Серце вітру. Забутий воїн

Коли Морфей відпустив Передвісників, напруга нікуди не поділася. Вона просто змінилася, осівши на плечі важким тягарем. Замість містичного страху перед потойбіччям навалилася звичайна, людська втома. У штабі пахло паленим деревом, крейдою. і різкими мазями цілителів. Всі мовчки, намагаючись не перетинатися поглядами, почали розходитися. Хтось потягнув ногу в бік лазарету, хтось поплентався на кухню в пошуках хоч якоїсь холодної їжі чи води.

Джессі залишилася стояти біля стіни, втиснувши руки глибоко в кишені штанів, долоні нещадно пітніли. Їй було фізично тошно від самої себе. У голові заїло одне й те саме: Рей там, у Шейна. В підвалі чи ні — через неї. І зараз Джессі здавалося, що кожен у цій кімнаті бачить на її лобі: «Винна».

Їй треба було щось робити. Хоч щось. Просто забивати руки роботою, довести, що вона не пусте місце, що від неї все ще є якась користь. Вона побачила, як Еш на дивані спробувала підвестися. Ноги в дівчинки помітно тремтіли, вона глухо ойкнула і скривилася, вчепившись пальцями за спинку.

Джессі одразу ж підскочила до неї, виймаючи руки з кишень.

— Еш, дай поможу, — швидко сказала вона, простягаючи долоні, щоб підхопити її під лікоть. — Тобі ж не можна різко вставати ще. Давай я візьму...

— Та не чіпай мене! — Еш різко смикнула руку на себе, майже відмахнувшись від неї, як від набридливої комахи.

Голос у дівчини був хрипкий, роздратований і якийсь... Абсолютно чужий. Вона дивилась на Джессі знизу вгору ворожим поглядом.

— Я нормально. Не треба навколо мене скакати, — сухо відрізала Еш, відвертаючись.

Джессі розгублено завмерла з простягнутими в повітрі руками. В грудях неприємно кольнуло.

— Я ж просто... Хочеш, я води принесу вам з Заком в лазарет? Чи може пледи потепліше? Тобі треба грітися, не можна переохлоджуватись.

— Мені не потрібна вода, Джессі.

— Забий, наставнице, — устряг Зак.

Він підійшов з іншого боку, обережно, наче кришталеву вазу, обійняв Еш за талію і перевів погляд на колишню лідерку. У його очах не було відвертої злості, була втома. Важка, глуха втома людини, якій зараз плювати на весь світ, крім своєї подруги.

— Ми самі впораємося. Не нависай, ага? Їй і так тошно, не до розмов зараз.

— Заку, я просто хотіла підстрахувати... — спробувала пояснити Джессі.

— Не треба, — коротко відрізав він.

Він навіть не став чекати відповіді. Просто розвернувся і повільно, крок за кроком, повів Еш у бік сходів. Вони навіть не озирнулись.

Джессі важко зітхнула. Горло стало сухим. Вона оглянулася по кімнаті, шукаючи очима, до кого ще приткнутися, де стати в пригоді.

Біля великого столу Дейл мовчки збирав якісь карти, папери й розвіддані. Його рухи були різкими, нервовими, мапи безжально мнулися в його великих, грубих долонях. Джессі зробила кілька несміливих кроків до нього.

— Дейле... Т-тату, — тихо покликала вона, зупиняючись за пару кроків від столу. — Що по патрулях на ніч? Якщо треба перевірити периметр чи ліс біля річки, я готова. Я можу взяти подвійну зміну, я все одно не засну...

Дейл завмер. Він навіть не підняв голови від столу.

— Не треба, — глухо проричав він у стільницю.

— Але ж людей мало, пів клану в лазареті! Я цілком можу взяти арбалет і...

— Я сказав не лізь!! Ти... Допомогла достатньо.

Дейл різко гепнув долонею по столі, аж підскочила й дзвякнула порожня склянка. Він нарешті підняв голову і глянув на неї.

Цей погляд пропік Джессі до кісток. Очі батька, який не спав кілька діб, червоні, важкі, колючі від стримуваного гніву й безсилля. Він дивився на ту, через чию самовпевненість його рідна донька зараз була в пеклі Анархії.

— Просто... Не лізь, Джессі, — тихіше, але з металом у голосі процідив чоловік. — Без тебе розберемося якось уже.

Він різко згріб усі мапи в оберемок, обійшов її десятою дорогою. Двері за ним зачинилися з таким звуком, ніби вбили цвях.

Джессі залишилася стояти посеред порожніючої зали. Повз неї пройшла Соня, несучи важкий таз із брудною водою.

— Соню, давай перехоплю... — Джессі смикнулася до неї.

— Ой, Джессі, не заважай, — втомлено відмахнулася цілителька, навіть не подивившись їй в обличчя. — Дякую, але не треба. Ти сама ледь стоїш, ще розіллєш тут усе на підлогу. Іди лягай.

Вона обійшла Джессі так, ніби та була просто меблевою тумбою на дорозі. Останньою надією був Морфей. Новий лідер стояв біля згаслого, чорного каміна, спершись ліктем на кам'яну полицю і з силою тер пальцями перенісся.

Джессі підійшла ближче. Вона випростала спину, намагаючись, щоб голос звучав рівно, по-діловому, як колись:

— Морфею. Що по зброї? Може, треба допомогти в збройовій чи перевірити запаси перед Фестивалем? Я можу перерахувати стріли, змастити арбалети... Я не хочу просто сидіти без діла.

Морфей повільно опустив руку. Він повернув голову і подивився на неї не зі злістю, не з ненавистю, а з якоюсь важкою, вбивчою прямотою.

— Джессі, йди лягай, — просто й тихо сказав він.

— Я не хочу спати. Я хочу допомогти клану.

— Чим? — він втомлено видихнув, дивлячись на її перебинтоване обличчя. — Ти ледь на ногах тримаєшся. У тебе пів обличчя зашито, ти після бійки ще не відійшла. Від тебе зараз на чергуванні чи в збройовій нуль користі, тільки завадиш комусь або сама десь вирубишся, проблем буде більше.

— Я нормально себе почуваю! Я можу працювати! — огризналася вона, але голос зрадницьки сіпнувся, видаючи паніку. — Морфею, ну будь ласка...

— Не роби мені зайвих проблем, добре? — тихіше, але набагато жорсткіше перебив Морфей. Його очі холодно блиснули. — Мені зараз треба думати, як залишки клану не покласти в могилу, що робити з гінцями і як пережити наступний тиждень. Мені зараз трохи... Не до тебе. Просто піди до себе в кімнату і не плутайся під ногами.

Він відвернувся назад до каміна, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Остання фраза образила її сильніше, ніж якби він розмахнувся і вдарив її по обличчю. Джессі стояла і дивилася в його нерухому спину. І тільки зараз, у цій дзвінкій тиші штабу, до неї дійшла проста, страшна істина.

Вони її не ненавиділи, ні. Це було б простіше — на ненависть можна хоча б злитися у відповідь, кричати. Ні, вона просто стала для них чужою. Поки вона була лідером, поки тягнула все на собі і роздавала вказівки — вона була потрібна. А тепер... Тепер вона була просто зламаною, скаліченою дівчиною, тягарем. Живим, ходячим нагадуванням про те, як вони втратили Рей.

