Запах пороху і конвалій

Ніч уже давно проковтує обрій. Цвіркуни набридливо цокочуть навкруги, змушуючи весь час прислухатися пильніше, чи не летить ворожий борт. У тимчасовій точці екіпажу БПЛА майже темно. Світяться тільки екрани, кілька приглушених індикаторів і тонка смуга планшета на колінах у Міри. Сьогодні вона тут не для роботи. Їй просто кажуть: «Збирайся, мала, йдеш на навчальний “семінар”». Обіржатися. Жартівники хуєві.

Зараз дівчина сидить у незручній позі, у бронежилеті, обливається потом від нічної задухи і вдихає запах смердючого спрею від комарів. Бо інакше б вони тут усі були вже зжерті до кісток. Але Кіпіш мовчить і пильно спостерігає за роботою більш досвідчених товаришів. Дух, що восоте перевіряє обладнання, зиркає на дівчину підбадьорливо і показує великий палець. Міра не знає, як на це реагувати, тому просто відповідає тим же. Побратим був на її місці колись, тому напевно розуміє, як та почувається.

Сайд сидить перед своїм монітором зовсім не так, як під час їхніх звичайних виїздів. Не жартує, не базікає, не відволікається на інших. Раз по раз перевіряє показники, слухає ефір, дивиться на час. Борти спостереження вони поки не піднімають. Єдине — хлопці з другої команди відзвітували, що запустили дрон із ретранслятором для рацій. Відлік часу розпочинається.

Денис періодично підводиться й обходить їхній сховок по колу, немов перевіряючи, чи все ок. А може, щоб розім’яти ноги. І сідає знову.

Міра вже втретє переводить погляд на темний монітор. Її напружує бездіяльність і чекання невідомо чого. Ліпше б за таблицями посиділа. Хоча якщо Денис сказав, що це для її досвіду, значить, так воно і є. Сайд, вкотре обійшовши позицію, сідає на своє місце поряд із нею. Совенко тихо зітхає.

— І довго ще?

— Не від нас залежить.

— Ненавиджу сидіти без діла.

— Я в курсі.

— А якщо вони там уже…

Рація подає ознаки життя. В ефірі клацає. Сайд піднімає руку, і Кіпіш замовкає.

— «Вістря» — Сові.

Командирський голос відповідає майже відразу:

— Сова — «Вістря», прийом.

Коротка пауза.

— Штору знято. Повторюю: штору знято.

Міра мимоволі випрямляється і присувається ближче до тихої рації. Сова відповідає без жодної зміни інтонації:

— Точний статус?

— Плюс.

Ще секундна тиша.

— Прийнято. Продовжуйте.

І одразу:

— Сова — Сайду.

Денис уже з пультом у руках вмикає екран.

— Тут.

— Маєш вікно.

— Плюс.

От тепер усе навколо різко оживає. Сайд сигналізує Духу, і той вигулькує зі сховку на мить, запускаючи борт. Тихе дзижчання пропелерів швидко стихає.

Міра обережно пересувається ще трохи ближче, але мовчить. Дивиться на руки друга, на показники, на картинку, яка поступово з’являється на екрані. Спершу майже нічого не видно, сама темрява і якісь нечіткі пікселі. Потім Сайд перемикає режим, і екран оживає: холодне тло, плями тепла, ледь помітні обриси місцевості.

Картинка на мить сиплеться, і Сайд роздратовано стискає губи, матюкаючись:

— Блять.

— Ще одна штора?

— Щось у районі заважає. Не так, як до цього. Поки тримається — працюємо.

— Я навіть не дихаю.

— Заїбісь. Тільки не задихнись.

Міра морщить носа від його напруженого сарказму, але більше не коментує, тільки спостерігає. І тільки зараз остаточно розуміє, наскільки сильно відрізняється така робота від її попередніх вильотів. Сайд не просто отримує картинку. Він увесь час оцінює, наскільки можна їй довіряти. Де перешкода, де тепловий шум, а де й реальний рух. Що можна передати наземній групі, а що поки тільки припущення.

У рації час від часу проскакують короткі повідомлення «Вістря», але без деталей. Просто сухе підтвердження статусів.

— Рух.

— Плюс.

— Прийняв.

Совенко навіть не знає, хто конкретно там зараз працює. Тільки те, що перед основною групою працює мала стелс-розвідка.

На брифінг дівчину не звали, склад «Вістря» вона не знає. Та й самі вояки особливо нічого такого не розказували ніколи. Вони взагалі воліють такі речі тримати при собі, зате дуже охоче можуть жартувати про щось кумедне і факапне. І сама Міра могла щось таке дізнаватись хіба зі звітів. Хоча зазвичай от звіти про такі операції через неї не проходили. Їх брав на себе Сова.

Рація знову ляскає, і в ефірі звучить напружене:

— Сова, на зв’язок. У нас зміни.

Міра завмирає — не через зміст, а через голос. Дуже знайомий і водночас чужий зараз голос. Кіпіш зиркає на рацію з недовірою. Може, їй глючиться.

Сова відповідає одразу:

— Конкретику.

Той самий голос:

— Стара точка майже мертва. Праворуч свіжа активність. Картина не сходиться з учорашньою.

Кіпіш кліпає кілька разів. Ну не може їй глючити кілька разів поспіль. Дивиться на Сайда впритул. Той у темряві цього, звісно, не бачить, тому доводиться акуратно тицьнути пальцем у плече, щоб не порушити його концентрацію на пульті. Той не реагує, наче все абсолютно нормально. Міра зітхає і нахиляється ближче.

— Сайде.

— М?

— Це зараз Скотч був?

Сайд не відривається від екрана ні на мить. Йому взагалі ця розмова зараз як не приший козі баян, але коли вже взяв із собою посестру для навчання, то доведеться терпіти.

— Плюс.

Міра ще секунду мовчить.

— Наш Скотч?

— А в нас є якийсь інший?

Кіпіш хоче ще щось запитати, але рація знову озивається голосом Сови:

— Скотч, обстановка.

Той відповідає вже зовсім у незвичній для себе манері. Спокійно, коротко, без звичного бурмотіння, наївних затинань і кумедних вставок:

— На старій точці майже немає ознак свіжої роботи. Праворуч маскування змінилось і є сліди активності, яких учора не було.

— Підарів бачиш?

— Ні.

— Наскільки впевнений?

Коротка пауза.

— Що щось перенесли — майже впевнений. Що саме — ще не виявив.

Міра дивиться на рацію так, ніби звідти зараз заговорив інопланетянин.

Сайд краєм ока помічає її кумедний вираз обличчя, що видається майже гримасою у відсвіті монітора. Але не коментує.

Скотч тим часом продовжує абсолютно буденно:

— За старою схемою я б далі не йшов. Спочатку перевірив би правий сектор.

Сова мовчить кілька секунд.

— «Вістря», завмерли.

— Плюс.

— Сайд.

— Плюс. Уже дивлюсь.

Він повільно веде борт, змінює кут. Міра відсувається ще на кілька сантиметрів, щоб не заважати. На екрані знову сиплеться картинка. Повертається. Сайд наближає сектор і роздивляється. Кіпіш уважно спостерігає за своїм командиром і картинкою.

Сова:

— Зміни?

— Момент.

Ще трохи тиші.

— Я не підтверджу все, що він бачить із землі. Але стара точка реально майже холодна.

— Праворуч?

Сайд вдивляється.

— Є теплі сигнатури. Кілька. І, схоже, рух там був недавно.

Міра дивиться на екран. Сама вона побачила б просто кілька плям, а от більш досвідчений Сайд бачить уже закономірність. А Скотч із землі побачив те, чого цей екран взагалі не показує. Збирають пазлик усією командою, твою мать. Сова коротко зітхає в ефір.

— Плюс. «Вістря», правий сектор перевіряєте. Без поспіху. Нам не треба передчасного контакту.

— Плюс.

— Сайд, тримай їх зверху, наскільки можеш.

— Плюс.

І тільки тепер Міра тихо, майже сама до себе, може видихнути:

— Йоб твою мать.

Сайд коситься.

— Що цього разу?

— Скотч.

— А.

— Це той самий Скотч, який позавчора пів години шукав телефон, розмовляючи по ньому?

У Дениса сіпається кутик рота, але він просто киває. Вони всією базою ржали з цієї комедії. Кучерявий хлопець бігав коридорами, розмовляючи з бабусею по відеозв'язку, і жалівся їй, що десь залишив свій смартфон. А так же хотів відправити їй фотографію якогось красивого моху, що сфоткав нещодавно. І так би ця біганина, напевно, тривала ще не одну годину, якби Пончик не зжалився над молодиком і не вказав на той факт, що «ось же ти тримаєш смартфон у руках». Треба було тоді бачити, як Скотч розчервонівся і засоромився.

Денис фиркає, згадуючи це, але знову стає серйозним і повертається до уважного спостереження. Теплові плями «Вістря» потроху підповзають до правого сектора опорника. З рації знову приходить сухий голос Скотча:

— Праворуч підтверджую свіжу активність. Далі по старій схемі точно не йдемо.

Кіпіш повільно видихає.

— Я, походу, взагалі не знала цю людину.

Сайд пирхає.

— Усі через це проходять.

— Він на базі буквально врізається в двері і наштовхується на кожен другий ящик.

— Двері і ящики не входять у його оперативну картину світу.

Міра не стримує короткого нервового сміху. Рація одразу відзивається ображеним Скотчевим шепотом, бо Сайд забув, що тримає тангенту затиснутою:

— Я вас, блять, чую.

— Сова, Сайду: якщо хочете попиздіти, вируби мікрофон нахуй. Відволікає.

Сайд закочує очі на мить. Ох уже ж…

— Вибачте, народ. Плюс.

[Група “Клин один”. Десь на відстані від опорника ворога.]

Сова лежить у вологій траві за кілька десятків метрів від крайньої траншеї й дивиться вперед крізь тепловізор. Ледве чутний шурхіт. Сергій повертає голову на Рікардо, якого майже не видно попри далеко не маленькі розміри. Той напружено вглядається уперед і чеше ніс об рукав. Кляті комарі вже зовсім загризли, але нормально відмахуватись не можна.

У нічній оптиці місцевість здається чужою, пласкою і неприродно близькою. Те, що на карті виглядало акуратними лініями й секторами, тут перетворюється на темні провали, уламки укриттів, нерівну землю і чужу присутність, яку частіше відчуваєш раніше, ніж нормально бачиш.

У навушнику тихо тріщить зв’язок.

— «Вістря» — Сові. Основну ціль ліквідовано. Дані конфісковано.

— Плюс.

Він коротко дивиться на хлопців. Зібрані, напружені. Ніхто не перепитує, куди й навіщо. Це вже проговорили до виходу достатньо разів. Сова швидко проводиться поглядом по своїх: Рікардо, Скіф, Вікінг, Хіллер, Фарт.

