Запах пороху і конвалій

— Сайде! Ти де? Агов, рудий, ти тут?

Денис протяжно й роздратовано стогне. Він сидить, мать його, на унітазі. І навіть тут його примудряються знайти.

— О. Точно тут.

Фіксик енергійно стукає у двері. Ден же вже готовий стукатися головою об стіну.

— Відʼїбися, по-хорошому прошу. Дайте, блять, посрати нормально!

Це триває вже кілька днів. Кіпіш закрили у медблоці. Пілюлькін, мов цербер, відбиває всі спроби дівчини уїбати з його вотчини кудись, окрім душу чи туалету. Хлопці тягають посестрі їжу і смаколики. А Сайд… Сайд страждає. Бо, як виявилося, вся їбуча система трималася на Мірі.

Сайд хоче когось придушити. Без жартів. Спочатку все було ок. Ну, подумаєш, кілька таблиць заповнити і чеки забрати у Гальма. Але потім якось непомітно виявилося, що таблиці це ще не все, і їх теж далеко не кілька. Є ще склад, де була проведена новомодна інвентаризація і все описано та позначено штрихкодами. Ще є купа папок майна, журнали звітності, ціла гора елетронних документів незрозумілого походження, а ще є довбойоби-побратими, які ніхєра не знають, що де взяти і що куди віднести.

До речі, Мажор, який є офіційним діловодом їхнього КСП, як робив ніхуя до приїзду Кіпіш, так і продовжує байдики бити донині. Тоді його роботу тягнув Сова у перемішку з Лєваком. Як зʼявилася Міра, всі задачі якимось чином перекочували до неї. І на ній же і закольцювалися. Тільки зараз Сайд осягнув рівень її їбанутої продуктивності. Взагалі було дивно, що вона спала хоч колись. Бо за ці пʼять днів він наодинці із собою зміг побути аж три рази, і то в туалеті. І то його таки знайшли.

Складається враження, що все КСП безруке, безноге і в душі не їбе, що робити з елементарними речами.

— Друже, ну мені дуже треба! У моєї доці день народження скоро. Я не можу його і в цьому році проїбати. Допоможи із заявою…

— Фіксику, блять, вийди, сука, із санвузла. Ну дай мені, блять, доробити свої справи, а потім порішаєм твої.

— Ну, брате…

— Блять…

Міра лежить на лікарняній кушетці і меланхолійно втикає у смартфон. Тут, у царстві Пілюлькіна, це чи не єдине вікно у зовнішній світ. Таке враження, що її у вежі з драконом замкнули, їй-богу.

Але їй майже не нудно. Ходити заборонили. Ноутбук відмовилися принести. Документи теж. А смартфон ось милостиво лишили. Бо Міра готова за нього перегризти горлянку. Пілюлькін навіть не ризикнув, бо погляд у хворої був… страшний.

Загальний чат КСП, куди Кіпіш раніше заходила іноді, тепер стає головним центром «прийняття рішень» і механізмом спілкування та спостереження за зовнішнім світом за стінами медблоку. Чати з друзями — то зовсім інша тема. Вони і раніше були далеко.

Гальмо__карпатський_орел: [Кіпіш! Рятуй! Які каністри можна брати? Сайд сказав «нормальні», але ж, блять, вони всі нормальні!]

Кіпіш_у_вашу_хату: [Із зеленою стрічкою. Ті, що із червоною, — на списання. Сто разів повторювала, а у тебе наче дірка у мізках]

Гальмо_карпатський_орел: [Безмежно вдячний! Їбу, що б без тебе робив]

Кіпіш_у_вашу_хату: [Замизгав би весь пікап дизелем, як завжди…]

Начальник_по_Брухту: [Мала, а куди пхати документи на новий НРК? Мені цю бандуру привезли і папірці дали, а інструкцію — куди дівати цю макулятуру, ні…]

Кіпіш_у_вашу_хату: [Полиці у канцелярії, друга зверху, червона папка з написом «Рухоме майно», зелена закладка. Тільки папку з бордовою і рожевою не переплутай. Бо засунеш мені документи на НРК до кухонного приладдя чи взагалі до обліку рацій. Гвинт уже раз подібне вродив. Я документи на новий акумулятор шукала дві години. А цей поц, виявляється, зелену і бірюзову папки сплутав.]

Гвинт_з_отакенною_викруткою: [Сука, та як ти їх відрізняєш?! Вони ж, блять, однакові!]

Начальник_по_Брухту: [Мала, з мене могорич. Якби проїбав ті документи, то Сова б потім проїбав мої зуби…]

Пончик_солодка_булочка: [Мірааааа, а де кава? Я на цьому складі вже все перерив…]

Кіпіш_у_вашу_хату: [Пончику, молю… скажи, що ти нічого не переставляв?]

Пончик_солодка_булочка: [Ну… трохи посовав коробки. Але мамцею клянуся, нічого критично не чіпав.]

Кіпіш_у_вашу_хату: [Твою ж дивізію… Дивись. На стіні біля дверей висить мапа стелажів з нумерацією. На тумбочці лежить журнал з переліком ресурсів за абеткою. Навпроти ресурсу — штрихкод. Знаходиш пункт «Кава», скануєш сканером штрихкод — тобі видає номер стелажа і комірки. На сканері тиснеш кількість, скільки ти взяв, і потім кнопочку — «взято». Достатньо зрозуміло пояснила?]

Пончик_солодка_булочка: [Їбааать! Це ж ахуєнно! Подруго, ти геній…]

Скотч_на_жопу_ляп: [Бля, я тепер теж хочу піти погратися зі сканером!]

Кіпіш_у_вашу_хату: [Я тобі зараз пограюсь. Не смій. Ти все переламаєш! Гей, хто там поряд зі Скочем, зупиніть диверсію, бо потім будете рік цигарки на складі шукати]

Гвинт_з_отакенною_викруткою: [Диверсанта затримано, командирше! Блін, мала, ти примудряєшся працювати навіть лежачи. Тобі Пілюлькін мало мізки витрахав?]

Кіпіш_у_вашу_хату: [А що я, блять, зроблю, якщо ви, рагулі непереможні, у трьох коробках і двох документах можете загубитись?]

Сайд_кара_небесна: [Кіпіш, відновлюйся швидше! Мені ці єбаньки навіть на унітазі не дають посидіти! Фіксик караулив мене сьогодні за кожним рогом. Відчуваю себе потенційною жертвою ґвалтівника. Якою датою ставити йому запит на відпустку? Мені здається, він вже проїбав можливість випилитись в увал…]

Міра відкидається на подушку і задумливо розглядає бетонну стелю.

Здається, щось пішло не так. Система не має валитися, якщо із неї випадає одна людина. На Мажора із самого початку не було жодних сподівань, тому дівчина вимушено перейняла всі справи від Сови. Він тоді хоч і був злобним гобліном, але все пояснював доволі зрозуміло.

Треба нагадати, що Кіпіш ніколи не була діловодом, менеджером, комірником чи взагалі кимось із подібним набором знань і скілів. Від слова «зовсім». Вона дизайнерка, так, багатофункціональна, мов мультитул, але саме дизайнерка. Офісна робота у команді, де часто трапляються не дуже професійні, а часто й вельми неадекватні менеджери та керівники, навчила швидко освоювати непрофільні процеси. Ну, типу писати тексти за контент-менеджера, монтувати відео за режисера, заповнювати таблиці за ще когось. Просто тому, що легше зробити самій, ніж просирати щоразу дедлайни через перманентно імбецильних колег.

А от азам діловодства тут їй довелося екстрено вчитись у перший тиждень. Щось, зціпивши зуби, пояснив командир, щось довелося гуглити. Щось — витягувати з Лєвака. Щось — освоювати методом тику. Гіпервідповідальність і гетерофункціональність тут зіграли роль каталізатора.

Мажор перший час ходив, наче привілейований начальник, до неї у канцелярський закуток і з розумним виглядом втирав якусь маячн. З того, що вона допетрала, чувак був топовим менеджером у якійсь крутій компанії до цього. А з підтексту стало зрозуміло, що він і там через свої блатні звʼязки скидав всі задачі на підлеглих і ходив тільки каву пив, кричав на колег і з начальством ручкався. Тупо виїжджав за рахунок команди.

Слава Богу, через деякий час, зрозумівши, що Кіпіш ніяк не реагує на його монологи про те, який він крутий спеціаліст і що взагалі все тут тримається на його професіоналізмі, почав приходити рідко. А потім і взагалі перестав. Типу, для чого ламати систему, яка і без тебе працює непогано. Щоправда, підколювати і ставитись дещо зверхньо йому це не заважає. Тож Кіпіш періодично отримує сексистські жартики і коментарі щодо власної зовнішності. Але від такого неприємного кадра це можна вважати нормою.

Тож, видихнувши, Кіпіш як вміла налагодила систему, яка б функціонувала, і КСП перестало тонути у паперах, втратах ресурсів, часу та інших пройбах.

Але, як виявилося, був і мінус цієї системи. Вона була завʼязана на одній людині — самій Мірі. Тобто поки Кіпіш тягла всі процеси і розрулювала факапи сама — все працювало як швейцарський годинник. Але як тільки вона випала з цього механізму, процеси пішли шкереберть. Це проблема. Адже це, звісно, круто, що вона тепер здається всім такою капець корисною і незамінною. Це гріло душу і давало відчуття визнання. Але от ситуація зовсім не ок для самої системи. Все не має завмирати, коли одна людина виходить з ладу.

Міра лізе в старий робочий чат і витягує з надр його памʼяті файли презентацій, які колись робила для навчання співробітників та бізнесменів операційному менеджменту та іншим оптимізаційним штукам. Хоч десь це їй згодиться.

— Я наче казав: жодної роботи. Сова ж з мене скальп зніме. Він заборонив тобі працювати, а ти у чаті вже всім люлей встигла вставити і скоординувати пів бази.

Пілюлькін з осудом нависає над посестрою, схрестивши руки. Медик заїбався вже вмовляти цю трудоголічку просто відлежати потрібний період відновлення без саппорту кожного криворукго на КСП. В нього скоро почне сіпатися око. Мов папуга, одне і те саме доводиться повторювати.

— Можна подумати, ти йому будеш палити розмови у чаті. Ти ж не самовбивця. Бо він дізнається і про пройобані медикаменти, і про прострочку, яку ти не мав приймати, але прийняв і тепер не знаєш куди діти. І про те, якого біса сральник брало штурмом десятеро людей за один день.

Медик насуплюється і чухає скуйовджену потилицю, а потім йде за ширму до себе за стіл. Ця мала знає, чим крити. Дійсно, якщо Сова дізнається про чат, то доведеться ж його туди додати. А там весь компромат як на долоні.

— Ти в курсі, що ти заноза в дупі?

— Я теж тебе люблю, друже.

— Симетрично. Просто, блять, хоча б спи, поки є час.

— Так, мамцю.

— Дякую, що хоч не шляєшся, поки нога заживає. Може, я скоро тебе здихаюсь, і ти зможеш піти самовбиватись далі. Хоча я б волів, щоб в тебе нарешті ввімкнувся інстинкт самозбереження.

— Все може бути.

***

Рікардо вже починає мутити. Він битих пів години змушений разом зі Скочем і Духом сидіти і вислуховувати якісь несусвітні бредні. Взагалі вони з хлопцями просто вийшли попити кави, добутої вчора Пончиком зі складу, і покурити. Нарешті трохи вщухає спека, і небо затягує хмарами. Благодать для літнього періоду, коли температура на вулиці під сорок — це норма в їхніх широтах.

Але зараз трійка мужньо терпить пекельні тортури чужого словесного потоку, джерелом якого є Мажор. Молодик прийшов до них на курилку, зайняв майже всю лавку, закинув ноги на стіл із попільничками і фонтанує гейзером якоїсь маячні. І головне — піти ніхто не може. Бо, по-перше, вони прийшли перші й просто хотіли, мать його, розслабитись, а по-друге, він весь час ставить риторичні питання, ніби на підтвердження власної правоти. Тобто розмова явно є монологом однієї людини, але ось ці звернення просто не дають встати і піти. Ну і, звісно, роль відіграє те, що всі розуміють — не можна ображати цього поца, бо будуть проблеми у всіх.

Рікардо, двометровий розкачаний лисий бородатий чєл в окулярах, може здаватися грізним і суворим. Але насправді це чоловік дуже доброї вдачі. Саме він притяг Кім із сіряка і дувся, мов мала дитина, через те, що та обрала своїми фаворитами Сову і Кіпіш. Дутися він дувся, але без злої заздрості. Рікардо взагалі чувак азартний і кумедний. За це його всі люблять, а за професіоналізм поважає молодняк. Він уже майже «дід» на цьому КСП і вріс ногами й руками у штурмове відділення, як найдосвідченіший після Лєвака спец.

— …тому я і кажу, що найліпше, що може робити керівник, — це делегувати. Для чого витрачати власний час на те, що можуть зробити підлеглі? Наш командир не зовсім правильно працює. Окей, Кіпіш нагнути, щоб вона працювала, — це була чудова ідея. Вона наче робот, люблю таких працівників, безвідмовна. Ще б доглядала за собою і була кілограмів на двадцять худішою, то, може, навіть могла б бути пристойною секретаркою. А так — хіба у голодний рік хтось позариться. Хоча, може, тут вона когось і звабить. Напевно, для того й прийшла у цю глушину. Для чого б це баба пішла служити? Тут люд голодний до сексу…

Рікардо із застереженням зиркає на Скоча, у якого кулаки вже стискаються від напруги, і хитає головою. Йому теж неприємно вислуховувати це, але конфліктувати зараз не можна. Вже був інцидент, коли Шрам, колишній медик, не стримався і заліпив Мажору по пиці через якийсь конфлікт, на який депутатський синочок наривався тижнями. І Шрама натомість перевели у «Скелю». А роті на кілька тижнів урізали забезпечення. Сова тоді всім провів інструктаж не виходити на конфлікт із цим слимаком, краще ігнорувати. Хлопці скрегочуть зубами, але змушені терпіти. Поки Мажор не утне щось насправді серйозне, вигнати його немає можливості.

Рація, що стоїть на столі, зненацька рипить. Рікардо швидко хапає її. Хлопці напружуються. Вчора їхня група пішла на штурм кацапського сховку, якого не змогли пробити дроном. Тож вісті можуть бути різними.

— Циган — КСП. Евак, троє 300. Один середній, двоє легкі. 10 маленьких до вас. Позиція орків — мінус. Хлопці дочищають і назад.

— КСП — Рікардо Цигану, плюс.

Трійка вояк моментально підхоплюється і викидає цигарки. Дух зі Скотчем біжать у медблок за ношами. Рікардо уже викликає Сову і доповідає про поранених. Хлопці, що тусують у дворі, втрачають весь веселий ранковий запал. Добре, що живі, але поранення — це теж втрата.

Мажор похуїстично залишається на місці і продовжує пити свою каву.

***

Пілюлькін натягує рукавички і бере з полиці ножиці. Перший із привезених поранених, штурмовик Бульдозер, лежить на кушетці на животі з кульовим у стегні. Куля потрапила доволі високо. Вояка трохи посірів від болю і певної втрати крові, але тримається доволі бадьоро.

— Бля, лоскотно!

— Не смикайся.

— Та не смикаюсь я…

Пілюлькін розрізає штани. Цикає.

— Блять. Труси теж доведеться різати.

— А може не треба?

— Бульдозере, ти що за свою анальну цноту переживаєш? Ти не в моєму смаку.

— Та причому тут це… Тут же Кіпіш.

Міра, яка мовчки сидить на стільці і щось клацає у смартфоні, відривається і скептично зиркає на побратима.

— Ти що думаєш, я чоловічих дуп за останні місяці не бачила? Чи ти своїх трусєлів у принт з «Хеллоу Кітті» соромишся?

— Блять, мала… Мені то дівчина подарувала. Я тут ні до чого. Це подарунок дами серця.

— Господи, Бульдозере, мені настільки поїбать, що аж невдобно. У мене в колекції є жіночі боксери з принтом пива, а ще з танцюючими презервативами. Можу потім продемонструвати. Перестань червоніти, ніби першокласниця. Твоя волохата дупа — це явно не моя еротична фантазія.

— Чия ж дупця сниться тобі, наша грізна принцесо? — подає голос з-за ширми Несквік. Хлопець відбувся подряпиною на плечі, тому просто чекає на перев’язку.

— А вам тільки скажи, рознесете на три сектори.

— Опа-ча, невже у Кіпіш є кавалер? Як мамця з татком то проїбали? Гей, мамцю Пілюлькін, як ти міг пропустити те, що твоя доця когось собі знайшла? А ну як він наркоман якийсь?

Пілюлькін, не відриваючись від огляду, посилає жартівника у дальнє піше еротичне. Побратими ржуть.

— Мої єдині кавалери — це вакуумний вібратор і робота. Тож попустіться. Не для мене тутешні квіточки квітли і пахли. Я їх зачмирю звітами і зґвалтую інвентаризацією.

Міра встає й обережно підходить до кушетки з пацієнтом. Бульдозер тим часом щось бурчить крізь зуби на маніпуляції медика, але терпить. Дівчина нахиляється, щоб роздивитись поранення. Чисто з наукового інтересу. Пілюлькін відхиляється і роздратовано кидає:

— Ти мені світло загороджуєш, зʼїбися.