Ніхто не казав цього вголос, але це висіло в густому повітрі кімнати: кожен із них зараз у глибині душі думав, що краще б тоді, тієї ночі, в Анархії залишилася вона, а не Рей. Краще б вона померла. У спогадах раптом блискавкою пронеслись отруйні слова Зака, що бажав їй смерті, що накладались на її ж особисті слова про смерть, адресовані самій собі.

У штабі раптом стало нічим дихати. Повітря здавалося гидким, теплим і задушливим, воно обпікало легені. Джессі різко розвернулася. Вона майже побігла темним коридором, з усієї сили штовхнула вхідні двері плечем і вивалилася на ґанок. Надворі було темно, сиро і тихо. Нічний квітневий вітер одразу вдарив в обличчя, забираючи зайве тепло і ворушачи вільні пасма волосся.

Вона швидко зійшла зі сходинок і побрела вглиб двору, подалі від світла вікон штабу, туди, де стояли старі дрова і високий дерев'яний паркан. Там було темно, ніхто з будинку не міг її побачити. Джессі притиснулася спиною до шершавих, холодних дощок паркану. Ноги самі підкосилися і вона просто зсунулася вниз, прямо на сиру землю, підібгавши коліна до грудей.

Вона вткнулася лобом у коліна. Спочатку просто важко, переривчасто дихала, судомно ковтаючи повітря і намагаючись проштовхнути гіркий комок у горлі. Але плечі вже почали дрібно, зрадницьки трястися.

А потім її прорвало, вона просто ревіла. Тихо, надривно, до болю кусаючи себе за губу і затискаючи рота рукавом сорочки, щоб жоден звук, боронь фантом, не долетів до штабу.

Сльози текли по обличчю, затікали під щільні бинти на щоці. Сирість землі вже пробиралась крізь штани, але Джессі не рухалася. Вона сиділа, втиснувши обличчя в коліна і намагалася хоч трохи заспокоїти дихання.

І раптом крізь власне тихе хлипання вона почула звук. Він доносився звідкись здалеку — тонкий, протяжний, моторошний свист, від якого волоски на руках стали дибки.

Джессі різко замовкла. Вона підняла голову, судомно витираючи рукавом мокре, зряче око і вдивилася в темряву над парканом.

Серце пропустило удар. Вдалині, над чорними верхівками дерев, небо палало. Це був не звичайний вогонь багаття — там вирувало величезне, жадібне полум'я, червоні відблиски якого танцювали на низьких хмарах. Від несподіванки й жаху в Джессі потемніло в очах, вона ледь не зомліла.

«Напад! Анархія!» — пронеслося в голові. Вона вже набрала в груди холодного повітря, щоб зірватися з місця і закричати на весь двір: «Вогонь! Підйом!» — але... Кліпнула, і... Все зникло.

Не було жодного полум'я. Над деревами висіло спокійне, чорне квітневе небо з рідкими зорями. Навколо стояла абсолютна, глуха тиша. Джессі завмерла, важко і часто дихаючи. Що це було? Марення від перевтоми? Чийсь чужий спогад, що на мить прорвався перед очима? Вона струснула головою, намагаючись відігнати мару, потерла скроню... І раптом:

— «Ти нікому не потрібна».

Це не був чийсь голос із темряви. Це звучало як її власні думки, але чужі, важкі, отруйні, ніби хтось повільно вливав холодний свинець прямо в її мозок

— Ні... — тихо прошепотіла Джессі, заплющуючи око.

— «Подивись на них. Вони всі відвернулися від тебе, щойно ти перестала бути зручною. Щойно ти стала калікою».

— Це не так, вони просто втомилися... — губи ледь ворушилися, вона намагалася сперечатися із самою собою.

— «Ти жертвувала собою. Ти ночей недоспала заради цього дому, здоров'я підірвала, ти віддала свою гідність Гідрі, щоб вони лишилися живі. А що у відповідь? Вони тікають від тебе. Ти для них — сміття під ногами. Завада».

Джессі схопилася руками за голову. Вона намагалася виштовхнути ці слова, згадати щось хороше, згадати, що вони сім'я, але... Цей шепіт бив у найбеззахисніше — у ту саму образу, яка хвилину тому змусила її плакати на сирій землі.

— «А Рей? Твоя подруга?» — думка стала гострішою. — «Чому всі плачуть за нею? Вона ж знала про Передвісників. Вона знала про Анархію. Вона брехала тобі в обличчя кожного дня. Вона просто кинула вас і втекла до свого дядечка, а вони... Вони готові померти заради неї. Вона — зрадниця. Всі твої біди, весь цей біль, твій шрам — це все через неї».

— Через неї... — мимоволі, хрипко зірвалося з губ Джессі.

Навколо серця почала закипати темна, сліпа ненависть. До Дейла, який на неї нагримав. До людини, що була їй батьком, аж поки не дізнався, що в нього є справжня донька. До Еш, яка відмахнулася. До Морфея, який виставив її за двері. І найголовніше — до Рей, яка стала причиною всього цього пекла. Клята анархістка. Зрадниця, що захищала Гідру. Вбивцю, ґвалтівника. Такій як вона... Немає прощення.

І в ту ж секунду шрам під бинтами запік неймовірним болем. Права частина обличчя спалахнула таким нестерпним, ріжучим вогнем, ніби під шкіру засунули розпечене вугілля. Джессі скривилася і тихо замичала крізь зуби. Вона схопилася долонею за забинтоване обличчя, зігнувшись мало не до самої землі, поки в голові крутилася одна й та сама зла думка:

— «Вони тебе зрадили. Усі до одного. Що будеш з цим робити?».

Тим часом у штабі Анархії за цей тиждень час минав зовсім по-іншому — тут не було спокою, розмов до ранку чи тихої жалоби. Тут усе пахло залізом, чужим потом і напругою.

Кожен день цього тижня для Рей починався однаково: важкий підйом, швидкий ковток холодної води і спаринг із Шейном. Дядько не робив їй жодних знижок на те, що вона дівчина, племінниця чи новенька. Його тренування були жорсткішими й виснажливішими за все, що Рей знала досі. Після кожного удару тіло гуло, на руках і ребрах розросталися сині плями, а садна на колінах не встигали заживати. Шейн бив швидко, точно й боляче, змушуючи її захищатися на межі можливостей.

Але десь глибоко в душі Рей розуміла: саме цього їй і не вистачало. Без жалю, без обережності. Поза боєм Шейн ставився до неї на диво поблажливо — міг підкинути зайву порцію нормальної їжі або дозволити довше поспати після виснажливої ночі, ніби поступово приручав дике звірятко.

За всі ці сім днів вона жодного разу не перетнулася із Зайном та Гідрою, з іншими воєначальниками теж не говорила. Вона потроху, дуже повільно втягувалася в цей новий ритм. Думки про друзів, про Джессі і про те, що вона покинула дім, досі гризли її щоночі, але постійна фізична втома і побутова рутина потроху відтісняли їх на задній план.

З Інком вона за цей тиждень теж більше не розмовляла — нагоди не випадало, поруч завжди хтось крутився. Але сама думка про те, що він чує її думки, що він завжди поруч, гріла душу й тримала кукуху на місці.

Однак Рей відчувала: щось змінюється. Останні два дні анархісти в коридорах поводилися дивно — менше сміялися, перешіптувалися й чистили зброю частіше, ніж зазвичай. У повітрі висіло щось незрозуміле й напружене. А потім, одного зранку, Шейн не покликав її у тренувальний зал.