Друга група десь далі лівіше також очікує команди. Сова затискає тангенту:

— Сова — «Клину два», Каге, ваші статуси?

— «Клин два», готові до вечірки.

— Каге, позиція прикриття тут.

— Сова вогневій групі: працювати лише за умови команди.

— Вогнева група, плюс.

Усі на місці.

— Сова обом «Клинам»: старт.

Перші хвилини майже нічого не відбувається. І саме це виморожує найбільше. Під ногами тихо осипається суха земля. Десь далеко щось глухо працює. У навушниках зрідка проскакують короткі повідомлення.

— Сайд — «Клину один»: рух далі праворуч.

— Кількість?

— Поки двоє. Може бути більше. «Клин два», один лівіше. Скоріш за все, вартовий.

— Прийняв. «Клин два», йдіть уперед. Ваш лівий сектор. Зняти вартового якомога тихіше.

Сова піднімає руку, сповільнюючи свою групу. Всі завмирають. У темряві попереду щось змінюється. Не картинка. Ритм. Десь ліворуч — глухий звук.

— «Клин два», контакт. Вартовий знятий.

Сова миттєво притискається до землі, жестом сигналізуючи своїм. Рікардо сповзає за горб. Інші хлопці теж ховаються.

— «Клин один», у вас ще рух, почали трохи метушитися, напевно, перевіряють обстановку! — Денис говорить швидше, але голос лишається рівним. Профі.

— «Клин один» — Сайду. Плюс.

— Правіше вашого сектора скупчення, розлазяться траншеями.

Сова повертає голову, вдивляючись у ПНБ. Хлопці поряд чекають наказів. Сова жестом командує продовжувати рух. Вояки тихо, мов тіні, йдуть темрявою. Початкова схема вже давно перестала бути красивою. Тепер це просто набір рішень, які доводиться приймати швидше, ніж хотілося б.

— Рух. Рух!

Група залізає до окопу і розходиться парами. Рікардо кладе командиру руку на плече, Сова трохи пригинається, щоб тому було краще видно.

Із-за повороту вигулькує ворожий боєць. Сова відкриває вогонь. Автоматна коротка черга гучно розноситься над опорником.

— Контакт!

І після цього вже чіткий план остаточно перетворюється у дії за обставинами. Ворог розуміє, що його застали зненацька, і починає діяти у відповідь. Десь лівіше чутно ще постріли і крики. Поки що з підарськими матюками.

Сова зі Рікардо рухаються далі вздовж траншеї, тримаючись майже впритул до стінки. Із-за наступного повороту виринає ще один ворожий боєць — Рікардо реагує швидше, коротко відпрацьовує й одразу переводить зброю далі. За кілька метрів попереду знову чути метушню. Сергій жестом пригальмовує його, сам визирає за край і лише тоді дає знак про рух.

Вони проходять сектор за сектором, перевіряючи кожен злам траншеї й кожне укриття, поки назустріч із бічного ходу не з’являються Скіф із Вікінгом і жестом показують, що позаду чисто.

— Плюс. Рух.

Скіф перелаштовується першим у колоні, за ним йде Рікардо, і далі — командир, який перезаряджає зброю. Вікінг замикає.

Рація знову оживає, що не є хорошим знаком.

— Сайд — «Клину один»: рух зліва…

Але не встигає він завершити, як ще одна коротка черга прорізає цю вже зовсім не тиху ніч зовсім упритул. Рікардо, смачно матюкаючись, працює по двох ворожих цілях у відповідь, що висунулися з-за повороту. Ті падають замертво.

— Скіфе!

Побратим сповзає на землю, завалюючись на Рікардо. Сова показує своїм, щоб слідкували за периметром, і присідає до пораненого.

Той ворушиться, очі відкриті. У ПНБ видно, як зелена пляма вже активно розповзається стегном Скіфа. Масивна кровотеча. Хуйово. Той ще й намагається щось говорити…

— Та нормально, кепе…

— Не пизди.

Рікардо, що напружено оглядається навкруги, зиркає на товариша і зітхає. Сова швидко дістає турнікет і швидко затягує якомога вище над раною Скіф видихає повітря крізь зуби, але терпить. Командир швидко оглядає його, встає і тицяє тангенту на рації.

— Сова — Резерву: необхідна евакуація одного. Скіф, статус «Червоний». І ще трьох на заміну до опорника. Вишліть евак-групу, йдуть вам назустріч. Сайд, піднімаєте другий борт, треба довести без пригод.

— Сайд — Сові! Плюс! Резерв, чекайте вказівок.

— Резерв зрозумів. Йдемо до точки зустрічі.

Скіф намагається щось сказати і підтягується на ліктях:

— Я сам дійду…

— Ні. Рікардо, бери його — і у на вихід. Вікінг, прикрий їх. Сова — «Вістрю»: вихід зі стелсу, необхідна підтримка. Хіллер, Фарт, статус? — відрізає Сова.

— Фарт, Хіллер — Сові. Зачищено дальній правий сектор.

— Сайд, підтвердження?

— Підтверджую. Весь правий сектор візуально чисто, але пильнуйте. Хлопці вже майже біля вас.

— Сова — «Клину два», статус?

— «Клин два», дочищаємо правий сектор…

Навколо все ще рухається у своєму шаленому ритмі операція. Лунають автоматні черги, десь чутно гуркіт гранати, крики, матюки. Оце найгірше. Сова видихає крізь зуби. Світ не зупинився тільки тому, що один із його людей зараз лежить у крові.

У рації Сайд:

— Сірий, у вас ще рух попереду. Засіли у центральному секторі, скупчення. Вже не рухаються. Двоє сховались на підходах.

Сова заплющує очі буквально на частку секунди. Потім піднімається. Підходять Хіллер із Фартом і мовчки стають у колону з командиром. Хіллер хоче стати першим, але Сова зупиняє його, стаючи замість нього. Побратим щось бурчить під ніс, але не сперечається. Сірий впертий, мов баран.

— Рікардо, Вікінг, Скіфа забираєте. Негайно.

— Плюс.

— Як тільки буде статус — мені.

Він відвертається, але кожна клітина всередині вимагає лишитися, контролювати, бути впевненим, що побратим виживе. Але попереду теж його люди. І якщо він зараз залипне на одному — може отримати інших трьохсотих або ще гірше...

— «Клин один», працюємо далі. «Вістря», «Клин два», чекаю на статус.

— «Вістря», рухаємось вам назустріч.

— «Клин два», рухаємось до центру.

— Плюс!

[ В той же час. Позиція операторів БПЛА Сайда.]

На іншому кінці рації Міра сидить так рівно, що вже починає нити спина. Дівчина згорблюється, спираючись ліктями на коліна, і продовжує гіпнотизувати екран.

— Сова — Резерву: необхідна евакуація одного. Скіф, статус «Червоний». І ще трьох на заміну до опорника. Вишліть евак-групу, йдуть вам назустріч. Сайд, піднімаєте другий борт, треба довести без пригод, — проходить по каналу.

Її пальці завмирають на краю планшета. Сайд затискає тангенту. Його голос тепер більш напружений.

— Сайд — Сові! Плюс! Резерв, чекайте вказівок.

— Резерв зрозумів. Йдемо до точки зустрічі…

Міра на мить заплющує очі. Скіф… Тихий, завжди спокійний, наче на седативних. Щоб його розговорити, треба ще постаратися. Але зібраний і серйозний, немов уся відповідальність за світ лежить на його худорлявих плечах.

— Серйозно? — тихо питає вона.

Сайд не відповідає, він дає команду Горобцю, і той біжить запускати ще один борт. Очі Дениса не відриваються від монітора.

— Сайде…

— Я не знаю.

— Він…

— Кіпіш, я не знаю.

Міра стискає губи і замовкає. Рація фонтанує рубаними фразами командира й відповідями побратимів та друга, що сидить поряд. На екрані щось рухається. Сайд відразу підбирається.

— Сірий, у вас ще рух попереду. Засіли у центральному секторі, скупчення. Вже не рухаються. Двоє сховались на підходах.

І Мирослава просто сидить поруч. Нічого не може зробити, окрім як слухати, спостерігати, вчитися і стискати кулаки від безсилля.

[ Група “Клин один”. Ворожий опорник.]

— Скіфа винесли.

Сова притискає тангенту:

— Статус?

Пауза здається довшою, ніж є. Автоматні черги наближаються. Скоро вже треба буде дочищати центр.

— Житиме.

Сергій стискає щелепу. Поки йому цього достатньо.

— Плюс.

Група весь цей час рухається далі. Але в командира тепер усередині стає тихіше. Усі зайві думки просто відрізає. Він ще уважніше перевіряє кожну наступну точку, навіть якщо хтось поруч уже хоче рухатися швидше. Особливо рветься уперед гнучкий Фарт, бо вони зі Скіфом кореші ще ті. Тепер побратима плющить від бажання начинити когось кулями. Сова вкотре хапає хлопця за розгрузку і відтягує назад.

— Куди тебе несе, їбанько. Назад.

— Плюс.

— Спочатку дивись поперед себе, а потім пиздуй. Наче перший раз…

Фарт сопить невдоволено, але нарешті йде обережніше. Сова зітхає і обережно рухається далі. Крок, пауза, ще кілька кроків. Прислухатися. Рух ще кілька метрів. Командир просувається максимально обережно, але рішуче. Треба завершувати цю операцію, поки зв'язок ще тримається.

Звідки прилітає, Сова навіть не помічає. Просто тихий флоп — і плече обдає вогнем. Тіло на мить веде вбік, але чоловік швидко випрямляється і притискається до опорної стінки. Хіллер хапає його і тягне за поворот. Кілька куль, обсипаючи ґрунт там, де тільки-но були їхні голови, застрягають у окопній стінці.

— Кепе!

Сова кліпає і машинально опускається нижче. Плече німіє. Неприємно, звісно, командир пробує ворушити пальцями. Слухаються, і кисть працює справно. Рука піднімається і опускається без особливих проблем. Боляче, звісно, але не критично. Хіллер тим часом уже матюкається в рацію:

— «Клин один» — Каге! У тебе тут конкурент десь завівся. Знайди цього сцикуна. Сову зачепив, падло.

— Каге — «Клину один»: бачу щурика. Працюю.

Сова тим часом оглядає плече і, цикнувши, перехоплює зброю міцніше. Фарт притримує командира за бронежилет. Хоча зупинити БТР було б, напевно, легше. Фарт маленький і низенький, тож вони із Совою як слон і моська.

— Командире, ви триста.

— Бачу.

— Плече?

— Плюс. Легке.

— Може, на бокову?

Сова дивиться вперед. Ага, от прям зараз одягнув капці і побіг.

— Нє. Йдемо далі.

Рація озивається напруженим голосом Сайда. Сергій закочує очі. Ото вже в кожній дупі затичка.

