Реально нереальні почуття

2015 р.

Батько тримав за руку п’ятирічну доньку. Вони спускались до підземного переходу. Дівчинка вигукнула:

– У-х-ти!

В кінці переходу виднілась зелень дерев та кущів, й чим ближче підходили, тим ширшим ставав пейзаж: вимальовувались галявина, за нею лісок, вдалині – блиск ставка.

– Давай скоріш туди! – дівча потягло чоловіка за собою.

Тільки-но над ними шумів мегаполіс, а кілька кроків і гам вщух. Ледь чутно шелестіло листя, дзюркотів струмок і кумкали жабки. 

– Ой! Річечка! – зраділа мала. 

Асфальтована доріжка переходила в місток. З одного боку – струмок ніс воду в озерце, яке лежало з іншої сторони містка. 

– Пішли,– поквапив батько, – тут ще багато цікавого. 

Він вперше привів доньку сюди, та й сам багато років не був в парку.

1995 р.

Олена та Олег – школярі, років дванадцяти –  вибігли з підземного переходу в парк, звернули з доріжки й чкурнули до дитячого лабіринту, що стояв на галявині біля ставу. Він складався з двох однакових частин. Невисокі стіни, зроблені із залізних труб, утворювали серпантинні ходи.

– Хто останній, той дурак, – дівчина вбігла в правий вхід, а хлопець влетів в лівий. Санки, які тягли за собою, покидали в сніг.

Оленка вибралась з лабіринту перша.

– Капєц! – обурився Олег. – Так нечесно!

– Чесно-чесно! –  Олена висунула язика. – Ти програв! Дурак! 

– Сама така! – і жбурнув в неї сніжкою.

Діти гасали навколо лабіринту, граючись в сніжки. Олена зойкнула і завмерла, розтираючи по обличчю сніг. А Олег в запалі поцілив в неї ще сніжку. 

Сльози змішались з талою водою.  

– Ти не дурак! – дівчина підібрала сани. – Ти ідіот! – і побрела до озера.

– Стій! – гукнув Олег, – я не хотів!

Олена дійшла до містка. «І як лапки не мерзнуть» – дивувалась про себе. На кризі снували, сиділи й тріпотіли крилами дикі качки, які чомусь не відлетіли в теплі краї. Деякі плавали там де впадав струмок, що не давав воді замерзнути.

Олег підійшов і мов читаючи її думки, мовив:

– Звикли до холоду, як моржі, ну не тварини, а люди, які в ополонки ниряють. 

Дівчина відсунулась від нього.

– Ну, вибач,– він знов підступив до неї, – я не навмисне, –  простягнув носовичка.  

Олена глянула з-під лоба, взяла платочок, витерла  обличчя і хотіла повернути.

– Залиш, в мене ще є. 

Дівчина шмигнула носиком, але носовичка залишила.

– Мир? – уточнив хлопчик.

Олена кивнула й діти посунули до пагорба з якого спускався люд на санчатах та лижах. 

Тут колись вони й познайомились. Олег того дня врізався в сани Олени. 

2010 р. 

Сніжинки вкривали застиглі каруселі, гойдалки й «чортове колесо» в парку. 

– Макс! 

– Привіт! – він озирнувся, посміхнувся і накрив дівочі долоні своїми, – холодні.

Вона пригорнулась до нього.

– Чекай, Ліно, – став ритись в кишенях і натягнув свої рукавички на задубілі пальці дівчини. 

В обох по тілу розлилося приємне тепло, коли його губи припали до її вуст. 

– Вічність не відчував тебе, – видихнув.

– Я так скучила!

– І я скучив, Ліно! Дуже!

– Як же хочу літа!

– Я побуду твоїм літом, – і Макс затис її в обіймах.

Ліна випурхнула з них, зняла рукавички і дістала з сумочки книгу. 

– З Днем Святого Валентина! 

– «Пригоди Тома Соєра», – прочитав назву, – Мені ж тридцять, а не тринадцять?

– Ти ж казав, – знітилась Ліна, –  що давно хотів перечитати її.

– Жартую! Так перечитував кілька разів, а потім книга десь ділась. Дякую! Ти супер! – він вийняв з кишені футлярчик, – з Днем Закоханих!

Ліна витягла золотаву продовгувату пластинку прикрашену камінцями у вигляді квітів та з сердечком на кінці. 

– Це новий дизайн ложок? 

– Чудо ти, – Макс розкрив книгу і поклав прикрасу між сторінок, – завжди в тебе з ними напряг.

– Закладка? Точно! Стильна штучка! Обожнюю тебе!

– Майже як в О. Генрі, – посміхнувся Макс. – Пам'ятаєш, «Дари волхвів»?

– А! Гребінець і ланцюжок? Та в нас не все так трагічно. 

– Хтозна,– він уважно глянув на дівчину.

Ліна поклала подарунок до сумочки і відповіла: 

– Якби ми не обпеклись тоді, то не мали б того, що є зараз у нас

2015 р.

