Тепло нечистого

Ярина чесно сиділа вдома. Сказала не буде виходити, то й не буде гнівити долю. Вона мила миски, обмітала кутки, але думки її, наче сполохані горобці, кружляли навколо цвинтаря. Як там її Вогник? Чи не вештається коло села? А ну ж бо отой грізний отець Онуфрій справді щось винюхає? Від однієї думки, що Ярему почнуть святити або, не дай Боже, проженуть із його затишної верби, серце стискалося в тугий холодний вузол.

Щоб хоч якось заспокоїти руки, дівчина взяла цебро з брудною водою й вийшла на задній двір, до малинника, щоб вилити під кущі.

Аж раптом із густих заростей ожини почувся легкий шурхіт. Ярина миттєво напружилася, міцніше перехопивши дерев'яне цебро.

З кущів, граціозно обтрушуючи з плечей сухе листя, вийшов хлопець. Та який! Руде волосся, наче осіннє золото, м'якими хвилями спадало на плечі, а тонка сорочка була зухвало розстебнута, відкриваючи гострі ключиці. На вустах грала хитра, суто хижацька посмішка, а очі мінялися від мохового зеленого до озерної блакиті.

- Здорова була, вродлива панно, - м'яко, з лінивою хрипотою привітався він.

Ярина аж заніміла, так і застигши з тим цебром у руках. Очі її побільшали, а щоки вмить спалахнули таким густим рум'янцем, що став під колір стиглої калини. Вона квапливо відвела погляд убік, не знаючи, куди подіти очі від такого безсоромного вигляду чужинця, і сердито затупотіла ногами:

- Шо ти за пеньок?! — випалила «вродлива панна», намагаючись за гучним голосом сховати, як у неї від збентеження перехопило подих. — Ану застебнися, іроде, чим хвалишся посеред чужого городу! І геть звідси, поки цим же цебром по тім'ю не отримав! У мене з залицяльниками розмова коротка!

Хлопець перелякано (але занадто театрально) виставив руки вперед, голосно регочучи:

- Тай-тай, жінко, легше на поворотах! Я ж свій, рудий! Твій кум лісовий! Дівко, це ж я - лис! Ну той, якого ти з капкана виходила!

Ярина затамувала подих, перебираючи пальцями край своєї корсетки. Серце калатало десь у горлі — і від дивного видовища, і від того, що цей красень знав про її таємницю. Вона підозріло примружила карі очі, все ще боком дивлячись на хлопця:

- Брешеш, бісів сину. Мій лис чотири лапи має і хвоста пухнастого, а не пику таку самовпевнену.

Хлопець лише підмигнув. Тієї ж миті навколо нього крутнувся легкий лісовий вихор із сухого листя, і на траву м'яко гепнувся знайомий рудий звір. Лис ображено дзявкнув, крутнув хвостом, а за секунду перед Яриною знову стояв усміхнений відьмак.

Дівчина сплеснула руками й ледь цебро не впустила. Вона притиснула долоню до губ, згадуючи, як цей самий «хлопець» цілий рік крутився біля її ніг, а вона з ним розмовляла, як із глухою твариною, і навіть за вушком чухала! Від цих думок її обличчя знову стало гарячим.

- Ну що, тепер вже то віриш? — Мирон (а це був саме він) підійшов ближче, заглядаючи їй в обличчя. — Я Мирон. Прийшов подякувати за пиріжок. Ну й… побачити, через кого це лісові звірі спокій втратили.

Ярина спершу остовпіла, переступаючи з ноги на ногу й ніяково поправляючи розпатлану косу, а тоді, не витримавши абсурдності ситуації, нервово пирснула сміхом. Скоро сором відступив перед її звичним гострим язиком:

- Перевертень… Ну й капость. То ти весь цей рік дурником прикидався, щоб курятину мою безкоштовно тріскати?

- Я не прикидався, я набирався сил! - розсміявся Мирон, і його сміх був таким теплим, живим, справжнім.

- Для чого ж це брехло ж набиралося сил? - прижмурилася дівчина, хитнувши цебром.

- Як для чого? - Мирон кокетливо приклав руку до грудей і схилив голову набік, блиснувши озерними очима. - Щоб у найпотрібніший момент з'явитися перед тобою таким от красенем і врятувати від нудних сільських буднів. Та й, чесно кажучи, твої пиріжки варті того, щоб заради них цілий рік бігати на чотирьох лапах і терпіти, як ти мене за вухом чухаєш.

