Тепло нечистого

Минув майже місяць. Для всього села Ярина залишалася тією ж мовчазною дівчиною, яка зранку до смеркання важко працювала в полі. Але щойно на землю спускалася ніч, дівчина неначе розквітала. Цвинтарна верба стала їхнім таємним прихистком, а вредний чорноволосий чортяка - найкращим другом, із яким можна було сміятися до сліз, красти панські яблука чи просто мовчати під зорями. Ярема грів її своїм затишним теплом, показував дива, і Ярина вперше за довгий час знову відчула себе живою. І як дивно виходило: поруч із нечистю серце билося тепліше, ніж поруч із людьми.

Але ця місячна ідилія розлетілася на шматки в один проклятий вечір.

Повертаючись із поля, Ярина ще з порогу власної хати почула цей нудотно-липкий запах дорогого тютюну, який міг належати лише одній-однійсінькій людині в усьому повіті. Пеклечко прийшло прямо до неї додому.

На покуті, підсунувши під себе дубову лаву, сидів пан Казимир. Його жупан був розстебнутий на верхні ґудзики, а жирні білі пальці тримали чарку з маминою найкращою наливкою. Мати ж аж в'юнилася навколо нього, витираючи руки об святковий фартух і заглядаючи гостю в рота.

- А ось і наша квітонька! - вигукнув Казимир, примруживши масляні оріхові очі, щойно Ярина переступила поріг.

На столі, прямо поміж тарілками з пирогами, лежала розгорнута шовкова вишита позолоченими нитками хустина. А на ній три ряди важких, криваво-червоних коралів. Вони виблискували в напівтемряві хати так хижо, наче зашморг. У селі кожен знав: такий подарунок є знаком. Приймеш - й усе, ти вже призначена ґаздинею в його домі, за крок до сватання.

- Дивись, доню, яку ласку пан нам приніс! - защебетала мати, силоміць штовхаючи Ярину до столу. - Бери, приміряй, не гніви Господа й такого поважного ґазду!

- Я й не візьму, - тихо, але твердо сказала Ярина, ховаючи руки за спину. - Мені чужої краси не треба. Пане Казимире, прошу, заберіть свої камінці, бо ще загубляться.

Обличчя Казимира вмить налилося буряковим рум'янцем, а мати злякано зойкнула, боляче вхопивши дочку за лікоть і засичавши на вухо: «Ти, гімно нероздушене! Згноїти нас схотіла? Стули пельку!». Після хвилини принизливих умовлянь та маминих сліз, Ярині ледве вдалося вигризти хитку відстрочку, буцімто вона «прийме подарунок у неділю, бо зараз гріх у піст міряти». Казимир, самовдоволено хмикнувши, погодився, вважаючи це звичайною дівочою вередливістю.

Щойно за паном зачинилися двері, Ярина, не слухаючи маминого лементу, вискочила з хати.

Вона мчала до цвинтаря так, ніби за нею гналися всі чорти з пекла. Спідниця чіплялася за кущі, каштанова коса повністю розплелася, а в очах стояли сльози люті й безпорадності. Захекана, розхристана, вона влетіла під захист старезної верби.

Ярема вже очікував на неї. Побачивши її в такому стані, він вмить зіскочив із хреста, а його очі-жаринки спалахнули тривожним вогнем.

- Там... там таке, такеее! - не маючи сил, дівчина просто плюхкається од знемоги на траву, ледь ковтаючи повітря.

- Не спіши, моє дівчатко, в нас є ціла ніч, - Перелесник опустився на коліна поруч, його голос звучав м'яко, майже заколисуюче, а від рук пішло те саме рятівне тепло. Він ніжно погладжував її по тремтячій спині. - Я люблю слухати твої історії, але зараз ти наче пташка, яка втікала від шуляка. Дихай, золотце.

- Та цей капосний Казимир! - голосно дихаючи, каже вона. - Зовсім сказився! Сьогодні він прийшов до нашого обійстя, припхався свататися! Ще й вручив три ряди червавих коралів, неначе й цього достатньо не було! Я й то викрутилася, але ж мати… мати ж то перепона. Вона вже весілля планує! Я вже певна, що вона навіть зараз вибирає кого запросити туди! - дівча розплакалося. - Чому це я маю виходити за цього кобилячого хвоста?!