— Бро, мо тобі чимось допомогти? В мене непогана мілка моторика. В Сайда спитай. Дрон ще жодного разу у дерево не вʼїбався.

— Чим, цікаво, ти мені допоможеш? У тебе бойова спеціалізація дроновода, око дизайнера і вже, напевно, чорний пояс з діловодства. Але я щось не памʼятаю, щоб ти ще й у медики подавалась.

— Я не пнуся орудувати скальпелем, тим більше, що ми не збираємось його тут оперувати. Тому де що лежить, ти можеш сказати словами через рот. Бинти, препарати і все інше я точно здатна подавати. Можу ще морально підтримувати матюками і гладити хворих по голівці. Як котиків.

Пілюлькін задумливо прикушує губу. Скальпель у відпустці. Його жінка нещодавно народила, і щасливий татко вициганив у Сови та вищого керівництва можливість побути з родиною. Тож вільні руки були б дуже в тему. Не те щоб він не впорається, але якщо є можливість полегшити і пришвидшити процес…

— Плюс. Але давати тільки те, що я прошу, уважно читати етикетки і слідувати інструкціям. І намагайся не навантажувати ногу. Ти тільки почала ходити без кульгання. Я тебе ще тиждень не витерплю тут.

Справа дійсно йде доволі швидко. Рану оглянуто, оброблено і перев’язано, а Бульдозер нарешті заспокоюється, коли Кіпіш накидає на нього медичне простирадло. Тепер вояка відпочиває на кушетці під крапельницею і чекає, поки за ним приїде машина, яка відвезе до шпиталю.

Міра час від часу задумливо оглядає полички медика, поки Пілюлькін робить перевʼязки і командує нею мов курʼєром. Організовано не дуже зрозуміло і не завжди логічно. Бинти разом із фізрозчином, мазі від опіків разом із таблетками від шлунку, рукавички разом… з гематогеном?! А це звідки тут взагалі взялося?!

— Ти що там шафу мою гіпнотизуєш? Я тебе наче просив хірургічний пластир притягти 5x7!

— Та на, не бурчи мов бабця… Слухай, бро, а чого у тебе проносне разом з таблетками від башки лежить? І тут ще…

— Кіпіш, навіть не думай! Я медик, я так бачу!

— Але послухай…

— Я контужений, у мене дзвін у вухах. Ла-ла-ла…

— Пілюлькін, твою дивізію! Ну не можна ж такий безлад у медикаментах мати. А якщо хтось прийде тобі у саппорт? Вони ж сліпо візьмуть таблетки від температури з ящика з підписом «для горла». Ну хоча б поперекладай все за підписами, а ще краще — давай маркування кольорове поставимо і…

Пілюлькін заклеює останню подряпину Несквіку і повертається до Кіпіш. Вигляд у нього вельми роздратований. За той період, що вона лежала у нього в медблоці, дівчина встигла задовбати його як дуже невгамовна хвора. Але тут вона вже посягає на святая святих — його організацію ресурсів.

— Все! Виписана. Мені кушетки пусті треба. Речі в руки і уйобуєм! Бери он ту мазюку зі своєї тумбочки — мажеш ще два дні. А зараз — нахер з пляжу. Через три дні зайдеш на огляд. Не зайдеш — знайду і огляну там, де побачу. Вільна.

[ У цей же час на КСП ]

Сова нервує, але робить вигляд, що він спокійний. Циган бігає по КСП як ошпарений і займається якоюсь дурнею. Сайд сидить у канцелярії і готовий вбити кожного, хто підійде до нього на відстань менше десяти метрів. Лєвак же мудро самовидалився з цього балагану.

Сергій стоїть у своєму кабінеті й не знає, що робити. Він ніколи не потрапляв у такі ситуації, і взагалі — йому легше було б бути самому в окопі проти загону кацапів. Командир дивиться на виклик під різними кутами, аналізує, зважує ризики. Крім поточної проблеми, яка стоїть перед очима, у нього троє поранених у медблоці. Він знає, що вони живі й відносно здорові, адже Циган вже відзвітував перед тим, як упиздувати наводити метушню. Але Сова — командир цього КСП. Це його люди. Він хвилюється. Треба хоча б заглянути до постраждалих.

Але поточна складність нікуди не дінеться. І лишати її без вирішення чи без нагляду в умовах його, командира, некомпетентності — небезпечно.

У двері кабінету просувається цікавий ніс Скотча.

— Командире, обстановка? Десант висадився?

— А ти як думаєш? З моменту, як ти заглядав, пройшло всього пʼять хвилин. — Сова закочує очі й скептично дивиться на підлеглого. З-за плеча Скотча виглядає зацікавлена моська Пончика. Сова подумки матюкає Цигана, у якого язик мов помело.

— Ну я ж не знаю, як у собак пологи проходять. Може й швидко, як на конвеєрі.

На підлозі у кутку біля командирського ліжка лежить і хекає з висолопленим язиком Кім. Собачка періодично встає і починає гребти картонну підстилку, яку Сова у паніці їй нещодавно підсунув. Командир взагалі не розуміє, як так вийшло, що Кім прийшла народжувати саме до його кабінету. Та й ознаки того, що це станеться тут і зараз, він зміг зрозуміти лише через те, що колись у дитинстві спостерігав початок пологів у сусідської кицьки. Потім прийшов батько і погнав їх із Сайдом додому. Тож Сова може тільки здогадуватись, що у котів і собак схожі симптоми.

Єдине, що він розуміє на рівні інстинктів, — це те, що лишати її одну небажано, але й влаштовувати видовище для всієї роти буде не найкращою ідеєю. А йому конче треба вискочити й забігти до поранених хоч на кілька хвилин. У нього це обовʼязкова процедура. Тоді він буде спокійним за хлопців.

Зиркнувши на побратимів, які продовжують маячити у дверях, Сова оцінює рівень загрози обох і робить вибір раціонально й зважено. Наскільки взагалі у цій ситуації можна щось обирати адекватно.

— Пончику, сидиш тут. Стежиш за процесом. Не чіпати. Не гладити. Бажано навіть не дихати. Якщо щось зміниться — доповідати через когось. Але я швидко. Скотче — на вихід. Ти з власними руками-ногами іноді не ладнаєш, мені не треба, щоб ще й собаку вхайдохав.

Рудий молодик набурмошується і намагається протестувати, але командир мов скеля. Випихає його за двері й грізно забороняє заходити, погрожуючи чисткою септика. Це поки одна із тих погроз, які все ще діють. Побратими його поважають, але вже явно бояться недостатньо сильно. Ну, або відчувають зараз, що він сам не контролює ситуацію.

На півдорозі до медблоку Сова мало не врізається у Кіпіш. Дівчина спокійно йде коридором, втикаючи у смартфон, з якимись своїми речами, які просто тримає під пахвою. Тож, коли Сова вилітає із-за рогу, мало не стається ДТП. Добре, що у командира хороша реакція. Сергій на мить застигає від несподіванки, але швидко збирається. Він жодного разу не заходив у медблок з моменту того вечора під його дверима у коридорі. І поки сам не вирішив — чи через зайнятість, чи тому, що відчував ніяковість.

— Тц. Кіпіш, ти чого тут шаройобишся? Від Пілюлькіна втекла під шумок?

Дівчина кліпає на нього секунду, ніби згадуючи, хто перед нею, і трохи розгублено посміхається. Сова ж мимоволі відмічає, що в неї тепер відносно нормальний колір шкіри, без тієї хворобливої блідості, відсутні синці під очима, а ще, здається, на ногу вона тепер стає упевненіше. Та й запах мазі став майже непомітним. Це якогось дива викликає щось на кшталт позитивних емоцій. Він ще не розібрався, наскільки позитивних. Але відчуття задоволеності від цієї ситуації явно яскравіше за рівнем, ніж від повноцінного сну. Це трохи збиває з пантелику.

— Ніяк ні. Не шаройоблюсь, командире. Задовбала медика, тож мене виписали трошки раніше. Ну і там місця малувато вже стає. Бульдозер віджав моє ліжко. То ж танк на ніжках, не гребу, як він поміщається на звичайній кушетці. Та й Пілюлькін не в гуморі сьогодні трохи. Пообіцяв, що якщо не прийду на огляд через кілька днів, то знайде мене хоч і в посадці й огляне там, де знайде.

Сова примружується і схрещує руки, трохи насмішкувато розглядаючи Міру. Якщо він про неї щось досконало і дізнався за весь той час, що Мирослава знаходиться на його КСП, так це те, ЧИМ вона може вибісити буквально кожного другого. Навіть якщо справа для вибішування і благородна.

— Ти що, намагалася впровадити оптимізацію у його медичному безладі? Самовбивця чи що?

Дівчина комічно скошує очі кудись убік і робить невинне обличчя. Сова прям бачить, як її підмиває пожалітися на медика і його одному йому зрозумілий бедлам, але те, що командир буквально влучив пальцем в небо, Кіпіш явно стримує. Сергій же прикладає всі зусилля, щоб не пирхнути від сміху. Бо розуміє, що він дійсно вгадав її наміри. І те, що йому смішно й якось тепло від цього факту, чоловіка вельми бентежить. Бо раніше це б бісило. А зараз розмова йде вже майже спокійно. І це… приємно?

— Ви до пацанів?

— Ясне діло.

— Пілюлькін сьогодні не в гуморі. Не боїтеся, що профілактичну крапельницю глюкози поставить?

— Схєра лі?

— У дзеркало, я так розумію, на цій базі хіба я заглядаю? Давно спали?

— Совенко! Забуваєшся. Якщо у тебе є друзі у ГУР, то думаєш, Бога за бороду схопила? Квоктати над іншими будеш.

— Ніфіга собі! Ви моє прізвище весь цей час знали? А я, бідака, думала, що я «кіпішна», «жінко», «гей ти» і на крайняк «шановна». О, моє улюблене ще — «катастрофа»! І до чого тут Ельф?

— Не йорничай.

— І до речі, щоб ваші підлеглі себе берегли, треба їм подавати приклад власною поведінкою. А то який командир, такі члени його колективу.

— Чогось я не помічав, щоб Циган чи той же Брухт так страждали на трудоголізм чи безсоння.

— О, то ви визнаєте власну провину? Свині, значить, завтра полетять. А у Цигана і Брухта вже імунітет на вас просто. А от малявки зелені ще не щеплені. Пожалійте молодняк.

— То себе ти до молодняка вже не відносиш? Коли це ти досвідченою встигла так швидко стати?

Сова ловить себе на думці, що ця маленька перепалка магічним чином змушує плечі розслабитись. Містика. Кіпіш не встигає відповісти, як вони обоє завмирають, чуючи чийсь біг коридором. До них вилітає взмилений, скуйовджений Скотч із панікою в очах. Сова тихо матюкається крізь зуби.

— Командире, там… Вона почала сильно кублитись! Пончик боїться, що Кім підкоп прориє у бетоні. Що робити? Може, треба Пілюлькіна покликати?

— У Пілюлькіна там взагалі-то люди у медблоці. Він же не ветеринар. Чи ти думаєш, що якщо він має лікарський профіль, то вміє у собак пологи приймати? Ти головою думаєш іноді? — Сергій втомлено потирає очі. Вони його доведуть колись.

Кіпіш зацікавлено виглядає з-за командира на Скотча. Дивно, що знайшовся хоч хтось, хто ще не знав про Кім і потенційних цуценят. Циган явно десь недопрацював.

— То… що робити? Може, до ветеринара відвезти? Гальмо наче на місці, але ж це нецільова поїздка… Але ж це Кім…

Скотч торохтить наче кулемет, розмахуючи довгими руками. Командир вже збирається гаркнути щось панікуючому підлеглому, але його випереджають. Кіпіш спокійно обходить Сову і сує Скотчу свою купу речей. Той замовкає і розгублено приймає їх, лупаючи очима на посестру.

— Веди. Де там вона собі місце обрала? Оце кинеш десь у канцелярії, я заберу. Командире, ви з нами? Чи підете до пацанів?

— Тільки не кажи, що ти ще й ветеринарію знаєш.

— Та ні. Я, звісно, людина-мультитул, та не настільки. Просто бувала собачниця. Та й пологи у собак і котів схожі в принципі, і я в дитинстві по кілька разів на рік їх приймала у бабиної кицьки. От якби ще дідо кошенят через раз не топив…

Так вони й доходять під ностальгічні розповіді дівчини до кабінету. Пончик там вже панічно рве на собі волосся. Кім ходить із кутка у куток і тяжко дихає, висолопивши язика. Сайд, що виповз із канцелярії, побачивши трійку, яка прямує до братового кабінету, і намагається заглянути через чужі спини у кімнату. Він теж із тієї нечисленної групи людей, які були до цього моменту не в курсі щодо собачих пологів. Купа роботи ж.

Кіпіш, оцінивши ситуацію, нашвидкуруч завʼязує кудлате волосся у звичну простеньку дульку і намагається спочатку словами, а потім і штурханами випхати Пончика з кабінету. Але де Пончик, а де Кіпіш за габаритами? Той вперто стирчить на місці й розгублено спостерігає за собакою, яка петляє кімнатою. Дівчина зиркає на командира, який статуєю застиг у дверях, і тяжко зітхає: «Чоловіки».

— Командире! Агов, скомандуйте евакуацію зайвого люду з родильної зали! Та, блять, Сова, підйом! Прибери цього єбанька, він заважає!

Сова відмирає і мовчки за шкірки витягує побратима з кімнати. Тим часом Кіпіш діловито риється під командирським ліжком і витягає звідти старий порваний спальник. Сергій відсторонено згадує, що сам же його туди й запхав після того, як волонтери нещодавно привезли новий.

Дівчина складає спальник удвоє, формує щось на кшталт гнізда і прилаштовує у кутку між командирською розкладачкою і стіною. Собака, яка до цього нарізала кола кімнатою і періодично терлася об ноги присутніх, майже одразу зацікавлено обнюхує запропоноване місце і починає крутитися на ньому, шкребучи лапками. Кілька хвилин активного кубління — і Кім влягається. Міра трохи морщиться від дискомфорту у нозі й присідає поряд із підстилкою на підлогу. А потім чухає собачку за вухом, і та тикається мордочкою їй у долоню.

— Хороша дівчинка…

Сова мовчки споглядає цю сюрреалістичну картину. Він просто не знає, що тут можна сказати чи прокоментувати, щоб не нагрубіянити (як раніше) чи не здатися ще більш некомпетентним, ніж вже себе показав. Командир ненавидить втрачати контроль над чимось на власному КСП. Паніка через позаштатну ситуацію з собакою, в якій він собі так і не зізнався, потроху вщухає. А Міра тим часом вже командує побратимами. Причому робить це так природно, ніби це норма.

— Скотче, тягни миску з чистою водою, їй може захотітися пити. Пончику, ти ще не уїбав? Знайди якийсь старий чистий рушник або спизди зі складу марлеві великі серветки. Потім спишемо. І ще притягни нитки для шиття. Сайде, не стій у дверях, закрий їх. Бажано з того боку. Можеш ще розганяти потенційний натовп, який буде збиратися у коридорі. Вони тут нахер не всралися наступні кілька годин…

І хлопці… її слухають. Сова стоїть біля стіни, спершись на неї і схрестивши руки, й мовчки спостерігає за всім цим координаційним штабом в одній людині. Його підлеглі бігають туди-сюди, слухаючи жінку, яка на рівних із ними позиціях за вертикаллю влади у цьому КСП (а у випадку з Сайдом — ще й нижча за рангом). І жоден навіть не пробує сперечатись.

Можливо, справа в тому, що Кіпіш зараз спокійна, наче в танку. Жодного панічного руху, жодної зайвої емоційної реакції, жодного ступору. Вона сидить поряд із собакою, періодично щось до неї ласкаво воркоче, нахиляється, тицяє власним носом у собачий мокрий носик. Кім, попри начебто порушення її кордонів, поводить себе також цілком спокійно. Лежить і просто тяжко хекає, наче їй просто спекотно, облизує Мірині руки, обличчя. Але собаче тіло ходить ходуном від швидких важких подихів. Це мало не єдине поки, що видає, що цуценята от-от мають зʼявитися на світ.

***

Чат «Совине гніздо і розпіздяї»

Циган_православне_рило: [Скотче, якого хєра? Ти мав спостерігати і доповідати за процесом поповнення у загоні бойових псів. Де тебе чорти носять? Чого мовчиш?]

Скотч_нажопу_ляп: [Мене вигнали. Двічі. У коридорі сиджу.]

Циган_православне_рило: [Сова?]

Скотч_нажопу_ляп: [Ну, перший раз так. А другий раз Кіпіш]

Циган_православне_рило: [А її що, вже наш дракон з вежі випустив?!]

Пілюлькін_не_проктолог: [Попизди мені тут ще трохи, і я тебе у вежі закрию. Не подивлюсь, що ти замком. А ще профілактичних уколів впаяю. Щоб не розслаблявся.]

Муха_не_цокотить: [Так ви що, випустили Кіпіш без попередження з медблоку? А ну ж бо, як вона зараз почне за нами носитись з тими паперами на майно? Я ж дрон вчора проїбав… ]

Сайд_кара_небесна: [Якого хуя я дізнаюсь про це зараз і тут, а не вчора після вашого виїзду від тебе особисто?! Який дрон? Тільки не кажи, що «Вампір». Зараз попиздуєш у сіряк пішки його шукати! ]

РікардоГарячийПерець: [У вас там що, штаб підтримки породіллі вже під командирськими дверима? Цуцики заброньовані? Біжу! Лишіть мені хоч одне цуценя!]