– Ой, ой! В мене клює? – раділа донька.

– Клює! – батько  підхопився з пенька. 

Поплавок затанцював на воді і пішов на дно.

Вони сиділи біля ставу, який  заріс травою й очеретом. То тут то там схиляли до води віти плакучі верби. А під ними причаїлися інші рибалки. На протилежному березі росли високі сосни і віддзеркалювались у воді, а за спинами височів листяний ліс.

– Що робити?– панікувала дівчинка

– Тягни на себе! Так, не спіши! Підіймай в гору. О! Молодець! Витягуй! 

На гачку виблискував карасик. 

1995 р.

Качки хватали шматочки хліба, збиваючись до купи.

– Кидай в різні боки, – наказала Оленка, – щоб всім дісталось!

– Та їх же тут ціле стадо, – буркнув Олег, – всім не хватить! 

Втомлені, запорошені снігом, але радісні діти повертались з гірки і зупинились погодувати качок.

– А ти чому не взяв?

– Ну.. .я… е-е – запнуся хлопець.

– Щоб завтра приніс!

– Угу!  Мерзнуть тут, дурні, замість того щоб летіти в Африку.

– Сам дурак! Вони вже не дикі, а міські, як голуби.

– Ну так хай би рибу ловили.

– Та яка риба? Холодно!

– Ну рибалки ловлять же.

– От і наловив би!

2010 р.

– Ховаємось як підлітки, бачимося від сили годину в день, буває і тижнями не зустрічаємося та зрідка півдня, щоб побути вдвох.

Вони йшли від  атракціонів в глиб парку до ставу. 

– Зате є перчинка в стосунках, – відказала Ліна, – напевно наш шлюб розпався тоді, бо коханню потрібен азарт.

– Азарт? А мо були дітьми: гарячі голови, гордість і максималізм. Думали, знаємо життя, ділили все на темне і світле. 

– А зара, що старі? – насупилась Ліна,  – ні, дорослі діти! 

– Але ці діти рік як зустрічаються. Думаю пора твоєму чоловікові й моїй дружині дізнатися правду, – він мимоволі глянув на жовту обручку на своєму безіменному пальці, подивився на іншу – з камінчиком, що красувалася на правиці дівчини, – нам потрібно розлучитися. Обом!

–  Я думала про це. Та й чоловік щось підозрює. Він не дурень, хоч і добряк яких світ не бачив. Навіть по гиркатись не виходить по-людськи. Не хочу робити йому боляче.

– Ліно, справа ж не в цьому? Може, ще любиш його?

– Та хіба по любові йшла? Не хотіла в старих дівах лишатись. А в коханні розчарувалась, як від тебе пішла, вибачай. 

– Та чого вже, сам винен. Про себе думав, кар'єру, друзів. І дійсно, потрібно було обпектись, щоб відшукати те почуття, але  вже інше, нове …

– Розумію. Та і я винна: забагато вимагала. А зараз і бачимося не часто, але все по-іншому: кожну мить з тобою реально проживаю. 

– А я вдруге одружився, щоб, як кажуть: клин клином. Вона не фанат літератури, закохана в глянець і шопінг, але смачні пироги пече. Та видно брехня, що  протилежності притягуються,

– Брехня, – погодилась Ліна, – коли ти написав, запропонував зустрітися я не вагалася, лиш час тягнула. Зрозуміла, що всі ці п’ять років сумувала без тебе.

– А я годину з екрану очей не зводив!

– Так тобі й треба! Любитель пирогів, блін. І я вже не те дівчисько, що легко палило мости, бо тепер знаю, що в коханні всього потрібно в міру: і азарту, і буденності як у нас зараз. Я боюсь зламати все.

– Так, ми змінились, не палимо мостів, але це розлучення дасть  свободу дій, ми будемо й далі зустрічатися де завгодно, коли захочемо чи як зможемо, ми лиш залишимо мости позаду, щоб звести нові.

– Воно то так і я рада, що почула це від тебе, але давай не гнати коней, добре?

Він кивнув і сказав: 

–  Головне знай, я люблю тебе!

Їх накрило новою хвилею пристрасті у вигляді довгого поцілунку.

– А ти теж змінився,– вона пустотливо підморгнула, вислизнула з його обіймів,  вилізла на пагорб і з’їхала по накатаному спуску.

2015 р.

– Рибка! Рибка! Справжня!– пищала від захвату мала, – ми її понесемо додому, мамі?

– Ні, потім відпустимо, ще маленька, хай підросте.

– Ну будь ласка!  Я ж хочу мамі показати!

– А ти і покажеш, зараз я тебе зфоткаю, – він дістав «смартфон»,– ось так стань і тримай вудочку.

Зробив декілька кадрів, як хтось за спиною залементував:

– Мамо! Рибка! Мамо!

Батько й дочка озирнулись, до них біг маленький хлопчик, за ним ледь поспівала молода жінка.

