потім гарно нагодувати, я скину з себе стару шкіру, і вони відростуть. Я маю два серця, і якщо проткнути одне, зі мною нічого не станеться. Не знаю, що буде, якщо проткнути обидва, – чаклун до цього не дійшов. Думаю, мене можна вбити, якщо відрубати мені голову або, скажімо, порубати на шматочки чи спалити, але я зараз не про це. Він створював різні поєднання частин тварини і частин людини. Іноді йому навіть вдавалося поєднати кількох різних істот, але такі створіння були недоумкуваті й надто кровожерливі… А перед смертю він узявся вводити в тіла звичайних людей через голку якусь рідину, правда, вони всі помирали. Але я веду до того, що навіть якби не ті герої, довго він би не протягнув. Не знаю, скільки він прожив до мене, я пам’ятаю його лише старезним та зморшкуватим дідуганом, як той висушений плід. Та найгіршим було те, що, я помітила, навіть його очі стали згасати. Упевнена: він уже тоді заглядав смерті у вічі, але однаково вирішив не переробляти своє тіло на моє, розумієш? Старий чи ні, при смерті чи ні, він був дуже могутнім, і стоячи перед лицем смерті, він отримав змогу зупинити старіння… платою… Він міг продовжити своє життя, але натомість отримав би такий вигляд… І він вибрав смерть, а не такий вигляд!.. Мій вигляд!!!

Вона опустила очі. Лео сидів мовчки, а зрозумівши, що її історія добігла кінця, звівся. Підійшов і став перед нею, піднявши її обличчя й заглянувши в очі.

– У мене стільки питань, якби ти тільки знала! Але я ще встигну поставити їх усі, зараз же хочу почути від тебе тільки одне: невже ти думала, що твоя розповідь вселить у мене відразу? Коли так, то одразу скажу, що викликала вона в мене зовсім інші почуття.

Він опустив голову й поцілував її в губи. Елу схопилася й відпихнула його від себе руками.

– Що ти робиш?!

Але чоловік узяв її за плечі й потягнувся до її губ удруге.

– Відчепися!!!

Цього разу вона відсунула його чотирма лапами, і Лео відчув, як у шкіру встромилися кігті. На сорочці показалися червоні плямки.

– Дивись, що ти наробив! Тепер твоя єдина гарна сорочка зіпсована!!!

– Просто подряпина, – сказав він, оглядаючи себе. – Я… був неправий. Ти не думай! Більше так не робитиму.

– Звісно не робитимеш! – склала руки на грудях. – Якщо жити хочеш.

– Тільки з твого до… – спробував додати Лео, але його гостя вже вийшла, залишивши двері відчиненими.

Після того Елу знову довго не показувалася, тож він вирішив уперше навідатись до неї сам. Привів себе до ладу, поголився, зібрався й прийшов прямо до підошви скелі. Задер голову.

– Елу!!! Ти там?! Я тобі вугілля приніс!!! Пригадуєш нашу угоду?! Ти обіцяла хоча б покривало з ковдрою пожалувати!!!

Він потупцювався, повдивлявся. Нарешті його очі вихопили білу грудку, що злетіла в повітря. Вона невдовзі розійшлася на два шматочки, які продовжили падати. Через хвилю вони розгорнулися білосніжними полотнами, які, опускаючись, і собі вигадливо затанцювали в повітрі… Перегодом чоловік уже дивився на ковдру, яка зачепилася за верхівку одного високого дерева, й покривало, яке повисло на гілці іншого – ще вище. Лео схлипнув і, похнюпившись, поплентав додому з пустими руками: залишив мішок як примирливий подарунок.

Елу показалася в його хатині одного напрочуд морозного вечора. Чоловік одразу подивився на її руки, потім на лапи – всі пусті.

– Заходь, – сказав він.

Вона сіла й аж пройняла його мовчазним поглядом.

– Може, хочеш чого? Можу запропонувати тобі юшку або… юшку… А ще – ти не повіриш – ю!..

– Заспівай мені, – наказала жінка.

– Е, будь ласка. Що тобі заспівати?

– Що завгодно.

– Ти вже не ображаєшся на мене? – поцікавився, але відчув на собі той самий погляд.

Хай яким небистрим на розум Лео міг іноді бути, тієї миті він прочистив горло і, не вагаючись, завів пісню про кохання. Зиркнувши на гостю, побачив, що та слухає з заплющеними очима, і став виводити ще душевніше.

Коли закінчив і зустрівся поглядом з Елу, промовив:

– Я хочу тебе поцілувати.

Та кивнула.

– Лізь на горище.

Лео закліпав.

– Лізь, доки не передумала.

На горищі вона відповідала і на його цілунки, і на його дотики. Спочатку непевні й обережні, вони дуже швидко перетворилися на вимогливі. Його губи важко торкалися її гарячої шкіри, а руки жадібно ковзали її тілом. Роздягнений, він, схвильовано дихаючи й тримаючи долоні на жіночому стані, заглянув їй у вічі.

– Не хвилюйся: зайшовши так далеко, думаю, ти не будеш розчарований.

Елу вилізла над ним, упершись долонями в його плечі, і Лео раптом відчув себе обережно затиснутим між двох кігтів, що спрямовували його. Після цього вона остаточно опустилася, притиснувшись до чоловіка й увівши його в себе.

