Серце вітру. Забутий воїн

Морфей стримав своє слово. Покинувши лазарет, він цілеспрямовано попрямував до Джессі. Їхня розмова залишилася таємницею для решти табору, але вийшов звідти лідер «Тих, що випереджають вітер» ще більш похмурим і стурбованим.

Тим часом Брут і Соня нарешті закінчили свій виснажливий сеанс. Брут, дивлячись кудись убік і нервово перебираючи грубими пальцями край своєї сорочки, зробив те, чого сам від себе не чекав: він незграбно, буркотливо, але абсолютно щиро запросив Соню випити з ним зеленого чаю. Це було вже вдруге, коли ініціатива йшла від нього. Без звичного сарказму чи відмовок. Він просто відчайдушно хотів, аби ця тендітна дівчина побула поруч ще трохи. І її м'яка, згодна усмішка у відповідь стала для нього кращою за будь-яке магічне зцілення.

Сонце сховалося за горизонтом, штаб поступово занурився в ніч. Денна метушня зборів стихла, багаття перетворилися на тліючі червоні цятки, а втомлені воїни розійшлися по своїх кімнатах.

Зак, виснажений довгими тренуваннями і постійною напругою останніх днів, ледь дістався свого місця. Він впав на жорсткий матрац, заплющив очі і з полегшенням видихнув, сподіваючись на тихий, спокійний відпочинок без тривог.

Але цієї ночі спокій йому не судився. Зак провалився в сон миттєво, ніби зірвався в глибоку чорну прірву.

Вже за кілька секунд він відчув, як його підошви чавкають у чомусь теплому й вогкому, а в ніздрі вдарив такий густий сморід гнилі, що до горла одразу підкотила нудота. Він різко розплющив очі і завмер.

Навколо розкинувся світ, який просто не міг існувати в реальності. Це було місце, зіткане з найгірших кошмарів, де кожен дюйм простору виглядав як смерть. На мертвому, беззоряному небі висів величезний кривавий Місяць, заливаючи своїм хворобливим багряним світлом абсолютно все: пожухлу траву, гострі камені та незліченні калюжі. Густий, липкий туман ліниво переповзав між чорними, покрученими стовбурами висохлих дерев, чіпляючись за їхні колючі гілки, ніби порване павутиння.

— «Куди я потрапив?» — панічно промайнуло в голові Зака.

Він опустив погляд і здригнувся. Те, в чому він стояв, виявилося не багнюкою — його черевики грузли в калюжі густої крові. А буквально за крок від нього лежав жахливо понівечений, напівзгнилий труп незнайомого воїна. З горла Зака вирвався здавлений зойк. Він інстинктивно відскочив і відсахнувся назад, ледь не впавши на слизьку землю.

Хлопець озирався, відчуваючи, як серце б'ється об ребра пташкою. Море червоних відтінків різало очі, створюючи нестерпний ментальний дискомфорт. Аж раптом спину обпекло відчуття чужої присутності. Хтось пильно дивився на нього.

Зак різко обернувся, готуючись захищатися чи тікати, але побачене миттєво паралізувало його. Кров у жилах застигла. Замість людини чи навіть звичайного мерця перед ним стояла істота, що здавалася втіленням найчистішого жаху. Вона була вдягнена в подобу людського одягу — темний піджак, з-під якого виднілася розірвана, залита кров'ю світла сорочка. Її шия та видима частина грудей нагадували потріскану, мертву порцеляну. Але найстрашнішим була голова.

З-під довгого темного волосся, що спадало на плечі, не було видно людського обличчя. Замість нього пульсував вир абсолютної темряви. Чорні, наче смола, тіні й димні щупальця звивалися довкола її голови. З цієї темряви на Зака дивилися чотири абсолютно білі, сліпучі плями очей без зіниць. А нижче, розриваючи чорний дим, шкірилася жахлива, оголена паща з частоколом гострих, як бритва, ікол.

Зак сахнувся назад, ледь не перечепившись через чиїсь кістки, що стирчали з багнюки. Він міцно стиснув кулаки, але його трясло.

Проте, коли істота заговорила, її голос став для хлопця ще більшим шоком, ніж зовнішність. З цієї демонічної пащі вирвався не тваринний рик, а напрочуд приємний, глибокий і харизматичний голос із легкою, оксамитовою хрипотцою.

— І що ж така жива, тепла душа забула в цих краях? — істота злегка, майже елегантно схилила голову набік. Чорні щупальця диму ліниво звилися над її верхівкою, а коли вона заговорила, то з-під пащі показався надто довгий, чорний зміїний язик.

— Хто... Що ти таке?! — випалив Зак. — Де я, в кляті фантоми, опинився?

Монстр тихо, плавно розсміявся щирою, зверхньою забавою. Він зробив повільний крок уперед.

— Зазвичай питаннями тут с-с-сиплю я, юначе. Адже це ти ввалився в мої володіння без с-с-стуку, — істота розвела руками, окидаючи поглядом залиті багряним туманом пейзажі. Чотири сяючі ока невідривно стежили за хлопцем. — Як ти взагалі с-с-сюди потрапив? Твоє с-серце ще б'єтьс-ся... Я чую його шалений с-стукіт аж звід-с-си. Ти пахнеш потом, кров'ю і відчаєм. Тут дуже рідко зус-с-трінеш когос-сь, хто ще... Теплий.

— Я просто ліг спати! — огризнувся Зак. — Це просто сон. Мій хворий кошмар. Я зараз прокинусь!

Ікласта паща розтягнулася ще ширше, перетворюючись на воістину жахливу, але підступно приязну усмішку.

— Сон? О, гос-с-с-тю, ти с-с-страшенно недооцінюєш те, куди забрела твоя с-с-свідоміс-сть, — монстр зупинився просто перед ним, навмисно порушуючи особистий простір, дозволяючи Заку відчути могильний холод, що віяв від його фігури. — Цей с-світ цілком реальний для тих, хто знає шлях. Мене звати Йод. І я тут... С-с-скажімо так, міс-с-цевий житель.

Йод плавно простягнув руку з довгими, неприродно блідими пальцями, вказуючи кудись углиб гниючого лісу, звідки долинали приглушені, болісні стогони.

— Ласкаво просимо до Долини С-с-страху. Раз уже ти примудривс-с-ся завітати в гос-сті до нас-с, фантомів, з мого боку було б великим гріхом не проявити тутешню гос-стинніс-с-сть. С-с-складеш мені компанію на короткий екс-скурс-с-?

— Я нікуди з тобою не піду! — Зак відсахнувся так різко, що ледь не втратив рівновагу на слизькій багнюці. Його голос тремтів, зриваючись на істеричні ноти. — Випусти мене звідси! Чуєш? Я вимагаю, щоб ти мене відпустив! Це мій сон, і я хочу прокинутися прямо зараз!

Паніка накривала хлопця з головою, немов крижана хвиля. Він сильно заплющив очі, відчайдушно намагаючись змусити себе прокинутися, уявляв свою кімнату, своє жорстке ліжко, але коли знову розплющив повіки — багряний ліс, сморід гнилі та чотири білосніжні ока монстра нікуди не зникли.

Йод навіть не поворухнувся, щоб його зупинити. Замість того, щоб розлютитися на таку зухвалість чи кинутися на жертву, він лише тихо зітхнув, звук був схожий на шелест сухого, мертвого листя.

— Вимагаєш? — істота повільно, з неприхованою зацікавленістю схилила голову на інший бік. — Яке с-с-сильне, с-с-сміливе с-слово для того, хто с-стоїть по кіс-сточки в чужій крові. Але мені це подобається... Хочеш знати дещо цікаве?

Йод навмисно зробив коротку паузу, дозволяючи густій тиші заповнити простір між ними. Зак, який весь стиснувся в очікуванні неминучого нападу, мимоволі завмер.

— Що?.. — важко дихаючи, видавив із себе хлопець.

— Те, що більшіс-сть тих, хто потрапляє с-сюди вперше, прос-сто кричать, — м'яко, немов заколисуючи, продовжив Йод. Він зробив один плавний, елегантний крок убік, змушуючи Зака повернути голову і мимоволі стежити за ним. — Вони верещать, ридають, зривають горлянки, благаючи про допомогу ваших с-с-святих предків, які ніколи не зазирнуть у це міс-с-сце зі с-своїх перлових Небес-с. Вони миттєво розчиняютьс-ся у тваринному жаху, с-стаючи прос-с-то кормом. А ти... Ти намагаєшс-с-ся с-ставити мені умови. Ти борешс-с-я. Це... Надзвичайно інтригує.