Гвинт_з_отакенною_викруткою: [А їх що, бронювати можна?! Мені найбільшого хлопчика тоді!]

Пілюлькін_не_проктолог: [Гвинт, не смій! Можеш увечері тоді навіть не заходити. Не пущу. Ти ж розумієш, що мити калюжі то мені потім прийдеться? Я не потерплю цуценя у медблоці. Воно ж зіжре пігулку, яка впала на підлогу, і я буду уйобуватись почуттям провини ще тиждень!]

Начальник_по_Брухту: [Бронюю дівчинку! Якщо є якась бумажка, де ви то записуєте, впишіть мене!]

Кіпіш_у_вашу_хату: [Ніхто нікого не бронює. Собака ще розродитись не встигла, а ви вже хєрнею страждаєте! ]

РікардоГарячийПерець: [Мала, ну я ж Кім притяг з сіряка, ну маю ж я право на якісь дивіденди?!]

Кіпіш_у_вашу_хату: [Ти зовсім їбонувся? Це ж живі істоти. Як можна тваринку називати дивідендами? Дивіденди — це отримати пиздюлів за те, що просрав снарягу. А ти просрав, я бачила у чаті.]

***

— А для чого вона так сильно облизує оту штуку? Вона ж зараз його зʼїсть!

— Та не буде вона його жерти. Вона прориває плівку, в якій цуценя формувалося у неї в утробі. Це необхідно, щоб воно могло зараз почати саме дихати.

— Але зараз вона точно гризе його!

— Та не його, а пуповину. Це нормальний процес. Ось візьміть оцього і допоможіть їй з плівкою, бо вона не встигає поки за другим. Вони одне за одним з'явились. І це може задихнутись.

— ...а я його не задавлю?

— Та блять! Сергію! Ні, не задавиш. Не стискай і все. Просто пальцями розірви плівку біля голівки. Так, супер!

— Кіпіш, твою мать! Забула про субординацію? Не сичи на мене!

— Пане командире, будьте такі люб’язні тримати цуценя ближче до себе, а не так, наче гранату хочете кинути.

— А вони мають так пищати?

— Так. І це добре. У них легені розкрилися. Я беру цього, а ви тому, що у вас, витріть акуратно мордочку від слизу — ось марля. Потім віддайте його Кім, хай пуповину і йому відгризе…

Так вони й стирчать біля собаки вже другу годину. Кім — розумничка, справляється добре. На світ вже з’явилося шість малюків. Перші цуцики побачили світ, поки Сова виходив перевірити, чи КСП ще не захопили й не підірвали. Заодно розігнав початкову хвилю вояк, які караулили під дверима.

А коли повернувся, то Кіпіш покликала його до собачого імпровізованого кубла допомагати породіллі. Дівчина вже прийняла чотирьох малюків. Останні два зʼявиляються на очах командира. І той, якщо чесно, відчуває себе максимально некомфортно, коли споглядає це дійство. Але коли Кім заспокоюється, а малюки трохи затихають і починають тикатися у неї у пошуках молока, Сову охоплює полегшення.

Чоловік скошує очі на Міру, з якою вони зараз удвох сидять навпочіпки коліно до коліна. Командир відчуває тепло її ноги. Дівчина ніжно посміхається і чеше втомлену Кім за вухом. Між ними панує комфортна тиша, що не напружує. Сергію навіть здається, що він знову відчуває запах конвалій. І цього разу він уже чітко асоціюється з гострою на язик, саркастичною і сильною Кіпіш. Такою, якою вона була від самого початку. І такою, якою він просто не мав шансу побачити за своїми шорами. Київська відпустка потроху відходить на задній план у памʼяті.

***

— Нєа! Бери те, що дали, і працюй, якщо хочеш. А оте — мій шмат.

— Ніпоняла. Ти ж ненавидиш папірці і взагалі все, що повʼязане з документами. У тебе блювотний рефлекс на рапорти. Якого лєшого, Сайде?!

— Такого! Я, поки тут віддувався за твої обовʼязки, ахєрєв від того, скільки ти тягнеш самотужки. Як ти, блять, досі ще жива?!

— Ти ж сам нив, щоб я швидше повернулася…

Ранкова кухня КСП споглядає цю дружню гризню мало не з попкорном. Сайд із Мірою сидять за столом один навпроти одного, снідають (ну, точніше, намагаються, враховуючи жвавість дискусії) і на підвищених тонах намагаються поділити пласт роботи, який Кіпіш виконувала до моменту «лікарняного» самотужки. Поки що суперечка заходить у глухий кут. Бо аргументи у кожного залізобетонні й діаметрально протилежні.

Рікардо зі Скотчем уже готові робити ставки, хто кого перевпертостить. Всі інші хлопці тихо ржуть десь на фоні, поглинаючи свої пайки. Мажор поблажливо посміхається, споглядаючи цю баталію, і сьорбає своє капучино, яке йому зі скреготом зубів приготував хтось із вояк.

Сова, що знову не спав майже всю ніч через планування (а ще через писк цуценят), зараз гіпнотизує невидющими очима великий кухоль з кавою, який перед ним мовчки поставила Кіпіш. Ну, до того, як почала влаштовувати розбірки з його братом. Командир у дикому завтиці, тому все, що відбувається навкруги, для нього поки є білим шумом. Не спати кілька днів поспіль — дійсно погана ідея. Тільки, на відміну від Совенко, функціонування мізків у Сови в таких умовах більш обмежене. Тим часом суперечка не зупиняється.

— Але це не значить, що треба знову тягнути все наче коняка.

— Ну так ти мені за ці дні наплутав у папках купу всього, а хлопці попереставляли на складі все хер пойми куди. Гальмо знову проїбав грьобані чеки. Фіксик неправильно заповнив заяву на відпустку і тепер може пролюбити день народження дочки. І це тільки верхівка твоєї купи проблем. Я тепер все це маю переробляти. Мені легше самій то тягти, ніж потім розгрібати наслідки.

— Тобто тобі буде легше здохнути від перевтоми, ніж розкидати таски на кілька людей? Забезпечення і документообіг КСП не мають триматися на одній твоїй впертості й самовбивчому трудоголізмі. Нормальні люди навіть у окопі сплять більше за тебе.

— Не перебільшуй.

— Це я ще применшую, мала. Ти ж, блять, сама розумієш, що так не можна.

— Поки я можу, я тягнутиму. Я нормально відпочила у медблоці.

Пілюлькін, який п’є каву у кутку, моментально подає голос:

— Не найобуй чесних людей, Кіпіш! Ти примудрилася працювати без штанів і ноутбука через сраний смартфон. Я не забрав його тільки тому, що боявся, що ти мені відгризеш руку.

— Та хіба ж то робота? Намагалася зробити так, щоб розгрібати безлад було менше… — дівчина відмахується і відпиває чай із кухля. Свою порцію кави вона вже сьогодні витратила. А шкода.

— Ти сиділа й робила інструкцію, як користуватися маркуванням і що робити зі сканером на складі для отого кадра! — медик насмішкувато тицяє пальцем у бік Пончика, який від несподіванки перестає хрумтіти шоколадкою і набурмошується.

— Некрасиво підглядати в чужий телефон.

Сайд зиркає на брата, який уже наче більш осмислено дивиться у простір після порції кофеїну. Цікаво: втрутиться чи промовчить? Денису здається, що Сергій точно тепер має схожий погляд на чужі перепрацювання. Хоча от на свої він досі хер кладе і не чешеться. І смішно, що саме Міра почала клопотати про командира. Жест із кавою — показовий. Її ж ніхто не просив. Сама побачила зомбо-стан Сови, мовчки встала й зробила каву (навіть сироп втихаря налила горіховий з-під поли) і поставила перед Сергієм, наче так і треба. Сайд тільки споглядав цей дивний процес зі сторони.

Раніше Кіпіш, звісно, приносила Сові каву. Але виключно за наказом. У перші тижні командир, ніби знущаючись, змушував її тягати йому ароматний напій по кілька разів на день. Міра дратувалася, скреготала зубами, але несла. Сайд, щоб якось її підбадьорити, тоді здав подрузі різні дивні бзики брата, щоб дівчина могла відвести душу хоча б глузуючи з того у своїй голові. Наприклад, Денис повідав таємницю горіхового сиропу для кави, який Сергій залюбки додає у цивільному житті, і те, що Сова ненавидить оливки та маслини. А ще чоловік на дух не переносить петрушку. Ці гастрономічні капризи зовсім не вʼяжуться з образом суворого командира елітної роти.

— Ти ж розумієш, що тобі також не потягнути таски, у тебе виїзди через день почнуться. Ти й так на гальмах з незвички, так ще й проїбеш дрони через сонливість. Навіть мої волонтерські резерви не нескінченні.

Сайд насуплюється. Крити нема чим. Він дійсно буде не здатний якісно працювати, якщо не висипатиметься. Це вже було перевірено під час їхніх таємних поїздок. Він міг бути навігатором, але пілотувати сонному йому було кошмарно важко. Кіпіш, яка мала велику продуктивність і концентрацію в умовах обмеженого сну ще з часів цивільного життя, натомість пілотувала краще за нього у тій же ситуації.

Вони, звісно, не приймають до уваги, що справжній діловод цієї бази зараз поряд похуїстично досьорбує каву і тягне у когось із тарілки смаколики. Притягати Мажора до його ж роботи марно. Він або спеціально хєрить задачі, щоб йому більше їх не давали, або делегує кому попало. Наочний приклад — коли він, не перевіривши звіти розвідгрупи, віддав їх Сові. І командир сидів, матюкаючись, і виправляв то все сам разом із власниками тих звітів. Серед ночі.

Міра позирає на Мажора і подумки показує йому факи під ніс. Сидить весь із себе такий глянцево-манірний у білій футболці з якимось стильним кулончиком, у дизайнерських псевдо військових карго під дорогущі шкіряні берці (явно не для польових завдань) і періодично поправляє блондинистий хаєр на голові. Єхидна солодка посмішка у 32 рівненських зуби блищить наче голлівудська. Аж смішно, наскільки він вибивається на далеко не найчистішій бункерній кухні серед інших вояк. Наче шмат цивільного життя поряд із військовими реаліями. І якби ж тільки виглядом вибивався.

Кіпіш добре знала такий тип менеджерів — і нижчої, і вищої ланки. На минулій роботі одна менеджерка вічно все робила через дупу, прикриваючись то «лапками», то важкою хворобою, то браком грошей. А потім купувала найновіший айфон. Видно, лікар прописав.

Інша, вже начальниця, волала на підлеглих, делегувала навіть власні прямі обов’язки й роздавала безглузді правки винятково для того, щоб усі пам’ятали, хто тут бос. Після нічних обстрілів їй було похуй, хто не спав, кому прилетіло у двір і хто взагалі тримається на чесному слові. Людей вона сприймала як ресурс. Колектив її ненавидів, але зробити нічого не міг.

Сова на фоні цих «милих» пані майже взірцевий керівник. Гаркнути може, але здебільшого по ділу. Ну, якщо не брати до уваги період його перманентного сволочизму. Хоча навіть тоді зауваження були не зовсім притягнуті за вуха.

— Але все одно я тобі забороняю так впахуватись, — Сайд тирить у дівчини з тарілки шмат сиру й тицяє повчальним пальцем їй під ніс.

Кіпіш пирхає. Сайд такий Сайд.

— Ти мені мамця, чи що? Поки що я відповідаю за діловодство і майно. І мій прямий начальник — наш комроти. Тож взбогойся…

— Ну, якщо щоб змусити тебе, Кіпіш, спати більше ніж три години і перестати перепрацьовувати, треба мій особистий наказ, то я навіть готовий витратити печатку на це. Бо усно ти не завжди розумієш.

Сперечальники трохи спантеличено повертаються на хрипкий голос. Сова салютує їм майже порожнім кухлем охололої кави. Міра про себе відмічає криву, ледве помітну посмішку командира. Вона не певна, чи бачила, як цей вічно суворий чоловік посміхається. Тому навіть така посмішка здається їй дивом. А вже те, що він ще й намагається жартувати, — це прям великий зсув у їхніх робочих стосунках.

— А тепер без жартів. Я теж заберу частину роботи. І не треба мені тут очі закочувати, мала. Я про ту частину, яка не потребує безпосередньо твого трепетного і щохвилинного контролю. Сайде, якщо вже ти хочеш допомогти цій мадмуазелі, то давайте втрьох розподілимо таски так, щоб всі адекватно спали і могли працювати без шкоди для власного здоровʼя і задач поза паперово-майновим царством. Маю надію, тепер ця дискусія закінчена?

Командир дочікується синхронних кивків від брата і підлеглої та йде мити кружку. А ще тирить по дорозі у Дена з тарілки бутерброд, поки Сайд перетравлює його не характерну для останніх місяців поведінку. Таким він його і знав до київської відпустки. Невже попускає нарешті?

Кіпіш кілька секунд гіпнотизує спину Сови заінтригованим поглядом і повертається до сніданку. Він, виявляється, може бути… дотепним? Нова відкрита грань командирської особистості змушує згадувати паб, а потім і ніч. Бо тоді він був зраненим, але людяним. І зараз, видно, знову відтає потроху. Побратими казали, що Сова не завжди був таким снобом. Сайд теж запевняв, що це набута болячка, яка, він має надію, з часом пройде. Видно, час таки лікує.

На кухні за дивним сьогодні командиром крадькома спостерігають всі. Щоправда, дехто особливо прискіпливо і робить власні висновки.

***

[ Чат «Совине гніздо і розпіздяї», напівтаємна гілка «Санта-Барбара 2.0» ]

РікардоГарячийПерець:: [Вельмишановне панство, доповідаю щодо зміни вектора поведінки командира. Сірий сьогодні посміхався!]

Скотч_нажопу_ляп: [+ Підтверджую. А ще він поводився майже як раніше. Док, це ти йому щось сипонув?]

Пілюлькін_не_проктолог: [Нє. Таких коліс у мене нема]

РікардоГарячийПерець:: [Сайде, я щось не вкурив: ви з Кіпіш зустрічаєтесь чи ні? Не боїшся проїбати? Ну не може цей сухар Сова на рівному місці стати нормальним. Мені здається, твій брат має якісь види на неї. Він перестав на малу гарчати і назвав її «мадмуазель»! На його сленгу це майже комплімент!]

Сайд_кара_небесна: [Що, блять?! З якого дива ви взагалі себе таке напридумали?! Вона моя ПОДРУГА!]

Циган_православне_рило: [То ви що, не трахаєтесь? А я був певен, у вас там жаркий роман. Ви усюди ходите парочкою]

Сайд_кара_небесна: [Фу… це навіть звучить огидно. Вона ж свій пацан. Як можна чпокати друга]

Гвинт_з_отакенною_викруткою: [Тобі розказати історію нашого з Пілюлькіним знайомства? Ми ж теж починали дружбанами]

Сайд_кара_небесна: [Боже збав мене від таких подробиць. Я лояльний, але не хочу нічого знати…]

Муха_не_цокотить: [То ви точно не те саме?]

Сайд_кара_небесна: [Та ні, блять! Ніколи не думав, що ви такі палкі любителі бразильських серіалів]

РікардоГарячийПерець:: [То це у нас що виходить: Сова весь цей час Кіпіш, образно кажучи, за кіски смикав чи що? Я так і знав, що щось тут нечисто!]

Сайд_кара_небесна: [У вас одна теорія дебільніша за іншу. З чого ви взагалі взяли, що між ними може щось бути?!]

Начальник_по_Брухту: [Блять, якого хера я дізнаюсь усе останнім?! Сова і Кіпіш?! То це в них що, були такі шлюбні ігри, коли вони одне одного хотіли повбивати, чи що? Я знав, що там щось є! Така пристрасть, такий запал! Тільки з коханцем можна так палко сваритися!]

Сайд_кара_небесна: [Ви всі дебіли! Нема між ними нічого! І між мною та Кіпіш теж! Сірий просто наїбнувся об колишню і був ослом до всіх баб через це! Мала потрапила під роздачу чисто випадково. Зараз клепка у цього ідіота на місце встала, і тому він почав поводитися адекватніше. От і все. Я манав далі слухати вашу маячню!]

Циган_православне_рило: [А… Ну тепер зрозуміло, якого дідька його так накривало. Якби моя мала мене зрадила, то я б, напевно, і не так себе поводив.]

Начальник_по_Брухту: [Блять… Тепер навіть трохи соромно, що ми його тоді в чаті хуєсосили за зриви.]

Гвинт_з_отакенною_викруткою: [+]

Пілюлькін_не_проктолог: [+]

Скотч_нажопу_ляп: [+]

РікардоГарячийПерець: [ Добре, Сову колишня покусала. А Кіпіш тоді що? Я б так просто не попустив ті гирки і ор. А вона йому сьогодні каву власноруч налила і поставила. Я думав, мала разом із сиропом проносного підмішала, але щось воно не подіяло. Значить, теорія не канає. У неї що, стокгольмський синдром?]

Сайд_кара_небесна: [🤦‍♂️ Хуйнею не страждайте. Що такого в тому, щоб потурбуватися про командира? Вона ж за вас, засранців, усіх квохче, наче мамця-курка!]