– Можна на рибку подивитись?– спитав малий в дівчини, яка клала карасика у відро.

– Ану не заважай! – підоспіла його мати.

– Та все добре, – заспокоїв тато дівчинки.

– Пробачте, такий не посидючий, на мить відвернулась, а вже дременув кудись.

– Розумію, – кивнув на доньку, – моя он теж буває,– не договорив, почувши розмову дітей.

– Мене звати Олег, – представився хлопчик,–  а тебе! 

– Олена.

– Давай дружити?

– Давай!

Батько Олени і мати Олега здивовано переглянулись.

– Олено?– видавив чоловік.

1995 р. 

Діти тягли сани і плентались до підземного переходу – виходу з парку.

– Мені батько зробив кораблика, давай завтра пустимо на воду?– запропонував Олег. 

– А батько твій, ну… – зам’ялась Олена,– не розізлиться, бити тебе більш не буде?

–  Ні, – потупив погляд хлопчик,– каже зав’язав, тиждень вже тверезий.

–  А який кораблик?

–  З пінопласту, майже як справжній, з парусом.

–  Клас, принось і хліб візьми.

–  Та візьму! 

Люди, які йшли на зустріч дивились на них і усміхалися.

 – Чо це вони? – насупився Олег, оглядівся і випалив – Ні фіга собі! Та їх тут армія!

За ними не рівним строєм, покачуючись шли птахи, голів зо тридцять.

– Ми наче їх повелителі, – видав хлопець, – як той, з казки, ну хто грав на дудці і вивів з міста щурів, а потім дітей, а…

– А ми качок в місто ведемо, – докінчила Олена. 

– І без дудки. Круто!

– Та їх там машини задавлять! – дівчина замахала руками на качок. – Киш-киш! 

Відігнавши птахів до озера, вони розійшлися по домівкам. Та ні наступного дня, ні через тиждень Олег не вийшов гуляти. 

2010 р.  

Весна переходила в літо, а «чортове колесо» підіймало і опускало різнобарвні кабінки. 

– Чудові ромашки!– Ліна нюхала букет

– Твої, улюблені, –  всміхнувся Макс.

 Тільки-но були біля землі, а вже над верхівками дерев.

–  В мене теж для тебе дещо є, –  повідомила дівчина.

– Що? – Макс  розгублено дививсь на неї, –  сьогодні ж твій день народження.

– Це не зовсім подарунок, – Ліна вручила невелику коробочку.

Він вийняв простенький перстень з червоного золота.

– Це ж твоя обручка, що я купував на весілля, – глянув на дівчину, – ти зберегла її. І повертаєш?  Ми розстаємось?

Ліна простягнула йому праву руку. І тільки зараз помітив, що її безіменний палець звільнивсь від каблучки з камінцем.

 Макс перевів дух.

Чекай, – дістав із портмоне схожий перстень.

 «Оглядове  колесо» повільно опускало двох пасажирів на землю. Макс і Ліна обмінялися старими обручками.

2015 р.

–  Не віриться аж! – мовив Олег старший, думаючи: «змінилася, волосся інше, та погляд той: весело-іскристий, хоч і з відтінком серйозності, й посмішка таж»

– Стільки це років пройшло? – спитала доросла Олена, придивляючись до чоловіка: «вимахав як, змужнів, а очі ті ж, зараз розгублені, але в кутках все одно грає усміх».

– Не згадаю одразу, – зам’явся чоловік.

Чимало часу відділяло від тої давньої дружби. Важко давались слова, на відміну від дітей, які наче були знайомі все життя.

– А це мій меч, він як справжній, тільки не гострий, – хлопчик протягнув іграшку дівчині.

Через мить вона  розмахувала мечем, а він тримав її вудку.

– Куди ти зник тоді?– цікавилась Олена.

– Батько знову запив, мати подала на розлучення, відвезла до себе, в рай центр. От рік як повернувся в місто, з власною сім’єю. А в тебе як життя?

– Та потроху, вийшла заміж, сина виховую,– глянула, як хлопчик разом з новою подругою намагається закинути вудочку, –  гарна в тебе донька.

– Дякую! І твій богатир он який, скільки це йому?

– Буде п’ять.

– А моїй вже п’ять? – додав, – я виграв.

– А ти такий же! – засміялася Олена.

– Дурень? – докінчив, всміхаючись Олег.

– Можна у воду пустити? – перервала їх мала.

Дівчинка виймала з сумочки кораблика з білим вітрилом, вирізаного з пінопласту.

2015 р.

– Всією родиною на рибалку вийшли, – кивнула Ліна в сторону озера.

– І я колись рибалив, – згадав Макс, розглядаючи дитину з вудочкою.

– Нас рибку ловити навчиш? – вона підморгнула і погладила свій округлий живіт.

– І вудку купиш? –  спитав хлопчина, якого Макс тримав за руку, – і такого меча як у дівчинки?