Крізь час

Рената швидко підвелася на ноги й підійшла до Сашка, на ходу активуючи голографічний інтерфейс на своєму зап'ясті. Промені з її браслета просканували куб, що застиг у руках хлопця. Екран спалахнув тривожними червоними символами.

— Так і знала, — вилаялася вона, обернувшись до своєї куми. — Маріє, копіювання матриці військового ШІ пройшло успішно, але через вилучення фізичного ядра швидкість розпаду простору прискорилася. У нас немає сорока годин. Реально — максимум п'ять-шість. Потім почнеться незворотна ланцюгова реакція.

— П'ять годин? — Настя зблідла. — Ми навіть не встигнемо доїхати до зони відчуження через блокпости, якщо почнеться паніка чи збої в системі!

— Нам не потрібні звичайні дороги, — Марія рішуче поправила титановий комір свого комбінезона й подивилася на трійцю друзів. — У нашому 2056 році Чорнобильська зона — це головний енергетичний хаб країни, де стабілізують квантові потоки. Ми знаємо координати кожної прихованої хроно-магістралі. Але щоб відкрити стабільний коридор туди просто зараз, нам потрібна синергія ваших перснів і нашого зміщувача.

Саша виставив уперед руку з кристалом. Чорний матовий метал на його пальці почав помітно вібрувати, реагуючи на датчики гостей із майбутнього.

— Я бачу це... — прошепотів Саня, і його очі знову на мить підсвітилися цифровим синім сиянням. — Твоя голограма, Ренато, показує підземні лінії розломів. Слиття ліній часу у 2013-му створило щось наче підземне «метро» для хроно-часток. Найближчий вхід — прямо під цим заводом, у старих дренажних колекторах Подолу, які виходять до Дніпра.

— Тоді чого ми чекаємо? — Макс підійшов до важкої залізної кришки люка у кутку двору, яка вела в підземелля. Він міцно вхопився за неї, активував локальне прискорення часу для металу — і заіржавілі засуви всередині миттєво перетворилися на пил. Кришка з гуркотом відлетіла вбік. — Прошу, пані та панове. Наша підземка подана.

Група одна за одною спустилася в темний, вологий тунель. Зверху, над головами, ще доносився приглушений гул сирен військового дата-центру та відлуння вибухів на фронті, які обробляв ШІ, але тут, під землею, час поводився інакше. Вода, що капала зі стелі, іноді зависала в повітрі, а відлуння від їхніх кроків поверталося на кілька секунд раніше, ніж вони робили сам крок.

Марія та Рената йшли попереду, підсвічуючи дорогу потужними неоновими ліхтарями, вмонтованими в рукава костюмів.

— Слухай, кума, — тихо звернулася Рената до Марії, звіряючись із картами. — Якщо ці троє повернуться у свій випускний клас і вимкнуть годинник, нашого 2056 року в такому вигляді, як зараз, теж не існуватиме. Весь наш Департамент, наша робота... все зміниться.

— Так, Ренат, — сумно посміхнулася Марія. — Але зате в тому, новому майбутньому, не буде цієї страшної тридцятирічної війни, яка випалила половину країни. Ми виправимо історію. І це варте того, щоб зникнути як хроно-привиди.

Настя чула їхню розмову. Вона міцно стискала свій перстень, і перед її очима стояло обличчя маленької Лізи. Вона знала: коли вони повернуться у 2013-й, їй знову доведеться пройти весь шлях підлітка, вступити до університету на облік та аудит, стати дипломованим спеціалістом з фінансів. Але тепер вона робитиме це з чітким знанням того, яке прекрасне дитя чекає на неї в майбутньому. Вона не втратить доньку. Вона просто подарує їй світ без війни та часових катастроф.

— Ми на місці, — зупинилася Марія біля величезного круглого залу, де сходилися кілька підземних річищ.

Посеред залу, прямо над водою, вирував вертикальний стовп щільного, глибокого фіолетового світла. Це був підземний витік хроно-енергії, що вела прямо до Прип'яті.

— Хлопці, Настю, станьте в коло, — скомандувала Рената, дістаючи пристрій синхронізації. — Тримайте кристал разом. Зараз ми проб'ємо завісу. Готуйтеся, перевантаження буде диким.