РікардоГарячийПерець: [Фу, блін, Сайд — обломщик. Такі красиві теорії поламав. Ех… Треба якось Сірого підтримати, а то тепер ясно, чого він такою хмарою ходив. Ладно, проїхали. Тепер давайте обговоримо більш нагальні речі. Як до цуценят потрапити? Може, Сова, якщо подобрішав, пустить?]

***

— Кіпіш, перестань носитись! Ти все ще шкутильгаєш. Альо, жінко! Ти хочеш від Пілюлькіна звіздюлєй відгребти? — Гвинт пробує вхопити посестру за одяг, коли вона пролітає повз нього, але рука механіка мацає порожнечу. Дівчина ж відмахується і продовжує прямувати до стелажів із запчастинами та розхідниками.

— Так… чого тут у тебе не вистачає? Я роблю список потреб. Щось ми будемо через волонтерів замовляти, а щось можна купити у супермаркеті у найближчому місті.

— Спокою мені тут від однієї пронирливої діловодки не вистачає…

— Я все чую!

— Так і було задумано!

Міра прискіпливо оглядає стелажі й починає трусити каністри, пляшки, спреї та інші ємності. Таким чином дівчина знаходить те, що закінчується, фотографує баночки й записує собі у список у смартфоні. Гвинт закочує очі.

— Ти дохуя розумна для тієї, хто знає в машині тільки як долити мастило й омивач та як підкачати колесо. І то я скромно вважаю, що цього забагато, якщо брати до уваги, що в тебе зовсім інші профілі роботи. І в тебе їх і так забагато.

— Мені не обовʼязково знати, для чого оте все, якщо я розумію, що його лишилось мало і воно в дефіциті. Що ще? Мені з тебе кліщами тягнути чи сам здасися?

Гвинт визнає поразку і похмуро оглядає свої володіння, диктуючи дефіцитні розхідники. Раз уже мала припхалася сюди, то хай робить свою роботу і заспокоюється. По-іншому цю скажену хєр зупиниш.

Гвинт бачить, що вона дійсно старається. Він, як і багато хто з хлопців, поважає дівчину за її наполегливість, відповідальність і професіоналізм.

Кіпіш тим часом струшує ще одну напівпорожню каністру, похмуро щось бурчить собі під носа, бо каністра виявилась перемазана у мастилі. Тож і руки у дівчини тепер теж чорні.

А ще Гвинт бачить, що Кіпіш реально надмірно за все і всіх турбується. Не тому, що це їй вигідно. А тому, що це її форма самоідентифікації. Як Гвинт зрозумів зі спостережень і з плутаних пояснень більш прошареного Пілюлькіна, Кіпіш вписується за кожну дірку в ресурсі, кожну потребу і кожну «свою» людину тому, що так відчуває себе на своєму місці. Це її форма контролю над власним життям. Для Гвинта, який не шарить у таких високих матеріях, а більше все розуміє інтуїтивно, це виглядає дивно і трохи самовбивчо. Бо всі навкруги — дорослі люди. І весь час турбуватися за когось, навіть якщо він цього не просить, — дурість.

А Міра вже тягнеться до наступного стелажа, трохи кривиться, наступивши на хвору ногу, але навіть не думає гальмувати.

Ну от і зараз — її ніхто не просить збирати список потреб. Ніхто не просить обходити базу від кутка до кутка й обмацувати кожну шпарину. І вже точно всі проти, щоб вона шкутильгала і морщила носа від болю щохвилини. Але вона це робить. Тому що по-іншому не вміє відчувати себе на новому місці.

Гвинт тяжко зітхає і йде до посестри. Що поробиш. Треба допомогти цій скаженій.

— І це теж запиши, — буркає він, киваючи на останню коробку із запчастинами.

На кухні Кіпіш майже притискає до стінки їхнього кухаря Черпака. Чоловік, прочитавши у чаті від побратимів, що Міра трусить усіх на список потреб, думає вже схоронитися десь у холодильнику, але не встигає. Кіпіш уже сидить біля морозилки і рахує заморозку. Черпак кориться тяжкій долі й терпляче оглядає продовольчі склади та запаси разом із посестрою. Не те щоб це була прям така велика проблема, але дівчина дуже доскіплива, і це забирає доволі багато часу.

На момент, коли фігура Мирослави показується у вотчині Сайда, мало не все КСП вже героїчно витримало допит і тепер видихає з полегшенням. Тож Сайд зустрічає подругу майже спокійно. Майже, тому що його вже встигли задовбати проханнями заспокоїти її і змусити зупинитись. Можна подумати, це, блять, так легко! Ви колись пробували зупинити землетрус? Отож-бо й воно!

— Чого ж ти до мене аж останнім дійшла? Чи це була фора, щоб я втекти міг?

— Ой, закрийся. Можна подумати, я щось погане роблю. Ви всі задрали драматизувати. Хіба перший раз збираю списки? У пацанів, виявляється, багато резервів вичерпалося, а вони мовчать мов партизани. Якого хера, мені цікаво? І ти не останній.

— А. Ще ж Сірий. Точно. Я й забув, що його нема у чаті. Ото буде братюні сюрприз.

— Давай ближче до тіла. Ти в курсі, що мені від тебе треба. Поводься як чемний хлопчик, і боляче не буде.

Муха, що сидить у кутку кімнати над новою партією вибухових пакетів для FPV, прискає від сміху і одразу голосно рже мов кінь. Горобець, який куняє на коробці зі стяжками після дводобового виїзду, підривається і кліпає очима. Розбудили нещасного.

Сайд закочує очі. Оці її двозначні фразочки іноді…

Міра разом із Денисом риється у коробках, рахує батки, плати, стяжки, пропелери, скотч і купу інших найменувань розхідних матеріалів. Як би Сайд не запевняв, що всього вдосталь, це знову виявляється не так, і молодик вислуховує нотації щодо завчасного поповнення ресурсів.

— Пиши: ізоляційна плівка, армований скотч, липучки Velcro.

— Я тут ще бачу, розʼємів кіт наплакав лишилось.

— Угу, їх теж давай… Погодь, подивлюсь, що там з пропелерами, бо, здається, їх малувато вже.

— Спирт і клей — це все, що лишилось?

— Мгу…

— Зізнавайтесь, хто з вас тримає відкриті снеки разом із матеріалами для припою?

— Ага…

Міра зиркає на Сайда, який зосереджено риється у коробці на стелажі.

— Слухай, у вас же виїзд завтра?

— Угу…

— А можна з вами?

— Угу… Що?! Звісно, ні!

Міра надувається і буравить друга трохи роздратованим поглядом. Муха десь на фоні швиденько хрумтить знайденими дівчиною сухариками, явно маючи на меті знищити докази халатності. Денис відривається від свого стелажа й обертається до Кіпіш.

— Ти не забула, що досі не відновилася? Пілюлькін заборонив будь-яку активність ще кілька днів. А ти вже за сьогодні набігала на цілий штрафний день.

— Ну так я посиджу на маті чи у баггі. Ми ж на виїздах нічних сиділи здебільшого. В чому проблема?

— Поки ти не будеш більш-менш здатна втекти від кацапського дрона на своїх двох, я манав тебе кудись брати. Тим більше, Сірий ще не давав добро на твої виїзди. Я не хочу отримати стусанів за самоуправство. У нього рука важка. І тобі не раджу його сердити. Ви тільки перестали гризтися через кожну дрібницю.

Міра зиркає спідлоба, але далі не сперечається. Осляча впертість — це сімейна риса двох братів. Тому те, що Сайд вперто стоїть на своєму, для неї далеко не новина.

Останній пункт призначення для Кіпіш та її грандіозного списку потреб — це, звісно, кабінет командира і сам Сова. Після цього треба буде все упорядкувати у зрозумілу форму, розділити на те, що замовити у волонтерів, і те, що можна придбати у супермаркеті. Це ще один шмат роботи, який дівчина ні в якому разі не дасть у себе забрати. Бо повикидають потрібні пункти і потім у гарячці будуть шукати, чим закрити нестачу. Знаємо. Плавали.

Двері до кабінету прочинені, тому дівчина без жодних побоювань заглядає всередину. І застигає з відкритим ротом у невисловленому привітанні.

Командир її не бачить. Він сидить на підлозі біля кубла Кім, тримає в руках маленьке рудувате цуценя і ніжно посміхається, пальцем обережно погладжуючи того по спинці. Міра кліпає, ніби їй знову ввижається. Ця тепла посмішка настільки змінює звичайний суворий образ Сови, що дівчина навіть інстинктивно тягнеться до кнопки, що відповідає за миттєве фото на смартфоні. Але вчасно зупиняється. Вона ж звук вимкнути забула.

Сергій немов років на десять молодшим став. Вічно похмуре обличчя розгладилося. Тривожна зморшка між бровами зникла, і навіть мішки під очима наче стали меншими. Темні глибокі очі світяться таким теплом, що Кіпіш взагалі не думала, що таке можливо. Тепер чоловікові можна навіть і дати його тридцять чотири роки. З натяжкою.

Цуцик крекче і пищить у великих чоловічих руках. Кім піднімає кудлату голову і тихенько поскулює, явно вимагаючи віддати дитинку назад. Сергій щось нерозбірливо воркоче до собаки, другою рукою чухаючи її між вухами. Командир наостанок тикається носом у маленький рожевий носик цуценяти і кладе малюка назад мамі біля живота. Кім лиже його руку, немов дякуючи за розуміння. Прям неможлива, майже родинна ідилія.

Кіпіш задкує, обережно ступаючи у коридор. Стоїть майже не дихаючи і кілька хвилин слухає, як командир пересувається кімнатою. Коли рипить стілець, дівчина обережно стукає у двері. Не треба змушувати людину ніяковіти.

***

Сова глибоко вдихає вечірнє повітря, що невловимо пахне майбутнім дощем. Хмари закривають нічні зорі, і навіть дальні звуки виходів арти не можуть зіпсувати рідкісне для командира відчуття умиротворення. Вага улюблених гантелей приємно віддає напругою у мʼязах. Попри всі нерви, купу роботи й інші фактори, чоловік не закидає тренувань.

Але основна причина хорошого настрою Сови, щоправда, доволі дитяча на його смак, але ми нікому то не скажемо.

Він витирає піт після одного з підходів і мимоволі згадує на диво домашній запах маленького цуценяти, яке тикалося йому мордочкою у загрубілу шкіру долоні. Ці пухнасті малята такі беззахисні й теплі. Чоловік навіть не думав, що бажання захищати цих малюків буде настільки сильним, що він заборонить вхід до свого кабінету без попередньої згоди. А брати цуциків комусь з побратимів у руки, тим більше, — табу. Навіть оголошення зробив на кухні під час сніданку і попросив передати всім. І гооврив це з абсолютно спокійним і суворим виразом обличчя. Хлопці не те щоб були щасливі, але сперечатися з прямим наказом не посміли. Особливо нещасними виглядали Брухт і Рікардо.

Сова розмірено боксує з гантелями в руках, намагаючись тримати спину у правильному положенні. Мʼязи ходять під мокрою футболкою, натягнуті мов струна.

Єдина, кому негласно дозволено торкатися цуценят, звісно ж, Кіпіш. І це не дивно. Вона приймала пологи і є досвідченою собачницею. Дівчина ревниво захищає цуциків навіть більше за самого Сову, адже вони ще навіть очей не відкрили нормально. Совенко влітає без стуку, кидає застиглому командиру швидке вітання і сідає мило розмовляти до Кім з малюками. Сама безцеремонність. А ще вона тягає собаці їжу, прискіпливо оглядає, а часто й бракує те, що приносить Сергій. Ще Кіпіш витягає Кім гуляти кілька разів на день, суворо наказуючи грізному командиру стерегти малюків від напрочуд зацікавлених побратимів. Яких уже мало не ганчірками пиздить, якщо ті намагаютьсяу неї випросити дозволу відвідати собак.

Сергій кладе металевий інвентар на ящики від БК і бере пляшку з водою. Ополіскує рот і відпиває кілька ковтків. Тіло приємно гуде від фізичного навантаження.

Сьогодні, щоправда, дівчина прийшла з черговою перевіркою ресурсів, але Сергій уже й до цього звик. Він навіть їй вдячний за таке відповідальне ставлення до забезпечення його роти. Щоправда, те, що вона знову виглядає дещо втомлено і все ще трохи шкутильгає, змушує його суворо буравити її поглядом. Але він намагається себе стримувати, не читати нотації та не гиркати. Хоча хочеться морально надавати підлеглій по дупці й відправити відпочивати. Йому за день (по секрету) на гіперактивну й прискіпливу посестру вже встигли пожалітися чоловік десять з особового складу. І це за той час, що він просто вийшов у туалет і за кавою.

Сова ставить пляшку до гантелей і, потрусивши руками, береться відтискатися від землі.

Сьогодні замість того, щоб, як раніше, накричати на уперту дівчину, командир натомість дозволяє собі тільки стримано порадити їй взяти перерву у цій скаженій біганині, яку вона сама затіяла. Міра тоді глянула на нього скептично і, відірвавшись від свого монументального списку, трошки навіть розсміялася. Не саркастично чи іронічно. А по-доброму. Сова не має нічого проти. Чесно.

— І від кого я це чую, командире? Нагадати вам, як виглядає ліжко? Он воно стоїть таке прямокутне, з подушкою і покривалом. Може, якщо згадаєте, що воно таке і як користуватись, то й проспитеся нарешті. А я от сьогодні спала. Цілих сім годин. Красно дякую.

І все. Сова тоді, звісно, пригрозив прямим наказом про довше відсторонення, якщо це стихійне лихо в окулярах знову буде перевтомлюватись. Але без особливої іскри. Чисто щоб не зазнавалася. Адже вона теж була права. Він дійсно мало і погано спить.

Командир розминає плечі, бере рушник і йде у бік бункера. Але його увагу привертає жвава дискусія біля курилки. Голосний задорний голос Рікардо важко було з кимось сплутати.

— Та не сци, Скотче, все буде тіп-топ. Вона ж твоє занудство вже кілька місяців терпить у чаті й ще не втекла. А вживу ти навіть доволі дотепний. Ти тільки їй не здумай наліпити скотч замість медичного пластиру, якщо леді взуття під час прогулянки натре.

— Ану як я облажаюся? Нахріна їй таке нещастя нескладне. Правду командир каже — я у власних ногах можу заплутатись. А тут же дівчина. На ногу їй наступлю чи ще щось…

Сова на мить задумується і перебудовує маршрут до побратимів. Душ він ще встигне прийняти. Скотч одразу підбирається і замовкає, коли бачить за спиною Рікардо Сову. Сергій відчуває укол провини. Наскільки ж він через власних демонів віддалився від власного особового складу, що тепер вони намагаються тримати при ньому обличчя?

— Бачу, тут несанкціонований консиліум зібрався?

Рікардо обертається, і посмішка його стає трошки напруженою. Сова тільки про себе зітхає. Сам винен.

— Та нічого особливого, командире. Ми вже хотіли розходитися. Пішли, Скотче, поки хлопці всі пундики не поїли…

— Відставити втечу! Я хіба сказав, що обговорення треба припинити? Щось не пригадую такого.

Скотч зі Рікардо переглядаються і трохи розслабляються. Командир намагається жартувати. Хороший знак. Рікардо вирішує прощупати межі дозволеного. Якщо прилетить, то хай уже він прийме весь удар на себе.

— Та бачите, наш недосвідчений малий тут захомутав у чаті чарівну милу паняночку і планує у відпустці вразити її першокласним першим побаченням. Та от тільки він починає давати задню з переляку тепер…

— Та не даю я задню! Це ви, бляха, тут всі дохуя досвідчені. Мене взагалі до цього хіба наука цікавила, ну й ігри трошки. Якось не до жінок було. Ходив у підлітковому віці кілька разів на побачення — і все потому. Далі було цікавіше у лабораторії стирчати.

— Скоче, тобі двадцять сім! Ти що, жодного разу не…

— Ой, блять, заглохни! Самому тошно…

Сова дивиться на цю майже дитячу перепалку, і йому якось навіть трошки смішно стає. Він згадує, як Денис у підлітковому віці прийшов до нього за порадою в амурних справах. Не до батька, не до мами, а саме до нього. Сова тоді дуже пишався цим, хоч у самого не те щоб було прям багато досвіду. Так, кілька дівчат в останніх класах, і з якими він зустрічався, бо проходу не давали. Ну й ще кілька вже в часи перших курсів військової академії. Бо вже сам вляпався і закохався. Його брутальна, трохи хижацька зовнішність була родзинкою для дівчат. От люблять вони небезпечних на вигляд хлопців по молодості.

Чоловік дивиться на Скотча, який мнеться і навіть, здається, панікує, і йому чомусь стає трохи ніяково. Скотч худорлявий, трохи нескладний, схожий на рудого баранця з його кучерявим волоссям. Обличчя напевно можна було вважати… нормальним? Сова не знає, як оцінювати чоловічу красу. Він більше шарить у жіночій. Ну от веснянки у Скотча доволі милі. Правда, хіба можна вважати милість чоловічою рисою привабливості? Сова не знає. Але для себе чомусь визначає наявність веснянок милим. Хоча раніше такого наче не було?

— Спокійно, хлопче. У чому проблема? Скотче! Агооов! Я тебе питаю. Рікардо, мовчати. Дай йому слово.