Замість цього один із охоронців мовчки кивнув їй у коридорі й передав короткий наказ: дядько чекає її у своєму кабінеті.

Коли Рей переступила поріг кабінету, двері за нею важко зачинилися. Вона рефлекторно виструнчилася — тіло після тижня жорстких тренувань уже саме реагувало на дисципліну.

Але Шейн був не один. Біля великого столу стояли ще двоє людей. Рей одразу зрозуміла: це близнюки. Вони були абсолютно однакові — з чорним волоссям, коротко стриженим під трієчку і гладко вибритими скронями.

Один із них схилився над столом і активно щось пояснював Шейну, тикаючи пальцем чи то в розгорнуту карту, чи то в якесь складне креслення. У його голосі одразу впадало у вухо дивна мова — він помітно картавив, а всі звуки «с» і «ш» тягнув довго, шиплячи, наче змія.

Другий близнюк просто стояв поруч і уважно слухав, склавши руки. Але коли він трохи повернув голову, Рей помітила на його обличчі розсип дрібних веснянок, які дивно контрастували з жорсткою зачіскою. А ще — татуювання. Чорний абстрактний візерунок починався прямо за його вухом, спускався вниз під комір темної сорочки і знову виринав уже на тильній стороні кисті. Здавалося, це було одне велике, суцільне тату.

Рей мимоволі важко сковтнула. Шейн підняв погляд від столу, помітив її напружену позу і тепло усміхнувся, всім виглядом показуючи, що небезпеки немає. Він неквапливо підвівся, обійшов стіл і підійшов до Рей. Дядько став позаду неї і м'яко, по-родинному поклав руки їй на плечі, ніби обіймаючи та затягуючи у своє коло довіри.

— Не напружуйся, Невадо, — спокійно сказав він, киваючи на близнюків. — Познайомся. Це Вінсент і Каїн. Наші нові інженери.

Рей спробувала видавити з себе ввічливу усмішку, але вийшло криво. Вона почувалася ніяково під уважними поглядами двох однакових облич, не до кінця розуміючи, навіщо Шейн покликав її на цю зустріч.

Близнюки одразу помітили, як Рей затислася, й відреагували на це по-різному — наче чорне і біле, попри абсолютно однакові обличчя.

Той, що схилявся над столом, різко випростався, обійшов Шейна і розкуто, навіть трохи нахабно простягнув їй руку.

— Вінс-с-сент, — протягнув він, міцно, по-чоловічому трясучи правицю Рей, що у неї аж плече смикнулося. — Новий головний інженер.

Зблизька Рей нарешті зрозуміла, звідки береться це дивне шипіння. Його язик був не просто пробитий масивною металевою штангою — сам кінчик був акуратно, хірургічно розрізаний навпіл, мов у справжньої гадюки. Коли він говорив, ці половинки ледь помітно рухалися незалежно одна від одної.

— Працював раніше з С-с-серпентом, — додав Вінсент, криво усміхаючись і киваючи на стіл із кресленнями. — Поки дід ще міг тримати викрутку в руках і не плутав її зі с-с-склянкою.

Рей на мить забула про страх і напругу, здивовано кліпнувши:

— Серпент?.. Це... Батько Юни, та?

— О, малеча в темі, — Вінсент примружив свої світло-блакитні очі й шанобливо їй кивнув. — С-с-саме так. Батько вашої заучки. Але с-старий ос-статочно с-спився й з-ж-ж-дувся. Анархії потрібні с-свіжі міз-ж-жки, а не муз-зейні ек-ш-шпонати, правда ж, бос-с-с?

Шейн лише стримано всміхнувся, склавши руки на грудях і дозволив їм продовжити.

— Ти обережніше з ним, — раптом подав голос другий близнюк, підходячи ближче. Його голос звучав спокійно, чисто й глибоко, жодного дефекту чи шипіння. — Вінсент спершу тисне руку, а потім дивиться, чи не можна з твоїх пальців зробити залізні протези.

— Не пали контору, Каїне, — фрикнув Вінсент, але руку Рей таки відпустив, театрально піднявши долоні вгору. — Я прос-сто вмію цінувати хорошу з-жбірку.

Каїн похитав головою і подивився на Рей. Його рухи були позбавлені бравади брата. Він не став лізти з рукостисканнями, лише ввічливо, ледь помітно кивнув, зупинившись на комфортній відстані.

— Каїн, — просто представився він. — Не зважай на нього. Він після третьої кави стає нестерпним, а сьогодні в нього вже п'ята.

— Четверта! — заперечив Вінсент з-за спини Шейна. — П'яту я пролив на с-с-схему!

Рей мимоволі пирснула, зовсім тихо, але це відразу зняло частину напруги, що висіла в повітрі. Вона подивилася на Каїна й зависла. Колір очей у братів був абсолютно однаковий — крижаний, світло-світло блакитний, майже прозорий. Але якщо у Вінсента погляд бігав, колов і сміявся, то в Каїна він був зовсім іншим: м'яким, теплим, без краплі хижості чи зверхності. У ньому було щось глибинне й гіпнотичне — такий самий затягуючий ефект і колір, як у погляді Інка, від якого неможливо було просто так відірватися.

Каїн помітив, що вона вивчає його обличчя і сам трохи знітився. Він провів рукою по шиї, зачепивши край чорного татуювання, що зникало під коміром сорочки, і тихо, мовби невпевнено вимовив:

— У тебе... Дуже гарна виправка. І очі. Та й взагалі... Тобі пасує цей чорний колір. Виглядає дуже стильно і... В свою міру небезпечно.

У кабінеті на секунду повисла тиша. Вінсент повільно повернув голову до брата, вигнув брову і присвиснув:

— Ого. Це що зараз було? Ти де такі с-слова вивчив, у с-с-словнику з романтичної літератури? «Тобі пас-с-сує чорний колір»... Каїне, ти інженер чи поет-початківець?

— Я просто сказав факт, — Каїн помітно почервонів, кинувши на брата погляд, який, втім, виміряти злістю не вийшло. — У неї військова постава. Це одразу видно. Не те що в тебе, коли ти над столом горбишся.

— Я горблюс-ся заради науки, май с-с-совіс-сть, — гордо заявив Вінсент.

Рей відчула, як від цієї перепалки до її власних щік зрадницьки приливає тепло. Вона різко струснула головою, щоб приглушити рум'янець, і спробувала натягнути свій звичаний колючий настрій:

— Ем... Дякую, — буркнула вона, намагаючись дивитися кудись на комір Каїна з абстрактним візерунком, а не в його гіпнотичні очі. — Виправка залишилася від старих тренувань. А чорний... Практичний. На ньому бруду менше видно. І крові.

— О, чуєш? Практичність! — Вінсент задоволено клацнув пальцями і підморгнув Шейну. — Бос-с-се, одразу видно, що твоя дитина. Ніяких тобі рожевих ш-шнурочків. Наша школа.

Каїн лише втомлено зітхнув, вибачливо подивившись на Рей:

— Вибач за нього. Серйозно. Він іноді забуває, де закінчується майстерня і починаються люди.

— Та нормально все, — Рей уперше за тиждень відчула, що кутики її губ самі тягнуться вгору. — Я в штабі й не до такого звикла.