Він слухав її тарахкотіння не перебиваючи, продовжуючи заспокійливо гладити її по спині. Але варто було їй вимовити це «кобилячого хвоста», як юнацькі губи Яреми розпливлися в підступній, суто нечистій посмішці, а в очах затанцювали веселі бісики.

- Кобилячий хвіст, кажеш? - протягнув він, грайливо підсуваючись ближче, так що його розпатлане волосся майже торкнулося її щоки. - По-перше, ми можемо просто позбутися цього намиста. Я знаю одне чудове болото, де місцевий водяник якраз шукає подарунок для своєї жаби. По-друге... - його очі спалахнули підступним блиском. - Ми можемо влаштувати тому пану таку нічку, після якої він забуде не те що твоє ім'я, а взагалі дорогу до цього села. Як тобі ідея трішки його налякати? Обіцяю, я вию дуже артистично!

Ярина втупилася в нього круглими очима

- Ти зараз серйозно?

Ярема невинно кліпнув оченятами

- Серйозніше нікуди. Я взагалі-то дуже відповідальний нечистий.

Дівчина нервово пирснула сміхом, але той швидко згас.

- А якщо щось піде не так?

- Косачко, - він нахилив голову убік. - я ж не пропоную тобі його зʼїсти. Я пропоную… трошки побавитися. Лиш трооошечки нагадати, що не всяка ніч любить поважних панків.

Ярина закусила губу. Десь глибоко всередині здоровий глузд шепотів, що погоджуватися на витівку нечисті - це, мабуть, найгірша ідея в її житті. Але інша частина її - змучена, зла й відчайдушна - раптом уявила перелякану пику Казимира. І це було… ну дуууууже втішно.

- Ой лихо ж мені лишенько - пробурмотіла вона, ховаючи усмішку. - Добренько. Вмовив. Але якщо ти наробиш чогось страшного, то я тебе сама коромислом приб’ю.

Ярема аж засяяв

- Оце моя дівка!

Він, посміхаючись, лагідно взяв її за руку та повів її темною майже чорною дорогою по лісу, по зарощам. Хоч вона бачила що гілки густо були обплетені, її тіло жодна гілочка не торкнулася, за що вона подумки сказала спасибі Перелеснику. Несподівано для Яринки вони зʼявляються прямо около хліву пана Казимира. Сховавшись неподалік в кущах, але так щоб було видно всеньке обійстя, вона відчула як він притулився до її спини, та, руками провівши від її талії, призупинився на її плечах.

- Зараз буде гучно, серденько, - сказав він. - А мені дуже подобаються твої вушка, щоб їх не оглушило, - він прикрив її вуха своїми руками

Ярина затамувала подих під його долонями. Від рук Яреми йшло те саме сухе тепло, схоже на жар добре натопленої печі. Воно дивно заспокоювало навіть тепер, коли серце калатало десь у самому горлі.

Він склав губи трубочкою і видав тонкий, крижаний свист, який миттєво переріс у глухе, люте сичання, наче на гаряче вугілля вилили цебро води.

Спершу нічого не сталося.

А потім у хліві щось тупнуло.

Ще раз.

Коні неспокійно заіржали, корови замукали, а по долівці раптом побігли дрібні золотаві іскорки, ніби хтось висипав жменю живих жаринок просто в сіно. Вони не палили, лише миготіли й танцювали поміж копитами.

- Ой-йой… - ледь чутно видихнула Ярина.

У темряві очі Яреми раптом спалахнули яскравим бурштиновим вогнем.

І худоба збожеволіла.

Хлів вибухнув переляканим ревінням та іржанням. Щось важко гримнуло об стіну, почувся тріск дерева, а за мить двері хати розчахнулися.

- ЩО ЗА ЙОСИП ДРАНИЙ?!

На подвір’я вискочив Казимир - скуйовджений, у самій сорочці, з ліхтарем у тремтячій руці.

Ярема тихо хмикнув.

А тоді нахилився до Ярини так близько, що його волосся лоскотно ковзнуло по її щоці.