Рікардо піднімає брови, але закриває рота. Скотч же витріщає очі на командира. Той реально поводиться майже як раніше? Чесно? Юнак добре памʼятає Сову до тієї загадкової зради нареченої, про яку писали у чаті. Сергій хоч і суворий, але уважний і справедливий командир. До нього завжди можна було звернутися за порадою чи допомогою.

— Ну… Я познайомився з дівчиною на науковому форумі. Трохи зчепилися, щодо розмноження рідкісних сукулентів насінням…

— Суку… чого, блять?

— Ну… це поліфілетична група ксерофітних рослин, що незалежно еволюціонували до водозапасаючої паренхіми як адаптації до аридних умов.

Сова зі Рікардо спантеличено переглядаються між собою і знову повертають очі до Скотча.

— А по-людськи?

Скотч зітхає і відповідає зрозуміліше для пересічного індивіда.

— Коротше, це рослини, які навчилися запасати воду в собі, щоб переживати довгу посуху. Кактуси — теж сукуленти, але не всі сукуленти — кактуси.

— Так би одразу й казав, а то матюкаєшся своєю ботанічною мовою. То що, ви з тією дівчинкою, я так розумію, знайшли якісь спільні точки інтересів?

Скотч жваво киває і починає захоплено торохтіти. Сові навіть здається, що він почав світитися.

— Так. Я ж у цивільному житті займаюся генетикою рослин і дослідженнями у цій сфері. А вона, виявляється, етнобіолог і пише дисертацію на здобуття ступеня докторки наук…

Сова піднімає руки, зупиняючи цей словесний кулемет, поки його не занесло далі.

— Стоп. Гальмуй. Це все чудесно. Давай зупинимось на тому, що вам обом подобається оте все наукове у рослинній сфері. Більше нам знати не обовʼязково. У вас є спільні інтереси, і ви можете розуміти одне одного у цій напрочуд вузькій тематиці. Проблема у тебе в чому?

Скотч понуро опускає голову і довбає берцем якийсь камінець, що застряг у піщаному покритті двору.

— Я не знаю, що робити на першому побаченні. Це вперше мені так сподобалася дівчина, і я боюся облажатись. Рікардо он більш досвідчений наче, але його поради, блін…

Сова зиркає на Рікардо, і той знизує плечима.

— А що я такого сказав? Нічого кримінального: зробити комплімент, поцілувати на прощання, платити за неї…

— Ага, і залізти під спідницю, якщо дасть. Це огидно, брате!

— Брехня! Не було такого. Я просто сказав, що дівчата бувають різні, і, може, вона тебе пустить далі першої бази…

Сова втомлено потирає скроню, споглядаючи цю перебранку. Рікардо був ще тим бабієм у цивільному житті в минулому. Дивно, як його тендітна мила дружина ще не приклала коханого чоловіка сковорідкою по лисій потилиці за сальні анекдоти. Він вічно жартує нижче пояса і є фанатом бразильських любовних серіалів. Може півночі залипати у них і заважати всім спати своїми коментарями. Звідти і прилип такий специфічний позивний. Пацани спочатку хотіли обізвати його Педро, але трохи зассяли отримати тяжкого братерського ляща.

— Тихо! Рікардо, ти як завжди у своєму репертуарі. Твій стиль підкату не всім підійде, тому роби вже знижку на чужу недосвідченість та інший світогляд, ідіоте!

— Сірий, ти все-таки зануда!

— Попизди мені ще тут. Так! Малий, то що тобі конкретно треба? Написати план побачення? Ну ти ж розумієш, що ми з тобою дуже різні, та й…

— Порадьте, будь ласка, куди у Києві можна зводити дівчину, щоб їй сподобалось, ну й, можливо, якісь супутні поради, як себе поводити чи що… Ви ж теж киянин, на відміну від Рікардо, і теж були у стосунках… — хлопець закриває собі рота рукою, ніби сказав щось небезпечне, з круглими переляканими очима. Командир робить вигляд, що не помітив. Ні до чого, щоб хлопці й далі думали, що його це бентежить. Красно дякую, Сайде, за твій довгий язик. Тепер усе КСП дивиться на Сову зі співчуттям і чоловічою довбаною толерантністю. Як на великомученика, блять.

Сергій тихо зітхає, сідає на лавку з палет на курилці, рукою запрошуючи побратимів приєднатися. Скотч опасливо сідає навпроти, а Рікардо бухкається поряд.

— Тобі не треба її вести у дорогий ресторан у першу ж зустріч. Поведи кудись за інтересами. Це буде краще, ніж вам обом буде незручно і ніяково, бо ви не знаєте, які виделки використовувати для салату.

— По інтересах? У оранжерею чи що?

— Ну а чому б і ні. А якщо вже дуже хочеш десь посидіти, то поцікався, яка їй кухня подобається. Але, ну, може, за ці кілька місяців вона тобі вже розповіла? Ви ж там не тільки про квіточки розмовляли, напевно.

Скотч задумливо чухає макітру.

— Не пам’ятаю. Ми багато про що говорили…

— А треба було занотувати. Це ж жінки. Вони рідко щось кажуть просто так.

Сергій відкидається на спинку лавки, витягає смартфон і щось швидко клацає там. Через хвилину телефон Скотча вібрує, і юнак спантеличено туди заглядає.

— Я не великий експерт у ресторанах, але ось ці — у красивій місцині у центрі, і там смачно. По ідеї, вам має сподобатись.

У хлопця мало сльози вдячності на очі не накочуються. Молодик схоплюється і кидається обіймати командира, від чого Сова трохи не злітає з лавки.

— Дякую, Сірий! Ти такий класний мужик! Ой вибачте, пане командире!

Рікардо, якому у груди прилітає ліктем від молодшого побратима, коли той стрибає з обіймами на охуївшого від такої активності Сову, починає тихо ржати. Вираз обличчя командира — це щось із чимось. Той явно не очікував такої бурхливої реакції. Сергій збирає себе в кулак і відштовхує Скотча, змушуючи того всістися на місце.

— Давай наступного разу без оцього, ок?

— Так, сорян. Трохи занесло мене щось… А які, може, поради даси? Бо рекомендації Рікардо мене все ще трохи бентежать.

— Гей! Не хочеш — не слухай. Ото ніженка знайшовся…

Сова задумується. Взагалі давати поради про стосунки, коли у самого там зараз нуль без палички і повна жопа в принципі… Але ці сяючі юнацькі очі. Командир не може його розчарувати. Особливо після того, як він сам тільки почав знову вливатися у колектив.

— Ну, по-перше. Одягни на побачення чисті шкарпетки. Ти ж не хочеш її вразити газовою зброєю масового ураження. По-друге, не намагайся із себе строїти того, ким ти не є. Вона ж якось зуміла з тобою цей час у чаті витримати, та ще й на побачення дала згоду…

Скотч слухає з абсолютно серйозним обличчям і киває. Сові аж ніяково стає, особливо за пораду зі шкарпетками. Але з його досвіду жінки дійсно не люблять, щоб смерділо.

— Слухай її. Уважно. Вся необхідна інформація про її бажання і вподобання — у тому, що вона тобі розповідатиме. Не повторюй той факап з улюбленою кухнею.

— Чисті шкарпетки, бути собою і слухати. Зрозумів. Щось іще?

— Якщо будете вживати алкоголь — не напивайся вже зовсім в соплі. Нарвешся на гонорових цивільних, і там до бійки недалеко. І тобі ще дівчину додому проводжати. Ну, або на таксі садовити. Ти маєш бути при свідомості й бажано не за ґратами у відділку поліції для цього, — тут Сові мимоволі згадався власний досвід із пабу тоді в Києві. Чоловік про себе тяжко зітхає. Йому досі соромно перед тією незнайомою дівчиною. Вона його від бійки вберегла, а він…

— Та ви що! Я ні в якому разі…

— Я не кажу, що ти будеш обовʼязково то робити. Але попередити маю. Почув?

— Є.

Рікардо намагається тримати себе в руках, але все одно дебільна посмішка розквітає на бородатому обличчі. Спостерігати за цим незграбним наставництвом — прям ціла комедія. І тут у його лису голову прилітає цікава думка.

— Слухай, малий, а чого ти у експерта місцевого по бабам не запитаєш за побачення?

— У кого це? З тебе сумнівний експерт…

— Та ні! У Кіпіш! Вона ж жінка. Вона точно розуміє їх краще за нас всіх, бо одна з них. Це ж природно, якщо мала тобі дасть якусь більш дієву пораду.

Скотч зиркає на командира, мовби перевіряючи його реакцію на таку пропозицію. Сергій знизує плечима. Йому-то що. Жінка дійсно жінку краще зрозуміє по ідеї. Хлопець із сумнівом поглядає на Рікардо, скептично піднімаючи руду брову.

— Ну, Кіпіш не дуже схожа на типову жінку, не певен, що її поради можуть бути релевантними моїй ситуації. Вона он розповідала нещодавно, що по молодості вела хлопця на перше побачення у паб, напивалася разом із потенційним залицяльником, щоб перевірити, як він буде поводитися набуху. Мені здається, що це трохи занадто…

Сова ледве стримується, щоб не розсміятися. Кіпіш така Кіпіш. Це явно в її стилі. Цікаво, а яку кухню вона любить?

Рікардо же прискає від сміху. Він не обмежений маскою суворості й може гієнити скільки завгодно.

— Ну все одно спитай. Щось жіноче в ній точно є. Тим більше вона реально розумна. Он у чат їй приватний напиши. Вона ще стирчить за роботою десь у себе. Трудоголічка-самовбивця, блін. Командире, ти б може якось вплинув чи що…

Далі вони сидять певний час мовчки й чекають. Скотч, який відправив посестрі повідомлення, гіпнотизує смартфон. Рікардо курить, відкинувшись на лавку, а Сова… Сова відсторонено роздумує, чому він лишився і не пішов у душ, а ще про те, якими методами без крику та насильства вплинути на підлеглу, щоб вона перестала себе знову гнобити купою роботи. А ще йому чомусь тепер здається, що паб — це непоганий варіант для першого побачення. Напевно, від недосипу мізки в нього вже всьо.

Вібрація Скочевого смартфона — і дві пари очей зацікавлено впираються у молодика. Руді брови спочатку зосереджено зведені, а далі злітають до курчавого чуба. Рікардо першим не витримує інтриги.

— Та що там, блять, таке? Читай уже!

— Ну… окей. Цитую:

Помийся, одягни чистий не страшний одяг і чисті, мать його, шкарпетки, якщо не хочеш, щоб вона втекла у перші хвилини. (Фотки не страшного одягу прикладаю, бо у вас, мужики, відчуття стилю іноді хрінове). Можеш ще приснутися одеколоном якимось не дуже смердючим. Жінки люблять охайність, яку ви наводите заради них.

Слухай весь її жіночий словесний потік, не перебивай. Це твій козир на майбутнє. Якщо тобі здається, що вона сказала дрібницю, то це ніхуя не дрібниця. Запиши це собі на лобі. Тричі.

Не ліпи з себе чорт зна кого. Ти мила солодка булочка. Багатьом дівчаткам подобається такий типаж. Тим більше ви з нею маєте однакові ботанські інтереси. Тож можете й далі вербально облизувати ваші пестики з тичинками чи що ви там обговорюєте.

Хочеш наїбенитись на побаченні — наїбенься до того стану, щоб потім не було соромно перед нею за те, що ти вже стояти не можеш. Ти маєш доправити леді додому будь-яким способом. І бажано, щоб і твій вечір не завершився десь під парканом з підбитим оком.

Гуляти йдете туди, куди вона обере з запропонованих тобою варіантів. Без зайвих понтів, не бентеж її. Причому вона може сказати, що їй усе одно, але ти маєш по погляду і зацікавленості зрозуміти, що саме із того всього списку на який їй «все одно» їй буде найбільш цікаво. Я в тебе вірю, ти впораєшся. Але варіанти з місцями по її інтересах — завжди топ. Ресторан не претензійний, але щоб була атмосфера і щоб кухня була різноманітна. Бо щось вузькоспеціалізоване — то завжди ризик промазати. А взагалі ти вже мав за цей час дізнатися її смаки. Сором тобі, якщо досі не розвідав.

І заради Бога. Купи презервативи перед побаченням. Краще перебдіти, ніж недобдіти. Я вірю, що ти милий і чемний хлопчик, але, може, твоя дріада — справжня тигриця. Тож краще перестрахуватися. Благословляю вас, діти мої, любіться і кохайтеся…

Рікардо рве на шмаття. Чоловік на останніх рядках уже не стримується, а буквально згинається навпіл від сміху. Його лоб стукається в істериці об палетний столик поряд із попільницею. Скотч, червоний мов рак, лупає очима, явно не вірячи, що він то все прочитав уголос.

Рікардо стягує окуляри і витирає сльози від сміху.

— Бляха, Сірий, вас що, на одному заводі клепали? У тебе он тільки базова комплектація. А Кіпіш, походу, апгрейднулася до розширеної. Вона ж майже все те саме написала, що й ти тут радив, лише більш розлого і у її стилі. Ой, блять, не можу…

Сова тим часом сидить із цегляним обличчям і намагається перетравити все, що він почув. Виходить, якщо чесно, так собі. Таки треба більше спати.

***

Пілюлькін сидить у кутку на велелюдній вечірній кухні КСП, підперши щоку, і флегматично цідить ромашковий чай з облупленої залізної кружки. Медблок знову спорожнів (і це супер), тож тепер можна спокійно спати без постійного хропіння хлопців. До речі, деякі ще й розмовляють уві сні, а іноді й кричать. Що поробиш — ПТСР штука така… Он Гвинт радіє звільненню медблоку, здається, навіть більше за нього. Ну, по-перше, хлопці живі й уже здорові. А по-друге: мати свій окремий куток для них двох на цій багатолюдній базі — це велика удача. Майже джекпот.

Гвинт розслаблено сидить поряд, мляво наминає якийсь бутерброд (знову майонез, якого дідька?!) і гортає новинну стрічку свого смартфона. Побратими навкруги говорять, сміються, дзвенять приборами. Хтось травить анекдоти, хтось сонно сьорбає каву і майже куняє, бо тільки прийшов з виходу, хтось сперечається з Черпаком щодо кількості солі у борщі. Звичний побутовий гомін.

На вільне місце навпроти Пілюлькіна бухкається якась трохи пошарпана Кіпіш. Гніздо на голові, на щоці слід від клавіатури. Її ноутбук тут же займає почесне місце між чужою кружкою і майже порожньою тарілкою. Поряд приземляється півлітрова кружка кави (і де вона тільки таку знайшла, дайте дві!). Медик невдоволено морщиться. Кава на ніч у такій кількості… Хтось знову не поспить.

Пілюлькін уже відкриває рота, щоб щось сказати, як дівчина обдаровує його похмурим поглядом.

— Навіть не думай! Мені треба допінг, і зовсім не їбе твоє лікарське «фе»!

Гвинт поряд пирскає від сміху і під столом заспокійливо стискає коліно медика рукою. Той цикає, але позицій явно здавати не збирається. Хто ще кого!

— Жінко, ти нариваєшся на моральний пендель! Забула, як нещодавно без штанів у медблоці лежала? Хочеш повторення?

— За іншими он слідкуй. Далеко й ходити не треба: Гвинт давиться майонезом уже третій раз на день. І не роби такі очі, брателло. Мамця все бачить, особливо коли ми з тобою перетинаємось у різних кінцях бази і ти весь час жуєш ці бутерброди. Краще б кашу з мʼясом поїв чи супчику посьорбав. Ти хоч знаєш, скільки там гидоти у тому мазіку? Я й то його їм не так часто.

Дівчина відпиває кави, кривиться і відкриває ноутбук. Пілюлькін тим часом буравить скроню свого бойфренда пекучим поглядом. Гвинт активно робить вигляд, що його тут нема і взагалі він — шмат стіночки. Здається, «вдома» будуть розбірки. Клята Кіпіш!

Міра тим часом щось зосереджено друкує, не зважаючи на цю вкрай напружену атмосферу. Так проходить кілька хвилин, поки не заходить хтось із штурмовиків, які повернулися з виїзду. Кіпіш зиркає через плече, проводжаючи фігури Цигана і Скіфа пильним поглядом.

Ті безсило бухкаються на останні два вільних місця і просто сидять, туплячи у простір. Пілюлькін теж дивиться на хлопців і зітхає. Всі тут знають, що сталося. Сарафанне радіо «КСП FM», мать його.

Сьогодні група повернулася із зачистки невеликого селища. Рутинний виїзд, можна сказати. А там було декілька не дуже свіжих трупів цивільних. Серед яких — дитина. Це ті, хто не встиг евакуюватися. Хлопці хоч і звикли до таких реалій і весь час бачать смерть, але от коли перед тобою труп пʼятирічної дівчинки у рожевому платтячку з пробитою уламком головою, який вонюча кацапня замінувала, аби вбити ще когось, то навіть бувалі вояки можуть відчути холод у животі й нудоту. Це поза адекватним людським розумінням, сприйняттям і взагалі будь-якою мораллю. У багатьох тут уже є діти, хтось має племінників, а хтось — навіть молодших братів і сестер. І сама думка…

Медик трусить головою і кліпає, зганяючи морок роздумів. І розгублено оглядається. Кіпіш, яка хвилину тому, здається, сиділа за столом, уже, виявляється, тягне новоприбулим хлопцям дві миски паруючого борщу, а в зубах у неї — миска з хлібом. І пох їй, що металеві миски обпікають руки. Медик, здається, навіть звідси відчуває це.