Голос монстра вібрував, м'яко заповзаючи під шкіру. Він майстерно присипляв первісний страх, замінюючи його якоюсь хворобливою, гіпнотичною завороженістю.

— Ця Долина живитьс-ся панікою, — Йод недбало повів рукою з довгими, блідими пальцями, вказуючи на покручені, ніби в агонії, дерева. — Але ти здатний мис-слити навіть тут. Хіба тобі с-самому не цікаво дізнатис-ся, чому с-серед ус-сіх живих воїнів с-саме твоя с-с-свідомість змогла пробити бар'єр і опинитис-ся в моїх володіннях? Прокинутис-с-я ти завжди вс-стигнеш. Але чи не хочеш ти зрозуміти, яку с-силу нас-с-правді приховує твій розум?

Зак мовчав. Його серце все ще билося як божевільне, але істерика, яка щойно готова була вирватися назовні, раптом кудись відступила, потонувши в оксамитовому тембрі цього жахливого, але неймовірно переконливого створіння.

Зак важко ковтнув слину. Йому все ще хотілося кричати і тікати світ за очі, але гіпнотичні слова монстра спрацювали. Цікавість і відчайдушне бажання вижити на мить пересилили паніку.

Йод, здавалося, легко прочитав його думки. Він ледь помітно, майже задоволено кивнув і неквапливо пішов уперед, жестом запрошуючи Зака йти слідом.

— Ходімо. Тільки під ноги дивис-ся, — спокійно кинув він.

Зак обережно рушив за ним, намагаючись не наступати на кістки. Навколо лунали крики, від яких холола кров, а між гнилими деревами постійно миготіли чиїсь силуети.

— Хто це... Кричить? — тихо спитав хлопець, озираючись.

— Міс-с-сцеві розважаютьс-ся з новими гос-стями, — знизав плечима Йод, ніби говорив про погоду. — Тут завжди гамірно. О, а ос-с-сь і перші дохлячки, познайомся.

Раптом просто з-під землі вирвалася бліда рука і міцно вчепилася Заку в ногу. Хлопець зойкнув і відскочив. З багнюки виліз Білл, а точніше... Його подоба? Фантом? Він був наскрізь мокрий, з його злиплого волосся та лахміття безперервно стікала брудна вода, утворюючи під ним калюжу. Як і в усіх тутешніх фантомів, його очі світилися порожнім, сліпучо-білим світлом, а щелепа завмерла в напіввідкритому положенні. Рот зовсім не рухався, натомість голос лунав зсередини моторошною, глухою луною:

— Свіжатинка!!

Тієї ж миті з туману виринула примара Юни. Її вигляд змусив Зака здригнутися: посеред її грудей та живота зяяла величезна, чорна рвана діра — страшне нагадування про смертельне падіння на гострі скелі. Проте її білі очі не випромінювали хижої ворожості. Вона здивовано схилила голову, роздивляючись гостя.

— Заку?... — її голос так само відбився луною від нерухомих губ. — Ти що, вже... Здох? Так швидко?

— Я... Я живий! Я ще не вмер! — задкуючи, випалив хлопець.

— Шкода, — просто констатувала Юна, втрачаючи до нього інтерес. — А ми б непогано повеселилися.

Аж раптом прямо за його спиною пролунав мерзенний шепіт Олівера. Зак різко обернувся і побачив його деформований, надламаний череп із глибокою тріщиною там, куди колись увігналася сокира. Неподалеку з'явився і Бальтазар.

— Ще ні... — прошепотіла луна з рота Олівера. — Але ми можемо це швидко виправити.

Білл та Олівер зробили крок уперед, але Йод лише плавно підняв палець, і фантоми миттєво завмерли, наче прикуті до місця.

Зак затравлено дихав. Вони всі були мертві. Його колишні товариші. Побратими. Вони... Тут. Чому?! Невже вони заслужили на ці муки... Він уже хотів благати Йода вивести його звідси, як раптом крізь гул мерців почув чіткий, швидкий дзвін металу.

Хлопець повернув голову і завмер. На невеликій галявині, трохи осторонь від цього гниючого натовпу, він побачив дівчину. Вона не виглядала як труп і не мала страшних ран. Навпаки, її рухи були швидкими й точними — вона майстерно відбивала удари якогось кремезного фантома на тренувальних мечах.

— Нора... Це ти?... Норо!!! — вигукнув Зак, не вірячи своїм очам.

Зак кинувся до неї, розштовхуючи привидів. На диво, ті самі слухняно розступалися перед ним — точніше, перед пильним поглядом Йода, який мовчки йшов слідом.

Зак підбіг до дівчини і завмер, важко дихаючи. Вона опустила тренувальний меч і подивилася прямо на нього. Її очі, які в реальному світі завжди були затягнуті сліпою пеленою, зараз були ясними, чітко фокусуючись на його обличчі. Вона бачила його?

— Норо, що ти тут робиш?! — він схопив її за плечі, з жахом озираючись на фантомів навколо. — Тобі не можна тут бути! Це пастка!

Але Нора зовсім не виглядала наляканою. Навпаки, вона спокійно і навіть якось радісно всміхнулася.

— Привіт, Заку, — її голос звучав нормально, без тієї моторошної луни, як у мерців. — Чого ти так кричиш? Я вже не вперше потрапляю в цей сон.

Зак витріщився на неї, як на божевільну. Як це не вперше?!

— Норо, ти не розумієш, — він нахилився ближче, переходячи на гарячковий, тихий шепіт. — Нам треба прокидатися. Треба тікати звідси, поки вони нас не розірвали!

— О, юначе... З Долини С-с-страху неможливо прос-с-то так втекти, — несподівано пролунав над його вухом оксамитовий голос Йода.

Зак здригнувся і різко обернувся. Монстр стояв зовсім поруч. Його чотири білосніжні ока з хитрою зацікавленістю спостерігали за цією сценою. Зак зблід, зрозумівши, що його шепіт почули.

— Заку, заспокойся, — Нора м'яко торкнулася його руки. — Мені тут набагато краще, ніж у світі живих. Я тут... Майже одразу після того як загинув брат, потрапляю сюди раз чи два на тиждень, коли спить Морфей і не може контролювати наші сни. Подивись на мене! Мені пообіцяли повернути зір. Тут мене тренують найсильніші воїни, щоб я стала могутньою. У реальності я просто сліпий тягар, якому всі співчувають, а тут... Тут я маю майбутнє. І я не одна така! Нас, живих, тут багато! Я знаю, виглядає моторошно, але... Фантоми не такі погані, яких їх малюють легенди.

Монстр плавно обійшов їх, зупинившись просто перед Заком. Його ікласта паща знову розтягнулася в підступній усмішці.

— Вона каже правду, — муркотливо промовив Йод, схиливши моторошну голову набік. — І я можу запропонувати тобі те саме, Заку. Незнану силу. Тренування з найкращими фантомами цієї Долини. Ти станеш непереможним у своєму слабкому світі.

Зак недовірливо примружився.

— І що ти хочеш натомість?

— Дрібницю, — голос Йода став ще нижчим, тягучим, наче гіпноз. — Знайди Талісман Щура. І віддай його мені. Укладемо угоду?

Зак завмер. Пропозиція звучала так заманливо... Але раптом прямо в його голові, перекриваючи шум гниючого лісу, пролунали злиті в один моторошний акорд шепоти Юни та Білла:

«Не слухай його».

Зак зробив обережний крок назад. Він розумів, що категорична відмова монстру може коштувати йому життя, навіть якщо це лише сон.

— Я... Я не можу, — почав Зак, намагаючись підібрати максимально нейтральні слова. Він відвів погляд від сліпучо-білих очей Йода. — У реальному житті я зараз надто зайнятий. Наш штаб готується до масштабного переїзду, ми постійно в русі. За мною весь час наглядають старші. Я просто фізично не зможу кудись втекти, шукати якийсь Талісман, щоб не викликати підозр...

На його подив, Йод не розлютився, ікласта паща розтяглася в розуміючій, майже поблажливій усмішці.

— О, не варто так хвилюватися, юначе, — спокійно відповів монстр, плавно відступаючи на крок і даючи Заку простір. — Це не є великою проблемою. Час у нас ще є.

Йод схилив голову, його голос перетворився на тихий, загадковий шепіт, який проникав просто під кірки мозку.

— Що ж, на сьогодні екскурсію завершено. Ти заслужив на привітання, твоя перемога — шоста ранку. Завтра зустрінемося знову. І тоді знову — як сьогодні... Біжи. Сонячний воїне.