— Добре, лірику вбік, — діловим тоном перебив Шейн, обходячи стіл і легенько ляснувши долонею по столешні. Він із щирим задоволенням спостерігав, як його племінниця хоч на хвилину вилізла зі свого колючого настрою. — Ви ще встигнете наговоритися. У нас повно роботи.

Вінсент одразу припинив блазнювати, спираючись обома руками на край столу:

— До речі про роботу. Бос-с-се, що по залізу?

— Те, про що ми говорили, — серйозно відповів Шейн, перевівши погляд на Рей. — Через те, що старий Пент вирішив відправитися на той світ, перше випробування нашого Знаряддя смерті довелося перенести. Вінсент тут саме для того, щоб нарешті розібрати ту гору креслень, яку залишив після себе покійний і довести зброю до розуму.

— Там не креслення, бос-с, — драматично закотив очі Вінсент, прицмокуючи роздвоєним язиком. — Там п'яні ієрогліфи на с-серветках! С-старий пис-сав формули правою рукою, а лівою, с-схоже, закус-ш-ував. Але я розберус-ся. Мені прос-сто треба пару тижнів і щоб ніхто не дихав мені в потилицю.

— От і чудово, — кивнув Шейн, а тоді підійшов ближче до Рей і пильно подивився їй в очі. — А от щодо тебе, племіннице... Поки я буду по вуха в штабних справах і роботі з Вінсентом, я не хочу, щоб ти тинялася коридорами від нудьги чи намагалася щось винюхати у вільний час.

— Я нічого не винюхую, — одразу насупилася Рей, знову схрещуючи руки на грудях. Її звична захисна реакція увімкнулася миттєво. — Я сиджу в залі або в кімнаті.

— Звісно, Сонце, вірю кожному слову, — іронічно примружився Шейн. — Але в стінах ти скиснеш. Тому ти підеш на полювання. Нам потрібні Талісмани, пам'ятаєш? Підеш ти не одна, а то ще втечеш. Підеш у парі. З Каїном.

— Що?! — Рей ледь не підскочила, обурено глянувши на дядька. — В сенсі з ним? Шейне, я можу сама! Навіщо мені наглядач? Нема мені сенсу тікати від тебе! Я не маленька дівчинка, щоб за мною ходити за ручку, ще й з... Чужою людиною!

— О-о-о, почалос-с-ся... — протягнув Вінсент, тихесенько хіхікаючи собі під ніс.

Шейн тихо, спокійно засміявся, піднімаючи руку й зупиняючи її потік обурення:

— Невадо, гальмуй. Каїн — не чужа людина і тим більше не наглядач. Я довіряю цим двом як самому собі. А Каїн для мене взагалі як син, — Шейн підійшов до хлопця і по-батьківськи, важко поплескав його по плечу. — Якщо я колись вирішу піти на пенсію, завести собаку й садити помідори, я без вагань передам йому управління. Тому щодо довіри — тобі нема про що хвилюватись. Він прикриє тобі спину краще за будь-кого. Ну і не дасть тобі втекти, якщо раптом захочеш

Каїн від цих слів почервонів ледь не до самого коріння свого короткого чорного волосся. Було видно, що висока оцінка Шейна змушує його почуватися ніяково, а присутність Рей поруч — ще більше. Він опустив погляд, вивчаючи носки своїх черевиків і нервово потер шию просто над татуюванням:

— Босе... Ви перебільшуєте. Я просто роблю свою роботу.

— Ой, тільки не починай с-с-свої ш-ш-шкромні вис-ступи! — фиркнув Вінсент, штовхнувши брата локтем під ребра. — Бос-с хвалить — кивай і радій, дурнику! А то зараз передумає і знову пошле тебе на ш-шклад інвентар рахувати.

Шейн із легкою усмішкою подивився на них обох, а потім його тон знову став командирським:

— Коротше... Вихід за Талісманами через три дні. У вас є вдосталь часу, щоб нормально роззнайомитись, притертися і звикнути до напарництва. Щоб у лісі ви працювали як одна команда, а не з'ясовували, хто з вас махає клинком краще, я і так знаю що Каїн. Зрозуміло?

Рей важко, протяжно зітхнула, зціпивши зуби. Вона чудово знала цей тон Шейна — сперечатися було марно. Вона скоса глянула на Каїна. Хлопець несміливо підняв на неї свої світлі, спокійні очі й ледь помітно, майже винувато усміхнувся, ніби просячи вибачення за те, що його їй нав'язали.

— Зрозуміло, — тихо, але чітко відповіла Рей, дивлячись йому в очі. — Будемо притиратися.

— От і ш-шупер! — розбив тишу Вінсент, радісно ляснувши в долоні. — А тепер, бос-с-се, якщо ми закінчили з ве-с-сняною романтикою... Може, повернемос-ся до крес-слень? Бо я дос-с-сі не второпав, навіщо Пент намалював отут...

Коли Шейн нарешті відпустив їх, Рей і Каїн вийшли в коридор. Важкі двері кабінету зачинилися за спиною, відрізаючи їх від голосної балаканини Вінсента.

Вони пішли вздовж довгого, слабо освітленого коридору. Перші кілька хвилин йшли в абсолютній тиші. Обоє почувалися ніяково після тих дифирамбів. Каїн ховав руки в кишені темних штанів і дивився під ноги, а Рей просто намагалася тримати дистанцію.

Нарешті Каїн тихо прокашлявся, порушуючи тишу.

— Слухай... — почав він обережно, ледь повернувши до неї голову. Голос звучав трохи сором'язливо. — Я не хочу лізти не в свою справу, але... Як ти взагалі тут опинилася? Просто, наскільки я чув, ти ж раніше була з найманцями?

Рей не зупинилася, лише сильніше стиснула щелепи. Вона подивилася кудись уперед, на сіру стіну в кінці коридору.

— Була, — коротко кивнула вона. — Але... Мені там більше немає місця.

Каїн не став допитуватися. Він не дивився з жалем, не казав банальних фраз про те, що «все налагодиться», за які Рей зазвичай готова була врізати. Він просто йшов поруч і уважно слухав. А потім раптом зупинився посеред коридору.

Рей зробила ще два кроки, помітила, що напарник відстав і обернулася, запитально піднявши брову:

— Що таке?

— Ми з Вінсентом раніше тут не працювали, сиділи на старій точці, — просто пояснив Каїн, потерши шию над коміром із татуюванням. — Але оскільки нас офіційно перевели до «Вогнем та мечем», Шейн виділив нам тут окрему майстерню. Нам якраз тиждень тому перевезли всі інструменти й залізо.

Він подивився на неї своїми світлими, спокійними очима і трохи несміливо усміхнувся:

— Хочеш глянути? Я покажу наші розробки, різні вироби... Ну і загалом. Шейн же сказав притиратися. У нас, якщо чесно, друзів немає. Думаю... У тебе теж. А в майстерні якось простіше говорити, ніж тут, під дверима охорони.

Рей на мить задумалася. Повертатися в порожню кімнату і знову ганяти по колу думки про минуле не хотілося зовсім. Та й цікавість узяла своє — інженери в Анархії завжди робили дивні, але потужні штуки.

Вона знизала плечима і ледь помітно усміхнулася у відповідь:

— Чому б ні. Веди, показуй своє залізо.

По дорозі, поки їхні кроки луною відбивалися від холодних стін довгих коридорів, Каїн знову порушив тишу. Він ішов трохи повільніше, ніби нікуди не поспішав.