— Бро, ти як? Може, краще…

— Від’їбіться нахуй! Рука працює. Мене всього-на-всього легко зачепило. За підарами слідкуй, малий. Я сам розберусь, що мені робити.

— Плюс.

Хіллер поруч коротко хмикає. Хто б сумнівався. Якби хтось інший поранився, то командир би вже його відправив в тил. Що дозволено Юпітеру, не дозволено бику. Але мовчати в них у роті не прийнято.

— Довбойоб ви, командире.

— Потім обговоримо.

[ В той же час. Позиція операторів БПЛА Сайда.]

— «Клин один» — Каге! У тебе тут конкурент десь завівся. Знайди цього сцикуна. Сову зачепив, падло.

Міра різко піднімає голову, а Сайд уже намагається пробитись в ефір. Денис і так був напружений, мов струна, а тепер взагалі стискає пульт однією рукою так, що здається, той зараз трісне. Совенко гіпнотизує поглядом його руку, не наважуючись піднімати очі на екран. Так спокійніше.

— Бро, ти як? Може, краще…

У рації майже одразу ричить різкий Совин голос. Мирослава аж інстинктивно пригинається, настільки Сергій зараз ріже холодним роздратуванням. Відчувається, що поступками тут і не пахне:

— Від’їбіться нахуй! Рука працює. Мене всього-на-всього легко зачепило. За підарами слідкуй, малий. Я сам розберусь, що мені робити.

— Плюс.

Сайд роздратовано скрипить зубами, Міра ж тепер застигло дивиться на його монітор. Сайд краєм ока помічає цей легкий ступор. Цікаво…

— Кіпіш.

— Все норм!

— Я нічого не сказав.

— От і циц.

Денис ще секунду поглядає на неї скоса, потім повертається до роботи. А Кіпіш повільно видихає. Раз, другий. І знову повертається до спостереження.

[ Десять хвилин потому. Ворожий опорник. Центр]

Сова тихо сичить, розминаючи плече. Рана дається взнаки, як би він не тримав обличчя перед хлопцями і самим собою.

Опорник зачищено, підарського офіцера «Вістря» ліквідувало на початку, тож вони запобігли його втечі, а потрібні дані дуже вдало вилучили. Ця точка була кісткою в горлі дуже довгий час. Об неї зуби обламали вже кілька суміжницьких підрозділів. Тож Сові з хлопцями безбожно підфартило на вдалий час та інші обставини.

Їхня робота тут закінчена, тож зараз час повертатися додому, поки вороги не роздуплилися, що їхня точка вже не зовсім їхня. Сергій ловить себе на думці, що вже не так скептично ставиться до цієї звички пацанів називати базу домом. Адже там їх точно чекають свої.

Сова втомлено закидає голову і вдивляється у нічне небо, всіяне зорями, вдихаючи нічне, трохи вологе повітря. Зітхає.

Його дім колись був поряд із Яриною у тій вишуканій квартирі на Золотих. Оселя пахла дорогою свіжістю, чистими простирадлами і круасанами з пекарні за рогом. Зараз ці запахи, як і сам шарм квартири, здаються йому чужорідними. Бо те життя — далеке і втрачене. Він не бачив себе там, відчував, що зайвий і недоречний. Після зради Сергій думав, що це через наречену і ті болючі спогади про неї. Але зараз розуміє, що справа в полярності його світу, де є війна, побратими і КСП, і світу розкоші, свята й безтурботності, в якому існувала його колишня.

Командир намагається поворушити плечем і знову морщиться від болю. Тепер його «дім» пахне цигарками, берцями і порохом. А ще там чути жарти побратимиів, гудіння холодних ламп і гуркотіння НРК у дворі. Там же десь чується швидке клацання мишки, скавуління цуценят у кімнаті, незручна лежанка і кава з горіховим сиропом, кимось турботливо принесена зранку…

— Командире, все чисто!

Сова переводить погляд на Фарта. У темряві погано видно, але навіть так Сова відчуває, що той напружений. Командир на мить завмирає і дивиться у темряву перед собою. Звісно. Скіф же. Командир ненавидить оце бридке почуття провини: що не догледів і не вберіг. На Сайда гарчить, а сам такий самий. Хлопця встигли передали еваком до стабіка, а частина групи вже поїхала.

— Кепе!

Сова хитає головою, силоміць зупиняючи тяжкі думки. Повний склад «Вістря» підтягується до точки збору. Попереду мов зайчик, підстрибом йде Скотч. «Клин два» скоро має також підійти, як і Каге.

Поки Сова автоматично рахує всіх, хто вже прибув, Скотч перечіплюється через якийсь ящик і проорює носом землю. Всі завмирають і мовчки дивляться, як молодик борсається на землі.

— Твою мать…

Скотч сідає і похмуро вивчає ящик від БК, об який перечепився.

— Я його не бачив. Темно ж.

Пауза. Цвіркотіння цвіркунів стає особливо виразним.

— Скотч, — дуже повільно каже Сова, як маленькому.

— Що?

— Ти зараз серйозно?

— А що?

— Ти годину тому помітив хрін зна що здалеку на ворожій позиції, а це ящик перед ногами не побачив?

— Я ж зараз не працюю.

Секунда тиші, а потім хлопці прискають зі сміху, хтось поруч прикриває обличчя долонею і тихо матюкається крізь регіт. Сова втомлено чухає мокре чоло.

— Йобаний геній.

Скотч пирхає.

— Дякую.

— Це не комплімент.

— Пізно. Я вже встиг вчепити його на стіну пошани.

— Під ноги дивись, відміннику.

— Плюс.

Народ набивається в броню, мов оселедці. Хтось мовчить, хтось уже починає тупо жартувати, бо напруга спадає. Хоча з цим непогано впорався і Скотч з його імпровізованим епічним падінням. Двигун гуде, і колеса час від часу кидає на нерівностях. Але порівняно з останніми годинами це майже тиша. Гальмо, який наспівує якусь прилипчучу пісеньку, сприймається майже як радіо.

Сова сидить вже без шолома (і похуй що так не можна, він заїбався!), сперши потилицю об метал, і нарешті дозволяє собі прикрити очі. Плече ниє — нічого критичного, звісно, але тепер гирьку не потягати певний час. Обідно.

Удар приходить знизу. Різкий і глухий. Машину кидає так, що всі всередині одночасно летять у різні боки. Металева дура реве.

Сову кидає вперед. Він не встигає нормально згрупуватися. Лобом і бровою врізається в тверду металеву кромку. На секунду світ просто гасне. Потім повертається шум. У вухах дзвенить, хтось матюкається — здається, Каге чи Хіллер, у метушні не зрозуміло.

— Блять!

— Злізь з мене, ти не пушинка…

— Ти мені ногу віддавив, брате, май якусь совість.

— Шо це, блять, було?

— Шо-шо, міна.

— Всі живі?!

— Ніхера не певен. Мене Кабан так притис до поручня, що я, здається, побачив апостола Петра…

Сова моргає, бо перед правим оком щось тепле. Проводить рукою по обличчю. Долоня вогка і липка. Пахне залізом.

— Заїбісь, блять…

Хіллер із сусіднього місця занепокоєно заглядає йому в обличчя.

— Все ок?

— Плюс.

— У тебе морда вся в крові! Яке нахуй плюс…

— Знаю. Не ори. Мізки наче на місці, тож до бази якось доживу…

Сова витирає обличчя рукавом, але за кілька секунд кров знову тече. Цикає і піднімає голову, оглядаючи салон, підсвічений ліхтариками.

— Статус!

Хлопці озиваються, піднімаючи кінцівки.

— Плюс!

— Живий!

— Тут!

— Плюс!

— Скотч?

— Плюс!

Сова ще раз перераховує хлопців і тільки тоді нормально вдихає. Гальмо вилазить із броньовика і йде оглядати колеса з ліхтариком.

— Трохи попідарасило, але їхати можемо.

Сова закочує очі і знову витирає обличчя рукавом.

— То пиздуй за кермо! Може, хоч до третього пришестя доїдемо…

***

Коридор бункера зустрічає Сову холодним світлом люмінесцентних ламп, від якого ріже очі. Тіло важке, відчувається брудним від поту і пилу, ноги ледве пересуваються, ліве плече саднить. Свідомість вперто тримається за послідовність, яку вибудував мозок ще у броньовику: написати звіт, ще раз перевірити статус Скіфа, погодувати зранку Кім, може, як не буде багато роботи, то сходити в душ.

Ніч перед ранком завжди відчувається найважче. База в більшості своїй спить. Лиш десь у житлових блоках хтось уже прокидається на чергування, та групи, що прибули з операції, розповзаються у своїх справах.

Командир проходить уже пів шляху до свого кабінету, коли з-за рогу виходять Сайд із Кіпіш. Сайд уже майже куняє на ходу, і Міра його пхає під ребра, бо Ден трохи не збиває плечем косяки. Скільки Сова його пам'ятає, брат завжди після напружених операцій наче сонна муха. Особливість психіки.

Кіпіш з мокрою своєю гривою у незмінній безформній футболці довжиною трохи не до колін притискає до грудей чорний органайзер-косметичку, з якої стирчить зубна щітка. Окуляри заляпані водою, а на щоці — слід від зубної пасти. Сергій ловить себе на мимовільному потязі витерти цю білу плямку.

Мирослава бачить командира й осоловіло зупиняється. Ден, якого вона мало не на буксирі тягне, врізається в неї і теж піднімає сонні очі. Які тут же розширюються.

— Блять, Сірий, у тебе ж вся рожа в крові. Наче ж мова тільки про плече була…

Сова намагається обійти їх і скупо кидає:

— Доброї ночі.

Сайд ловить брата за край форми і щосили гальмує. Сова зітхає і повертається до парочки, яка дивиться на нього, наче він зараз впаде замертво. Причому якщо погляд Сайда просто занепокоєний, то Кіпіш поглядає з явним осудом. Командир піднімає брову — та відгукується болем і новою порцією крові в очі.

— Що?

— Ви куди це намилились, командире?

— Звіт писати.

Сайд дивиться на нього як на ідіота. Кіпіш робить смачний фейспалм. Сову ірраціонально дратує їхня злагодженість. Брат продовжує тримати Сергія за форму і кладе руку тому на плече. Щоб уже точно не втік.

— Який нахуй звіт?

— Усний короткий я вже зробив, але треба ще письмовий по свіжій пам’яті написати.

Міра підходить ближче і стає навшпиньки, й тільки тепер нормально розглядає його брову. Сергія обдає легким запахом нейтрального гелю для душу і шлейфом конвалій. Чоловік мимоволі вдихає глибше.

— У вас кров досі цибенить.

— Воно завжди так активно кровить, якщо це голова. Не смертельно.

— Це не аргумент. Ви там ноут заллєте весь. Воно вам треба?

— Заліплю чимось.

Сайд тягне Сову в бік медичного блоку. Сонливість з Дениса трохи злітає.