Тарілки брязкають об поверхню столу, і двоє вояк, немов прокинувшись від сну, підводять погляди на посестру. Та кілька митей чекає якоїсь реакції і, не дочекавшись, зітхає.

— Ложки в руки — і омномном. Хандрити можете хоч до посиніння, але поїсти після доби у полі ви маєте. Давайте-давайте! Я звідси не піду, поки тарілки не спорожніють. Давайте — за мамцю, за тата, за командира…

Циган спочатку загальмовано кліпає, а потім починає істерично ржати. Скіфа теж накриває. Хлопці поряд, які обережно спостерігали за цим усім, підхоплюють і ржуть разом із ними. Пілюлькін криво посміхається зі свого місця. Непробивна, мов танк, пані Мирослава зі своєю впертістю барана як завжди у своєму репертуарі.

— Мала, я тебе люблю… їй-богу… за командира! Бля! Ха-ха-ха… Сові там так чхається у кабінеті, напевно, зараз… — витираючи сльози, виє Циган, бере ложку і відламує хліба. Цей коментар породжує новий вибух смішків.

Міра пирхає і йде назад до свого місця. Кава вже встигла охолонути, тож дівчина морщить носа і роздратовано шкутильгає за новою порцією. Поки вона возиться з кавоваркою, до їхнього столика присідає Муха. Вигляд у нього трохи занепокоєний, тож медик насторожується. Муха взагалі не з тих, кого можна чимось збентежити. Цей рудий центнер сарказму й театральності сам кого завгодно виведе з рівноваги. Він занижує голос, але все одно ті, хто сидить за сусідніми столами, чують.

— Андрюхо, може, ти тойво, прикриєш нашу принцесу знову у себе?

Пілюлькін скептично піднімає брову. Він тільки-но звільнив простір у своєму «царстві» і не горить бажанням знову когось без потреби туди впускати.

— Нахуя?

— Вона сьогодні за всіма ходить наче гіперопікаюча мамця. І зайобує. «Піди поїж», «Пиздуй спати», «У тебе обличчя бліде. Тримай пундик»… Я себе наче у бабусі в гостях відчув! Рікардо, щоб втекти від цієї квочки, у позачерговий наряд уїбав. Бідолаха просто шмарклі підчепив десь. Кіпіш тільки почула, як він шморгає, так звідкілясь притарабанила якийсь ядерний сольовий розчин для полоскання носа і ядучі краплі. Бро наледве втік… сказав, що краще здохне від нежитю, ніж буде полоскати ніс цією пекучою гидотою.

Гвинт хитає головою, осудливо тицяючи пальцем у бік побратима.

— Це хіба привід займати їй у медблоці ліжко? І що вам не подобається? Вам тут проводять безкоштовний атракціон материнської турботи. Раділи б. Хто тут ще за вас, єбланів, так потурбується та носа повитирає?

Пілюлькін тим часом оглядається на посестру, яка на іншому боці кухни матюкається на кавоварку і паралельно розпаковує нову пачку молока. Хлопці за найближчими столиками вже сидять із паруючими кружками напою, в яких плаває… маршмелоу?! А Скотч, який мав необережність стати у чергу за кавою за дівчиною, вже теж отримав примусово-подарункову порцію ароматного напою з пінкою і шмат шоколадки у нагрузку. Хлопець навіть не встиг нічого сказати і тепер німо кліпає з цим добром у руках. Дівчина ж тим часом починає робити каву по новому колу.

Пілюлькін задумливо чухає щетину і зиркає на Гвинта. Той лиш знизує плечима. Муха, який теж мельком спостерігає за цим цирком щедрості біля кавоварки, тихо зітхає.

— Це вона до вас не добралася просто. Та й тут проблема не в цьому. Кіпіш весь час так над всіма квохче. Ми звикли до цього її бзику. Сьогодні, щоправда, загострення просто якесь особливе. Може, сраний ретроградний Меркурій, а я, ідіот, не перевірив…

Пілюлькін закочує очі. Де пацани з КСП, а де астрологія? Муха знову за свої тупі жартики взявся. Наче ж про серйозне розмовляли секунду тому.

— Але то пів біди. Ми з пацанами турбуємось, що вона знову перестала їсти, занурилася у роботу і, мені здається, не спить уже третю ніч. Бухає енергетики як воду. За сьогодні от взагалі ніхуя не їла. Так, ми за нею стежили — не зиркай на мене так, Гвинте! Ще трохи — і її треба буде годувати через трубочку. Це ненормально! Вплинь уже ти на неї якось.

Медик закочує очі. Чому його останнім часом всі роблять крайнім?

— А чого я одразу! Ідіть он до Сайда, вони наче брат із сестрою скоро стануть через ту історію з «Примарою». Хіба не ясно, хто з них страшніший, бо обидва як віслюки вредні? Чи он до командира пиздуйте. Він у нас важіль влади і головний центуріон розбірок із саботажем. Хай пістонів вставить.

— Ти думаєш, я ідіот? Сайд руками розводить — мовляв, вона нікого не чує і не слухає, там хіба силою змушувати. До командира я теж уже на поклон заходив. А толку то? Та, блять, Сова якийсь дивний став. Раніше он орав на малу навіть через всяку хрінь мілку, а тепер навіть голосу особливо не підвищує на неї.

Гвинт, який досьорбує в цей час чай, з несподіванки давиться і відкашлюється. Пілюлькін роздратовано стукає його по спині. А Муха все продовжує своїм змовницьким тоном.

— Мені хлопці розказали, клянуся! Зранку Скотч спостерігав, як ці двоє сруться через те, хто буде вигулювати Кім. Каже, мов два пенсіонери майже один на одного буркотіли. Кіпіш Сові аргументів напхала повну торбу і пішла собі з собакою на вулицю. Командир на це лиш плечима знизав і упиздував працювати зі своїм фірмовим похер-обличчям. У нас що, вже матріархат почав у КСП проростати чи що?! Ой-йой, Кіпіш вертається. Окей… я пішов. А ви, пацани, виручайте. На вас уся надія.

Муха зі спритністю, якої від такої пухкої махіни не очікуєш, жваво підводиться і упензльовує з кухні. Кіпіш, яка вже прямує до свого ноутбука, лише проводить його підозрілим поглядом. Але ніяк не коментує. Мовчки сідає і знову заглиблюється у роботу. Хлопці, що сидять за сусідніми столиками і які весь цей час безсоромно підслуховували, нарешті згадують, як користуватися виделками, і енергійно починають доїдати свої пайки. Пілюлькін тяжко зітхає і подається уперед.

— Мала.

— Мгу?

— Баранки гну. Рогалики загинаю. Тобі що, так здохнути хочеться?

— Не планувала у найближчий тиждень наче.

— То перестань знову самовбиватися. Я тобі що казав щодо енергосів і голодування? З ложечки погодувати? Я ж можу! Корона не впаде!

Дівчина повільно піднімає очі над кришкою ноутбука і дивиться на медика напрочуд роздратовано.

— Та що ви всі заладили! Все зі мною нормально! Заїбали вже…

— Нормально — це спати хоча б по кілька годин на добу і їсти хоч щось. Енергетики з кавою — це не їжа! І не смій заперечувати. Хлопці за тобою кілька днів уже спостерігають. Ти знову почала страждати хуйнею.

Міра закриває рота, розуміючи, що крити нема чим. Дівчина опускає голову, і її очі ховаються за густим чорним чубом та окулярами. Вся її фігура одразу стає якоюсь згорбленою і затиснутою. Немов із кульки випустили повітря.

— Не буде дефібрилятора… І нових нош. І ще цілої купи всього, що мало приїхати. Я так жорстко проїбалася, хлопці…

Пілюлькін із Гвинтом спантеличено переглядаються. Медик обережно закриває лептоп, щоб краще бачити посестру.

— Який ще дефібрилятор і ноші? В тебе галюни на ґрунті голоду? Ти про що? У нас же наче не планувалося нічого такого…

Міра хитає головою і міцно стискає край столу, аж той скрегоче.

— Я обіцяла тобі тиждень тому, що приїде новий дефібрилятор і кілька нових нош, а ще мали приїхати новенькі аптечки і найкращі у своєму класі бронеплити, а ще нові «Чуйки»… Я так раділа, що вийшло це все вибити. Це ж такі необхідні нам тут ресурси… Але вночі по складу, звідки воно мало виїхати сьогодні до нас, прилетів «шахед». Я… вас усіх підвела. Треба було…

— Бляяяяяяять! Кіпіш! Ти серйозно?!

Гвинта аж з місця підриває у нападі роздратування. Чоловік обходить стіл і, схрестивши руки, стає поряд із посестрою, мало не загрозливо нависаючи над нею. Вояки на кухні дещо знижують гучність розмов і повертають голови у їхній бік. Звісно, як мінімум половина підслуховувала. Куди ж без цього.

— Всі почули? Кіпіш, виявляється, у нас підпільно працює у підрозділі ППО! Ая-яй-яй! Не збила бляшанку — і та втрапила у склад!

Хлопці, враз зрозумівши правила гри, підтримують механіка кожен на свій лад.

— Мала, може, ти ще й ядерку десь підпільно розробляєш? Чого ж Мацква ще не палає? Недопрацювала!

— Слухай, так це ти поставила ящики від БК біля житлового блоку, що я собі мізинця вночі вгатив?!

— Кіпіш, я розчарований! Як ти могла не розмінувати дорогу до заправки? Ми знову розʼїбенили пікап через тебе!

Зі всіх боків лунають веселі жартівливі голоси хлопців, які приписують дівчині відповідальність за факапи, один абсурдніший іншого. Міра розгублено кліпає на побратимів, явно поки не розуміючи, що відбувається.

Пілюлькін тим часом йде до Черпака, і той наливає тарілку борщу. Кухар хитає головою і дістає з морозилки дефіцитне на КСП сало, ріже на тоненькі скибочки і кладе на окрему миску з хлібом. Медик ставить обидві ці миски перед дівчиною і стає у грізну позу зі схрещеними руками.

— Як покарання за те, що ти так багато лиха наробила, ти маєш оце все зʼїсти. До останньої ложки.

Циган зі Скіфом, які вже встигли повечеряти, підходять до столика, де сидить дівчина, і стають біля Гвинта з Пілюлькіним. Замком підморгує й енергійно скуйовджує дівчині волосся. Чорна густа грива миттєво стає схожою на гніздо, окуляри перекошуються.

— Давай, Кіпіш! За мамцю, за тата, за Сайда, за командира, ще за братана Цигана повну ложку теж влупи. Що таке? Думала, одна ти можеш піклуватися про когось? Ми теж можемо і шмарклі витерти, і пиздюлей дати за те, що одна мадмуазель вирішила, що сама тут сильна і непереможна. — Циган гигоче і суне дівчині в руку ложку. Хлопці навкруги тепло хихочуть.

Міра гіпнотизує тарілку певний час, але зітхає і починає їсти. Повільно і наче неохоче, але через кілька ложок уже з апетитом нарощує темп. Хліб і сало зникають із тарілки зі пристойною швидкістю. Пілюлькін приносить добавку хліба і сідає навпроти.

— А тепер, мала, послухай. Ніхто не перестане тебе поважати, якщо ти десь проїбешся не зі своєї вини. Ти хіба когось убила? Пограбувала?

Міра завмирає з ложкою на півдорозі до рота й похмуро хитає головою.

— Ти не Бог, не чарівник і не сраний Супермен. Ти не відповідаєш за інших, не керуєш атмосферним тиском і вже точно не є куполом від усіх негараздів.

— Та, блять, я ж слово дала…

— І зробила все, що від тебе залежало, — відрізає Пілюлькін. — Вантаж був зібраний?

— Так.

— Гроші передали?

— Так.

— Домовленості були?

— Були…

— То де саме ти проїбалася?

Кіпіш стискає губи й починає колупати ложкою картоплину в борщі. Крити, очевидно, знову нічим.

— Не потрібно весь час доводити всім довкола, що ти дохуя корисна. Ми й так це знаємо.

На цих словах дівчина на секунду підводить очі. Пілюлькін дивиться серйозно, без звичного глузування. Гвинт поряд коротко киває, підтверджуючи кожне слово.

— Робити все, що можеш, для інших, — це добре. Але це ніхуя не визначає тебе як окрему бойову одиницю. Ми тут усі колектив, майже родина. І кожен дорослий мужик здатний за себе попіклуватися, а якщо ні — то це тебе їбати не має. Компренде?

— Найн, — бурмоче Міра, ховаючи погляд у тарілці.

Циган тихо фиркає за її спиною.

— Все ти розумієш, мала, просто шило в дупі й вавка у голові ще проти визнання фактів.

— Ой, завалися… психолог довбаний, — огризається Кіпіш, але вже без колишньої злості.

Пілюлькін тицяє пальцем у тарілку.

— Їж.

Міра слухняно відправляє до рота ложку борщу, демонстративно дивлячись на медика так, ніби робить йому страшенну послугу. Потім завмирає і знову починає свою вперту пісню.

— Але ж дефібрилятор…

— Не є втратою, через яку тобі треба зараз себе згноювати роботою, безсонням і голодом.

— Ти ж, блять, розумієш, що це дохуя доречний ресурс. Як і нові «Чуйки» для хлопців — їм же для засічення ворожих дронів…

— Плюсую, — спокійніше погоджується Пілюлькін. — І ноші були б потрібні. І аптечки. І плити. Від того, що ти зараз доведеш себе до крапельниці, вони магічно на складі не матеріалізуються. Відновишся і будеш у помірному темпі все це знову тягти в наш барліг. Ми ж не проти.

Міра повільно жує і нічого не відповідає.

— Ти дограєшся до того, що я тебе знову закрию у медблоці й будемо годувати з ложечки.

— «Будемо»? — підозріло перепитує вона.

— Усім КСП, — охоче пояснює Гвинт. — За графіком.

— Із дитячими пісеньками й слюнявчиком. Готовий пожертвувати свій старий кітель для такої справи. Прикинь, мультикамний слюнявчик, — додає Циган і рже над власним жартом. Хлопці навкруги теж хихотять.

— Ненавиджу вас.

— Ми теж тебе любимо, мала, — безтурботно відказує замком. Побратими підтримують дружнім гомоном.

Пілюлькін дочікується, поки вона проковтне, і продовжує вже трохи м’якше:

— Повторюю. Ти не відповідаєш ні за дії інших, ні за природні катаклізми, чужі шмарклі чи поранення. І тим більше ти не відповідаєш за те, що кацапня — гандони.

Десь за сусіднім столом хтось неголосно озивається:

— Плюс.

— Останнє взагалі аксіома, що не потребує доведення, — продовжує медик. — Тому вписуватися за кожен розйобаний ними склад чи магазин — це дурість.

Міра знову опускає очі, але цього разу не стискається. Просто соває пальцем перекошені окуляри вище на перенісся й тихо зітхає.

— Я пойняла-пойняла.

— Не чую.

— Я зрозуміла! Не наривайся — буркає вона гучніше.

— От і чудово. Доїдаєш — і бігом спати. І ні, відкрутитися не вийде.

Міра комічно надуває щоки, але зачерпує наступну ложку. Не те щоб їй залишили вибір.

***

Сова розглядає список потреб, розділений на кілька документів із логічним поділом на волонтерські та магазинні закупи, і внутрішньо зітхає. І головне ж — усе до чорта необхідне, нема чого викинути. Кіпіш сидить біля Кім із цуценятами і стежить за тим, щоб собака поїла. Дівчина прийшла зранку з роздрукованим списком, тихіша, ніж завжди. Постукалася навіть.

— Бажаю здоров’я! Можна?

Сова тоді аж скептично задер брову. Совенко дивує щодня. Він уже навіть звикати почав.

— Ти хіба питаєш останнім часом? Заходь уже.

Кіпіш кладе Сергію на стіл кілька скріплених аркушів паперу з друкованим текстом, де-не-де доповненим її трохи кривуватим гострокутим почерком.

— Командире, гляньте, це наші потреби зараз. Після ревізії виявилося багато нестач. Волонтерську частину у нас є можливість закрити цього тижня: моя знайома, волонтерка Маша, зголосилася взятися за це. На побутовку, яку самі покриватимемо у маркеті, я пошкрябала залишки з кількох загальних зборів на потреби. І якщо не будемо купувити омарів і дорогі делікатеси — маємо вкластися.

Командир оглядає дівчину прискіпливим поглядом. Новину про розтрощений склад і хандру Кіпіш йому вже принесли місцеві пліткарі. У чуваків точно язики без кісток, їй-богу. Але він у певному сенсі їм вдячний — хоча б не випадає із життя КСП.

— Ну, давай подивимося, що ти там понаписувала…

Ось і сканує він тепер той список вздовж і впоперек, намагаючись визначити, чи справді їм так треба стільки чаю і чи туалетки не перебір. Енергетики — то позиція недоторкана, тож тут він навіть не дивиться на кількість.

— Добре. Бачу, що список без перебору. Тож можна закуповуватися. Волонтерський запит я тобі теж підписав. А в маркет хай он Гальмо і Скотч їдуть. Вони зараз наче найменш задіяні.

Міра кидає на командира скептичний погляд через окуляри і піднімає пірсинговану брову. У Сови навіть зʼявляється відчуття, що він якусь херню зморозив. Взагалі це відчуття для нього напрочуд дивне. Адже херню зазвичай морозять інші, а він їх на цьому ловить.