— А як воно взагалі... Там, у найманцях? — запитав він, з щирою цікавістю поглядаючи на неї.

Рей здивовано підняла брову, навіть уповільнивши крок. Вона подивилася на нього так, ніби він запитав якусь нісенітницю.

— Тобі серйозно цікаво? Хіба вам тут не все одно? Для Анархії ми ж наче абсолютне зло, сміття і кровні вороги, яких треба просто вирізати.

Каїн тихо, здивовано хмикнув, засунувши руки глибше в кишені темних штанів:

— Ми всі люди, Невадо. Перш за все — просто люди, які хочуть вижити. А війна... Це справа Шейна і воєначальників. Я інженер. Я роблю те, що вміє робити моя голова і мої руки, і за що мені нормально платять. Я не підписувався ненавидіти когось просто за наказом чи тому, що так написано в статуті. Тому якщо ти була у цих людей... Значить вони того вартували.

Ця простота й відвертість щиро здивували Рей. Вона звикла, що в Анархії всі або сліпі фанатики, або відбиті на голову пси війни, готові рвати горлянки за Шейна.

— А Вінсент? — обережно запитала вона, згадуючи шиплячого, різкого брата. — Він думає так само?

— О, ні, — Каїн похитав головою, на його обличчі майнула легка, вибачлива усмішка з ноткою суму. — Вінсент інший. Він куди більш фанатичний, що до Шейна, що до пам'яті Пента. Він живе цією системою, йому потрібні чіткі правила і вороги. Ми близнюки, ми ділимо одну кров, але я далеко не в усьому поділяю його погляди. Іноді мені здається, що ми дивимося на світ через зовсім різне скло.

Рей помовчала кілька секунд, переварюючи його слова. Ця розмова несподівано зняла якийсь внутрішній блок і розв'язала їй язик. Поки вони йшли заплутаними, напівтемними переходами штабу, вона, сама від себе не очікуючи, почала говорити. Спочатку сухо, а потім голосі з'явилися нотки, яких вона тиждень намагалася позбутися.

— Там... Зовсім інакше, — тихо мовила Рей, дивлячись перед собою. — Там ніхто не вимагає від тебе сліпої вірності. Ми могли сперечатися до хрипоти за шматок смаженого м'яса на вечерю, могли посилати одне одного під три фантоми... Але вночі, коли небо чисте і горить багаття, ти просто сидиш поруч із ними. Слухаєш, як хтось фальшиво бринчить на гітарі. І ти знаєш: якщо завтра прийде смерть, той, хто сидить поруч, прикриє тобі спину не за монети. Не за статус. А просто тому, що ти — свій.

Каїн ішов поруч і не перебивав. Він не ставив зайвих питань, лише уважно слухав, у його очах відбивалося якесь дивне, глибоке розуміння — ніби він слухав казку про світ, якого ніколи не бачив.

— Тут усе пахло залізом і чужим страхом, — продовжила вона вже тихіше, майже пошепки. — А там... Там пахло лісом, димом від махорки і... Домом. Навіть коли ми втрачали людей, ми втрачали їх разом. А тут я наче в кімнаті з гієнами, де всі посміхаються, але тримають ніж за спиною.

Вони зупинилися перед важкими залізними дверима в самому кінці коридору. Каїн кілька секунд мовчав, дивлячись на ключі в своїх руках, наче даючи її словам відлунати в тиші. Потім він провернув замок, штовхнув двері й першим зайшов усередину, чиркаючи сірником і запалюючи одну за одною кілька великих свічок на робочих столах.

Тепле, жовте світло вихопило з темряви просторе приміщення, завалене інструментами, деталями, шматками металу й сувоями паперу. У повітрі стояв густий, до болю знайомий запах мастила, тирси й паленого заліза. Каїн загасив сірник, повільно повернувся до Рей.

— Ти все ще сумуєш за ними, — просто сказав він. Це було навіть не питання. — Кожним словом, кожним подихом.

Рей завмерла біля порога, стиснувши кулаки. Вона хотіла збрехати, огризатися, натягнути колючу маску, але в цьому теплому світлі свічок у неї просто не вистачило на це сил. Вона мовчки опустила погляд.

— Тобі тут робити нічого, — тихо додав Каїн, роблячи крок до неї. Його голос звучав м'яко, майже по-братськи. — Ця стіна... Вона тебе просто роздавить або перетворить на когось, кого ти сама зненавидиш. А от мені... Чесно? Мені й самому було б цікаво хоч раз побувати по ту сторону.

Він сумно усміхнувся, поглянувши на свої руки, вкриті дрібними шрамами від інструментів:

— Подивитися, як живуть ті, хто воює не за наказом. Відчути, як це — коли тебе цінують не за те, скільки зброї ти можеш зібрати для наступної бійні, а просто за те, що ти сидиш поруч біля вогню.

Рей повільно підійшла до найближчого столу, розглядаючи розкладені креслення й хитромудрі шестерні і мимоволі похитала головою. Її голос звучав тихо, з долею гіркоти:

— Ти б не мав такого казати. Тим більше мені, — вона обернулася, подивившись йому прямо в очі. — Ти на надто високій посаді, щоб розкидатися такими думками вголос. Хтось інший за такі слова вже б здав тебе Шейну і ніяка довіра не врятувала б.

Але всередині в неї все стиснулося від дивного, болючого тепла. Ця кімната... Вона так сильно нагадувала дім. Цей запах мастила, ці розкидані інструменти, творчий безлад на столах — усе це було до болю схоже на майстерню Морфея та Інка. А ці світлі очі Каїна, його спокійна інтонація і тихий тембр голосу, те, як він дивився на неї... Вони так нагадували їй його самого Інка. На мить їй здалося, що якщо вона зараз кліпне, то побачить не чорне волосся і веснянки, а уважний погляд Інка, який тихо питає, як пройшов її день.

Каїн помітив, як змінився її погляд і трохи ніяково, розгублено засміявся, потираючи шию над татуюванням:

— Твоя правда. Вибач. Я перестану нести дурниці, якщо тобі через це незручно. Просто... З тобою чомусь легко говорити.

— Ні, я не про те, просто... — почала було заперечувати Рей, роблячи крок назустріч.

І в ту ж секунду з верхньої полиці стелажа прямо на неї безшумно стрибнула якась біла, пухнаста пляма.

— ААА, ТВОЮ МАТЬ! — скрикнула Рей, відсахуючись назад, коли щось гнучке, тепле й пазуристе вчепилося їй прямо в сорочку на грудях, намагаючись залізти під комір.

Каїн аж вдавився голосним сміхом і миттєво кинувся рятувати напарницю від несподіваного нападу.

— Тор! Фу!! Безсоромник! Хто дозволив роздягати даму?! — сварячись, він спритно підхопив створіння під живіт і почав відчіпляти його від одягу Рей. — Відпусти дівчину, хулігане!

Коли Каїн нарешті відірвав нападника, Рей, важко дихаючи від ляку, розплющила очі й кліпнула.

У його руках крутився білий, без єдиної плямки великий тхір із чорними намистинками очей і рожевим носом. Тваринка невдоволено зафоркала, спритно викрутилася з пальців хазяїна, блискавично видерлася йому по плечу на голову і, вмостившись там, як пухнаста шапка, почала нахабно копошитися лапками в його короткому чорному волоссі.