Ярина знову пирхнула, але цього разу вже зовсім без остраху. Вони швидко знайшли спільну мову. Мирон виявився неймовірно харизматичним. Він не гнув пальці, і не будував із себе великого мага. Він просто… допомагав. За п'ять хвилин розмови він легко підхопив її важкі відра, розважаючи Ярину історіями про те, як мавка вчора вкрала у водяника лівий чобіт. Дівчина сміялася легко, на повні груди, без жодної напруги.

І саме в цю мить за старою, напівсухою яблунею сколихнулося повітря.

Ярема прилетів миттєво, щойно відчув чужу, дику магію на її городі. Він збирався звично вискочити з диму, налякати непроханого гостя й почути дзвінкий сміх своєї Косачки.

Але він застиг.

Крізь густе листя Перелесник побачив її. Вона сміялася. Не тим тихим, трохи сумним сміхом, яким сміялася з ним на цвинтарі під захистом нічних тіней. Це був денний, живий сміх. Мирон тримав її відра, наче це було найприроднішим ділом у світі, і Ярині не треба було боятись, що хтось із селян побачить її поруч із ним.

Для Яреми час зупинився. Минуло якихось десять секунд, але для прадавнього духа вони здалися вічністю, сповненою німого, гострого болю.

Він дивився на свої руки, з яких раптом замість звичних веселих іскор почав повільно сочитися важкий, сизий дим. Його очі-жаринки, що завжди палали невгамовним вогнем, почали стрімко темніти, перетворюючись на дві глибокі, холодні людські зіниці. Смолянисте волосся, яке зазвичай відблискувало золотим багаттям, вмить згасло, ставши тьмяним, як випалена вщент земля.

Це була не злість. Це був чистий, первісний страх.

Вперше за сто років свого існування Перелесник зрозумів, що світ не крутиться навколо його магії. Що Ярина — людина. І вона може бути абсолютно, повноцінно щасливою без нього. Без його нічних світлячків, без цвинтарної тиші й без його нелюдського, палючого тепла. Йому стало холодно. Так холодно, як не було навіть у найлютіші зимові ночі на самотній могилі. Що, як цей рудий забере її в теплий, сонячний світ, де йому, нічному чорту, немає місця?

Цей тихий розпач душив його, і щоб не згаснути остаточно, щоб не дозволити цьому лісовому хлопцю побачити свою слабкість, Ярема зробив те єдине, що вмів — вибухнув.

Він різко вискочив із-за яблуні, і хоч його волосся все ще залишалося темним, а з пальців сипався попіл, він закричав, намагаючись повернути собі звичну маску вредності:

- А це що за руда обідрана котяра коло тебе крутиться, Яринцю?! — прошипів Перелесник, стаючи між ними. Руки його тліли, а волосся ставало дибки від ревнощів.

Мирон лише ліниво посміхнувся, випрямляючи спину й демонструючи широкі плечі:

- О, цвинтарник підійшов. Що, Перелеснику, на сонечку очі сліпить? А я Мирон, лісовий господар. Прийшов Ярині помогти, бо дехто, бачу, тільки диміти вміє.

Ярема аж задихнувся від такого нахабства:

- Помогти?! Та я… та я найкращий помічник у всьому повіті! Косачко, кажи, що треба робити, я цього лісового пройдисвіта за пояс заткну!

Ярина тільки за голову вхопилася:

- Ой, Господи, за що мені це… Ну, раз такі помічники, то он, колода і сокира. Треба дрова на зиму порубати.

Почалося велике змагання.

Мирон узяв сокиру легко, наче іграшку. Один точний, могутній удар, і товстелезне поліно розлетілося на дві ідеальні тріски. Він крутнув сокиру на пальці, підмигнув Ярині й дістав із кишені жменю свіжої, солодкої суниці, протягуючи дівчині:

- Пригощайся, золотце.

Ярина заусміхалася, приймаючи ягоди.

Це видовище остаточно добило Ярему.

- Ану дай сюди цю залізяку! - гаркнув Перелесник, вириваючи сокиру.

Він замахнувся, але оскільки він був нечистю і страшенно нервував, його тіло втратило щільність. Сокира просто… пройшла крізь поліно, як крізь туман, і з розгону встромилася глибоко в землю.

- Тьху ти, бісів корінь! - крикнув Ярема.

Він спробував зайти з іншого боку, схопив поліно руками, намагаючись розірвати його магією. Але від його люті колода просто… спалахнула яскравим синім полум'ям.

- Яремо! - крикнула Ярина. - Господи, та не муч ти ту сокиру й дрова!

