Глава II
Іноді ми думаємо, що Бог — це щось далеке.
А потім життя ставить нас у такі обставини, де без
Нього — ніяк.
Людина рідко карається світом.
Найчастіше — вона карає себе.
Своїми думками.
Своїми рішеннями.
Своєю сліпотою.
Світ — це дзеркало.
І найстрашніше — побачити в ньому не інших.
А себе.
Дорослішання — це не про знання.
Це про здатність відпускати.
І поки ти залежиш від чужих слів — ти не вільний.
Поки чекаєш схвалення — ти не живеш.
Бути собою — це ризик.
Але жити не собою — це повільна втрата.
Перемагає не той, хто не падає.
А той, хто знаходить у собі сили піднятись.
Знову.
І ще раз.
Перший день
Я повернувся.
У той самий коридор.
Ті самі стіни.
Ті самі голоси.
Але цього разу — я знав.
Я знав, де помилюся.
Знав, кого зустріну.
Знав, що втрачу.
І це знання не давало спокою.
Воно тиснуло.
Наче відповідальність за життя, яке ще навіть не
почалося.
Я підійшов до нього.
Андрій.
У минулому житті він був просто знайомим.
Тепер — шансом.
— Привіт.
Іноді нове життя починається з простого слова.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!