Хлопець різко розвернувся і кинувся навтьоки, не розбираючи дороги від двох останніх слів. Він точно щось знає те, чого не знає і сам Зак. Про що знає навіть Свіфт. Про це точно треба розпитати, але те, що це чудовисько знає про нього таке, уже занадто багато.

Він біг, іноді в паніці озираючись назад. Десятки фантомів проводжали його поглядами, і на мертвому обличчі кожного застигла моторошна, крива усмішка. Заку здавалося, що скільки б він не біг, він зовсім не віддаляється від них. Багряний ліс не мав кінця. Раптом земля пішла з-під ніг — він перечепився через коріння і шкереберть полетів у глибоку яму, яка до жаху нагадувала розриту могилу.

Голосно заволавши, Зак розплющив очі.

Він був у своїй кімнаті. Від різкого руху бідолаха скотився зі свого ліжка прямо на холодну підлогу, але йому було байдуже. Хлопець важко дихав, вкритий холодним потом. Він глянув у вікно: знадвору і справді починався світанок, було близько шостої ранку.

Озирнувшись, Зак переконався, що в кімнаті він абсолютно сам. Важко видихнувши, він підвівся і став напроти дзеркала, пригладжуючи скуйовджене волосся і довго розглядаючи своє бліде обличчя. Він намагався переварити все те, що побачив.

— І чого я так розхвилювався... — полегшено, але хрипко видихнув Зак сам до себе. — Це всього лише кошмар...

— Наяву, — моторошним шепотом закінчив Йод, який раптом з'явився у відображенні дзеркала за його спиною.

Від несподіванки Зак аж скрикнув, затуливши рот рукою. Ікласта паща монстра у відображенні розтягнулася до самих вух. Рука Йода на мить обплела шию хлопця у подобі обіймів, а потім монстр так само швидко зник. Зак ледь встиг помітити останню деталь: на місці його ж очей, Йод при розчиненні лише на декілька миттєвостей залишив слід своїх білих очей, що світилися яскраво-білим, сліпучим світлом фантома.

Погроза. Це була явна погроза розправи. Тільки за що, і звідки ця повтора має зуб на самого Зака залишалося таємницею...

Раптом тишу ранкового табору розірвав нелюдський, відчайдушний крик.

— НІ-І-І!!!

Цей крик був настільки сповнений чистого, непідробного горя, що кров миттєво похолола в жилах. Зак вискочив із кімнати, забувши про свій кошмар. З усіх боків до джерела звуку вже збігалися люди. Похмура Джессі, налякані Дейл, Свіфт та Еш, стривожений Брам, Соня, яка міцно тримала за руку сліпу Ромашку, і навіть Брут шкандибав, спираючись на свою милицю.

Усі вони скупчилися біля кімнати Нори. І миттєво завмерли на порозі, паралізовані шоком.

Посеред неї, просто на слизькій, залитій багрянцем підлозі, стояв на колінах Морфей. Він здригався від істеричних ридань, вчепившись брудними від крові руками у власне волосся.

— Не встиг... Я НЕ ВСТИГ РОЗБУДИТИ!!! — хрипко, зриваючись на тваринне виття, повторював він, дивлячись на тіло перед собою.

У повітрі стояв такий густий, нудотний металевий сморід свіжої крові, що дихати було неможливо. Нора лежала на спині. Її живіт був жорстоко, по-м'ясницьки розпоротий від ребер до самого таза. Жовтуваті тканини та сизі нутрощі вивалилися назовні, перетворившись на місиво, що плавало у величезній темній калюжі. Кров просочила її одяг, дошки підлоги і продовжувала повільно розтікатися, досягаючи черевиків тих, хто стояв у дверях.

Обличчя дівчини застигло в гримасі абсолютного, нелюдського жаху. Її незрячі очі були широко розплющені, а сам скляний, мертвий погляд був прикутий до розбитого дзеркала, що висіло на протилежній стіні.

Але над тілом... На стелі, широкими, недбалими мазками, прямо кров'ю вбитої дівчини було виведено величезне слово, з якого все ще стікали густі червоні краплі на її ж тіло: «ЩУР».

Ноги Зака підкосилися. Перед очима попливли чорні кола, а до горла стрімко підкотила жовч. Усвідомлення того, що він бачив Нору в Долині Страху, живу і здорову, лише кілька хвилин тому, вдарило по голові кувалдою.

Коли Еш, тремтячи всім тілом, зробила крок уперед, щоб розгледіти, що сталося, Зак різко смикнув її на себе. Він з силою притиснув дівчину до своїх грудей, надійно ховаючи її обличчя, щоб вона не бачила цієї огидної картини. Сам він ледь тримався на ногах, хапаючи ротом повітря, не в силах відвести погляд від кривавого напису.

Шок тривав лише частку секунди, а потім натовп буквально вибухнув панікою.

Соня з жахом відсахнулася, затуляючи рот обома руками, щоб стримати блювотний позив. Сліпа Ромашка, гостро відчувши сморід свіжої крові та хвилю тваринного страху від оточуючих, почала істерично кричати, хапаючись за одяг цілительки:

— Що там?! Що трапилося?! Чому всі кричать?!

Джессі зблідла як крейда і почала задихатися, задкуючи від моторошної картини, поки не врізалася спиною у Брама. Морфей хрипко лаявся і досі вив від почуття вини, марно намагаючись відтіснити наляканих друзів подалі від кривавого місива. Брам завмер як вкопаний, в очах не було ні страху, ні жалю, лише моторошна порожнеча. Брут стискав свою милицю і глухо сипав найбруднішими прокльонами.

Атмосфера наповнилася хаосом, запитаннями, що переходили у вереск, і безперервним риданням Морфея.

Серед цієї істерики першим отямився Дейл. Його обличчя вмить скам'яніло, інстинкт воєначальника пересилив жах. Він зробив різкий крок назад, розставив ноги і власним широким тілом повністю перекрив єдиний вихід із намету. Його рука рефлекторно лягла на руків'я клинка, що встиг прихопити з собою.

— Ану тихо всі, бляха! Заткніться! ЗАМОВКНІТЬ!!! — гаркнув Дейл настільки могутнім, сталевим голосом, що він миттєво перекрив загальний галас.

Люди здригнулися і завмерли, злякано обернувшись до нього. Дейл обвів присутніх жорстким, параноїдально-підозрілим поглядом, затримуючись на кожному обличчі. Він вказав підборіддям на свіжий, кривавий напис «ЩУР» на стіні.

— Кров ще стікає. Це сталося щойно, — процідив він крізь зціплені зуби, його очі небезпечно звузилися. — Той, хто її випатрав, не міг просто розчинитися в повітрі. Вбивця або все ще десь поруч, або стоїть прямо серед нас. Тому слухати сюди: ніхто не вийде з цього намету, поки я не з'ясую, хто це зробив! Будемо розбиратися тут і зараз! І краще б йому зізнатися одразу, хто посмів підняти руку на сліпу дівчину, виродку!!!

Морфей повільно підвівся з колін. Кров Нори капала з його рук на підлогу, але він навіть не звертав на це уваги.

— Ніхто з вас не вбивця, — глухо промовив він. — Це трапилося уві сні.

На секунду в кімнаті повисла мертва тиша, а потім простір вибухнув галасом.

— Уві сні?! — Джессі істерично скрикнула, хапаючись за голову. — Як можна розпанахати живіт уві сні, Морфею?! Тіло ж ось, перед нами!

— Я нічого не розумію! Соню, що він каже?! — закричала сліпа Ромашка, в паніці смикаючи цілительку за рукав.

— Тихіше, мила, я тут, тихіше, — тремтячим голосом зашепотіла Соня, хоча саму її била велика істерика.

— Тобто тепер нас будуть різати, поки ми спимо?! — прогарчав Брут, люто стукаючи милицею по підлозі. — Що це за дичина?!

Морфей не став їм відповідати. Він гарячково забігав очима по натовпу, вишукуючи лише одне обличчя.

— Заку... Заку?! Ти тут?! Покажися!!

Побачивши хлопця, який міцно тримав налякану Еш, лідер кинувся просто до них. Він схопив хлопця за плечі, зазираючи йому в очі з таким відчаєм, ніби боявся, що Зак зараз зникне.

— Заку... Ти цілий? З тобою все гаразд? Ніде не болить?! — швидко питав він.

— Я в порядку, — розгублено кивнув Зак. — Морфею, поясни нормально... Що тут відбувається?

Той раптом подався вперед і міцно, до хрусту в ребрах, обійняв його з Еш. Хлопець відчув, як здригаються плечі лідера. Морфей плакав.