— Що знову не так?

— Ви реально хочете цю парочку відправити у місто?

— А що таке?

— Вам нагадати історію із зачисткою села? Один проїбався з пікапом тоді, коли мав очікувати на базі, інший не зміг докупи себе разом з іншими зібрати, щоб сісти у броню і забрати ваш загін з-під вогню. Я вже боюся думати, куди їх занесе дорогою у місто.

Сова трохи звужує очі й знову дивиться у список. А там реально всього багато, і все потрібне. Тепер ідея відправляти двох колишніх штрафників так далеко не видається йому чудовою. Проблем може бути більше, ніж зиску. Чоловік чухає чоло.

— І що ти пропонуєш? Я так розумію, хочеш сама проконтролювати закупи? А хто ж із тобою піде? Ти ж розумієш, що одну тебе я хєр відпущу. Та й не потягнеш ти все те самотужки. Тим більше той пікап, що лишився, на механіці. А ти тільки автомат умієш водити.

— Там Циган ниє, що хоче якийсь сраний лавандовий раф. То хай он зі мною пиздує. В душі не їбу, що таке той раф, але якщо заради цієї бурди він готовий їхати півтори години з наших єбєнєй, то чому б і так.

Сова задумливо проводить рукою по короткій бороді, крадькома ще раз зиркаючи на Совенко. З того, що він дізнався від побратимів, Кіпіш усе ще хандрить через втрачений волонтерський вантаж і, скоріш за все, спробує компенсувати цю втрату грандіозними закупами. Схоже, їхній донатний бюджет під загрозою.

Здається, він давно не виїздив із бази нікуди, крім як у поле. Що ж… час трохи розвіятися.

— Плюс. Я теж поїду. Мені треба дещо придбати.

— Але ж ви можете мені написати у список…

— Ти хочеш зі мною посперечатися щодо командирського рішення?

— Ніяк ні.

— Тоді йди збирайся, перевдягайся. Фарбуйся чи що там дівчата роблять перед виїздом у місто…

Міра пирхає.

— Дуже смішно.

Коли за посестрою зачиняються двері, Сова вже думає, що на цьому паломництво до його кабінету на сьогодні завершиться. Але ж ні.

Командир саме перевіряє документи на машину, коли Сайд без стуку просовує голову у двері. Денис явно тільки після виїзду. На щоці пляма бруду, а форма дещо заляпана.

— Є хвилина?

— Навіть цілих пʼять.

Денис заходить, але сідати не збирається. Кілька секунд дивиться, як брат перекладає папери й переглядає списки. Він знає, що Сергію ще далеко до повного ментального спокою, але лізти в душу, поки той сам потроху відновлюється, не наважується. Та й не з цим він сьогодні прийшов.

— Кіпіш сказала, ти на закупи з нею їдеш?

— Якщо вона не передумає й не вирішить замовити весь супермаркет доставкою на КСП. З її здібностями, мені здається, вона здатна нарішати нам доставку туалетки й енергетиків трофейним танком.

Сайд аж хрюкає від сміху. Кіпіш — вона така. Пнеться вище всіх без розбору. Навіть якщо ніхто з нею не суперничає. Нарешті й брат це побачив та оцінив.

— Ти там… не тисни на неї сильно, добре?

Рука Сови завмирає над паперами.

— З якого дива ти вирішив, що я збираюся на неї тиснути?

— Ну, ти ж явно не просто так пхаєшся з нею у супермаркет. Брате, ти любитель проконтролювати кожен чих будь-кого на цій базі. А відчуття вини в тебе взагалі гіпертрофоване, якщо вже ти сам цю вину визнав.

Сова трохи роздратовано відкладає документи і відкидається на стільці, спідлоба поглядаючи на брата.

— Коли це ти, блять, моїм штатним психотерапевтом устиг стати, малий?

— Ти забув, що ми росли разом і я твій патерн поведінки з дитинства вивчив? Згадай, як ти мене вчив кататися на батіному старому мотіку і я зламав ногу, мотік і сусідський паркан. Ти тоді вбив собі в голову, що винен у цьому, хоча це ніхуя не твоя вина була — просто кішка вибігла зненацька. Але гарчав і буркотів ти на мене місяць, а опікав, мов мамця, потім ще три.

— І зовсім я не гарчав…

— Давай мамі подзвонимо, спитаємо? Ти коли хвилюєшся, починаєш гарчати й командувати всіма навкруги ще сильніше. А Кіпіш зараз і так себе за той волонтерський вантаж готова винуватити до пенсії. Хлопці вчора ледве змусили її поїсти й поспати нормально. Пілюлькін пригрозив знову у медблоці прикрити.

— Я в курсі. Пацани про це на курилці тринділи, наче бабки коло підʼїзду. Іноді мені здається, що у нас не серйозне військове формування, а збіговисько пліткарів…

— Тоді тим більше. Ти маєш зрозуміти, що ця дурненька сьогодні робитиме вигляд, що все нормально. Жартуватиме, скуповуватиме все підряд і доводитиме, що може закрити всі потреби світу однією банківською карткою. Своєю. Я їбу. Вона, напевно, думає, що її власні заощадження — це тепер бюджет нашого КСП. Я прошу тебе, тільки не заводься. У звичайний час можете сратися скільки завгодно. Це вже у вас як спорт. Але сьогодні і, може, ще кілька днів після — збав свою командирську злючість. Готовий для тебе місячний запас твого сиропу до кави роздобути.

Сова примружується і дивиться на брата пильніше.

— Ти, бачу, добре вивчив її тарганів.

Фраза виходить сухішою, ніж він планує. Сайд лише знизує плечима, не помічаючи зміни тональності в голосі Сергія:

— Ми багато часу разом провели під час роботи «Примари», та й вона прикольна, і з нею можна говорити на будь-які теми. Нуль засудження, сто відсотків розуміння. Ніколи не думав, що з дівчиною можна дружити навіть ліпше, ніж із мужиком. Та й я тобі скажу, Кіпіш — не такий уже й складний випадок у плані тарганів у голові, якщо хоч трохи дивитися, а не тільки гарчати й очі закочувати.

Сова чомусь відчуває дискомфорт від такої відвертої характеристики підлеглої з вуст брата. Йому це не подобається настільки, що він одразу починає злитися вже на себе. Його взагалі не стосується, скільки часу Денис проводить із посестрою. Сховати роздратування у нього, щоправда, не дуже виходить.

— Я сам розберуся, як поводитися зі своєю підлеглою. Красно дякую за цінну пораду, малий.

Сайд морщить носа і струшує з убакса пил. Наче й чуже роздратування хоче струсити.

— От. Я про оцей твій снобізм. Ти наче вже почав оклигувати, але в тебе проскакує оця шкідлива командирська звичка. Я не прошу тебе поводитися з нею, наче близький друг чи опікун підлітка. Просто не перетворюй закупи на срач через херню, не варту уваги, і не ведись на її провокації помірятися, у кого ментальний член довший. Будь розумнішим.

— Сперечатися з нею — собі дорожче. Нерви не казенні.

— Ага, от хай на цьому і тримається твоє терпіння. І простеж, щоб вона хоч трохи відволіклася. Їй зараз це треба.

Сова дивиться на молодшого брата вже уважніше. Денис говорить про Кіпіш із такою впевненістю, з якою зазвичай розповідають про дуже близьких людей. Командир відводить погляд до стосу паперів. Якось уже зовсім неприємно в животі. Він машинально проводить долонею по ньому, ніби справді намагаючись зрозуміти, що не те зʼїв.

— З нами он Циган їде. Няньок там і без мене вистачить.

— Циган тільки пиздітиме між вашими перепалками і рахуватиме, скільки разів ви посварилися. А потім влаштує тоталізатор на ваші словесні баталії. Я це базікало знаю як облупленого. Він же балакун ще той. Тож не розслабляй булки. Вся надія на тебе як на дорослого і найбільш тверезо мислячого у цій ясельній групі.

— Ти прям так у мене віриш, брате. Зараз пущу скупу чоловічу сльозу.

— Знаю, — Сайд усміхається і вже відчиняє двері. — Але інших варіантів нема. Тільки, Сірий, серйозно кажу — м’якше з малою. Вона зараз тримається на чистій упертості й своїх астральних сталевих яйцях.

Двері за Деном зачиняються.

Сова ще кілька секунд дивиться на них, а потім роздратовано згрібає документи в одну рівну стопку. Сайд занадто сильно за неї хвилюється. Хоча це, звісно, нормально. Вони близькі. Можливо, навіть ближчі, ніж прийнято між звичайними друзями.

Сова завмирає на мить і починає остервеніло загрібати все у відсік столу. Не його це справа.

Абсолютно нахуй точно не його.

***

Сергій стоїть біля чотирьох найбільших, доверху напханих супермаркетівських візків і намагається зрозуміти, що пішло не так.

А не так іде все. Від початку. Ну хто б сумнівався?

Почнемо з того, що вже у дорозі виявляється: пікап майже без палива. Бо Гальмо вкотре проїбав вчасно його залити. Ну а Циган, який завтикав це перевірити і заправити із запасів, отримує піздюлєй від Сови, а потім і від Кіпіш. Остання пригрозила більше ніколи не приймати його коряві звіти.

На жаль, ситуацію з паливом це ніяк не змінює, тож їдуть вони до заправки з молитвами, матюками і світлою надією, що машині вистачить того мізерного рівня дизелю, який є.

Потім виявляється, що Циган як додаткова робоча одиниця — то дуже сумнівна ідея. Сова, звісно, знає, що той любить попиздіти. Але на виїздах вояка, напевно, себе дуже стримує. А тут чувак з моменту, як сідає за кермо, і вже до того, як вони виходять біля супермаркету, не затикається ні на хвилину.

Спочатку він травить якісь байки зі свого цивільного життя. Потім намагається розговорити Сову. Але швидко послається нахуй. Ну і, звісно, після цього починає зайобувати вже Кіпіш. Та надиво навіть підтримує розмову про роботу і на його байки у відповідь розказує смішні факапи чи факти зі свого життя.

Так Сова, який, звісно ж, посилено НЕ слухає, дізнається, що Мирослава вперше пробує алкоголь аж у двадцять два роки, коли була закохана у Мюллера і він її навчив пити. А ще — що на роботі вона на всі ідіотські ідеї чи чиюсь безвідповідальність матюкається у чаті так, що її слізно просять хоча б коли приходить нова людина стримуватись перший час. Бо злякає новачка. Тому до неї навіть причіплюється прізвисько Скажена Чівава. Бо кричить багато, але реально шкоди ще ні разу нікому не зробила.

А ще Циган філігранно витягає з неї те, що вона обожнює Кіндер-шоколад, шовковицю і ненавидить кріп з петрушкою. А ще не переносить чужу безвідповідальність та ідіотів. Останній факт, здається, вже всім відомий, але до цього не був озвучений.

Коротше, поки вони доїжджають, голова Сови трохи гуде від їхніх розмов. Ну а далі план закупів так само йде шкереберть. Не встигають вони зайти у супермаркет, як Циган, скотина така хитрожопа, уйобує за своїм лавандовим рафом і пролюблюється так, що його доводиться шукати. Він мов ніндзя випаровується з ключами від машини. Домовитись, де вони зустрінуться, ніхто не встигає, смартфон у цього гандона за звичкою з бази стоїть у режимі польоту, тож Сова з Кіпіш, матюкаючись, обшукують торговельний центр мов батьки, які дитину загубили.

І головне: Циган дуже здивований, коли його тушку відловлюють біля ятки з кавою і морально відпизджують за розгільдяйство. Ключі від машини конфісковано, телефон одразу переведено на звʼязок із мережею, а його власник мало не за шкірку потягнутий у маркет.

Ну а далі починається те, що потім Сова називатиме про себе випробуванням для його розхлябаних нервів.

Першим іде побутовий відділ, і командир бездумно починає навантажувати у візок пачки туалетного паперу. Так би мовити, стратегічний запас. Кіпіш натомість послідовно ставить їх назад. Сова, роздратований і вже готовий до словесного батлу, хапає останню пачку і тягне на себе. Дівчина у відповідь закочує очі, бере папір з іншої полиці — і з більшою кількістю рулонів.

— Якого…

— Цей по акції. Тут більше шарів, самих рулонів, і в рулоні більше метрів. І воно не бздить токсичною лавандою. Повірте, ви не захочете нюхати цей хімозний запах у туалеті. Краще вже гівно.

Циган, який все ще сьорбає каву, мало не обливається своїм лавандовим рафом.

— Гей!

Кіпіш пирхає і продовжує трамбувати великі пачки туалетки в один із візків. На таку кількість людей їм треба дуже багато.

— То різні типи ароматизаторів, Цигане! Допивай уже ту гидоту і вмикайся в роботу.

Ця ж історія повторюється з пральним засобом і рідиною для посуду, і навіть з крупами та консервами. Командир спочатку бере перше, що на рівні очей, але товар у наступну мить стараннями Кіпіш кочує назад на полицю, а у візок іде більш вигідна/акційна/екологічніша позиція. Сова перші кілька разів дивиться вовком, але потім, зрозумівши, що аргументи залізобетонні, махає рукою і слухняно бере те, що кажуть. Він не настільки дурний, щоб позоритися серед цивільного маркету перед людьми. Тим більше що Кіпіш у принципі в таких побутових моментах шарить явно трохи краще. Але, звісно, не всі пункти списку узгоджуються мовчки, не обходиться без суперечок.

Циган, який хіба імітує, що допомагає, а сам шаройобиться поряд, весь час тихо пирхає від сміху, варто діловодці й командиру зачепитися через якийсь пункт у списку. Цивільні, що займаються закупами, дивляться на це все спантеличено. Але втручатися і тим більше лізти до трьох запилених військових ніхто не намагається.

— Кіпіш, цього нема в переліку! Що це таке? Цукор? Але ж ми вже цілий мішок взяли.

— Та ні ж! У нас у роті 4 діабетики. Їм треба якісний цукрозамінник, від якого печінка не відвалиться. Це стевія, не піднімає цукор у крові, та ще й нуль калорій…

— Вона коштує як нирка!

— Я за свої візьму. Я теж буду її замість цукру в каву додавати. Мені треба трохи схуднути, у штани вже не влажу…

Сергій зиркає на дівчину, яка, як і вони з Циганом, одягнута у цивільні худі і джинси. І вкотре не дуже розуміє, чого вона так переймається. Звичні собі міцні ноги й руки. Вітром точно не здує і бронежилет не роздавить. Це ж добре. А щодо вкладання власних власних коштів у закупи…

— Відставити. Впишемо в бюджет уже якось…

Шляхом таких нехитрих недоманіпуляцій дівчини у них поза списком у візку зʼявляється гора здорових снеків, купа нових термосів, а ще кілька комплектів електричних сушарок для взуття. Останнє Кіпіш вибиває з піною біля рота, аргументуючи це «санітарною» необхідністю.

— Ви хоч розумієте, як це суттєво рятуватиме нас від хімзброї смердючих берців? Менше вологи, менше грибка, Пілюлькіну менше головняка зі сверблячками чужих ніг.

Сова змушений знову капітулювати у цій суперечці. Тим більше, що сам має схожі проблеми із взуттям час від часу. Щоправда, вигляд цих сушарок… Одна он у вигляді сонечок, інша — на вигляд як полуниця… Пацани обіжруться там від сміху…

У технічно-побутовому відділі настає черга Сови бути експертом. І він користується цим на повну. Трошки приємно, але якогось там бажання помститися посестрі командир не має. На диво.

— Ці каністри точно ні, протечуть або репнуть за першого ж чиху. Он шов хлипкий, кришка лайно, пластик світить мов друшляк. Ти ж не хочеш, щоб Гальмо потім тиждень бздів дизелем?

Кіпіш знизує плечима і мовчки ставить пластикові каністри на місце, і в очікуванні дивиться на командира. Той витягає з верхньої полиці інші двадцятилітрівки і кладе до візка. Далі йдуть стяжки, кабелі, деякі універсальні рідини для автомайстерні та ще різні технічні розхідники. При тому, що Міра має фото необхідних товарів, Сова майже завжди знаходить переконливий аргумент, чому треба обрати аналогічне. Тут вони вже взагалі не сруться. Бо Кіпіш розуміє, що вона ні в зуб ногою в усіх тих мастилах і дротах.

Циган увесь цей час робить вигляд, що допомагає, але на ділі спостерігає і втихаря фільмує найкумедніші моменти. Це ж яка ржака в чаті буде!

Сова сидить навпочіпки біля стелажа і, напружено звівши брови, розглядає товар. Вибір напрочуд важкий. Він не експерт у цій справі, тому відчуває ще більшу відповідальність. А якщо він помилиться? Це загрожує великими наслідками. Можливо, слід проконсультуватися? Де ж ці продавці-консультанти? Як не треба, то весь час поряд ошиваються…

Міра тихенько підходить і заглядає йому через плече, щоб зрозуміти, чим там командир займається. А той тримає дві пачки собачого корму і мов вирішує проблему світового масштабу. Виглядає це напрочуд кумедно, до речі. І дівчина мимоволі відчуває приплив непроханого тепла. Але спокійно це приймає. Емоційний інтелект у цій сфері прокачаний у неї добре.

Що поганого в тому, щоб симпатизувати людині, яка щосили намагається повернутися до самої себе? Зі слів Сайда, Сергій завжди доволі уважний до людей і взагалі живих істот. Просто до біса незграбний у вираженні цієї уваги.

