Будні
Цього разу страху не було.
Ні перед формулами.
Ні перед словами, які колись здавались складними.
Я вже проходив це.
Але знання — не завжди означає легкість.
Програмування давалося важко.
Не тому, що я не міг.
А тому, що не хотів.
Іноді ми впираємося не в складність.
А в себе.
Андрюха допомагав.
Литий.
Петро.
Я дивився на них — і розумів: люди залишаються.
Змінюєшся тільки ти.
Мітяй.
Ми сиділи разом.
Говорили ні про що.
Сміялися.
Я розповідав анекдоти.
Люди сміялися.
І в ці моменти я відчував себе… живим.
Це дивно.
Іноді достатньо чужого сміху, щоб на мить забути про
свій біль.
Переломний момент
Зима прийшла тихо.
Як і розчарування.
Я знову не витягнув.
Як і тоді.
І тут я зрозумів:
навіть маючи другий шанс — ти не стаєш іншим
автоматично.
Я перевівся.
Втік.
Ми часто називаємо це “вибором”.
Але іноді це просто страх залишитися і пройти до
кінця.
Я повернувся додому.
У Дрогобич.
І почав працювати.
Це було простіше.
Зрозуміліше.
Без зайвих питань.
Але всередині залишалося відчуття:
я знову не там.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!