Насолодившись одне одним, вони лежали на горищі: він – на спині, вона – на боці, залишивши напівзігнуті лапи звисати з перекриття. Першим заговорив Лео:

– Я тут от про що міркую. Якщо вже ми… то може того… якщо дадуть боги…

– Дітей я мати не можу, – випалила Елу й задумалася. – Що, треба було попередити, перш ніж тягнути на горище?

Він замислився.

– Та ні. Але звідки ти?..

– А ти думав, ти в мене перший?

– А… ну… ні, не думав, – замотав головою.

– Дивно, чи не так? Виглядаю, як жахіття з дитячих казок, живу в темній печері відлюдницею, їм сире м'ясо, бо боюся навіть…

– І досі? А як же?..

– Та стули пельку. Одним словом, за всі ці сотні років такого існування мені не набридло, я хочу жити. Той, хто мене такою створив, відчував до мене лиш огиду, а я все одно жити хочу й нічого не можу з собою вдіяти!

Почекавши трохи, Лео промовив:

– Не бачу в тому нічого дивного. Цей світ саме так і створений, що від дрібної комашки до велетенського дракона – всі хочуть жити, хіба ні? – він повернувся до неї. – Слухай, а пливімо за океан! Ти казала, що в цьому світі для тебе немає місця, але ти не можеш цього знати напевно. Десь там та й має бути земля, яка радо прийме будь-кого, хто готовий просто жити, чесно трудитися, от побачиш!!! Ще не знаю, як, але я обов’язково добуду для нас корабель! Або хоча б човен…

Елу хмикнула.

– Ти знаєш про мене все… що я воліла тобі розказати. Твоя черга.

– Що ти хочеш знати?

– Розкажи про Алану. Яка вона була? Як померла?

– Вона… вона була несхожа на тебе.

– Ще б пак, – засміялася.

– Я не про те. Вона мала м’який норов, завжди була привітна, ласкава, жартівлива… А як вона вміла співати! Як ти там колись казала? Мої потуги поруч із її співом – це все одно що трави наїстися. Вона була рум’яна, повновида… Трішки сором’язлива, трішки балакуча, трішки непосидюча… Роботяща. З нею я був щасливий… чи то пак, мав би бути. Наш союз не був скріплений першою шлюбною ніччю. Наш покійний лорд добре ставився до своїх підданих і ніколи цим не користувався, але його молодий син… вирішив відновити цей звичай… і почав з моєї Алани, – він зупинився. – Вони з’явилися ввечері в розпал святкування: він в оточенні своїх воїнів. Він заявив про своє право й наказав вести її в замок, її схопили… Алана… її рум’яне лице почорніло, вона кричала і пручалася, я намагався її заспокоїти, казав, що все добре, що нічого страшного… Я такою божевільною її ніколи не бачив. Та й узагалі після того я її не бачив… живою. Якщо вірити пліткам, вона йому не далася, навіть чимось його поранила, тож він просто вбив її й наказав згодувати тіло собакам. Але слугам вдалося вивезти її тіло з замку разом із гнилими овочами. Коли поховав її, я просто… тягнув ярмо далі… сам-один. Занапастити себе? Вона б того не хотіла. Помститися – як? Та й не поверне це її. Так я й животів, доки не зустрів тебе. Хочеш посміятися? Я був такий радий, що помру, такий щасливий: нарешті! Ти якось питала, чому я тебе не видав? А як інакше?! Це було найменше, що я міг зробити для своєї рятівниці! Але ти розсудила по-своєму. Тепер – маєш. Тепер ти мене нізащо не здихаєшся, – Лео подивився на неї. – Це трохи недоречно, але… ти не проти? Мені кортить іще.

Жінка біля нього всміхнулася.

– Я ж казала, що тобі сподобається. Гляди, бо як допадешся, звичайні жінки більше не зможуть тебе задовольнити.

– Та мені тепер, окрім тебе, жодні інші жінки не…

Вона накрила його рота долонею.

– Мм, не зарікай…

Але цього разу вже його губи міцно припали до її вуст.

Після тої ночі вони зимували вдвох. У свою печеру вона носила його на собі. Він готував страви, розпитував про все, що на думку спаде, співав для неї, намагаючись і її принадити до співу, сміявся з того, як на неї діють міцні напої. Вона полювала й усе обіцяла взяти його з собою на вепра, ткала одяг, голила й стригла його своїми кігтями. Зрештою Елу показала свої витвори. Іноді вона навіть дозволяла себе купати.

Коли зійшли останні сніги, Лео з її дозволу поспішив у невелику мандрівку. Подорож ця привела його до могильного каменю, перед яким він опустився на коліна й заговорив:

– Давно не бачилися. Можливо, більше вже й не побачимося, тому вирішив тобі розказати. Не знаю, чи злитимешся на мене, вважатимеш, що я недовго горював за тобою, можливо, навпаки, зрадієш такій новині… Алано, люба, я знайшов декого. Декого неймовірного. І такого самотнього… А її майбутнє сповнене ще більшої самотності. Саме тому, якщо я зможу подарувати їй хоча б одну коротку мить щастя, я думаю, воно варте того, щоб присвятити цьому решту свого життя…

На шляху від місця поховання він зустрів випадкового подорожнього. Вони розминулися, але перегодом той уже гукав чоловікові в спину:

– Гей, та я ж тебе знаю!