— Плече покажи хоча б медику.

— Завтра.

— Сірий не вийо!

— Ден, я заїбався.

Кіпіш акуратно чіпляє командира за розгрузку і тягне разом із Денисом у бік вотчини Пілюлькіна.

— Прекрасно. Тоді не витрачаємо ваш час. Зараз Андрій вас швиденько залатає, потім будете писати свої мемуари.

Сова зводить очі до стелі і видихає крізь стиснуті зуби.

— Кіпіш…

— Нє. Не канає. Ви мене майже як принцесу тягали тоді з ногою моєю? Тягли. Прийшов час розплати! Я мстива, шо піздец!

І от вони удвох з Сайдом починають буквально блокувати йому прохід. Денис стає перед ним, Міра прилаштовується збоку. Сова втомлено дивиться на одного і на другу. Тяжко видихає.

— Ви не відчепитесь?

Парочка зиркає один на одного і синхронно хитає головами. Сова знову намагається протестувати.

— Я командир роти.

Міра знизує плечима.

— Вітаю вас із цим фактом.

Сайд пирхає і вже тягне брата, що змирився зі своєю тяжкою долею, коридором:

— А Пілюлькін — медик. У його царстві твоя корона не канає. Там свої закони природи. Ти ж знаєш.

Медика доводиться будити. Той, судячи з усього, заснув недавно, бо відбивається смачними матюками. Але варто йому мутним поглядом побачити командира, який дуже непомітно намагається спетляти за двері, як Андрій трохи роздупляється.

— Це, блять, шо за страхопудало з «Живих мерців»?

Міра, що стоїть біля його розкладачки, тихо пирхає. Пілюлькін як завжди…

— Це твій командир, який з впертістю віслюка відмовляється йти до тебе на огляд після бойового поранення.

Медик позіхає й оцінювально поглядає на Сергія, якого притримує на всяк випадок Сайд, а потім на Кіпіш. Та вже по-хазяйськи окупувала стілець під стіною.

— Мала, ви точно не родичі? Якого хєра кожного з вас сюди треба заганяти мало не батогом?

Сова мовчки схрещує руки і тут же сичить від болю, забувши про плече.

— Ви всі сьогодні дохуя жартівники.

Пілюлькін іде до стелажа по необхідне і махає на кушетку, вмикаючи верхню лампу.

— Сідайте, кепе.

— Я в нормі.

— Вмостіть свою дупу на кушетку, вельмишановний пане командире!

— Пілюлькін…

— Сірий, я тебе зараз вирублю, і тоді вже точно полежиш. Не біси мене!

Сайд позіхає так, що щелепа мало не відпадає, і пхає брата в бік вказаного медиком місця. Той неохоче всідається і стягує бронік та убакс. Міра зиркає на його згорблену фігуру зі свого місця і знову опускає очі в смартфон.

Пілюлькін оглядає рану на плечі й невдоволено цокає язиком. Не така вже то і подряпина.

— Ну, життя точно будеш.

— Я в курсі, — бурчить Сова і тут же сичить, коли медик мстиво смачно дезінфікує рану на плечі.

— Ото щоб не вийобувався.

Пілюлькін бере серветку, витирає кров біля ока й придивляється ближче. Сова прикриває очі, бо яскраве світло медичної лампи ріже. Медик цикає і йде до стелажа.

— Брову будем штопати точно.

— Нахуя?

— Щоб ти завтра не ходив із рожею в кровяці. Ти ж, блять, маєш неабияке шило в дупі, а ще весь час похмурий, немов всі тяготи життя українського народу тягнеш на собі. Тож щоб ти не ходив весь час наче після двобою з мʼясорубкою, ліпше зашити.

— Я не весь час похмурий…

Зі стільця біля стіни тихо фиркає Міра. Сова зиркає в її бік і помічає криву посмішку. В окулярах відбиваються бліки від смартфона.

— У нас хлопці ведуть рахунок, скільки разів за місяць мають щастя побачити вашу посмішку. Поки що на пальцях однієї руки можна перерахувати.

— Це правда, — сонно озивається Сайд. Він стоїть біля шафи, спершись плечем об дверцята, і виглядає так, ніби засне раніше, ніж закінчить речення. Очі червоні, волосся скуйовджене, позіхає вже втретє за останні кілька хвилин.

Пілюлькін оглядається на Дениса і хитає головою.

— А ти чого тут все ще стирчиш?

— Сірого контролюю.

— Ти зараз і себе то контролюєш вкрай хріново. Гей! Стінка медблоку — не спальник. Пиздуй на бокову.

— Я норм.

Міра й Сова одночасно буркочуть собі під ніс:

— Пиздиш.

Сайд розліплює одне око і втомлено поглядає то на одну, то на другого. Дивна в них синхронізація вийшла.

— Та пішли ви…

— От ти і йди, — задоволено киває Пілюлькін. — Поки дорогою не впав і я не отримав другого дебіла у підопічні.

Денис відлипає від шафи, але перед виходом усе одно дивиться на Сову. Той махає рукою, мовляв, вали. Денис усе ще мужньо намагається тримати очі розплющеними.

— Точно не треба тебе чекати?

— Дене, мені, мать його, тридцять чотири, і де мій кабінет, я ще досі памʼятаю. Ти не моя мамця.

— Я просто…

— Іди, блять, спати. Бо зараз сам тебе понесу на руцях, як у дитинстві.

Сайд мружиться.

— Сам довбойоб, якщо що.

— Плюс.

— Добраніч.

— Іди вже.

Двері за ним зачиняються. Пілюлькін мовчки дивиться йому услід кілька секунд і картинно піднімає руки в медичних рукавичках до стелі.

— Хоч один зі Стахових мене послухався. День уже прожитий не дарма. Так, друже, тобі робити знебол чи потерпиш?

— Та давай без.

— Уті, які ми дорослі і грізні…

— Андрюха, не вийобуйся. Давай різкіше. Мені ще звіт писати.

— Ділова ковбаса…

Пілюлькін бере приготований голкотримач із медичною голкою, ще раз дезінфікує рану і приступає до роботи. Командир, зчепивши зуби, терпить. Не видає жодного звуку, хоча відчуття явно не найприємніші. Медик працюю акуратно і не спішить.

— Тут кілька швів я наклав. На плечі теж трохи підтягнемо краї, бо ти ж, я так розумію, берегти його не збираєшся.

—...

— Ага. Саме тому зараз зашиємо, щоб швидше зрослося і ти менше шансів мав його знову роздерти своїм героїчним єбланством. І ніяких гантелей, поки не затягнеться. Я тебе, уїбана, знаю.

Сова скоса дивиться на медика.

— Ти сьогодні особливо лагідний.

— У мене був важкий день.

— У мене теж.

— Не сумніваюсь ні разу. Тож давай не псувати залишки ночі ще й твоїм бурчанням.

Міра знову фиркає. Пілюлькін обробляє зашиту брову. Сергій морщиться.

— Не смикайся. Ти ж тільки що мовчки витримав шви.

— Воно щипає…

— Значить, нерви працюють. Уже хороша новина.

Міра підпирає щоку кулаком, споглядаючи процес. Крові вона не боїться, як і хірургічних інструментів. Пілюлькін критично оглядає свою роботу.

— Ну, шрам буде. Красивішим станеш. Кажуть, шрами чоловіків прикрашають.

Міра одразу оживає:

— Краса — це, звісно, прекрасно, але я б дуже просила більше дірок у тушці командира не робити. У нас тут не дизайнерський проєкт.

Сова повільно повертає до неї очі.

— Тушці? Я тобі що, кролик?

— Для кролика ви занадто великий. І непривітний.

Пілюлькін хмикає.

— Не переживай, Кіпіш. Цю тушку важко зіпсувати. Вона сама дуже старається щоразу. Я його вже стільки разів штопав, що скоро можна буде по шрамах вести облік його виходів.

— Я це вже помітила.

— Ви можете обговорювати мене, коли мене тут не буде?

— Ні, — одночасно відповідають обоє.

Сова важко зітхає. Зовсім від рук відбилися всі навкруги. Кошмар.

Через кілька хвилин Пілюлькін закінчує з бровою й переходить до плеча. Міра вже починає повільно клювати носом, але вперто лишається на стільці. Медик помічає це першим.

— Все. Кіпіш, геть. Бо зараз лоба розквасиш об підлогу.

Вона одразу розплющує очі.

— Чого це?

— Бо ти тут нахуй не потрібна.

— Дуже гостинно.

— Я працюю.

— А я і не заважаю.

— Ти сидиш і коментуєш.

— Це моральна підтримка.

— Кому?

Міра задумується.

— Мені.

Пілюлькін показує великим пальцем через плече на двері.

— Марш звідси, бо зараз пропишу тобі крапельницю з глюкозою і снодійне.

Кіпіш надуває щоки, мов мала дитина, підводиться й поправляє рушник на шиї.

— Ото ти нервовий. Треба попросити Гвинта частіше сюди забрідати, бо мені здається, когось недолюбили.

— Я зараз тобі рота зашию.

— Уже йду.

Вона доходить до дверей, але озирається на Сову.

— Командире, я Кім заберу. І цуценят теж. Хоч кілька годин поспите без цього дитсадка.

— Вони мені не заважають.

— Ага.

— Совенко!

— Спокійної ночі, командире.

— Кіпіш, твою мать!

Але двері вже зачиняються із залізним гуркотом. Командир не може визначити, що його зараз трохи засмучує: те, що в нього безсовісно віджали собак з кімнати, чи те, що більше не відчутний шлейф конвалій серед медичних запахів. Сова зітхає й відкидає голову до стіни.

Пілюлькін затягує останній вузол і задоволено оглядає результат. Сергій нетерпляче коситься на нього.

— Все? Екзекуцію завершено? Я пішов писати звіт.

Пілюлькін поливає рану бетадином і заліплює зверху хірургічним пластирем. А потім, звузивши очі, поглядає погрозливо на командира.

— Сірий, не смій.

— Що?

— Почекає твій всратий звіт до ранку. Притули свою спину до ліжка і поспи. Чи тебе насильно тут вкласти? Я ж можу.

Коротка пауза. Сова скрегоче зубами, але втомлене тіло і свідомість капітулюють перед голосом розуму в особі Пілюлькіна.

— Плюс, — нарешті бурчить Сергій

***

Сонце мʼяко просочується крізь вітражні вікна і падає на потерту кахельну підлогу. Посеред невеликої церкви стоїть дорога вишукана труна-саркофаг каштанового кольору. На закритій частині саркофага викладено стриману композицію з білих ліліей, хризантем і троянд. Цей дорогий посмертний ящик виглядає масивним порівняно з маленькою фігуркою, що втопає в обіймах білосніжної шовкової оббивки і похоронного покривала.