- Зараз буде трішечки страшненько, Косачко, - прошепотів він майже лагідно.

І перш ніж вона встигла щось відповісти, він торкнувся губами її шиї. Цей поцілунок лишив по собі обпікаючий, майже нестерпний слід, наче до шкіри тулили гарячу монету. Ярина мимоволі заплющила очі, а коли розплющила. Яреми в людській подобі вже не було. Світ навколо раптом став німим, звуки хліва віддалилися, а прохолодне нічне повітря застигло.

Його постать почала розмиватися просто на очах. Тепле та ніжне тіло тепер виглядало величезним чорним димом. Чорне волосся розсипалося вогняними іскрами, руки перетворилися на довгі чорні тіні, а лиш очі залишилися тими самими жаринками. Вони розрослися до розмірів двох багать, у яких палахкотіла прадавня, дика лють нечистого духа. Земля під корінням кущів, де ховалася дівчина, ледь помітно завібрувала, а трава навколо почорніла й укрилася попелом. Ярина аж втиснулася в землю, вперше по-справжньому згадавши, що її «ранимий чорт» - це істота, яка століттями лякала людський рід.

Але страх миттєво змінився чистим захватом, коли цей вогняний вихор рушив на подвір'я.

Казимир заверещав так, що навіть Ярина здригнулася.

Тіні ковзнули просто до нього. Охопили його.

Ліхтар випав із панських рук у багнюку.

— НЕ ПІДХОДЬ! НЕ ТОРКАЙСЯ МЕНЕ, БІСІВ ТИ СИНУ! ГОСПОДИ ПОМИЛУЙ!

Казимир перечепився об власні ноги й важко гепнувся просто в калюжу.

І саме в ту мить Ярина, ледь стримуючи нервовий сміх, витягла з кишені те кляте коралове намисто та жбурнула його просто під ноги переляканому панові.

Червоні коралі плюхнулися в багнюку.

Пан Казимир, заплющивши очі, заголосив на все горло і, не розбираючи дороги, по-пластунськи поповз назад до хати, залишаючи за собою брудний слід. Чорний дим востаннє шугнув над його дахом, здіймаючи в небо сніп яскравих іскор, і раптом зник, розчинившись у нічній тиші. На подвір'ї знову залягла мирна тиша, яку порушувало лиш тихе сопіння наляканої, але вже спокійної худоби.

Ярина все ще стояла в кущах, притискаючи долоню до шиї, де досі пашіло теплом.

- Ну як я вив? Достатньо артистично для тебе? - прямо біля вуха почувся голос, тихий вже рідний голос

Вона здригнулася й обернулася. Перед нею знову стояв її рудий, безхребетний хлопець у своєму дивному одязі. Тільки щоки його злегка пашіли рум'янцем, а очі світилися гордістю, як у кота, що впіймав найбільшу мишу в коморі.

- Ти скажений, Яремо, - видихнула Ярина, але в її голосі не було злості. Тільки тремтіння від пережитого страху й адреналіну. Вона так сильно стискала кулаки, що пальці затерпли.

Побачивши це, Перелесник підійшов ближче. Його рухи знову стали м'якими й плавними. Він без зайвих слів пригорнув її до себе, ховаючи дівчину в обіймах, наче крилом. Його груди дихали рівним, могутнім жаром.

- Усе гараз, золотце. Все минулося, - прошепотів він їй у розпатлане каштанове волосся. - Він тепер буде тебе сьомою дорогою обходити.

Ярина заплющила очі, повністю розслабляючись у його руках. Їй більше не було страшно. Світ міг котитися до дідька, мати могла кричати, але тут, у цих руках нечистого, було найбезпечніше місце у світі.

Ярема легенько, майже не відчутно, підхопив її на руки. Навколо них, відриваючись від трави, почали підійматися крихітні вогняні іскорки. Вони кружляли в танку, вихоплюючи з темряви лісову стежку й освітлюючи їм шлях назад, до її хати. Ярема йшов, ледь торкаючись босими ногами землі, а Ярина засинала на його плечі, зігріта теплом, якого їй так бракувало серед живих людей.