— Я бачив ваш із Норою спільний сон, — гірко, ледь чутно прошепотів він їм. — Бачив те жахливе місце. Я витяг тебе в першу чергу, Заку, на тебе дивились так, ніби вже хотіли розірвати, ти був такий наляканий... Я мусив тебе розбудити першого. А коли перемкнув увагу на Нору... Вбивство сталося прямо в ту секунду. Я не встиг... Я просто не встиг її витягти... Я такий... Нікчема.

Зак шоковано завмер. Отже, тоді біля розритої могили — це Морфей врятував його. Якби він затримався хоч на мить, чиї б нутрощі зараз лежали на цій підлозі? Зак мовчки, з силою обійняв Морфея у відповідь.

Тим часом паніка навколо тільки наростала.

— Ми всі помремо... Ми навіть спати тепер не зможемо! — схлипувала Еш, ховаючи обличчя на грудях Зака.

— Заткніться і не розводьте паніку! — крикнув Брам, намагаючись вгамувати воїнів, але його голос теж зривався.

Дейл, проте, навіть не поворухнувся. Він усе ще перегороджував вихід своїм масивним тілом, тримаючи руку на кобурі.

— Які, в фантома, сни, Морфею?! — гаркнув він. — Сни не залишають таких калюж крові і не пишуть на стінах! Хтось із наших взяв ніж і випатрав її. І поки я не дізнаюся хто, звідси ніхто не вийде!

Морфей відсторонився від Зака, витер обличчя тильним боком долоні і жорстко подивився на Дейла.

— Дейле, відійди від дверей. Вбивці серед нас немає. Це справді вбивство через сон. У тій книжці про Передвісників, що я читав, згадувалося за Долину страху і вбивства уві сні! Ми думали, що це лише моторошні легенди, але це реальність. Фантоми знайшли спосіб діставати нас зсередини....

Морфей вказав на закривавлений напис «ЩУР».

— Вони не просто так її вбили. Це не сліпа агресія. Вони хочуть чогось цим досягти. Це попередження для нас усіх, Дейле. Або... Залякування, щоб ми віддали їм те, що вони шукають.

— Послухайте мене! — голос Морфея знову набув командирської твердості, хоча біль у ньому нікуди не зник. Він підняв закривавлені руки, змушуючи натовп замовкнути. — Я обіцяю вам, що відтепер буду набагато обачнішим. Це сталося... Вперше. Я виню себе, що не встиг її витягти... Але я клянусь вам — до сьогоднішньої ночі я навіть не уявляв, що вони здатні вбити нас фізично через підсвідомість. Я думав... Це відбувається не так... Буквально. Я готовий вмерти від недосипу, але клянуся всім, що в мене є — я захищу. Більше... Такого не трапиться...

Люди слухали його в напруженій тиші. Страх нікуди не подівся, але впевнений тон лідера трохи збив істерику.

Морфей перевів погляд на Зака.

— Фантоми полювали не лише на неї. Вони полювали і на Зака в тому числі. Його вдалося висмикнути в останню мить.

Усі вражено подивилися на хлопця. Джессі, яка весь цей час стояла непорушно, повільно рушила вперед. Вона підійшла до Зака, подивилася йому в очі і, не кажучи жодного слова, обережно його обійняла. У цьому тихому, незграбному жесті від дівчини, яку з'їдала власна темрява, було стільки відчайдушної підтримки, що Зак відчув, як до горла підступає клубок.

— Запам'ятайте головне правило від сьогодні, — Морфей обвів усіх суворим поглядом, порушуючи тишу. — Ніколи... Ніколи не слухайте чужі голоси уві сні. Не вступайте з ними в діалоги і нічого не беріть. Я знаю, що неймовірно важко розрізнити, де ваш власний химерний сон, а де — пастка від фантомів. Але ви мусите опиратися. Наш розум — це тепер теж поле бою.

Він важко видихнув і повернувся до понівеченого тіла Нори. Його плечі опустилися під вагою відповідальності.

— Дейле, Браме... Залишіться, — тихо скомандував Морфей. — Допоможіть мені загорнути і винести тіло. Всі інші — вийдіть геть. Ідіть до своїх кімнат. Збирайтесь.

Дейл мовчки кивнув, відступаючи від виходу і пропускаючи шокованих людей на свіже ранкове повітря.

— Вдень ми її поховаємо, — додав Морфей услід натовпу, дивлячись на кривавий напис на стіні. — А потім одразу вирушаємо.

— Я попереджу Мідаса, — раптом порушила важку тишу Джессі. Її голос прозвучав несподівано твердо. Вона не відривала погляду від Морфея. — Хай готує своїх людей. Ми маємо виїхати трохи раніше, ніж планували.

Морфей довго дивився на неї. Крізь моторошну чорноту її шраму і загальну пригніченість він на мить побачив ту саму непохитну Джессі, яка завжди тримала їх усіх вкупі. Лідер повільно, з глибокою і щирою вдячністю кивнув.

Натовп почав розходитися, пригнічено виходячи з кімнати на прохолодне ранкове повітря. Джессі рушила слідом і вже надворі обережно наздогнала Ромашку, яку досі злегка трусило.

— Ромашко, — Джессі м'яко торкнулася її плеча. Вона звернулася до неї не з командирським наказом, а з тихим проханням. — Зможеш підняти Оза в небо? Треба, щоб він злітав до околиць гори Шратенфлу і розвідав місцевість. Нам треба знати напевно, чи там чисто, і чи не приготували анархісти засідок на нашому маршруті.

Сліпа дівчина на мить завмерла, відволікаючись від своїх тривожних думок, а потім зосереджено кивнула.

— Так... Це розумний хід. Я зараз.

Вже за кілька хвилин Ромашка сходила до своєї кімнати і вийшла на вулицю. На захищеній шкірою руці дівчини спокійно сидів її сокіл Оз. Ромашка піднесла хижого птаха ближче до обличчя і щось тихо, майже нечутно йому прошепотіла. Оз, ніби чудово зрозумівши своє завдання, змахнув широкими крилами і стрілою рвонув у бліде світанкове небо, миттєво віддаляючись.

Ромашка залишилася стояти нерухомо. Її незрячі очі дивилися кудись далеко за горизонт. Джессі спостерігала за нею з великою повагою та глибоким розумінням. Вона знала: зараз ця тендітна дівчина не бачить ані корпусу перед собою, ані людей навколо. Її свідомість і зір тепер належали птаху, який ширяв високо понад землею.

— Говори мені будь-яку інформацію. Усе, що він помітить, — тихо попросила Джессі, не бажаючи різкими звуками збивати її концентрацію.

Вона обережно, але міцно взяла Ромашку під руку, слугуючи їй за поводиря, і повільно повела назад у корпус, подалі від ранкового холоду та жахів цієї ночі.

Нору ховали вдень, під похмурим, затягнутим сірими хмарами небом. Навколо свіжого земляного горбка стояла важка тиша, яку порушували лише приглушені схлипування та шурхіт лопат. Люди не приховували сліз, обіймали одне одного і тихо шепотіли слова прощання. Хтось у натовпі з гіркотою промовив те, що важким каменем лежало на душі в кожного: «Нас стає все менше».

Зак стояв неподалік, немов проковтнув язик. Він не міг змусити себе навіть поворухнутися. Дивлячись на сиру землю, хлопець раз за разом згадував багряний ліс, білосніжні очі Йода і власне падіння у розриту яму. Він усвідомлював до холоду в кістках: якби Морфей не встиг висмикнути його з того кошмару, зараз би на цьому місці оплакували двох. Він сам ледь не став першою жертвою нового полювання.

Ближче до вечора сум відступив перед необхідністю виживати. Табір заповнився механічною, похмурою метушнею. Люди почали виходити на вулицю і вантажити важкі ящики зі зброєю та припасами на вози. Чувся лише скрип коліс, іржання коней та короткі, різкі команди — ніхто не мав бажання вести зайві розмови.

Ромашка весь цей час сиділа на краю одного з возів, зосереджено дивлячись у порожнечу. Вона регулярно кликала до себе Морфея, Джессі та Мідаса, доповідаючи ситуацію очима свого сокола, який невтомно кружляв високо над горами.

— Чисто, — раз по раз повторювала вона своїм тихим голосом. — Жодних рухів на маршруті. Активності анархістів немає.

Втім, їхніх союзників — Етерії, Ксалона та Берга, Оз також поки не бачив на горизонті. Вочевидь, вони ще були в дорозі і трохи затримувалися, що додавало тривоги.