- Я їх НЕ мучив! - обурено вигукнув чорноволосий, обертаючись до неї з розпатланою вогняною шевелюрою.

- Вони буквально горять!

- То вони перші почали!

Мирон тим часом підійшов до старого похиленого тину. Два рази стукнув обухом, підв'язав лозою - і паркан стояв як новенький. Сусідські баби, що йшли мимо, аж роти пороззявляли: «Ой, який файний козак Парасці на городі помагає!». Мирон їм ще й ручкою змахнув, заставивши старечих кумушок захіхікати.

Ярема вирішив піти до курника, щоб показати, як він ладнає з господарством. Але щойно його постать з'явилася на порозі, бідні кури з диким кудахканням почали вилітати через вікна, а старий мамин пес Сивко заспівав таким басом від страху, що перелякав пів вулиці. Ба більше, Перелесник від злості випадково зачепив плечем стіг сіна, і воно почало густо диміти.

Ярина бігала з цебром, гасячи то сіно, то дрова, і врешті-решт крикнула:

- Усе! Досить! Обоє сядьте і не руште нічого!

Вони сіли на призьбі. Мирон спокійний, теплий, живий. Він сидів поруч із Яриною, затишно гріючи її своїм людським, сонячним теплом. Він лагідно щось нашіптував, і Ярина знову посміхалася. Так просто. Без магічних трюків і без страху перед попом.

Ярема дивився на них осторонь. І вперше за свої сто років містичного життя цей гордий нечистий дух відчув, як усередині щось обірвалося. Похмурий чорний дим навколо нього почав загасати. Вогняні іскорки в розпатланому волоссі згасли, залишаючи його темним і холодним, як глибока ніч.

Він раптом чітко побачив: Мирон може дати їй те, чого він, істота з попелу й жару, ніколи не зможе. Не іскри, не нічні польоти, а нормальне, спокійне людське життя. Теплий дім, тихий сміх на сонці, захист від людського суду.

Раптом небо над селом різко потемніло.

Набігли важкі грозові хмари, і в повітрі запахло озоном та грозою. Перший гучний удар грому розколов тишу.

Ярина мимоволі здригнулася від несподіванки й… автоматично, навіть не задумуючись, зробила крок назад і притиснулася спиною до грудей Яреми. Вона звикла, що його жар — це її найбезпечніший прихисток.

Перелесник завмер. Його холодні руки миттєво спалахнули колишнім, могутнім сухим теплом, огортаючи дівчину, наче крилами.

Мирон подивився на те, як Ярина ховає обличчя на грудях цвинтарного біса, як міцно тримає його за сорочку, і як Перелесник дивиться на неї — зі страхом втратити свій єдиний промінчик світла.

Лісовий відьмак глибоко зітхнув, і в його мохових очах майнула легка туга. Він усе зрозумів.

- Ну… бачу, тут моя магія безсила, — тихо сказав Мирон, підводячись. — Ну й пропав же я. Проти справжнього вогню лісовий чаклун не попре.

Він підійшов до Ярини, обережно поклав їй на коліна маленький згорнутий клаптик паперу:

- Це вам від мене. Записка, як налякати вашого попа поросям, щоб він забудь думати про палене дерево. Будь щаслива.

Мирон крутнувся на п'ятах, перекинувся на рудого лиса й блискавкою зник у кущах, залишаючи їх удвох.

Почалася злива. Важкі краплі стіною падали на землю, змиваючи попіл і бруд. Ярема й Ярина швидко заскочили під стріху старої хати, де дощ їх не діставав, але створював навколо щільну водяну завісу.

Залягла та сама магічна, густа тиша. Чути було лише, як вода шумить по стрісі. Ярина стояла близько-близько, відчуваючи, як від Перелесника йде затишне тепло добре натопленої глиняної печі. Вона тихо, ніяково пробурмотіла:

- І чого ти припхався… казала ж, не ходи. Мирон он який кумедний, дрова б порубав… А ти ледь хату не спалив, Вогнику.

Ярема не відповів у своєму звичному стилі. Він повільно повернувся до неї. Його очі-жаринки тепер були глибокими, темними й дивно людськими. Він зазирнув у її карі очі так глибоко, що в дівчини перехопило подих.

- Я от думаю, Яринцю… — тихо, майже невагомо прошепотів він, і кінчики його пальців ледь торкнулися її мокрої каштанової коси.

- Що? — ледь чутно спитала вона, завмираючи під його поглядом.

- Косачко… здається, я влип. В тебе, - і докинувши: Ти мені під шкіру залізла, Яринцю.