Не встигла Рей навіть видихнути, як нагорі, на тій самій полиці, щось підозріло й важко зашаруджало.

Дівчина задрала голову якраз вчасно, щоб побачити, як звідти, втрачаючи рівновагу під власною вагою, повільно й невідворотно завалюється вниз щось велике, смугасте і дуже вгодоване.

— Обережно!! Дванадцятикілограмова бомба! — скрикнув Каїн і, ледь не впавши, героїчно викинув руки вперед.

Він дивом встиг зловити тушу у повітрі, аж сам присів по інерції. Тхір Тор на його голові від різкого ривка обурено запихтів і вчепився лапами за вуха хазяїна.

Рей стояла, вилупивши очі. На руках у Каїна, абсолютно незворушно розваливши товсте пузо, лежав старенький, сивий єнот із чорною бандитською маскою навколо очей. Він ліниво подивився на Рей і смачно зітхнув, ніби це не він щойно мало не пробив собою підлогу, а його просто відірвали від сну.

— А це... — Каїн приречено звів очі догори, де в його волоссі копошився тхір, потім подивився на товстуна в руках і безсило розсміявся: — Знайомся, Невадо. На голові — Тор. А ця жирна пенсія, відкормлена Вінсентом — Хан. Наші головні інженерні катастрофи.

Рей дивилася на цю сюрреалістичну картину — на серйозного інженера Анархії з білим тхором замість шапки і товстим єнотом у обіймах, і в її грудях щось остаточно відпустило. Вона вперше за весь довгий тиждень щиро розсміялася.

— Ви що, тут зоопарк розвести встигли? — крізь сміх видавила вона, вказуючи пальцем на єнота, який уже почав нахабно розстібати своїми маленькими пальчиками ґудзик на манжеті Каїна. — Шейн в курсі, що на нього працюють лісова братва розбійників?

— О, не ображай мій штат! — удавано обурився Каїн, підкидаючи важкого Хана вище, щоб той не вислизнув. — Це кваліфіковані асистенти! Ми з братом дресирували їх подавати інструменти. Тор ідеально пролазить у вузькі труби і приносить гайки, а Хан... Ну, за задумом, він мав підносити важкі викрутки й ключі.

— «За задумом»? — хіхікнула Рей. — А на практиці?

— А на практиці в цього старого маразматика ввімкнувся режим клептомана, — Каїн зітхнув, обережно опускаючи єнота на стіл. — Він дійсно бере деталі. Але замість того, щоб нести їх мені, він ховає їх по всій майстерні. Ми за минулий тиждень два дні шукали креслення спускового гачка. Вгадай, де знайшли?

— Де? — Рей підійшла ближче, з цікавістю розглядаючи Хана.

— У його особистому гнізді за пічкою. Він застелив ним дно коробки, а зверху поклав вкрадений у Вінсента пиріжок і три болти на десять, — поскаржився Каїн, потираючи вкушене вухо, яке нарешті відпустив Тор. — Вінс тоді погрожував зробити з нього собі шарф, але Хан... Ну ти глянь на цю морду, а! Він і так своє доживає, а проте... Переживе всіх нас.

Єнот, ніби розуміючи, що говорять про нього, вальяжно піднявся на задні лапки, дотягнувся до руки Рей і своїми м'якими, прохолодними пальчиками обережно помацав її срібне кільце на безіменному, явно наважуючись його сперти.

— Ей, ей! — Рей весело відсмикнула руку. — Це моє! Не дам!

— Пізно, ти йому сподобалася, — засміявся Каїн. Тор тим часом спритно зліз із його голови по плечу, перестрибнув на стіл до єнота і діловито виліз тому на спину, від чого старий єнот видав звук схожий на храп. — Тепер перевіряй кишені перед виходом. Хан вважає, що все, що лежить погано, має лежати в його коробці. Включно з новими інженерами і... Моїми напарниками.

Коли сміх ущух, Каїн обережно підхопив товстого Хана під живіт і зняв зі столу, опустивши на підлогу. Єнот невдоволено чмихнув, потрусив сивою шерстю і вальяжно потюпав кудись у темний куток, мабуть, перевіряти свої схованки за пічкою, а білий тхір Тор прудко чкурнув за ним.

— Ну, ось якось так ми й живемо, — з легкою усмішкою промовив Каїн, обводячи рукою майстерню. — Виробів тут поки не так багато, ми з Вінсом тільки перевезли обладнання, більшість заліза ще в ящиках. Але основу ти бачиш.

Рей неквапливо пройшлася вздовж довгих стелажів, розглядаючи розібрані механізми, акуратно розкладені деталі та кілька готових арбалетів з посиленими плечима. У цій кімнаті дійсно відчувався спокій, тут не пахло бійнею чи політикою, лише працею і металом.

— До речі, щодо справ, — голос Каїна став трохи діловішим, хоч і лишався м'яким. Він підійшов до великого столу, розчищаючи місце від стружки і витягнув збірку старих карт. — Шейн дав нам три дні на підготовку. Думаю, варто вже зараз прикинути наш маршрут за Талісманами, щоб не блукати наосліп. У мене є кілька відміток...

Рей зупинилася як укопана. Сміх і легкість, які щойно зігрівали її зсередини, миттєво вивітрилися. Вона різко посерйознішала, плечі знову напружилися, а в грудях з'явився холодний, неприємний вузол. Це означало, що доведеться виходити на відкриту територію, де будь-якої миті можна зіткнутися з розвідниками нацманців. Або з самим Морфеєм чи Джессі. А що, як доведеться битися? А що, як вона знову втратить контроль чи підведе тих, хто на неї покладається?

Каїн підняв погляд від карти і миттєво вловив цю зміну. Він відклав олівець, сперся долонями на край столу і подивився на неї своїми спокійними очима:

— Ей. Ти чого?

— Нічого, — швидко, занадто різко відповіла Рей, відводячи погляд. — Просто... Прикидаю ризики.

— Ризики? Невадо, — Каїн зробив крок ближче, але зупинився на комфортній відстані, не порушуючи її простір. Його голос звучав тепло й впевнено, без краплі зверхності. — Тобі немає про що хвилюватися. Правда. Ми не йдемо на самогубчу місію і я не збираюся кидати тебе під списи чи залишати одну. Все пройде добре. Я прикрию.

Рей мовчала. Вона опустила очі вниз, а її пальці правої руки несвідомо потягнулися до лівої долоні і ледь помітно, нервово торкнулися кільця на безіменному пальці. Вона крутнула його — раз, другий, шукаючи в холодному металі хоч якусь опору.

Каїн простежив за її поглядом і помітив цей рух.

— Гарна робота, — тихо, ненав'язливо зауважив він, кивнувши на прикрасу. — Не схоже на стандартне залізо. Що це?

Рей завмерла, прибравши руку, але обличчя піднімати не стала.

— Подарунок, — розмито, глухо вимовила вона. — Від людини, якої вже... Немає поруч.

У тиші майстерні ці слова прозвучали важко. Каїн не став лізти в душу, запитувати ім'я, не уточнював, чи ця людина загинула, чи просто залишилася по той бік барикад. В очах пробігло щире, глибоке розуміння людини, яка й сама знала ціну втратам.

— Розумію, — просто і тихо відповів він. — Вибач, що спитав.