Ближче до самої ночі табір був остаточно зібраний. Загасили останні вогнища, міцно закріпили брезент на возах. Люди стояли біля своїх коней, подумки з тугою на серці прощаючись із цим місцем. Воно не було ідеальним, але тут вони певний час почувалися в безпеці.

Морфей востаннє окинув поглядом спорожнілу територію і свіжу могилу скраю. Він мовчки, важко кивнув, даючи наказ рушати. Під протяжний скрип старих дерев'яних коліс та глухий стукіт копит найманці рушили з місця, вирушаючи в далеку і темну дорогу.

Глибока ніч щільно огорнула гірський перевал. Темрява була настільки густою, що хоч око виколи. Тишу порушували лише монотонний, розмірений скрип старих дерев'яних коліс та глухе цокання сотень копит по кам'янистій дорозі.

Колона розтягнулася дуже далеко. Попереду йшла група Мідаса — найбільша і найважча частина каравану, що налічувала десяток масивних возів із припасами та зброєю. Одразу за ними, тримаючись під прикриттям більших візків, котився маленький, скромний віз «Золотого пера». Замикали цю довгу процесію два вози «Тих, що випереджають вітер». У голові першого сидів Морфей, а другим керував Дейл.

Більшість людей у возах уже поринули в неспокійний сон, повністю виснажені дорогою та ранковим жахом. Свіфт і Брам відключилися майже миттєво, щойно їхні голови торкнулися жорстких мішків. Важкопоранений Вайпер, який досі перебував у нестабільному стані, нерівно дихав уві сні. Біля нього сидів Брут, похмуро наглядаючи за станом хлопця.

Щоправда, перед цим хвилин десять у возі тривала запекла, приглушена суперечка. Брут наполегливо, мало не силоміць намагався вкласти Соню спати, але цілителька виявилася напрочуд, як казав сам Брутус, вредною. Вона навідріз відмовлялася лягати, а окрім того, ще й вимагала підмінити його біля пораненого. Вони сперечалися так завзято, що їх довелося перервати Морфею, який знадвору шикнув на них, щоб не розбудили решту. Зрештою, як виявилось, легендарну впертість Брута може пересилити лише впертість Соні. Буркотун невдоволено здався і приліг у кутку покімарити.

Проте заснути могли далеко не всі. Зак панічно боявся навіть на секунду заплющити очі. Він сидів у найтемнішому кутку воза, напружено вдивляючись у простір перед собою. Поруч спала Еш, він міцно обіймав її, захищаючи від колючого нічного холоду. Збоку вони нагадували двох наляканих кошенят, які збилися до купи, щоб зігріти одне одного і сховатися від усього світу.

Джессі теж боялася сну як вогню, але виснаження взяло своє. Зрештою, вона провалилася в тяжку дрімоту, згорнувшись на колінах у Дейла, який керував їхнім возом. Він дбайливо загорнув її у теплу ковдру і сидів абсолютно нерухомо, вдивляючись у нічну дорогу.

Найважче доводилося Морфею. Лідер був виснажений настільки, що, здавалося, міг померти від недосипу просто на місці. Але він заборонив собі спати. Його живцем гризла совість за смерть Нори, а свідомість отруював страх перед тим, що станеться, якщо він знову втратить пильність.

Поруч із ним сиділа Ромашка. Вона теж не спала, рівно тримаючи спину і підставивши обличчя вітру. Раз на якийсь час вона ледь чутно, але заспокійливо порушувала тишу, передаючи те, що бачив її сокіл:

— Чисто... Все ще чисто.

Минуло ще близько трьох годин. Монотонний скрип коліс і виснаження врешті зробили своє: придрімали геть усі. Навіть стійкий Дейл схилив голову, а Ромашка тихо спала поруч із Морфеєм закутавшись у ковдру.

Лише сам Морфей не спав. Його очі пекли від втоми, а пальці задерев'яніли на віжках, але він вперто тримав погляд на дорозі.

І раптом нічну тишу розірвав різкий свист крил. Просто над головою лідера стрілою пронісся Оз, який узявся ніби з нізвідки. Хижий птах важко опустився на край воза поруч із Ромашкою і стривожено, різко защебетав, б'ючи крилами по дошках.

Від цього шуму Ромашка миттєво підхопилася. Її неспокійний рух розбудив решту: підвів голову Дейл, протер очі Свіфт, визирнув з-під брезенту Брам, а Джессі, скинувши ковдру, одразу напружилася, шукаючи очима загрозу.

Морфей поглянув на сліпу дівчину і побачив, як її руки починають дрібно й неконтрольовано труситися. Вона піднесла долоні до птаха, вловлюючи його сигнали, і зблідла так, ніби побачила саму смерть.

— Ромашко, доповідай. Негайно, — різко, але приглушено зажадав Морфей.

— Вибухи... — ледь чутно прошепотіла вона, голос зрадницьки зірвався. — Оз почув вибухи.

Морфей спохмурнів, не розуміючи. По двом возам миттєво прокотилася хвиля нової тривоги.

— Які ще вибухи? — насупився Брам, вилазячи з воза. — Може, це кам'яні обвали в ущелині? Тут круті схили, порода могла посипатися від вітру...

— Ні... — раптом пролунав тихий, тремтячий голос позаду.

Усі обернулися. Зак усе ще тримав Еш, але та вже прокинулася. Вона сиділа, вчепившись пальцями в край свого одягу, а її погляд був абсолютно скляним, спрямованим кудись у темряву за скелями.

— Я теж їх чую, — промовила Еш, подих перехопило. — Це не каміння. І це... це не динаміт. Не схоже.

Вона навіть не могла підібрати слів, щоб описати ту низьку, моторошну вібрацію, яка накочувалася звідкись здалеку, за межами звичайного людського слуху. Але по тому, як шкіра дівчини вкрилася великими сиротами, а тонке волосся на руках стало дибки, кожен у возі зрозумів без зайвих пояснень — наближається щось набагато страшніше за звичайний обвал.

— Стій! Зупинити колону! — щосили гаркнув уперед Морфей.

Його наказ ланцюжком покотився темрявою від воза до воза. Почалася раптова метушня, візники гарячково натягували віжки, колеса зі скреготом гальмували, замикаючи рух. Довгий караван нарешті завмер посеред вузького тракту.

Морфей різко розвернувся до Ромашки, схопивши її за лікоть:

— Звідки звук? Де саме?!

— Зі сходу... — ледь встигла прошепотіти дівчина, вказуючи рукою в темряву.

Не встигла вона опустити руку, як гори здригнулися від важкого, глухого ГУП, який прокотився луною просто над їхніми головами. Цього разу це почув кожен. Земля під колесами завібрувала так сильно, що з ближніх скель посипався дрібний гравій.

Коні оскаженіло заіржали, забилися в упряжках і почали ставати дибки. Воїни, які спали у возах, остаточно повискакували на дорогу з оголеними мечами та зарядженими арбалетами. Паніка спалахнула миттєво: хтось гарячково кликав командирів, хтось намагався втримати переляканих тварин, а здалеку, зі східного схилу, крізь холодний нічний вітер долинули ледь чутні, сповнені жаху людські крики.

— Ромашко, фантом забирай, підніми його! — від переляку гаркнув Морфей на дівчину. — Перевір, що там коїться!

Ромашка навіть не здригнулася від його різкого тону. Вона миттю скинула руку, і Оз із пронизливим клекотом зірвався з місця, розрізаючи нічну пітьму і стрімко набираючи висоту.

Попереду колони замаячили смолоскипи. Крізь темряву до їхніх возів швидким кроком підійшов сам Мідас у супроводі кількох своїх бійців. Його обличчя було похмурим і напруженим.

— Морфею, якого фантома ми стали? — різко запитав він, стискаючи руків'я зброї. — Люди налякані, коні сходять з розуму. Що це за гуркіт був?

— Не обвал і не динаміт, — коротко і сухо відрізав Морфей, не зводячи очей зі східного боку гори. — На сході щось вибухає. І там кричать люди. Оз уже в небі, зараз Ромашка все побачить.

Ромашка завмерла, її обличчя скривилося від болю й напруги, ніби вона сама горіла у тому полум’ї, яке бачив Оз.

— Там... Там повний хаос! — її голос зірвався на високий крик. — Такі ж колони! Вози перевернуті, люди тікають, коні розбігаються... На сході все палає! Ліс горить!

— Це вони! — з неприхованим відчаєм вигукнув Морфей, стискаючи кулаки до білих кісточок. — Це колони Берга, Етерії та Ксалона! На них напали!