Навколо труни на невеликій відстані юрбляться люди зі скорботними обличчями і оберемками квітів. Їх багато, натовп не вміщається у невеликому приміщенні, тому вони стоять у передпокої і навіть на морозному повітрі вулиці.

Поважний довговолосий священник із чіпким поглядом читає молитву підкреслено староросійською мовою, від чого у Міри сіпається око. У носі свербить від смороду підпаленого ладану і чогось нудотно-солодкуватого. Оберемок великих білих троянд, що дівчина тримає в руках, боляче впивається шипами у шкіру рук. Високі верескливі голоси співочих ріжуть слух огидним російським звучанням настільки, що дівчині хочеться затулити вуха. Але не можна. Треба терпіти. Сірі у своїй скорботі люди навколо ніби й не помічають і продовжують мовчки стояти й слухати цю какофонію, яка лунко відбивається від високої церковної стелі.

Мирослава на мить прикриває очі, а відкривши їх, уже стоїть над труною, щоб попрощатися востаннє. Коротке рідке сиве волосся на голові покійної виблискує сріблом у променях зимового сонця, яке вкриває своїми косими смугами жовтувату шкіру завмерлого навіки ще дуже молодого обличчя і тонку чорну смугу між блідих губ.

Дівчина відсторонено кладе квіти на труну і нахиляється, щоб торкнутися скрючених рук, звʼязаних синьою шовковою стрічкою пут. В голові у Совенко пустка, а в грудях — лише глибока тиха скорбота, що відбивається у помірному ритмі серця.

Зненацька жовтуваті крижані руки розчіплюються і хапають дівчину за запʼясток. Міра смикається від цього могильного холоду і переводить погляд на обличчя померлої. Очі в неї розплющені і дивляться застиглими темними провалами наче крізь дівчину. Звук, який видають задеревʼянілі голосові звʼязки мерця, вже зовсім мало схожий на мамин голос.

— Доню, що ж ти так пізно…

Кіпіш ковтає слину і виривається, відлітаючи на підлогу. Світла церква миттєво поринає у густу тінь, немов хтось загасив сонце, і Міра розуміє, що сидить на траві серед нічного кладовища. У небі сяє червонуватий місяць, а вітер піднімає трухляве листя і кидає його до викопаної могили під стареньким білим парканом. Звідти тягнеться кістлява бліда рука з тріснутою аж до кісток шкірою і з гнилим яблуком у долоні.

— Онуцю, ну візьми яблучко, дивись яке… Ти так рідко приїздиш до бабуні…

Зненацька дме сильний вітер і жбурляє дівчині в обличчя суху землю з могили, а в горлі застрягає нудотний жмуток від солодкуватого запаху гниття. Міра закривається від вітру руками, і той вмить вщухає, а кладовище поринає у чорний їдкий дим, від якого починають горіти легені.

Кіпіш повзе кудись у цій чорній димці наосліп, кашляючи і задихаючись. Коли очі, що злиплися від сліз, нарешті виходить трохи відкрити, під руками сивіє попелище і уламки якихось речей.

Міра невпевнено рухається далі, поки…

Сухий хрускіт.

Завіса трохи розсіюється, і Кіпіш завмирає. На землі під нею лежать обвуглені людські кістки. Поміж них блищить почорнілий з одного боку металевий собачий жетон. Дуже знайомий.

Міра різко підривається і мало знов не завалюється на спину, спіткнувшись об щось ззаду. І розширеними очима втуплюється у залишки того, що колись було живою істотою. Кістки лежать так, немов людина скрутилася у захисний клубок і обіймала щось. Або когось…

Кіпіш відводить погляд від кісток і судомно оглядається. Горло горить від уїдливого запаху гару.

Кілька вцілілих стін, обгорілі садові дерева, погнутий, пробитий уламками металевий паркан і понівечені ворота з тріснутою табличкою. Табличкою з адресою батьківської хати, де живе сестра. Серед руїн будинку стирчить уламок, у якому легко розпізнати шмат ракети.

Дівчина, мов під гіпнозом, з панічним стукотом серця десь у горлі нахиляється і в зневірі тягнеться до кісток під ногами. Але не встигає торкнутися. Ті розсипаються на попіл, і цей попіл починає, мов трясовина, поглинати Міру. Вона борсається, кричить, але звуки світу і власний голос немов зникають.

Коли це болото поглинає її з головою, а легені заповнюються часточками попелу, дівчина вже не розуміє, де знаходиться… Вона щосили намагається гребти у цьому густому просторі темряви…

А тоді чує далеку рацію, яка відлунням відбивається у просторі. Рипіння коротке, знайоме. Голос натомість викривлений і переривчастий.

— Скіф. Критична крововтрата. На щиті…

Міра кліпає у темряві. Очі нічого не бачать, але рух повік чітко відчувається.

Ні… Не може бути. Його ж стабілізували! Скіфа ж стабілізували!?

Кіпіш чомусь зривається на біг і тільки зараз усвідомлює, що це вже не вакуумна темрява. Вона несеться уперед у конкретному просторі. Біжить окопом.

Десь поряд беззвучно лягають прильоти, чутно тільки низький гул, мов від камертона. Земля осипається під ногами, все залито густим туманом, у якому миготять спалахи вибухів.

Дівчина об щось спіткається і падає на землю, проїхавшись ґрунтовим дном окопу. Оглядається. І беззвучно скрикує.

Їх двоє. Гвинт із Пілюлькіним. Лежать у обіймах один одного. У калюжі спільної крові, що витікає з місива, яке лишилось від нижніх частин тіла. Стирчать кишки, видно уламки хребтів. Міру болісно нудить від цієї жахливої картини прямо на вогку від крові землю. Шлунок згортається у вузол і настійливо проситься назовні. Сморід металу осідає на язиці.

Гвинт повільно повертає до неї голову і посміхається білими вустами. З рота на підпалену бороду починає текти майже чорна кров, а голос хрипить і волого булькає.

— Що таке, мала? Ну, бачиш, трошки невдале вийшло в нас з Андрюхою побачення…

Очі механіка застигають, зіниці розширюються, і дівчина несподівано розуміє, що сидить на холодній підлозі коридору бази і дивиться у пошарпану бетонну стіну.

Лампи тихо гудуть і мерехтять час від часу.

Міра підіймається і нетвердо йде уперед. Коридор такий наче знайомий, і все не закінчується і не закінчується. Холодне зеленувате світло періодично гасне і знову за мить повертається. Її власні непевні кроки відлунюють від стін. Кіпіш боязко оглядає химерне приміщення, не розуміючи, у якій частині бази знаходиться.

Десь чутно, як вітер натужно гуде у вентиляційній шахті. Дівчині здається, що вона вже вічність блукає цим безкінечним коридором. Час тут дивно відчувається. Власне переривчасте дихання стає найголовнішим звуком у цій моторошній місцині.

Скрип іржавих петель дверей змушує Міру сіпнутися і зупинитися. Вона крутить головою. Але простір непорушний. Коридор однаково безкінечний що позаду, що попереду.

Затамувавши на мить подих, Совенко продовжує йти уперед.

Через деякий час до звуку її кроків і гудіння ламп додається ще щось.

Міра завмирає. Наче якісь тяжкі чужі кроки, і щось тягнеться по поверхні.

Кіпіш повільно обертається і судомно видихає.

У кількох кроках від неї застиг…

— Сайд!

Денис, що стоїть, трохи опустивши голову так, що тінь ховає його очі, у незмінній своїй кепці, озивається наче абсолютно спокійно:

— Кіпіш, ти така голосна…

Міра кидається до нього у відчайдушному пориві нарешті торкнутися живої людини. Але друг піднімає руку, зупиняючи її на пів шляху. Кіпіш розгублено застигає і налякано виштовхує повітря із, здавалося б, задеревʼянілих легень.

Вона хоче підійти до товариша, але між ними є мов якась невидима стіна. Дівчина стукається долонями об цю перешкоду, але все марно. У Совенко починається паніка. Вона готова розридатися.

— Дене…

— Все в нормі.

— Ніхуя не в нормі!

— Яка ж ти вперта…

Сайд зненацька починає осідати на підлогу. Голова Дениса закидається трохи назад, і Кіпіш із жахом бачить велику рвану рану на шиї. Кров стрімким потоком ллється, фарбуючи убакс у свої чорно-бордові кольори.

Дівчина кричить і в істериці бʼється об невидиму перепону. Але варто тій зникнути, і руки перестають битися об цю стіну як Кіпіш по інерції пролітає уперед, а тіло друга, яке до цього безпорадно лежало у кривавій калюжі, зникає.

Міра ошаліло озирається. Все той же похмурий коридор. Але тепер у одному кінці видніється вхід до командирського кабінету. Кіпіш не хоче йти. Вона вже майже розуміє, що може побачити далі.

Ноги наливаються свинцем і немов примагнічуються до підлоги. Двері кабінету трохи прочинені. Світло там не горить. Кіпіш готова чіплятися руками за стіни, аби не наближатися до них. Але навіть попри те, що вона стоїть, залізна поверхня зі слідами іржі з кожною миттю все ближче й ближче.

Перед самими дверима дівчина виставляє руки, боячись у них врізатися. Але її хтось хапає за плече і розвертає назад.

Сова. Як завжди зібраний і похмурий. Нависає над нею весь у засохлій крові, як і тієї ночі у коридорі після операції.

Тільки тепер у нього не розсічена брова. У нього в грудях зліва зяє велетенська діра. Видно, як крізь неї просвічується безкінечний коридор, а ще — шмат поламаного ребра.

Чоловік хитається. Міра намагається його втримати, але він важкий і завалюється на неї, притискаючи до холодної стіни поряд із дверима.

— Кіпіш…

— Мовчіть! Нам треба чимось затиснути рану…

Совенко завмирає. Його підборіддя лягає їй на плече. Із командирських грудей виривається свистячий сміх. Міру починає трусити…

— Ти ж знала.

— Що?

— Що так буде.

Командир хапається за неї, але руки його слабнуть, і він починає невпинно сповзати вниз. Кіпіш вчіпляється в плечі Сови, але її сил недостатньо, щоб втримати його тіло. З очей бризкають непрохані сльози.

— Ні. Ні! Нііііі. Трясця!

— Ти весь час знала… просто не те, хто буде наступним…

Світло знову на мить гасне. А коли зʼявляється, за спиною Сергія стоять усі.

Мама. Бабуся. Друг дитинства. Перше кохання. Колишній. Колега з роботи. Сестра. Скіф. Пілюлькін. Гвинт. Сайд.

Усі мовчать. Бліді постаті стоять і мовчки дивляться на неї під зеленкуватим світлом блимаючої лампи.

А Сова тихо питає їй прямо на вухо, обдаючи шию холодним могильним подихом:

— Ну що, Совенко. Хто ж тепер?