Ярина заціпеніла, забувши як дихати, а серце в її грудях залатало так сильно, що, здавалося, перекрило навіть шум грози.

Вона дивилася на його губи, які досі злегка тремтіли від залишків ревнощів, на це дурне, розпатлане смолянисте волосся. Краплі дощу, що падали йому на плечі зі стріхи, миттєво шипіли білою парою. Увесь її сором, увесь страх перед попом, матір'ю та всім селом раптом змило цією зливою. Залишився тільки він.

Ярема дивився на неї так, наче вона була єдиним промінчиком світла в усьому його темному житті.

- Не дивись так, - нервово прошепотіла вона, відчуваючи, як тремтять власні коліна.

- Як? - тихо запитав Перелесник, не зводячи з неї палаючого погляду.

- Наче я зараз втечу.

- А ти втечеш?

- Нє.

Ярина сама зробила крок уперед і рішуче потягнула його за комір сорочки ближче до себе.

У Яреми аж перехопило подих.

Наче вона не за сорочку його смикнула, а прямо за саме серце. Ярема завмер лише на мить. Наче давав їй шанс відступити. Наче боявся, що якщо торкнеться, вона щезне, як ранковий туман над могилами.

Бо люди завжди йшли від нього.

Або помирали.

Або починали боятися.

Але дівчина не збиралася відступати.

Вона заплющила очі, і в наступну секунду його губи накрили її губи. Ярині здалося, що вона впала прямо в багаття, яке не палило шкіру, а розливалося всередині солодким, нестерпним теплом. Від її сміливого дотику по шкірі хлопця пішли тонюсінькі золоті тріщинки жару, ніби під людською подобою тлів справжній, первісний вогонь. Суха дерев’яна стіна за його спиною почала тихо парувати від жару. Іскорки сипалися з його волосся так рясно, ніби саме повітря навколо не витримувало цього шаленого щастя.

Він міцно обхопив її за талію, підіймаючи над землею і вплавляючи у свої гарячі обійми. Поцілунок Перелесника на смак був як серпневий вітер, із присмаком озону, паленого дуба й нічної цвинтарної тиші, яка нарешті стала їхнім особистим раєм.

Коли він неохоче відсторонився, важко й рвучко дихаючи, золото в його очах палахкотіло яскравіше за сонце. Він притулився своїм лобом до її чола, зариваючись пальцями в її розпатлане каштанове волосся, і раптом тихо, майже розгублено засміявся.

- Чорте лісовий… Косачко.

- Що? - ледь дихаючи, запитала вона, не випускаючи його сорочки з кулаків.

- Тепер я розумію, чого люди через кохання дуріють.

- І як воно?

- Страшно.

- А мені ні, — прошепотіла Ярина, підіймаючись на навшпиньки. — Мені з тобою тепло.

І тоді він поцілував її вдруге, закриваючи їх обох від усього світу стіною проливного дощу.

Цей поцілунок уже не був обережним.

Наче перша іскра спалила останній страх.

Ярема притиснув її до себе так жадібно, ніби після сотні років самотності нарешті дорвався до чогось живого й теплого. Його руки ковзнули по її спині, зупиняючись між лопатками, ніби він боявся відпустити хоча б на крок.

Ярина сама ковзнула долонями йому під волосся, змушуючи Перелесника тихо, хрипко видихнути їй просто в губи.

Надворі гримів грім.

Десь за подвір’ям шаленіла злива.

Але тут, під старою стріхою, існували тільки вони.

Від кожного її дотику по його шкірі пробігали золоті жилки жару. Вогонь усередині нього радів, мов божевільний. Іскорки сипалися зі смолянистого волосся, кружляли навколо них світлячками й танули в дощовій імлі.

Ярема відсторонився лише на подих.

Лише для того, щоб торкнутися своїм чолом її чола.

Лише для того, щоб переконатися, що вона справжня.

Що не примара.

Не сон.

Не жорстокий жарт долі.

Що вона досі тут.

Його карі очі жадібно ковзнули по її обличчю, ніби намагалися запам’ятати кожну рисочку.

— Ти зовсім дурна, Косачко, — хрипко прошепотів він між подихами.

— Чого?

— Я ж нечисть.

Ярина тільки сильніше потягнула його до себе.

У її очах не було страху.

Тільки вперта, тепла ніжність.

— А я тебе люблю.

Світ завмер.

Навіть грім ніби на мить стих.

І якщо в ту секунду в Яреминому серці ще залишався хоч якийсь страх, то він згорів дотла.