Він помовчав кілька секунд, даючи їй час зібратися, а потім легко усміхнувся, намагаючись розвіяти важку хмару, що нависла над ними:

— Слухай, якщо тебе так напружує перспектива йти удвох... Як щодо того, щоб підключити до нашого полювання ще й Гідру? Чи... Когось кому довіряєш?

Рей здивовано підняла очі:

— Гідру? А Шейн дозволить?

— Шейн сказав, щоб ми принесли Талісмани і повернулися цілими, — Каїн змовницьки підморгнув. — А Гідра в цій лісовій біганині справжній майстер, він ті стежки знає краще, ніж Хан свої схованки. До того ж, якщо поруч буде хтось із знайомих, тобі ж самій буде спокійніше, правда? Я тільки за.

Рей полегшено видихнула. Присутність Гідри, когось знайомого, надійного і не такого формального, дійсно знімала половину напруги. Кутики її губ знову злегка піднялися.

— Дякую, Каїне, — щиро, з вдячністю кивнула вона. — Разом точно буде веселіше. І... Безпечніше.

Коли з маршрутом на карті було покінчено, Каїн акуратно згорнув сувій і кинув погляд на Рей. Вона все ще виглядала трохи втомленою, з тонкою зморшкою на переніссі.

— На сьогодні з мене графіків і схем вистачить, — промовив він, задмухуючи частину свічок на столі. — У штабі зараз дихати нічим. Хочеш пройтися? У дворі за збройовою є старий яблуневий сад. Там принаймні повітря нормальне і ніхто не шипить над вухом про звітність як Вінс.

Рей трохи здивувано подивилася на нього, але кивнула. Після важких думок ковток свіжого повітря був саме тим, що треба. Вони вийшли на вулицю, де вже починав збиратися тихий, прохолодний вечір. Сонце повільно сідало за високі стіни штабу, фарбуючи верхівки дерев у теплий золотистий колір. У саду дійсно було спокійно, лише де-не-де тріщали гілки під ногами.

Каїн ішов поруч, тримаючи руки в кишенях. Він чудово відчував її межі: не ліз із розпитуваннями про минуле, не питав ні про кільце, ні про те, чому саме вона пішла від найманців. Замість цього він говорив сам, заповнюючи тишу м'яким, спокійним голосом.

— Я насправді тільки сьогодні збагнув одну штуку, — раптом з легкою усмішкою сказав він, дивлячись під ноги. — Ми ж із тобою майже земляки.

— В сенсі? — Рей обернулася до нього, піднявши брову.

— Ну, ти ж із долини біля Срібного струмка, так? — запитав він і, побачивши її здивований кивок, усміхнувся ширше: — Ми з Вінсентом народилися в тому самому селі. Навіть більше — я чудово пам'ятаю твою маму і Азуру. Вона часто заходила до нашого сусіда-коваля за якимись травами чи інструментами. Дивно тільки, що я ніколи не бачив там тебе.

— Я... Майже не виходила з дому в дитинстві. Та й... Мала, мабуть ще була тоді, — тихо, але вже без колишньої колючості відповіла Рей. — Мама мене берегла. А потім усе швидко змінилося.

— Розумію, — м'яко кивнув Каїн, не намагаючись копати глибше в цю болючу тему. — А ми з братом вічно пропадали на звалищі за старим млином. Скільки себе пам'ятаю, я постійно тягнув додому якийсь брухт. Мати сварилася, що від нас пахне іржею, а я просто марив механізмами.

Він засміявся, згадуючи:

— Я міг годинами малювати креслення якогось дитячого арбалета чи пастки для птахів, розраховувати все до дюйма... Але щойно брав у руки молоток, обов'язково потрапляв собі по пальцю! А Вінсент навпаки. Він у кресленнях бачив тільки «п'яні ієрогліфи», як він це називає, зате міг із двох іржавих труб, цвяха і лайки за десять хвилин зібрати штуку, яка стріляла на футів сімдесят. Так ми й працювали: я вигадував, а він збирав, паралельно матюкаючи мене за складність.

Рей пирснула в долоню, уявляючи маленького, серйозного Каїна з веснянками на носі й перебинтованими пальцями, над яким шипить малий Вінсент.

— У нас так само було з Інком та Морфеєм, — несподівано для самої себе додала вона, в її голосі зазвучала тиха, світла ностальгія. — Морфей міг годинами сидіти над їхнім проєктом, планувати кожну деталь, розповідати, як гарно ми зараз обійдемо ворога... А потім приходить Інк і каже, що він прорахувався у розрахунках, а той кричить і волосся вириває. Зате Інк... Цей геній виправляв усю математику хвилин за десять. У нього... Були золоті руки.

Каїн слухав з щирою усмішкою, повертаючи голову до неї. Його світло-блакитні очі в променях вечірнього сонця здавалися ще теплішими і якимись дивно рідними.

— А ти? — запитав він тихо. — Що ти робила, поки вони сперечалися?

— Я? — Рей лукаво примружилася. — Я там зазвичай ніяк не вписуюсь. Я, знаєш, праведне з грішним плутаю, не розбираюсь у механіці. Я... Тренуюсь. Це моє все.

Вони синхронно розсміялися. Сміх пролунав легко й природно, розчиняючись у вечірньому повітрі саду.

Каїн зупинився біля старої яблуні і подивився на Рей. Вітер ледь помітно ворушив її темне волосся. У цьому світлі, без звичної напруги в плечах, вона виглядала зовсім по-іншому — не як жорсткий боєць, а як звичайна дівчина, з якою хочеться просто стояти поруч.

— Тобі пасує так сміятися, Невадо, — раптом дуже просто, без зайвого пафосу чи лестощів сказав Каїн. Він ніяково потер шию, але погляду не відвів. — Серйозно. Тут, в Анархії, всі вічно ходять з такими обличчями, ніби збираються на власні поминки. А ти... Ти робиш це місце трохи живішим.

Рей відчула, як у грудях знову розливається те саме дивне, бентежне тепло. Вона опустила очі, ховаючи легкий рум'янець, але відходити чи одягати звичну броню байдужості чомусь зовсім не хотілося.

— А хто там у вас головний був? — ненав'язливо поцікавився Каїн. — Ти кажеш Морфей, Інк... Я чув ці імена, але ніколи не вникав, хто є хто.

— Морфей, — відповіла Рей, голос її мимоволі пом'якшав. — Він наш новий лідер, колишній глашатай. А ще був... Інк. Наш... Колишній інженер.

На цьому імені вона раптом затнулася. Слова наче застрягли в горлі гірким комком. Рей швидко відвела погляд, втупившись кудись у високу весняну траву між яблунями. У саду в цю мить ніби навіть вітер стих.

Каїн зробив ще кілька кроків, помітив її мовчання й зупинився. Він уважно подивився на її профіль, а потім його погляд повільно опустився на її ліву руку, де на безіменному пальці тьмяно блиснув метал.

— Це... Його подарунок? — тихо спитав він. У голосі не було пустої цікавості, лише обережність людини, яка боїться зачепити свіжу рану.

Рей не підняла очей. Вона тільки коротко, ледь помітно кивнула і сильніше стиснула кулак, ховаючи кільце в долоні.

— Ти... Була закохана у інженера... — ледь чутно, самими губами, більше про себе, прошепотів Каїн.

Вони пройшли ще кілька футів у повній тиші. Тільки сухі гілочки зрідка похрускували під черевиками. Сонце вже майже сховалося за стіною штабу, між деревами почали лягати довгі, сизі тіні.