Мідас зреагував блискавично. Його командирський досвід узяв гору над збентеженням.

— Десятку швидких скакунів, бігом туди! — гаркнув він своїм бійцям. — Допомогти відступити, витягайте вцілілих і ведіть залишки їхньої колони сюди, до нас!

Але жоден із воїнів не встиг зробити й кількох кроків. Повітря розірвав оглушливий, нищівний вибух просто поруч із ними — буквально за кілька сотень футів вище по схилу.

Земля під ногами здибилася і пішла хвилями. Потужна ударна вібрація пройшла крізь груди кожного, вибиваючи повітря з легень так, ніби по ребрах ударили ковальським молотом. Кілька возів перекинулися, люди попадали на землю, у повітря злетіло каміння та пил. Хтось у колоні закричав у дикому, тваринному жаху.

Зак упав на коліна, інстинктивно затуляючи собою Еш. Але цього разу це не було звичне тремтіння перед боєм. Усередині нього щось обірвалося. Вперше за все своє життя він відчув справжній, паралізуючий жах — першостворений, липкий, від якого німіло тіло і хололо серце.

Оз у небі заклав крутий, панічний віраж, і Ромашка впала на землю, затискаючи вуха долонями, ніби хотіла заглушити картинку в голові:

— Ми в пастці!!! — зі слізьми заверещала вона. — Ми в клятій низовині, кругом гори! Вони перекривають виходи! Вони зустрічають не тільки Етерію... Вони чекали й на нас!

Не встигла осісти курява від першого удару, як просто за двісті футів від каравану вдарило знову. Земля під ногами здибилася, мов жива істота в агонії. Спалах був настільки сліпучим, що на мить випалив очі, а слідом за ним прийшла нищівна ударна хвиля. Вона вибила повітря з легень, перекинула легкі вози. Утворилася глибока, димляча чорна вирва, по краях якої плавився ґрунт і тліло сухе коріння. Але найстрашніше почалося за частку секунди після вибуху. Повітря наповнилося огидним, верескливим свистом: тисячі дрібних, розпечених до червоного уламків заліза розлетілися на всі боки. Ця начинена шрапнель з глухими, м'ясистими звуками прошивала дерево возів, шматувала брезент на лахміття і кришила скелі.

Один із вершників Мідаса навіть не встиг закричати — шматок металу розміром із палець розірвав йому плече, забризкавши гарячою кров'ю колесо воза. Кінь під ним оскаженіло заіржав, забився в судомах і завалився на бік, підминаючи під себе бідолаху.

— Лягай! Всі на землю!! — зриваючи горлянку, заволав Брам, хапаючи тих хто стояв поруч за коміри й кидаючи їх під захист важких коліс.

— Що це таке?! ЩО ЦЕ ТАКЕ?! — істерично кричав якийсь молодший воїн з «Золотого пера», затуляючи голову руками, поки над ним зі свистом пролітали смертоносні уламки.

Ніхто не розумів, що це за зброя. Ніхто в житті не бачив подібного. Але всі відчували на рівні тваринного інстинкту: ця невідома штука плюється не просто залізом і вогнем, вона несе методичну, масову смерть, від якої немає захисту.

У цьому вирі, коли всі намагалися втиснутися в каміння, Зак раптом перестав тремтіти. Усередині нього наче щось перевернулось. Страх не зник, але він переплавився на чисту, гарячкову лють і бажання діяти. Хлопець метнувся до найближчого вільного коня, схопив повід і одним різким рухом злетів у сідло. Тварина дико косила білим оком, відчуваючи паніку вершника, але Зак міцно натягнув віжки.

— Заку, ти з глузду з'їхав?! Злазь негайно! — гаркнув Морфей, намагаючись дотягтися до стремена.

— Я їду на схід! — крикнув Зак, перекриваючи шум. Його голос дзвенів сталевою впертістю. — Ромашко! Нехай Оз веде мене! Чуєш?! Тільки якщо сокіл покаже дорогу, я знайду місце!

Не встиг Морфей відкрити рота, як ущелину знову струсонуло закладаючим вуха гуркотом. Новий снаряд влучив трохи вище по схилу. Величезний пласт скелі розлетівся на кам'яний град, шрапнель посікла сусідній віз, зрізавши намет, як бритва. Їдкий сморід паленого пороху, сірки та чогось горілого забив ніздрі так, що Зак закашлявся, але коня не відпустив.

— Вони там згорять заживо! — вказав Зак на затягнутий червоною загравою схід. — Колони Етерії, Ксалона, Берга... Їх просто перетруть на фарш! Я поїду з вершниками Мідаса, зайвим не буду!! Я найшвидший, стану у пригоді!

Мідас, який саме відтягував пораненого бійця, різко випростався, окинувши Зака швидким, оцінюючим поглядом.

— Пане Мідасе!! НЕ ДОЗВОЛЯЙТЕ ЙОМУ! — гаркнув Морфей.

— Ай мать його так!! — крикнув Мідас Заку. Він обернувся до своїх людей і різко махнув рукою: — Гаррет! Рен! У сідла, бігом! Найкращі вершники йдуть із хлопцем! Шерхане!!! Ти там потрібен, веди їх!!

Потім Мідас повернувся до Морфея та решти, перекриваючи чергову серію далеких глухих розривів:

— Ми не можемо стояти тут мішенями у цій низовині! Якщо залишимося — нас накриють наступним залпом. Головна колона відступає просто зараз. Найближче поселення, де є хоч якісь кам'яні вали і де можна пересидіти цей обстріл — Шангнау. Ми ведемо вози туди! Зак, якщо витягнеш когось — веди їх одразу до Шангнау! Зрозумів?! Ваш сокіл вас поведе!

Тільки-но Мідас вигукнув назву поселення, як попереду спалахнув ще один снаряд. Розпечена шрапнель зі скреготом прошила борт найближчого воза, залишаючи в ньому рвані дірки. Усі рефлекторно пригнулися, хапаючись за голови та зброю.

Крізь їдкий сірчаний дим уперед виступила Джессі. Вона випросталася, перекриваючи шум паніки та іржання переляканих коней:

— Я знаю дорогу до Шангнау! — голосно крикнула вона Мідасу та Морфею. — Я можу повести колону!

Свіфт, який весь цей час задихався від жаху під колесом воза, раптом підхопився. Він витер бруд із обличчя, метнувся до сусіднього коня і застрибнув у сідло поруч із Заком, міцно стискаючи свій лук.

— Я з тобою, Заку! — випалив Свіфт, намагаючись вгамувати тремтіння в голосі. — Одного тебе... Не пущу. Якщо вмирати — разом.

— Відставити вмирати!! — прогуркотів могутній бас Шерхана, що вже був на коні. — Поки я з вами, ніякий воїн не посміє коні двинуть. Якщо будете мене слухати.

— Заку, ні! Благаю! — раптом пролунав відчайдушний плач. Еш вирвалася з-під укриття і кинулася прямо до його стремена, схопившись за шкіряний ремінь. Її очі були повні сліз. — Не їдь туди! Візьми мене з собою, я піду з вами!

— Ти залишишся тут!! — Зак грубо, з силою відчепив її пальці від свого сідла. Його голос зривався від дикого переляку за її життя, але очі горіли впертістю. — Назад до воза, Еш! Я повернуся, чуєш мене?! Я клянусь, що повернуся! Тримайся Джессі!

— ЗАКУ!! Будь ласка!! — Еш заревіла. — Ти не маєш це робити...

— Я чоловік, Еш. Чоловіки мужні. Як не ми... — він обвів поглядом присутніх і Свіфта, що хоч і ледь тремтів, але старався виглядати мужньо. — То хто? Дейл не в кращій формі. Брам...

— Припиніть базар!!! — у нестямі заволав Морфей, хапаючись за віжки головного воза. Черговий розрив на схилі підкинув у повітря тонни каміння. — У нас немає часу! Або ми рушаємо зараз, або ляжемо тут усі до одного! Вози — вперед!

Зак на коротку мить затримав погляд на Джессі. Серед усього цього пекельного хаосу вона дивилася прямо на нього — без зайвих слів, але з глибоким, німим розумінням. Вони обмінялися швидкими, напруженими кивками.

— Я пишаюся тобою... — ледь чутно прошепотіла вона крізь гуркіт вибухів, відступаючи до своєї колони. Зак віддав їй честь, поважно кивнувши і самими губами шепочучи, ніби самому собі:

— Ти готувала мене до цього, наставнице.

Оз над їхніми головами пронизливо заклекотав і, розрізаючи задимлене нічне повітря, стрімко полетів на схід — туди, де небо палало багряним полум'ям.