Вона прокидається зненацька від власного придушеного скрику. Міра здригається і різко сідає на ліжку, хапаючи повітря ротом. Футболка липне до спини. Покривало валяється десь на підлозі, відкинуте різким рухом. Волосся мокре біля скронь, а серце гатить так, ніби вона щойно пробігла марафон.

Кілька секунд дівчина не розуміє, де знаходиться. Темно, волого. Збоку слабко світиться неонова стрічка на стіні. За дверима чути сміх хлопців, що йдуть зі сніданку і обговорюють пересолені пельмені.

Її кімната. Міра глибоко видихає і витирає піт з чола рукою. Завмирає на мить і тягнеться до ящиків, на яких стоїть на зарядці телефон.

Чати. Зараз конче необхідно прийти до тями і пересвідчитись, що всі в нормі.

Сестра надіслала вранішнє відео, де собаки намагаються спиздити один в одного їжу з мисок і зассяли їй усі нічні пелюшки, які вона їм постелила.

Сайд був онлайн кілька годин тому, після того як послав усіх цікавих, хто зайобував розказати про операцію, нахуй. Напевно, ще дрихне без задніх ніг.

У загальному чаті хтось кинув тупий мем про бляшанки, що штурмують рибу в Дніпрі. Пілюлькін щось матюкливо відповів Гвинту на комент про його невиспане їбало. На що отримав погрозу, що кави з корицею йому тепер не бачити. Не заслужив.

Скіф уже зі шпиталю шле фотки з лікарняним пайком і жаліється, що хоче скоріше назад, бо Черпак на фоні цього неїстівного гівна — просто шеф-кухар рівня Мішлен.

Кіпіш заглядає у більш «адекватний» чат роти, де зазвичай робляться офіційні оголошення і збори на потреби. Командир давно не відписувався. Міра жує губу і гортає список учасників. Зависає над контактом Сови. Був онлайн шість годин тому. Кіпіш мнеться і не пише. Звісно, не пише. Бо що вона скаже? «Привіт, командире, мені наснилося, що ви здохли, підтвердьте, будь ласка, що ви досі живі»?

Істеричний сміх сам виривається з горла. Міра звалюється назад на подушку і впирається поглядом у ледь видну у приглушеному світлі стелю своєї комірчини.

— Йобнулась ти зовсім, Совенко… З кінцями.

І відкладає телефон.

***

Сайд позіхає і трохи заторможено роздивляється себе у тріснутому дзеркалі над залізною раковиною. Душовий відсік майже порожній. Тільки у дальній кабінці хтось, фальшиво наспівуючи собі під ніс «It’s my life», вельми неекономно ллє воду. Сайд на мить прислухається до фальшивого наспівування і призупиняється. Здається, це Цигану ведмідь на вухо наступив.

Денис нахиляється, прискіпливо оглядає відрослу бороду і зітхає. Скоро доведеться рівняти тримером. Може, Муху попросити? Але у того черга у вільний час — наче на прийом до короля Англії. Ходить легенда, що бородатий пузань раніше барбером працював і тепер вся рота бігає до нього наводити марафет. Особливо перед звільненнями чи відпустками.

Сайд дістає з мʼятого пакета «АТБ» (найкращий органайзер евер) зубну щітку і пасту. Ще раз широко позіхає, аж щелепа хрускотить, і енергійно мотає головою, намагаючись розбудити мізки. Ранок — це точно не його час. Жайворонок із командира відділення БПЛА такий самий, як із Рікардо балерина. От про Сову, незважаючи на позивний Сергія, такого явно не скажеш. Той завжди встає дуже рано. Армійська звичка ще з часів академії.

Батько завжди бачив у старшому синові майбутнього генерала, як мінімум. Сам чоловік вийшов на пенсію у званні полковника. Але діяльна натура і родинне шило в дупі не дали йому шансів лишитися осторонь, коли у 2014 розпочалося АТО. Валерій Костянтинович Стахів загинув при обороні Донецького аеропорту. І був він одним із славнозвісних «Кіборгів». Чоловік пішов добровольцем у полк «Дніпро-1», навіть попри те, що мав можливість повернутися до керівної посади. Але сидіти в штабі — це точно було в характері батька. Тому тут не треба казати, у кого пішов старшенький син у родині Стахових. Та й за зовнішністю Сергій був батько номер два. Що за хижим поглядом і жилавістю, що за впертим і суворим характером.

А ще обидва кепсько ладнали з навичкою якось проявляти власні емоції до оточуючих і взагалі при людях. Тому на похороні Валерія Костянтиновича всі навкруги шепотілися, що Сергій який на той момент тільки нещодавно випустився з магістратури військової академії, був мов камінь і ніяк не висловив суму про втрату тата. Тільки мати і Сайд знали, що Сова переніс це все дуже важко. Замкнувся і став похмурішим устократ. А ще почав ще більше все тягти на собі.

Денис спльовує зубну пасту і полоще рота. Руда борода з вусами тут же темніють від води.

Сайд же натомість є копією матері. Світло-руде, майже золотаве волосся, вологі темні очі, спортивна, трохи худорлява фігура і яскрава посмішка. Гени Валерія Костянтиновича навіть не старалися. Сам же батько завжди ставився до Дениса мʼяко, попри доволі колючий характер старшого Стахова. Можливо, через таку дивовижну схожість на кохану дружину? Або через…

— О, Сайде, щось ти рано сьогодні. Мы вже думали, тебе ковдра задушила. Твій невгамовний бро вже всіх підзаїбав звітами про ту операцію. Зранку тільки й мандить. Може, піди вгомони родича? Бо поводиться як стара сварлива бабця. — Веселий голос Цигана і чвакання його мокрих гумових капців змушують Дениса, що у цей момент вмивається, виринути з роздумів. Смаглявий побратим у самих труселях і з рушником на шиї плескає Сайда по футболці, лишаючи на тій мокрі сліди руки. Денис закочує очі.

— І не подумаю. Бо нехуй філонити. Ну і не всім же бути такими ранніми пташками, як Сірий. Мені іноді здається, що він взагалі не спить, а тільки робить вигляд.

Циган насмішкувато ґиґає і, натягнувши на вологе тіло штани, йде з душового блоку. Але Ден уже за кілька секунд чує його роздратоване буркотіння. Сайд витирає обличчя і, зібравши пожитки до пакета, прямує до товариша, який, мов шпигун, виглядає за ріг дверей.

— Знову цей крендель намалювався. Сука. Аби воно не було таким підмазаним падлом, то давно б уже зуби з підлоги збирав.

Сайд прислухається, обережно висовуючи голову з дверного прорізу. Десь за поворотом чути нудотно-солодкий голос Мажора:

— …ти мене чомусь постійно сприймаєш у штики. Я ж джентльмен. Чого ти, крихітко?

Дениса за рогом аж пересмикує. Тембр Кіпіш у відповідь натомість втомлений і роздратований.

— Я тебе, чуваче, взагалі намагаюсь ніяк не сприймати. Ні в штики, ні вертикально, ні горизонтально. І взагалі краще б було не перетинатися в жодній площині. Але база занадто мала для цього. А ти — наче шкірка від банана у якомусь тупому комедійному мультику: найобуюсь на тебе у найбільш недоречний момент.

Циган затуляє собі рота, щоб не заіржати. Сайд штрикає його пальцем під ребра. Ще спалить їх.

Мажора ж, походу, відповідь посестри не збентежила.

— А дарма. Я до тебе дуже добре ставлюсь.

— Це мене й напрягає. Смердить лицемірством.

— Ні, я на повному серйозі. Ти доволі симпатична баба. На гурмана, звісно, але щось у тобі точно є. Якби ще оце вічно свої зубки не показувала без потреби, то, може, навіть знайшла б тут собі польового чоловіка.

Сайд стискає руку з пакетом у кулак, від чого тихо хрускотять кістяшки пальців. Циган дивиться на нього з розумінням. Посмішка на обличчі замкома теж зникає.

Міра в цей час стоїть навпроти Мажора з коробками з консервами в руках і рахує про себе до трьох. Аби не вʼїбати цими коробками в цю противну рожу.

— Ти зараз хочеш, щоб я сказала «дякую» і сором'язливо почервоніла, мов першокласниця?

— Ну, нормальні жінки на компліменти якось реагують.

— Ну давай зійдемось на тому, що я нормальною зроду не була. А ти, я бачу, прям знавець «нормальності» жіночої поведінки. Дисертацію якусь писав чи що?

— От. Знову ти скалишся на дружню руку, мала. Пригладь свою войовничо настовбурчену гриву, левеня.

— А ти все одно кожен раз підсовуєш свої культяпки до «звіра». Значить, подобається отримувати піздюлів.

Мажор усміхається ширше і проводить рукою по золотистих пасмах, які якимось магічним чином вкладені, мов у голлівудської моделі. Міра мимоволі скошує очі на свою чорну неохайну гриву, що стирчить у всі боки. З них двох Мажор — більша баба, ніж навіть вона. Блондин тим часом усе ще шкіриться.

— Може, й подобається. Це навіть трохи заводить…

Міра зітхає і перехоплює коробки зручніше. Цей чувак — точно якесь мазохістичне їбанько.

— Всесвіте, дай мені сил…

Мажор трохи нахиляється і імітує шепіт, який натомість чутно навіть Сайду з Циганом. І тих аж пересмикує.

— Та не ліпи з себе монашку. Я ж бачу, що ти не така вже й холодна. Он як на командира витріщалася. Подобається жорсткий контроль у ліжку?

Циган хапає Сайда під руки і тримає його, аби не вилетів бити чужий змазливий їбальник. Бог бачить — Циган і сам би надер дупу цьому виродку.

Кіпіш же на мить завмирає і зчіплює зуби. Оце вже дратує сильніше, ніж хотілося б. Виявляється, хтось помітив її споглядання. Хуйово. Міра з викликом повільно піднімає голову. Очі за окулярами войовничо блищать.

— Не верзи хуйню. Я знаю, що прошу неможливого, але ти міг би спробувати стулитися нарешті?

Мажор шкіриться ще ширше і нависає над Мірою, підморгуючи. Він, падло, виявляється, теж вищий за неї.

— Ну можеш і далі робити вигляд, що тобі не хочеться, щоб наш суворий командир притис тебе до горизонтальної поверхні і…

Кіпіш робить крок уперед і штовхає Мажора ногою у гомілку. Не сильно, але так, щоб замовк. Чоловік відскакує від несподіванки.

— Завали хліборізку. Бо, може, в тебе і є дах серед законодавчої гілки влади. Але й на них є своя управа. Ну знаєш, не один ти маєш непогані знайомства.

Мажор перестає шкіритися і примружується, оцінюючи, ніби бачить дівчину вперше. Але потім знову розпливається у гиденькій посмішці і тягне руки до коробок, що тримає дівчина.

— Зла ти. Давай допоможу, а то ще надірвешся.

— Це не я зла. Життя таке. Руки прибери, я сама донесу. Не кришталева.

