Пункт усвідомлення

Я довго думав, чи варто про це писати.

Бо кожне ім’я — це не просто спогад.

Це частина мене, яка залишилась у минулому.

Але якщо бути чесним — саме вони зробили мене

таким, яким я є.

Перша симпатія приходить, як сон.

Ти не аналізуєш.

Не думаєш.

Просто відчуваєш.

Блекі.

Я майже нічого не пам’ятаю.

Лише відчуття, що мені хотілося бути поруч.

І цього було достатньо.

Потім була Найсі.

Світла. Легка.

Вона поцілувала мене в щоку — і цей момент чомусь

залишився зі мною надовго.

Можливо, тому що це було вперше.

А перші речі завжди мають дивну силу.

Світі.

З неї почалися слова.

Мій перший вірш.

Незграбний. Простий. Але справжній.

Я тоді ще не знав, що писати — це теж спосіб любити.

Кваєті.

З нею було інакше.

Там було більше болю, ніж ніжності.

Я не знав, як правильно.

Тиснув. Наближався. Ламав.

І вона пішла.

Спокійно.

Без драми.

І, мабуть, саме це було найболючіше.

Інсомнія.

З неї почалася темрява.

Не зовні.

Всередині.

Я закохався так, ніби це було востаннє.

І коли це не сталося взаємно — я впав.

Глибоко.

Надовго.

Чотири роки — це багато, коли ти живеш у собі, як у

замкненій кімнаті.

І не знаєш, де вихід.

Я пам’ятаю, як говорив з нею по телефону.

Як тряслися руки.

Як шукав слова — і не знаходив.

І тоді зрозумів: любов не робить нас сильнішими.

Вона робить нас справжніми.

А це іноді страшніше.

Після неї були інші.

Багато.

І кожна — як спроба зібрати себе заново.

Фейт.

Я написав їй вірш англійською.

Мені хотілося звучати інакше.

Краще.

Але, можливо, любов не про “краще”.

Вона про “справжнє”.

С’ю.

З нею було ніжно.

Дуже.

Ми говорили мовою поглядів.

Дотиків.

Півтіней.

Я пам’ятаю, як цілував її руки.

Повільно.

Наче боявся, що цей момент зникне, якщо я поспішу.

І він зник.

Але не тоді.

Пізніше.

Коли я злякався втратити — і почав контролювати.

Любов не витримує контролю.

Вона або є.

Або ні.

Я часто руйнував.

Не тому, що хотів.

А тому, що не знав, як інакше.

І кожен раз думав: наступного разу буде інакше.

Але “наступний раз” — це ілюзія.

Є тільки цей.

Квін.

Еротика.

Слова, які переходять межу.

І дивне відчуття близькості без присутності.

Це було цікаво.

Але не глибоко.

Даніела.

Світла.

Спокійна.

З нею можна було мовчати — і це не тиснуло.

Ми стали близькими.

А потім — просто розійшлися.

Без трагедій.

Як це іноді і має бути.

Я почав розуміти одну річ.

Не кожна людина приходить назавжди.

Деякі — щоб навчити.

Деякі — щоб показати, ким ти не є.

А деякі — щоб залишити слід, який ти будеш

відчувати все життя.

І я ще не знав, що найважливіші зустрічі — попереду.

Кохані (продовження)

Іноді мені здається, що я не шукав любов.

Я шукав себе — в інших.

Бея.

З нею було легко.

Надто легко, щоб бути правдою.

Ми сміялися, бігали, говорили якимись дитячими

звуками, ніби поверталися в той час, коли ще нічого

не боліло.

Це було схоже на втечу.

І, мабуть, ми обоє це відчували.

Я пам’ятаю алею з тюльпанів.

Вона була надто красивою.

Такою, що навіть трохи тривожно.

Бо коли щось занадто красиве — ти вже наперед

знаєш, що це не залишиться.

Ми зустрічалися.

Довго.

По кілька годин.

Ніби часу не існувало.

А потім він повертався — і забирав усе назад.

Вона була складною.

Я — ще складніший.

Іноді любов — це не про те, щоб скластися.

А про те, щоб зрозуміти: ви не підходите одне

одному.

Навіть якщо хочеться.

Меджі.

Ми навіть не бачилися.

Але я написав їй вірш.

І цього було достатньо, щоб відчути щось справжнє.

Дивно, як іноді близькість виникає без дотиків.

Хлоя.

Вона подарувала мені журавлика з паперу.

Маленьку річ.

Але я запам’ятав.

Бо в цьому було щось тихе.

Непоказне.

Справжнє.

Нікіта.

Ми гуляли серед дерев і дивилися на лебедів.

Світ тоді здавався спокійним.

Наче все може бути добре.

Але це “може” так і залишилось можливістю.

Люди часто не стають нашими не тому, що не можуть.

А тому, що не встигають.

Юліана.

З нею було красиво.

І небезпечно.

Ми дивилися одне на одного так, ніби в цьому було

все.

А потім — так само швидко втратили.

Я пам’ятаю, як після неї пив.

Не від радості.

І навіть не від болю.

А від пустоти.

Це різні речі.

Біль — це коли щось є.

Пустота — коли вже нічого.

Мене збила машина.

І це звучить гучніше, ніж відчувалося.

Бо всередині вже було тихо.

Іноді життя б’є тебе не для того, щоб зламати.

А щоб ти нарешті зупинився.

Тіна.

Ми любили на відстані.

А відстань — це завжди перевірка.

І майже завжди — поразка.

Бо любов хоче присутності.

Рук.

Очей.

Дихання поруч.

Я почав розуміти: не кожна любов має продовження.

Деякі — мають лише сенс.

Аліна.

Київ.

Коротка історія, яка могла б бути довшою.

Але не стала.

І таких історій було багато.

Занадто багато, щоб кожну назвати любов’ю.

Але достатньо, щоб кожну пам’ятати.

Я не шкодую.

Бо кожна з них — це крок.

І навіть якщо я йшов не туди — я все одно йшов.