— За мною! — крикнув Шерхан, ударивши коня під боки. — Не відставати!!!

Загін вершників — Зак, Свіфт та добірні бійці Мідаса, зірвався з місця в шалений галоп, прямуючи за тінню сокола прямо в серце обстрілу.

Мідас тим часом миттєво зорієнтував головну колону. Вози з гуркотом рушили, петляючи між свіжими вирвами, розбитими уламками скель і тліючими тріщинами, поспішаючи якнайшвидше вийти з кам'яного мішка в напрямку Шангнау.

На східному схилі панувало справжнє пекло. Внизу, серед палаючих сосен та розбитих у тріски возів, у паніці кидалися залишки загонів Етерії, Ксалона та Берга. Люди волали, намагаючись збити полум'я з одягу, коні топтали поранених, а чорний дим затягував усе довкола.

Трохи вище по схилу тулилося кілька поодиноких дерев'яних хатинок якогось занедбаного хутора, до яких вогонь ще не встиг дістатися. Саме там, на кам'яному уступі з ідеальним оглядом на різанину, стояли троє: Шейн, Вінсент і масивний, закутий у броню воєначальник «Лютого вихору» Райот.

Шейн заплющив очі і повільно, смакуючи кожну секунду, втягнув ніздрями повітря. Запах паленого м'яса, сірки та сухої хвої діяв на нього краще за будь-яке дороге вино. На його обличчі розповзлася широка, абсолютно божевільна, але водночас моторошно харизматична посмішка.

— М-м-м... Чудово. Просто свято якесь, — протягнув Шейн, спостерігаючи, як черговий вибух розкидає внизу рештки якогось возу. Він озирнувся на Вінсента. — Мушу визнати, мій дорогий друже. Знаряддя смерті — чистий кайф. Ти просто геній. Довести таке диво до абсолютного ідеалу... Моє шанування. Райот, відійди на пару кроків, не заважай культурним людям обговорювати мистецтво.

Воєначальник мовчки й похмуро відступив до своїх бійців, які перезаряджали важкі установки. Шейн же приобійняв Вінсента за плече, ведучи його трохи вбік, ближче до урвища.

— Серйозно, Вінсе, звідки в тебе цей блискучий інженерний розум? — з щирим, майже дитячим захватом спитав Шейн, зазираючи супутнику в обличчя. — Це все ті довгі, затишні роки в симбіозі з Серпентом? Набрався від нього мудрості, поки ділили одну тушку на двох?

Вінсент видав тихий, сухий смішок. Звук був настільки неприродним і скляним, що міг би налякати будь-кого, крім Шейна.

— Пент? — з огидою і глузуванням перепитав Вінсент. — Цей с-с-тарий дурень був лише зручною іграшкою. Він давним-давно пропив с-с-свої залишки мізків, якщо вони в нього взагалі колис-с-сь були. Усі ці роки єдиним, хто хоч щос-сь мис-с-слив і робив заміс-сть нього... Був я.

— І це відчувається, друже, це дуже відчувається, — весело хмикнув Шейн. — Без тебе ми б досі кидали в них звичайне каміння.

Шейн раптом примружився, дивлячись угору. Крізь чорні клуби диму над верхівками палаючих сосен стрімко кружляв сокіл. Його гострий зір вишукував стежки між вогняними пастками.

— О, дивись, — Шейн усміхнувся, вказуючи підборіддям у небо. — Здається, до наших шашликів вирішила приєднатися підмога. Який зворушливий героїм.

Вінсент раптом випростався, наче струна. Його очі спалахнули неприродним азартом. Він вихопив із-за пояса важкий латунний бінокль і жадібно припав до лінз, вдивляючись у низовину, де між розбитими возами щойно з'явилася група вершників.

— Я відчув його... — голос Вінсента затремтів від прихованого екстазу. — С-с-сонячний воїн тут.

Шейн здивовано підняв брову і скосив на нього погляд:

— Сонячний воїн? Це ти про кого зараз?

— Тобі краще за вс-сіх відомо, Шейне, кого з цих тарганів я ненавиджу понад ус-с-е на с-світі, — сухо відрізав Вінсент, крутячи фокус бінокля. Раптом він гидливо скривився, помітивши силует поруч: — Тьху. ще й цей... — він поморщився, не маючи навіть за бажання вимволяти ім'я Свіфта вслух. — ... Із ним приперс-ся.

— Та кинь, — легко фиркнув Шейн, безтурботно махнувши рукою. — Два за ціною одного. Обожнюю такі знижки на оптову ліквідацію

Вони неспішно підійшли до однієї з масивних залізних гармат, ствол якої все ще парував після недавнього пострілу. Вінсент на якусь частку секунди опустив погляд на поліровану поверхню металу. У холодному залізному відображенні на нього дивилося зовсім не людське обличчя — з глибини металу витріщалася чотириока, зубата паща Йода, Передвісника Голоду.

Шейн помітив цей погляд, але навіть бровою не повів. Він фамільярно закинув руку Вінсенту на спину, з силою притискаючи його до себе в удавано дружньому жесті. Його голос став тягучим, солодким і витончено маніпулятивним:

— Це твій ідеальний шанс закрити цей гештальт, Вінсенте. Позбутися його раз і назавжди. І справа ж не тільки в тому, що він улюбленець нашої дорогої Джессі. Він... Як ти там казав? Останній спадкоємець роду Санлірів? Культу людей Сонця....

— Так. Тих с-самих невдячних виродків, які відреклис-с-ся від мене... С-свого найпершого і найвеличнішого С-сонячного воїна, щойно я витіс-снив Передвіс-сника Голоду!!!

Шейн говорив далі з таким захопленням, ніби оспівував подвиг героя:

— Я завжди щиро надихався тобою. Перший смертний в історії, який зміг підім'яти під себе Передвісника... А потім влаштувати тотальний геноцид власного ж роду. Це було сильно. Потужно. З розмахом.

Вінсент повільно, похмуро кивнув, ковтаючи цю лестощі, мов солодку отруту. Його погляд знову вперся в кривавий хаос унизу, де загін Шерхана відчайдушно намагався зібрати до купи побитих бійців Етерії, Ксалона та Берга, допомагаючи пораненим вибратися з вогняної геєни.

— Тоді, віс-сімсот років тому, я впус-стив лише двох, — просичав Вінсент крізь зуби, стискаючи кулаки так. — Вони втекли, розплодилис-ся і дали продовження цьому клятому поріддю. Я був заточений у Долині с-страху вес-сь цей час-с, до с-симбіозу з Пентом... Але сьогодні... Я ос-с-собисто покладу цьому край.

— Звучить як тост, — хмикнув Шейн, а потім ніби між іншим, невинно поцікавився. — Хіба рід Санлірів не поклонявся Кроносу, що асоційований із самим Сонцем?

— Ну. Так. У мене є підозри... Що навіть с-сам Кронос-с, із величезної любові до с-с-самого с-себе, міг прийняти форму одного такого с-смертного і втертис-с-ся с-серед цих фанатиків у культ, нас-солоджуючись із першого ряду видовищем, як люди поклоняютьс-ся йому... — з ненавистю прогарчав нелюдським риком Вінсент, стискаючи бінокль. — Ненавиджу цього виродка...

— А якщо цей... — Шейн кивнув вниз, де посеред вогню бігала фігурка Зака. — І є цей виродок? Він же не міг померти, м? І посеред геноциду, створеним тобою, просто... Зник?

— Та плювати мені... З вис-с-окої гори. Буквально, — вишкірився Вінсент. — Передвіс-сики старої шіс-стки мас-скуються так, що їхню прис-с-сутність не можуть помітити ні наші молодші брати і с-сес-стри... Ні ми с-самі. Але ким би він не був... Я вб'ю його. Це не може бути він. Це звичайне, дратівливе хлопчис-с-ько, якого я... Так би і зжер.

Шейн задоволено захохотів, плеснувши Вінсента по плечу, ніби той розказав анекдот.

— А що ми скажемо Каїну?

— А Каїн хай далі живе у с-своєму блаженному незнанні, — оскалився Вінсент, в його інтонаціях промайнула зневага. — Трохи корис-сого хаосу ще нікому не завадило. Знати йому про цей наш маленький с-с-саботаж зовсім не обов'язково. Хай розважається з Невадою, романтика йому тільки й с-світить. Поки я... Я покажу цим с-смертним, що значить бути с-справжнім покровителем фантомів і людс-ських душ.

Поки вони розмовляли, анархісти підкотили дві гармати ближче до урвища, навпроти дерев'яних хатин.