— Могла б бути трохи м’якшою. Тобі б, напевно, пасувало стати милою дівчинкою. Мати не вчила тебе бути ласкавою і слухняною?

У Міри неприємно все ворушиться всередині. Не через цього імбецила. На мить спливає флешбек нічного кошмару.

Церква, що смердить ладаном, і мамина рука, що тягнеться і хапає її з труни. А далі — ланцюжок образів, які вона намагалася засунути куди подалі. Кладовище і гниле яблуко. Попелище батьківської хати. Окоп із Пілюлькіним і Гвинтом. Сайд, що падає на підлогу коридору. Сова, що з діркою у грудях завалюється на неї…

Кіпіш хитає головою, зганяючи морок. Мажор же, очевидно, сприймає це за жест заперечення. Молодик схрещує руки і картинно хитає головою, поцокавши язиком.

— Погане в тебе виховання, мила. Може, варто навчити таке Мауглі, як ти, якою має бути жінка?

Міра піднімає на нього холодні очі. В голові все ще крутяться страшні образи, а передпліччя вже дрібно тремтять від п’ятнадцяти кілограмів консервів, які вона хрін знає скільки тримає перед собою. І на цьому тлі стоїть Мажор і пояснює їй, якою вона має бути. М’якшою, жіночнішою, лагіднішою. Поступатися, слухатися, не відстоювати власні кордони.

Міра видихає крізь зуби. Дуже повільно. Їй конче треба заспокоїтися…

— Мажоре.

— М?

— Я зараз скажу один раз, дуже просто, щоб не було потім оцього твого коронного «я не так зрозумів».

Він трохи піднімає світлі брови.

— Слухаю.

— Не треба до мене дойобуватися. Я не дозволила рідним себе під них підлаштувати, то тобі це точно не світить.

— Та я ж тільки пораду хорошу хотів дати. Ти явно ще недосвідчена. Я лише мав намір…

— Піти нарешті нахуй звідси!

— А якщо я не хочу?

— Тоді піду я. Я манала слухати всілякий треш. Це моя межа, тому мені й вирішувати, де вона проходить.

Мажор дивиться на неї довше.

— Оце слово «межа» зараз модним стало. Всі такі дохуя розумні, що аж невдобно.

Міра кілька секунд дивиться на нього. От воно що. Його навіть не цікавить, де проходить її межа. Його, схоже, бісить сам факт, що вона взагалі має право її встановлювати.

— Ага. А ще є модне слово «від’їбись». Воно спрощує життя і допомагає уникати довбойобів.

Циган за рогом притискає кулак до рота, щоб не зареготати. Сайд же навіть не усміхається. У Дениса всі інстинкти волають, що відбувається щось доволі небезпечне.

Мажор тим часом робить крок ще ближче до дівчини, і розділяють їх із Кіпіш тепер тільки коробки, які вона продовжує тримати мов барикаду. Міра автоматично відхиляє голову назад і з викликом дивиться на блондина.

— Я ж нічого такого не роблю, — тихіше каже Мажор.

— От і супер. Значить, тобі, чуваче, буде дуже легко перестати робити навіть це твоє довбане «нічого».

— Ти завжди так із чоловіками поводишся?

— Тільки з тими, які не розуміють із першого разу, де знаходиться напрямок під назвою «нахуй».

— А якщо я скажу, що ти мені просто цікава?

— А якщо я скажу, що мені похуй?

Пауза. Мажор криво посміхається.

— Не боїшся, що твоя поведінка може не дуже позитивно вплинути на лояльність до вашої роти? Чи тебе не навчили, що не можна кусати руку, яка годує?

Кіпіш хрускотить шиєю і окидає чоловіка гидливим поглядом.

— Без руки лишишся, чуваче. Я поки не зробила нічого, за що ти міг би на законних підставах жалітися своїм покровителям. А тим більше, чи не соромно буде, що тебе якась баба віддухопелить, а ти, мов мала дитина, до татуся побіжиш рюмсати?

Мажор нарешті перестає посміхатися. Погляд стає хижим, щелепа кам'яніє. Чоловік робить крок уперед і тягне руку до Міри, яка безстрашно стоїть на місці. Хрін його знає, що цей вилупок хотів зробити, але він не встигає.

— О. Мажоре, ти вирішив допомогти нашій малій з коробками? Нічого собі. Справжній джентльмен!

Мажор різко повертає голову. Циган виходить із-за рогу, на ходу заправляючи футболку в штани. За ним важким кроком йде похмурий Сайд із рушником на плечах. Денис свердлить Мажора таким поглядом, що Сова б позаздрив. Карі очі Дена дуже уважні.

— Та говоримо просто, — кидає Мажор, криво посміхаючись. Рука, яку він щойно простягнув до Міри, опускається, а тоді ковзає до золотистої шевелюри. Він ніяково чухає потилицю. Кіпіш презирливо цикає. Сцикло.

— О, то ми щось чули, чудна розмова, — відповідає Циган, стаючи поряд із Мажором і занадто сильно гепаючи його по плечу. Блондин аж хитається від цих «дружніх» ударів.

Сайд тим часом підходить ближче і стає поряд із Кіпіш. Потім оглядає коробки, які важать кілограмів пʼятнадцять, не менше, і мовчки забирає їх у дівчини. Та щось бурчить крізь зуби, але не протестує.

Мажор відступає на кілька кроків, тре плече, по якому так завзято лупив Циган, і роздратовано сичить:

— Ви що, блять, конвій? Чи вирішили її охороняти від чужих зазіхань?

— Нє, — відказує Міра, розминаючи затерплі від коробок руки. — Це моя група моральної підтримки. Я ж, як ми тільки-но визначили, невихована, неправильна і взагалі їбанута. Тому мені треба психологічна допомога.

Циган фиркає. Замком насправді вже сам ледве тримався, коли Мажор почав увідкриту дойобуватись до посестри.

Сайд не зводить гострих очей із Мажора. Того трохи пересмикує. Адже погляд у Дениса зараз напрочуд совиний. А Сову Мажор трохи таки побоюється. Блондин дивиться у відповідь на Сайда, потім на Кіпіш, яка все ще крутиться і розминає руки, і тихо фиркає.

— Що ж. Змушений вас покинути. Ще побачимось, крихітко.

— Сліпе на одне око, якщо з моїми габаритами я тобі здаюся «крихіткою».

Мажор обмацує її масним поглядом, хмикає й рушає коридором. За кілька метрів озирається. Сайд досі стоїть і дивиться йому вслід. Тоді блондин остаточно зникає за поворотом.

Кілька секунд усі мовчать, але Циган не Циган, якщо першим не відкриє рота:

— Ну й липкий же хуй. Брр. Мене мов у гівні зараз виваляли. Тепер знову хочу митися.

Кіпіш пирхає. Побратими — золото. Завжди вміють розрядити обстановку.

— Багато з цього концерту прочули? Яку його брєдню мені зараз заперечувати?

Сайд тим часом кладе коробки на підлогу й акуратно стискає плече подруги. Та здивовано на нього глипає.

— Він часто так дойобується?

Міра мовчить мить і знизує плечима.

— Іноді буває. Але сьогодні його щось зовсім понесло не в ті дебрі.

Циган ззаду перестає посміхатися. Сайд напружується і схрещує руки.

— Що значит «іноді»?

— Те й значить. Пиздить ротом, блює через нього якусь хуйню несусвітню і псує мені час від часу цим настрій. Видно, йому бридко від мого немодельного вигляду, від того, що я не боюсь закрити йому рота, чи з того, що не кожна баба ладна падати перед ним штабелями. То от він своє ЧСВ пробує таким чином підняти вище небес. Але воно у нього й так роздуте, наче в індика. Куди ще більше?

— Це не перший раз?

— Сайде, блін!

— Кіпіш.

Вона тяжко зітхає. Іноді Денис теж може бути мов мамця. Друг стискає її плече, змушуючи дивитися в очі.

— Мені це не подобається.

— Мені теж. Але я сама можу послати мужика нахуй. Як бачиш, словниковий запас дозволяє.

— Я бачу, що ти у нас бойова машина піхоти в спідниці, але ж маєш розуміти, що цей мудак не просто так усе те говорить. Судячи зі всього, сьогодні він не тільки язиком чесав.

— У сенсі?

— Коли ми до вас йшли, я бачив, що він був готовий тебе вдарити.

Міра трохи хмуриться. Вона, звісно, це помітила, але якийсь нещасний ляпас — це точно не трагедія.

— Дене…

— Сірому скажи.

Міра дивиться на нього так, ніби він запропонував викликати артилерійський обстріл по Мажоровій кімнаті. Циган, що стоїть поряд, киває, схвалюючи пропозицію побратима.

— Нахуя?

— Бо це вже не перший раз.

— І?

— І це братова рота. Ти його людина. А це мудло лізе до тебе.

Міра фиркає.

— У Сови Скіф учора мало не стік кров’ю. Сам командир ходить зашитий, з простріленим плечем. Після операції вони ще й на міні підірвалися. Він і так навантажений по самі вуха. Я зараз серйозно маю прийти й сказати: «Командире, а ще Мажор дивиться на мою сраку і говорить хуйню»?

Циган на фоні давиться сміхом, але під суворим поглядом Сайда робить вигляд, що вдавився кашлем. Дуже непереконливо.

— Якщо він системно переходить межі дозволеного — це точно діло Сірого. У нас до таких ставляться прям дуже суворо. Сова, звісно, розуміє ризики, якщо цю сволоту зачепити, але якщо воно починає творити якісь небезпечні речі, то він має знати.

— Поки це чмо системно тільки бісить мене. А командира не чіпай. Йому дійсно є куди нерви діти.

Сайд дивиться їй прямо в очі і підвищує голос, від чого Кіпіш трохи відхиляється. Денис взагалі зазвичай доволі дипломатичний: не кричить, не тисне. Але зараз прям відчувається, що свою лінію він так просто не прогне.

— Не треба чекати, поки ця мразота перестане тільки бісити. Це пахне піздецом. Я знаю, про що кажу. Бачив таких імбецилів. Воно хворе на голову. Хоч і маскується.

Міра завмирає. Вона ніколи не думала, що потрапить у ситуацію, де її будуть захищати від якогось мудака. Завжди її єдиним захистом була вона сама та її астральні сталеві яйця. Десь усередині теплішає.

Сайд говорить спокійніше:

— Я не кажу, що ти сама не можеш його відшити. Можеш. Я щойно чув. Але якщо людина кілька разів чує «ні» і все одно перевіряє, чи воно раптом не перестало бути цим «ні», — це вже хуйова тенденція.

Міра відводить погляд. Їй не подобається сама думка про те, що Мажор може бути чимось більшим за просто липкого єхидного придурка. Та й якщо подумати… Ну що воно може від неї хотіти? Поглузувати? Посратися? Підняти самооцінку? Де вона, а де ті красуні, на яких можна покласти око і домагатися. Та ну. Брєд. Скоріш за все, цьому придурку нудно і він знайшов собі нову розвагу: «Доведи Совенко до ручки».