І те, що Сова може навіть до підбору корму ставитися так само серйозно, як до важкої військової місії, здається їй доволі милим. Командир зараз, коли почав відтавати, стає схожим на грізного зраненого вовка, що незграбно йде по ковзкому льоду. Він періодично кумедно падає, його лапи розʼїжджаються, але він іде вперед. Це головне.

Кіпіш тихенько присідає поруч. Сова глипає на неї і нахиляє набік голову, мовляв: що треба? Міра мало не хихоче від того, наскільки він комічно по-підлітковому зараз виглядає.

— Командире, Кім треба інший корм. Цей і отой мають занадто багато ароматизаторів і склад тут фіговий, вона ж може від цього обхезатись. Ось дивіться: цей, звісно, дорожчий, але повнораціонний, білка нормально, склад не починається з кукурудзи, і без купи ароматизаторів, та і загалом він ок. Тільки переводити різко на корм не можна, тому будемо мішати спочатку з натуралкою.

Сова замислено зависає на мить, але спокійно киває. Міра навіть трохи дивується такій поступливості, але ніяк не коментує. Щоб не наврочити.

— Плюс.

Сова бере кілька великих пачок запропонованого корму і хоче вже відійти, але не встигає, бо поверх корму лягає велика лежанка, ще якісь кілька пачок і щось, у чому він не шарить. Командир кліпає і визирає з-за цієї купи на посестру. Міра невинно лупає очима і знизує плечима.

— Що? Це лежак для Кім, корм для Бетмена, смаколики собачі і котячі. А ще ось — таблетки від глистів, а ці от від кліщів і бліх. По-хорошому, ще треба краплі на холку, але тут їх нема. Треба тільки буде уточнити, чи можна їх давати відразу після народження цуценят…

— Ти певна, що це все добро таке необхідне?

— Та тю, це базовий мінімум! Я б іще набрала більше, але зараз бюджет обмежений.

— Та що ти кажеш…

Поки Кіпіш намагається скласти ще покупок у їхній кортеж із візків, Циган підходить до Сови, який і досі стоїть із купою зоотоварів у руках, і понижує голос:

— Командире, вам необхідна вогнева підтримка?

— Завалися…

Сова бачить, що Кіпіш почало відпускати. Вона розправила плечі, рухи знову стали хаотично-виваженими (як взагалі таке може поєднуватися?!), обличчя втратило похмурий вираз. Дівчина щось собі тихо наспівує під ніс. Командир відчуває від цього полегшення. Значить, Сайд таки мав рацію — поїздка пішла їй на користь. І хай це зараз змушує його відчувати втіху, він з цим потім якось розбереться.

Коли вони вже майже допихують цілу купу візків до каси і стають у довжелезну чергу (бо, як завжди, чомусь працює одна каса), Кіпіш, що стоїть зі списком і перевіряє все у візках, зненацька зависає і лупає себе по лобі. Сова, який напрочуд втомився від шопінгу, тут же починає боятися повернення у торговельні ряди. Серйозно, він відвик від виснажливих закупів і такого натовпу цивільного населення.

Сергій втомлено потирає чоло і тихо стогне крізь зуби:

— Кіпіш, тільки не кажи, що ми забули щось архіважливе… Я манав проходити ці девʼять кіл пекла знов!

— Постійте тут, а я збігаю швиденько…

Циган, який за весь цей час хіба штовхав візок і займався незрозуміло чим, здається нарешті вирішує зробити хоч щось корисне.

— Мала, давай я піду, а ти вже доперевіряй оцю всю гору…

Командир рішуче хапає Цигана за комір і відтягує назад у бік візків. Той невдоволено сопе, але не сперечається.

— Стояти! Ти, брате, лишаєшся тут і не рухаєшся. Один раз ми тебе вже шукали мало не з собаками. А ти, Кіпіш, якщо підеш, то проїбешся ще на пів години. Я тебе тільки наледве від заморозки у продуктовому відшкріб. І до цього відтягував від стелажа з шоколадом. Скажи, що треба купити, і я сходжу сам.

Міра трохи мнеться, дивлячись на нього оцінювальним поглядом крізь окуляри, але все-таки дістає смартфон і швидко клацає там щось. За мить кишеня командира вібрує. Він схвально киває і вже розвертається, щоб іти. Навздогін йому лунає трохи розгублений голос посестри:

— То у відділі гігієни… Я там скинула картинки.

Сова мовчки йде через весь супермаркет і тільки біля потрібних рядів дістає смартфон. І одразу зависає на мить.

Прокладки. Для менструації. Сова тяжко зітхає. Ну звісно…

Чоловік прискіпливо оглядає полиці, шукаючи необхідний товар, і роздратовано стискає щелепи, коли не бачить його. Хоча найменувань дуже багато. Всі різні за кольорами, позначками, написами. Як, прости господи, у цьому царстві мʼяких крилець і різнобарвних пакувань знайти те, що треба?

— Синку, тобі допомогти?

Сова обертається і бачить привітну жінку років п’ятдесяти п’яти з гаком. Темного короткого волосся ще тільки трохи торкнулася сивина, а доглянуте обличчя де-не-де вкриває легенька вікова павутинка зморшок. І тільки погляд, що видає досвід, дає зрозуміти справжній вік.

— Та я не…

— Ой, та не дуркуй. Я ж бачу, що ти нервуєш. Дівчина відправила? Сестра?

— Взагалі-то… підлегла.

Жінка жартівливо підморгує, помічаючи секундну розгубленість Сови. Але потім посмішка на її обличчі згасає, а плечі трохи опускаються.

— Мій Микита теж так губився раніше, коли дружина його в магазин відправляла…

Жінка тихо зітхає. Сергій може лише мовчки здогадуватися про причину суму, що відбивається на її обличчі.

— Ти на нього просто схожий, синку. Він служив. Від початку повномасштабної пішов до війська. Але додому вже на щиті повернувся…

Сергій мимоволі стискає щелепи. Він ніяковіє у моменти чужого горя. Втішати теж не вміє. Але жінка вже ласкаво йому посміхається і акуратно тягне до полиць.

— Ну кажи, що саме тобі написала твоя красуня?

— Та з чого ви взяли…

— Та я ж нічого такого не сказала, а ти вже завівся. Ви, чоловіки, такі кумедні, коли не можете вирішити якусь проблему дівочу, їй-богу… Показуй уже.

Сова розуміє, що тут сперечатися просто немає сенсу. У нього мама така сама. Якщо щось собі в голову вб'є, то її хрін хто переконає у протилежному.

Біля каси, де у трохи порідіішалій черзі стоять і про щось сперечаються Циган з Кіпіш, Сова зупиняється з кількома одиницями однакових упаковок тих клятих прокладок. Жіночка, яка знайшла їх за дві секунди, варто було показати їй зображення, наполегливо радила взяти одразу кілька про запас, щоб потім не ходити ще раз. Цю пораду практичний Сергій проігнорувати ніяк не міг.

Циган зиркає на командира насмішкуватим поглядом і вже відкриває рота, щоб щось сказати. Сова дивиться у відповідь із застереженням:

— Одне слово — і йдеш пішки.

Побратим піднімає долоні у жесті примирення, але єхидна посмішка з обличчя нікуди не зникає. Він, звісно, пиздло, але не самовбивця.

Сова акуратно передає Кіпіш прокладки і стає у чергу поряд. Дівчина тихенько посміхається, притискаючи до себе мʼякі упаковки. Командир дійсно буває незграбно милим.

***

Міра тягнеться за пакетами з консервами у багажнику пікапа, але Циган висмикує їх у неї перед носом.

— Мала, я не відчуватиму себе джентльменом, якщо дозволю дамі тягати важке.

— Ой, не можу, яка галантність…

Дівчина окидає побратима скептичним поглядом і тягне руку за іншим пакетом. З туалетним папером.

Сова тим часом витягає мішки з крупами і передає один хлопцям, що вийшли допомогти з розвантаженням. З гаража визирає Гвинт, замащений машинною оливою по вуха.

— О, ви що, вже все? А чого так швидко? Ми думали, ви хоч трохи погуляєте чи що…

Механік теж підходить і починає допомагати розвантажувати багажник. Оглядає новенькі каністри і задоволено тягне їх до гаража.

З бункера визирають Скіф із Гальмом. Останній знову мнеться, але товариш штовхає його в спину, і львівʼянин підходить до Кіпіш. Та оглядає пакети у пошуках заморозки, щоб віднести Черпакові. Розтануть же.

— Кіпіш, є секундочка? Глянь, будь ласка. Я тут рапорт написав, але його на кого зараз подавати — на Сову, через Лєвака чи одразу вище кудись треба? Може, давай я тобі віддам, а ти далі вже…

— Відставити.

Гальмо сіпається і обертається на Сову, який продовжує спокійно витягати пакети. Командир передає Скіфу ящик енергетиків і підходить до Гальма та дещо розгубленої посестри.

— Від цього моменту Кіпіш офіційно у загоні Сайда як операторка дронів, тож питання з документами — то більше не до неї. З рапортом потім до мене зайдеш. Розгребемо.

Гальмо ошелешено плескає дівчину по плечі й радісно посміхається. Та завмирає, не знаючи, як реагувати.

— Мала, поздоровляю! Треба буде це обмити чаєм увечері. Пацани будуть у захваті.

Гвинт теж підходить і куйовдить дівчині волосся, криво посміхаючись. Хлопці дійсно раді, що посестра нарешті буде займатися тим, для чого прийшла у військо.

— Бляха, Гвинте, в мене ж тепер волосся масне і смердить гаражем твоїм! Я його тільки помила…

— Сорян. Але ж маю я право пишатися? Відчуваю майже батьківську гордість!

— Гей! Ти мене всього на чотири роки старший, взагалі-то! Яка, нах, батьківська гордість?!

— Вони так швидко ростуть…

— Якщо не перестанеш нести хуйню, то борода у тебе рости перестане точно! Прокляну! — Міра смикає побратима за густі зарості на підборідді, від чого той пирхає.

Циган витирає піт і ставить пакети з мийними засобами на пісок. Замком широко посміхається і стукає командира по плечу з театральним обуренням.

— Сірий, ти б хоч попередив! Я б у магазі їй якогось торта купив утиху. Доведеться знову давитися снікерсами. А тобі, Кіпіш, мої найщиріші вітання зі взяттям цієї вершини, нарешті! Твоя впертість підкорила навіть нашого крижаного командира… Ай! Брате, та я ж жартую. Ото ти вредна дупа… Я тепер кульгати тиждень буду!

Побратими, які стають свідками прочухана, вибухають сміхом, який намагаються придушити. Сергій опускає ногу у важкому берці і хмикає. Так приємно згадати старі часи, коли він ще не гребував дуркувати з усіма. Треба надолужувати.

Гальмо і Гвинт йдуть у своїх справах, Циган тягне останні пакети на склад і кухню, а Сергій підходить до дівчини, яка проводжає їх відсутнім поглядом, і стає поряд, закурюючи цигарку. Сові здається, чи Мирослава не виглядає такою щасливою, якою мала б бути? Хіба вона не прагне нарешті літати офіційно?

Вечірнє сонце поступово ховається за небокраєм, потопаючи промінням у далекій лісовій лінії. Хлопці на курилці ржуть над жартом Мухи й обговорюють майбутній вихід на позиції. Дві фігури стоять поряд майже непорушно у зніяковілій тиші.

Міра трохи повертає голову і скоса дивиться на командира. Той спочатку не реагує, але все-таки переводить погляд на підлеглу і піднімає брову в німому запитанні. Дівчина знизує плечима і відводить погляд. Оці його мікровирази обличчя, у поєднанні з фактурними рисами, зараз, коли він стає не таким в’їдливим, іноді навіть видаються Кіпіш витвором мистецтва. Ну як людина може бути такою контрастною? Що за зовнішністю, що за характером.

Сова видихає струмінь диму і задумливо чухає шию. Міра краєм ока слідкує за цими маніпуляціями. На всяк випадок.

— Щось ти не дуже щаслива.

Голос у командира спокійний і майже байдужий. Кіпіш проводить рукою по скуйовдженому волоссю, немов намагаючись зібратись із думками.

— Та ні. Я щаслива, проте…

— Проте?

— Я не збираюсь кидати діловодство. Ну, свою частину, точно. Буду суміщати.

Сова повертає до неї голову і скептично піднімає густу брову. Він чомусь відчував, що буде щось подібне. Це була б не Кіпіш, якби сталося по-іншому. Чоловік втомлено потирає очі і викидає недопалок.

— Самовбитися вирішила-таки? А чого так повільно? Давай одразу тебе у посадку десантуємо. Ти в курсі, що екіпажі мають графік виїздів і форс-мажори теж не рідкість? Коли ти зібралась ще й з документами возитися? Про облік майна та забезпечення я взагалі мовчу.

Міра піджимає губи, але впертим змірє Сову знизу вгору. Окуляри трохи зʼїжджають на кирпатий ніс, і карі очі блищать викликом.

— Я хочу спробувати оптимізувати ті всі таблично-складські факап-процеси, щоб воно не було підвʼязано настільки під одну-єдину людину. По-хорошому це і так давно вже б мали зробити, бо цифровізація зараз усюди просочується. Просто у нас є отой сумнівний лайно-кадр, який зробив за пів року перебування тут рівно ніхуя. А мав би перевести справи КСП на оновлені цифрові рейки і в принципі мав би робити свою роботу хочаб іноді.

Сова тут з нею частково погоджується. Мажор реально мав по приходу все покращити відповідно до нових норм, а не пустити по пизді. Натомість вони з Лєваком мовчки тягли всі його таски паралельно з власними бойовими виходами, плануваннями та іншими задачами. Часу на введення оптимізації, звісно, вже точно не вистачало. Те, що Совенко тоді вимушено все підхопила і зуміла так швидко навчитися, лише підтверджує її баранячу впертість.

Спочатку ж вона плавала і тонула як і будь який, якого раптом кинули у військову бюрократію без інструкції. Сергій досі пам’ятає, як на другому чи третьому тижні Кіпіш пів дня шукала один рапорт, уже встигла обматюкати звинувативши Рікардо в тому, що той його проїбав, а потім знайшла клятий папір у власній папці з вихідними — сама ж туди й підшила. Стояла над столом червона по самі вуха, мовчки переклала його куди треба, а на Совине сухе «Ну що, знайшовся диверсант?» тільки процідила: «Ідіть працюйте, пане командире».

Потім були неправильно названі файли, переплутані версії документів, кілька рапортів, які він завертав їй на виправлення, і довгі вечори, коли вона сиділа над зразками та нормативкою, матюкаючись собі під ніс. Сова робив їй втики за проїби, вона скреготала зубами — і все одно, наче БТР, сунула вперед. У Совенко на той момент просто не було жодного вибору. Він сам поставив її у ситуацію: або робиш, або пиздуєш звідси в іншу роту чи ще кудись. Взагалі не ясно, якого біса вона просто не подала рапорт на переведення. Для Сови це досі загадка.

Чоловік тягне з пачки ще одну цигарку і прикурює. Нервовий день. Кіпіш кривиться від нової порції цигаркового диму і трохи відходить. Сова на мить зводить брови, але не коментує.

— Я щось не пригадую, щоб у тебе десь було у досвіді зазначено, що ти займалась операційним менеджментом. Хіба це не окрема сфера?

— Так я і в діловодстві ніби взагалі не шарила. Навчилась ж. Тим більше з колишньої роботи лишилася ціла купа безкоштовних навчальних матеріалів на цю тему. Розберусь уже якось. Гірше, ніж зараз, точно не буде. Нині половина бігає до мене з фізичними папірцями, половина засмічує лічку електронними документами, чеками і запитами. Для початку — одна точка для документів. Не половина мені в руки, а друга половина в особисті, і потім я як археолог шукаю у ста чатах один довбаний файл. Друге — шаблони для того, що постійно повторюється. Бо задрали документи писати як попало. Журнал інструктажів і розклади виходів я взагалі якогось біса веду на папері. Зробимо окремий чат для всіх під робочі потреби, поділимо на гілки за тематикою, покидаю всім інструкцій, зроблю дошки, таблиці і хмарні диски для документів, запитів, обліковки…

— Ти не вгамуєшся, так?

— Нєа.

— Після твоєї цієї оптимізації роботи буде менше?

— Потенційно, більшість тупих тасків будуть робитися легше і швидше. Ну, наприклад, не потрібно буде збирати докупи від кожного цю макулатуру. Зайшли, заповнили по шаблону. Відмітили, що заповнили. І так зі всім іншим. Треба, звісно, буде продумати, але точно все буде розкидане на всіх, а не на одну особу. Мені чи вам тільки перевірити зайти треба буде… — Міра вже заводиться і натхненно в голові будує схеми, як буде змушувати вояк вчитися новим фічам.

Сова зітхає. Він іншого і не очікував. Кіпіш така Кіпіш. І зараз це навіть не дратує. Наскільки ж помінялися його погляди тепер? Він піднімає руку, зупиняючи цей потік інноваційних ідей.

— Добре. Можеш спробувати. Але якщо знову ухайдокаєшся до стану зомбі, то Пілюлькін із медблоком тобі будуть раді.

Міросла кривить губи, але все-таки киває.

— Плюс.

Сова ледь помітно хмикає.

— От і домовились.