А потім Каїн глибоко вдихнув прохолодне вечірнє повітря і заговорив сам. Його голос змінився, зникла колишня легкість, він став глухим, рівним і важким:

— У мене теж була дівчина.

Рей підняла голову. Вона глянула на напарника і завмерла.

Очі Каїна, які ще п'ять хвилин тому сміялися й здавалися теплими, раптом потемнішали. У його погляді з'явилася така глибока, пуста прірва болю, що в Рей зсудомило дихання. Вона сама незчулася, як зробила крок до нього і простягнула руку, ледь відчутно, підтримуючи, торкнувшись його зап'ястя.

Каїн сіпнувся, ніби від удару струмом і перевів погляд на її пальці.

Рей одразу ж знітилася. Вона сором'язливо й поспішно прибрала руку, сховавши її в кишеню:

— Вибач... Ти не мусиш розказувати, якщо це важко. Правда. Забудь, що я...

— Ні, ти маєш знати, — тихо перебив він, дивлячись їй в очі. Його губи сіпнулися в спробі натягнути усмішку, але вийшла страшна, мертва гримаса. — Якщо ти досі не чула ці байки в штабі, то скоро почуєш. Це... Більше ніж просто моя особиста трагедія. Її звали Лія. І її вбили. Прямо у власному ліжку. Перерізали горлянку від вуха до вуха.

Рей затамувала подих. Холод від землі, здавалося, поповз угору по ногах.

— Хто?.. — ледь чутно видихнула вона.

— Якби ж я знав, — Каїн відвернувся, вдивляючись у темні стовбури дерев, ніби шукав когось у тінях. — І це... Це не було звичайне вбивство, Невадо. Я був першим, хто виламав туди двері, коли вона не вийшла зранку. Кімната була зачинена зсередини на важкий засов. Вікна на другому поверсі — закриті на защіпки, пил на підвіконнях навіть не зрушений. Жодного сліду зламу. Жодного ножа, леза чи шматка скла всередині не знайшли. Нічого, чим можна було б... Зробити таке.

Він замовк, важко ковтнувши.

— Але кімната не була порожньою, — його голос перейшов на хрипкий шепіт. — Там було дзеркало. Велике старовинне дзеркало на стіні навпроти ліжка. Воно було розбите в такі дрібні друзки, ніби по ньому вдарили чимось нелюдськи важким ізсередини.

Рей аж зблідла. По шкірі, під курткою, пробіг крижаний мороз, від якого волоски стали дибки. Вона стояла не ворушачись, бо аж надто добре знала: цей світ повний тріщин, крізь які лізе те, що не поясниш жодною логікою.

— А найгірше... — Каїн повернув обличчя до неї. У вечірніх сутінках його світлі очі здавалися майже білими, чужими. — Це її обличчя. Вона лежала так, що її відкриті очі дивилися прямо на це розбите дзеркало. Я бачив багато мертвих, Невадо. Я бачив тих, хто вмирав у бою від болю чи паніки. Але в її очах був такий чистий, тваринний, неземний жах... Ніби перед смертю вона побачила в тому дзеркалі щось... Щось неможливе. Щось, що прийшло звідти, подивилося на неї, і забрало життя.

У саду повисла дзвінка, моторошна тиша. Каїн втомлено потер перенісся і шумно видихнув, скидаючи з себе це марево:

— Можеш не вірити, якщо хочеш. Вінсент каже, що я зїжджаю з глузду від горя, а Шейн досі списує це на якогось професійного найманого вбивцю-трюкача. Але я... Я знаю, що бачив. Це було щось паранормальне. Щось, чому немає пояснення. Я кажу це не просто так, я... Чув легенди про фантомів, що крадуться вночі уві снах у людські душі і щось з ними роблять. Я не знаю, наскільки це правда, але... Після таких історій я здатен вірити у все. Що грішне. Що святе.

Рей повільно підняла руку і цього разу не прибрала її. Вона впевнено поклала долоню йому на плече і тихо, але твердо сказала:

— Я вірю тобі, Каїне. Більше, ніж ти думаєш.

Каїн здивовано кліпнув. Він дивився на неї так, ніби очікував почути черговий жарт або скептичне хмикання, до якого вже звик від Вінсента.

— Ти серйозно? — тихо перепитав він. — Ти... Щось про це знаєш?

Рей зам'ялася. Вона згадала Передвісників, холод містичного туману, розмови з Інком і те, що ховалося за межею звичайного світу. Але розкривати всі карти зараз було занадто небезпечно, навіть перед Каїном. Не зараз.

Вона повільно похитала головою:

— Ні. Не знаю. Але... Я знаю, що у цьому світі вистачає речей, які не вкладаються в голові. І в твоїй історії точно є щось дивне й небезпечне, чого не поясниш ножем чи звичайним вбивцею. Мені правда шкода, Каїне.

Той подивився на її руку на своєму плечі, на його обличчі з'явилася м'яка, вдячна усмішка. Він вдихнув прохолодне повітря, підняв очі до вечірнього неба, де вже загорялися перші зорі і тихо, мовби мислячи вголос, вимовив:

— Чим ближче фініш... Тим страшніше переступати цю грань. Світ так влаштований — усе, що він дав, він же може й забрати. Життя постійно ставить нас перед вибором, часом зовсім непростим... І ми вічно кудись поспішаємо, але в такі моменти просимо час завмерти.

Він помовчав секунду, дивлячись, як вітер гойдає верхівки яблунь, і додав:

— Це вічний кругообіг, сотні тисяч доріг... І нам часом прості істини видно навпаки. Я вірю, що... Загубивши щось, я рано чи пізно знайду щось, що буде рівноцінне втраченому.

Рей слухала його рівний голос і ці слова відгукувалися десь глибоко всередині, у її власній провині, у виборі, який їй довелося зробити, у тузі за домом. Вона дивилася на густі лілові сутінки, що опускалися на сад і з подивом зрозуміла: той холодний, важкий вузол у грудях, який душив її цілий тиждень, нарешті трохи відпустив. Їй вперше за весь цей час стало легше на душі.

— Гарно сказано, — з легкою, щирою усмішкою кивнула вона. — І дуже точно.

Він струснув плечима, скидаючи залишки меланхолії і несподівано запитав:

— Слухай... А ти сильно втомлена?

Рей здивовано підняла брову:

— Та ні, нормально. Тренування з Шейном були зранку, ноги вже не трусяться. А що?

— Та от думаю... Навіщо чекати ранку? — кутики губ Каїна хитро піднялися. — Як щодо того, щоб провітритися і зганяти до Зайна прямо зараз? Розбрат усього за п'ять миль звідси. На конях ми доберемося туди хвилин за двадцять, дорога чиста. Якщо не довіряєш мені, можемо взяти супровід.

Рей на мить зависла, а потім відчула, як всередині прокидається азарт. Сидіти в штабі, дивитися на сірі стіни і чекати ночі їй не хотілося зовсім. А поїздка — це рух, швидкість і можливість нарешті вирватися за ворота.

— Серйозно? — вона рішуче кивнула, ховаючи руки в кишені. — Погнали. Я тільки за.

— А моя напарниця не пальцем роблена, ага, — засміявся Каїн.

Вони розвернулися й разом, пліч-о-пліч, рушили стежкою геть із саду, у бік стаєнь, над якими вже запалювали вечірні ліхтарі.