Там, подалі від вогню, саме сховалася група поранених найманців для термінової перев'язки. І Вінсент чітко бачив у бінокль, як у двері однієї з цих будівель щойно заскочили Зак разом зі Свіфтом, затягуючи чергового бійця.

— Хлопці, на дванадцяту годину. Будьте ласкаві, підрівняйте отой курник, — сухо наказав Шейн навіднику.

Розрахунок блискавично підкрутив гвинти, виставляючи кут. Ствол гармати загрозливо дивився прямо на дерев'яну стіну.

Вінсент відштовхнув бійця з факелом і сам узяв палаючий ґніт. На його обличчі проступила відверта, тваринна кровожерливість. Він нахилився до запального отвору, і в цей момент його голос раптом роздвоївся. З-під людського тембру прорізався низький, вібруючий шепіт потвори з кошмарів Долини страху:

— Кабум.

Запах горілого дерева виїдав очі. Навколо тріщали охоплені полум'ям столітні сосни, а повітря раз у раз розривали глухі, важкі вібрації від чергових влучань десь вище по схилу. Але найгіршого вдалося уникнути: Етерія, Берг та Ксалон були живі, і більшість воїнів теж. Лише трьох, на жаль, було втрачено після перших двох прильотів.

Операція з порятунку перетворилася на чистий, гарячковий хаос. Зак, Свіфт та вершники Мідаса буквально висмикували людей з-під палаючих уламків возів. Командири діяли на межі можливостей: Етерія, вкрита шаром кіптяви, разом із Ксалоном уже формувала колону з уцілілих і легкопоранених, виводячи їх через єдину вільну від вогню стежку на вихід із поселення — у бік Шангнау. Основна маса людей уже була в безпечнішій зоні за пагорбом. Тут, у невеликій дерев'яній хатинці на краю хутора, залишилися п'ятеро. Зак, важко дихаючи і скинувши із себе просякнуту попелом куртку, затягнув усередину чергового бійця із розірваним стегном. Свіфт заскочив слідом, блідий як смерть, але зібраний: він одразу підхопив хлопця під пахви і допоміг укласти його на стару лаву.

— Тримай тугіше, не пускай кров! — гаркнув Берг.

Він був весь у сажі, з розірваним рукавом кольчуги, він стояв на колінах біля іншого бійця і здоровими, але напрочуд умілими пальцями затягував пов'язку із сиром'ятної шкіри.

— Свіфте, чисту ганчірку сюди, бігом! — крикнув Зак, обома руками затискаючи рану на нозі врятованого. Хлопець під його руками стогнав і скрипів зубами від пекельного болю. — Ще трохи, друже, тримайся... Ми витягнемо вас усіх!

— Там... Там на виході Ксалон майже закінчив формувати хвіст колони! — задихаючись, проговорив Свіфт, кидаючи моток полотна Заку і подаючи Бергу флягу з водою. Руки Свіфта дрібно тремтіли. — Залишилися тільки ми! Зараз перев'яжемо цих двох, вантажимо на коней і звалюємо звідси!

Знадвору знову гупнуло, земля під долівкою здригнулася, зі стелі посипалася суха труха. Коні біля ґанку тривожно заіржали.

— Чудово спрацювали, хлопці, — хрипко видихнув Берг, витираючи спітніле й чорне від кіптяви чоло передпліччям. Він міцно зав'язав вузол і кинув швидкий, вдячний погляд на Зака зі Свіфтом. — Якби ви не підоспіли з соколом, нас би тут живцем засмажили, ми збились з маршруту. Все, підіймаємо їх і бігом до виходу, поки нас не—

У розбитому вікні хатини повітря на частку секунди дивно стиснулося. З боку схилу долинув наростаючий, пронизливий і гидкий свист важкого заліза, що розсікало простір просто над їхніми головами.

Свист переріс у глухий, розривний рев, і наступної миті світ усередині хатини просто перестав існувати. Снаряд увігнався прямо в фасадну частину. Спалах випалив залишки повітря, стіну розірвало на друзки й палаючі колоди, а дах, надломившись посередині, з оглушливим тріском обвалився всередину. Хвиля гарячого повітря, попелу, трісок та шрапнелі змішала дошки й землю в єдине місиво. Будівлю не знесло геть до фундаменту, але вона вмить перетворилася на напіврозвалений, димлячий склеп із розколотого дерева.

Кілька секунд стояла мертва, дзвінка тиша, яку порушувало лише потріскування полум'я. Потім з-під купи сухої трухи почувся хрипкий кашель.

— Кхе... Кха-кха! — Свіфт ворухнувся, скидаючи з себе легкі уламки.

Йому неймовірно пощастило: в останню мить він інстинктивно згрупувався біля кута старої кам'яної печі, тому удар припав по дотичній. Тіло пекло від синців, посічених рук і сажі, але кістки були цілі.

— Живий... Я живий! — прохрипів Свіфт, випльовуючи попіл і хапаючись за бік.

З іншого боку завалу важко, зі стогоном заворушилася масивна фігура.

— Фантом би... Їх усіх... — прогарчав Берг. Його стан був гіршим: по розсіченому лобу стікала густа кров, заливаючи око, плече вивернуло від удару колоди, але все ж він був на ногах. — Хто живий?! Перекличка!

— Я тут! — відгукнувся Свіфт.

Двоє поранених, яких вони щойно бинтували, дивом уціліли під нахиленою лавою — їх лише сильно оглушило і присипало землею, свіжі пов'язки витримали, стан не став гіршим.

Але одного голосу не було чути.

— Зак?! — крикнув Свіфт. Тиша. — Заку! Відгукнися!

Ніхто не відповідав. Паніка, холодна і гостра, вдарила Свіфту в голову. Забувши про біль у ребрах, він почав гарячково розгрібати руками палаючі тріски, повзаючи на колінах по розбитій долівці.

— Заку, це не смішно! Зак! ЗАК!!!

Аж раптом серед диму він натрапив поглядом на тіло біля дальньої зруйнованої стіни.

Зак лежав нерухомо, обличчям вверх, весь у густій сажі та розсипаному попелі. Світле волосся сплуталося і потемніло від крові, що повільно витікала з глибокого розсічення на скроні. Очі були заплющені, а губи — мертвотно-бліді. Нижню частину його тіла намертво припечатала до підлоги масивна дубова балка разом із цілим шматком обваленої стіни.

Дивлячись на те, наскільки він був нерухомим і як страшно просіли під вагою дерева його ноги, було неможливо зрозуміти, чи хлопець узагалі залишився живий.

— Ні-ні-ні, тільки не це... — зашепотів Свіфт, кидаючись до нього. Він упав на коліна поруч, торкнувся його холодної щоки і почав щосили тягнути балку вгору. — Зак, чуєш мене?! Розплющ очі! ЗАК!!

Колода навіть не зсунулася — вона була надто важкою.

— Свіфте... — долинув хрипкий голос Берга. — Це марно. Він... Після такого... Не виживають.

— НІ!! Я не знаю, чи він живий... Але, принаймні, тіло я заберу з собою!! І дістану його з того світу! Допоможи, Бергу, сюди! — закричав Свіфт зі слізьми на очах.

Берг підбіг, а за ним іще один воїн, що ще міг стояти на ногах. Обидва стиснули зуби так, що з тріснутих губ бризнула кров, уперлись здоровим плечем і закривавленими пальцями під балку.

— Тягни його... Раз, Два... ВЗЯЛИ! — заревів Берг.

З нелюдським, звірячим зусиллям, зриваючи м'язи, вони на кілька дюймів підняли важку деревину над підлогою. Свіфт не згаяв жодної частки секунди: він ухопив Зака під пахви і щосили смикнув на себе, витягаючи безвільне тіло з-під кам'яно-дерев'яного капкана.

Берг з воїном із гуркотом скинув балку назад і важко сперлись на руїни, хапаючи ротом дим. Часу не було взагалі — знадвору вже долинали крики нападників і гуркіт нових пострілів.

— Рухаємося, бігом! — прохрипів Берг.

Він схопив одного з поранених бійців, допомагаючи йому втриматися на ногах і закинувши його руку собі на шию. Другий поранений, зціпивши зуби від болю, насилу підвівся і зміг шкутильгати сам, спираючись на уламок дошки.

Свіфт же, крекчучи від натуги, звалив бездиханного, нерухомого Зака собі на плечі. Перебираючи тремтячими ногами і хитаючись від ваги друга, він потягнув його крізь розбитий дверний отвір назовні, геть із палаючого хутора.