Життя
Депресія не приходить різко.
Вона підкрадається.
Тихо.
Майже ніжно.
Спочатку ти просто втомлений.
Потім — байдужий.
А потім одного дня прокидаєшся — і не розумієш,
навіщо вставати.
Чотири роки.
Це довго.
Особливо, коли кожен день схожий на попередній.
І ти ніби живеш — але не відчуваєш.
Мені допомагали.
Люди.
Розмови.
Прогулянки.
Але найчастіше — тиша.
Бо тільки в тиші ти чуєш правду.
Навіть якщо не хочеш.
І потім це сталося.
Неочікувано.
Як і все справжнє.
Лютий.
Я не пам’ятаю точний день.
Але пам’ятаю відчуття.
Любов.
Не до когось.
До всього.
Я дивився на світ — і він був іншим.
Люди не дратували.
Страх зник.
Сумніви розчинилися.
Ніби хтось вимкнув шум — і залишив тільки світло.
Я любив.
Без причини.
Без об’єкта.
Просто — любив.
І тоді я зрозумів.
Все, що я шукав — завжди було тут.
Всередині.
Це тривало місяць.
Цілий місяць абсолютного спокою.
І це було більше, ніж щастя.
Це було… правильно.
Потім це пішло.
Як і все.
Але щось залишилось.
Знання.
Не думка.
Не ідея.
А саме знання.
Любов — це не те, що приходить.
Це те, що відкривається.
Після цього життя не стало легшим.
Але стало зрозумілішим.
Я працював.
Жив.
Пробував.
Падав.
А потім — діагноз.
Слова, які змінюють усе.
І водночас — нічого.
Бо ти вже був собою до них.
І залишаєшся після.
Це не кінець.
І навіть не початок.
Це просто ще один поворот.
І я йду далі.
Таємнича зустріч
Це сталося уві сні.
Але не всі сни — вигадані.
Деякі — чесніші за реальність.
Я не пам’ятаю, як туди потрапив.
Не було дороги.
Не було переходу.
Я просто… опинився.
Навколо було світло.
Не яскраве.
Не сліпуче.
А спокійне.
Таке, яке не лякає.
Таке, яке приймає.
Я не бачив Його.
Але знав, що Він є.
І цього було достатньо.
Ми не говорили словами.
Слова там були зайві.
Я ставив питання — і отримував відповіді, які
приходили не в голову.
А глибше.
Я запитав:
“Чому?”
Не конкретно про щось.
А про все.
І відповідь була проста.
Настільки проста, що спочатку я її не прийняв.
“Бо так є.”
Я хотів більше.
Пояснень.
Сенсу.
Справедливості.
Але там не було нічого зайвого.
Тільки істина.
Я запитав про біль.
Про втрати.
Про те, чому іноді так важко дихати, навіть коли все
ніби добре.
І відповідь була тишею.
Але в цій тиші було більше, ніж у тисячах слів.
Я зрозумів:
біль — це не покарання.
Це напрям.
Я запитав, чи можна все змінити.
Повернутися.
Виправити.
Сказати ті слова, які не сказав.
Не зробити тих помилок, які зробив.
І тоді вперше щось змінилося.
Мені дали можливість.
Не як подарунок.
Як шанс.
Я повернувся.
У той день, з якого все починалося.
Перше вересня.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!