Та й у неї й без цього голова забита під зав’язку. Дівчина дивиться на друга і знову зітхає.

— Я сама розберусь із цим. Але дякую за турботу.

Сайд переглядається з Циганом, що досі стирчить поряд, і втомлено хитає головою. Важко сперечатися з такою впертою людиною.

— Я не збираюсь вирішувати за тебе, що тобі робити. Якщо не хочеш йти до Сірого — хєр з тобою. Я поважаю твій вибір, але якщо Мажор ще раз полізе — скажи мені. Ну або комусь із хлопців, якщо мене не буде поряд. Вони теж цього чувирлу ненавидять.

Циган киває і підморгує дівчині.

— Мы тебе прикриємо, мала. Ти ж нам уже як сестричка. Проблемна, звісно… Ауч! Та що ви всі мене штрикаєте весь час! Я ж калікою лишуся…

Міра пирхає, відводячи руку після тичка замкому під ребра, і закочує очі.

— Ви зараз офіційно створили комісію з контролю за моєю сракою?

Циган моментально:

— Я готовий очолити.

Сайд б’є його пакетом із пожитками по грудях. Циган рже і вибиває своїм рушником у відповідь. Міра не стримує короткого сміху. І напруга ще трохи відступає.

— Добре, татусі. Якщо ще щось буде — скажу.

***

Медблок поглинутий майже блаженною тишею. Не те щоб тут якась навала пацієнтів прям сьогодні. Але от Сова зайшов (бо Пілюлькін шантажував крапельницею) і з невдоволеною рожею дав оглянути шви. Отримав прочухана від медика за те, що шви на руці розійшлися. Пілюлькін його знову підштопав і випхав за двері, сунувши в руку бетадин і кілька хірургічних пластирів. Бо нервів кожен раз витримувати цього буркотуна в Андрія вже немає.

Пілюлькін сидить за столом і втретє намагається заповнити щось у електронному журналі на покоцаному ноутбуці зі стікером Дедпула. У коридорі підозріло тихо. Скальпель відвалив відпочивати, пацієнтів немає (і добре).

Двері скрегочуть і відчиняються, впускаючи Гвинта і шлейф машинного мастила. Механік підходить до столу і спирається стегном об краєчок.

— Тобі ще довго?

Пілюлькін швидко щось клацає мишкою в електронному журналі і зводить очі на партнера.

— Взагалі ми всі тут до дембеля.

— Нам дембель найближчим часом навряд чи світить.

— Про те й мова.

Гвинт хмикає і, обійшовши стіл, стає в Андрія за спиною та повільно проводить долонею від плеча до шиї. Пілюлькін завмирає і хитає головою.

— Не заважай, бо зараз за двері випхну.

— Ну я нічого такого не роблю. У тебе плечі мов камінь…

— Ти буквально мене лапаєш зараз.

— Це звичайний огляд пацієнта…

— Ти, блять, механік!

— А ти — мій вельми впертий «агрегат».

Медик нарешті повертає голову і зустрічається поглядом із темними блискучими очима коханого. Красивий, падлюка, хоч помри тут.

— Стасе…

— Що?

— Я тобі зараз вʼїбу…

Посмішка в того стає ширшою. Великі важкі руки Стаса розминають чужі затерплі плечі, іноді навмисно зачіпаючи короткими нігтями чутливу шкіру шиї.

— Оце вже конструктивна пропозиція.

— Срань господня, який же ти…

Але ноутбук Пілюлькін таки закриває і відсуває подалі. На всяк випадок. Гвинт цього ніяк не коментує. Просто відтягує стілець убік разом із медиком, всаджує того на залізний стіл і нахиляється впритул.

Перший поцілунок виходить коротким і грайливим. Другий — тягучим і непристойним. І пофіг, що відчувається присмак зубної пасти і бутербродів зі столовки. Тому що мʼязи під руками напружуються у передчутті, а подих трохи перехоплює.

Пілюлькін ще секунду тримається за край столу, ніби десь у ньому досі жевріє професійна відповідальність, але потім плює на неї остаточно. Пальці медика чіпляються за брудну футболку Гвинта, тягнуть того ближче.

— П’ять хвилин, — бурмоче він йому в губи.

Гвинт тихо сміється і чмокає Андрія в ніс.

— Ти такий у мене романтик.

— Я реаліст. Через п’ять хвилин сюди хтось припреться.

— До цього було тихо наче.

— Ти це зараз от спизданув — і тепер точно чекай гостей.

Гвинт усміхається й впивається губами у чужі такі єхидні вуста. Рукою проводить по ребрах і стискає на талії. Андрій із силою веде по його шиї, притягуючи ще ближче.

А потім якоїсь миті Пілюлькін уже стоїть, притиснутий спиною до стіни між шафою з медикаментами й дверима в оглядову. Армійська футболка валяється десь біля стільця. Стас уже присунувся впритул, однією рукою обхопивши його за талію, а друга ковзає по оголеній рельєфній спині. Медик тим часом нетерпляче запускає обидві долоні під футболку Гвинта. Пальці окреслюють міцні мʼязи широких плечей і спускаються до сідниць, хижо стискаючи їх крізь карго. Механік тихенько гарчить йому в шию і мстиво прикушує тонку шкіру на ній.

— Ти зараз нарвешся, і пʼяти хвилин точно буде мало…

— Перестань пиздіти і працюй. Лишилось три. І стягни вже ти цю срану смердючу ганчірку, яку ти гордо назвав футболкою. Дратує.

— Люблю тебе такого нетерплячого.

Гвинт проводить рукою вниз по підтягнутому животу партнера і кладе долоню на пах. У цупких армійських штанях медика відчувається помітна зацікавленість у всьому, чим вони тут займаються. Стас відхиляється рівно настільки, щоб Пілюлькін потягнув його футболку вгору.

І саме цієї миті двері медблоку з лязготом знову відчиняються. Без жодного довбаного стуку.

— Пілюлькін, у тебе тут десь були…

Кіпіш робить два кроки всередину, зупиняється і примружується у тьмяному світлі. І очі за окулярами трохи розширюються.

Пілюлькін — голий по пояс, притиснутий застиглим Гвинтом боком до стіни. Стас стоїть майже впритул до нього з руками на талії свого чоловіка. А той вчепився рукою в край футболки механіка. Обоє спантеличено витріщаються на дівчину.

Мовчання трошки затягується. На фоні мало не перекотиполе летить.

Кіпіш повільно піднімає закривавлену долоню перед собою, демонстративно переводить погляд кудись убік, на стелаж із медикаментами, і абсолютно серйозно повідомляє:

— Я вас не бачу. Мені треба бинти. Продовжуйте.

Гвинт завмирає з відкритим ротом і зиркає на Андрія. Медик зітхає і заплющує очі. Срань господня. До чого ж соромно зараз.

— Совенко.

— Мене тут немає.

— Кіпіш, блять, вийди.

— Обовʼязково, але спочатку візьму латку для своєї руки.

Дівчина боком обходить чоловіків, посилено не дивлячись на них. Хоча місця у блоці достатньо, щоб розійшлися чотири Бульдозери і три Скотча одночасно. Пілюлькін дивиться на неї спідлоба так, наче всерйоз оцінює, наскільки складно буде приховати тіло в медичному холодильнику. Попри весь абсурд ситуації, член у штанях твердішає ще сильніше. Трясця, твою мать.

— Ти не можеш, блять, вийти на тридцять секунд?

— Можу. Але я знаю, що це ніхера не тридцять секунд. Вам дешевше почекати, поки я просто знайду довбані бинти.

Кіпіш відчиняє одну шухляду.

— Блять. Якого хуя тут проносне?! Написано ж — перевʼязочні матеріали…

Цапає іншу поряд.

— Та бляяять…

— Верхня полиця зліва, — крізь зуби каже Пілюлькін.

Гвинт кладе йому обличчя на плече і вже тихо, істерично рже. Тяжкість внизу живота стає майже болючою. Паскудство.

— Мерсі боку…

Гвинт мало не хрюкає партнеру в шию від сміху. Андрія мурашить від його гарячого подиху, і він штовхає Стаса ліктем.

— Перестань хоч ти, блять, ржати.

— Не можу… Воно само якось…

— У мене зараз впаде. Само якось.

— Всьо, всьо…

Кіпіш знаходить потрібні бинти і оглядає полиці далі.

— А є хлоргексидин? Ну і бетадин на всяк.

Пілюлькін повільно повертає до неї голову.

— Ти знущаєшся?

— Ні. Руку врізала об гвіздок, от і змушена відволікати вас від жаркого сексу. Серйозно, чуваки, потерпіть ще трошки, а далі хоч оргію влаштовуйте. Я вже там просто все кровʼю заляпала і боюсь, що хтось подумає, що когось прирізали.

Медик прижмурює очі і ловить поглядом кінцівку посестри, якою вона розмахує. Тільки тепер він нарешті помічає кров. Якої реально багацько. Професійний рефлекс перемагає навіть бажання вбивати. І бажання трахатись. Блядство.

— Ходи сюди. Покажи.

Кіпіш повертається до них і скептично дивиться. На голого по пояс Пілюлькіна зі стояком у штанях. На Гвинта, який тихо рже кудись тому в плече. Зітхає.

— От тепер я вас уже бачу. Повністю. Не вийде зробити вигляд, що ви тут хрестиком вишивали.

Андрій трохи червоніє вухами, але бере себе в руки і робить обличчя цеглиною.

— Попизди мені ще трохи — і я хрестиком тобі руку зашию. Будеш красіва ходити. Даси оглянути?

— Нєть! Там фігня. Обробити можу і самостійно. А вам би двері зачиняти, коли збираєтесь усамітнитися.

— Бетадин і хлоргексидин — зліва від тебе, окуляри протирай іноді. А двері були зачинені!

— ПРИчинені. Зачинені — це коли ключем закрити чи амбарний замок повісити. А взагалі пропоную зробити табличку із сердечком і написати на ній «Не турбувати». — Кіпіш затискає поріз серветкою, забирає бинт і пляшечки зі стелажа і нарешті відступає до дверей. На порозі зупиняється і озирається через плече.

— Я, до речі, нікому не скажу.

Пілюлькін дивиться на неї з підозрою.

— Правда?

— Звісно. Всі й так знають. Ви думаєте, чого там у коридорі так тихо? Рікардо стоїть і всіх відганяє від ваших дверей. Мене пустив тільки як кровяку побачив.

Гвинт пирскає. Він і забув, що розповів товаришеві про бажання трохи усамітнитись із Андрієм.

— Совенко, блять! Завтра прийдеш на огляд! Не дай Бог занесеш собі якусь заразу…

З-за дверей одразу лунає задорне:

— І вам гарного дня!

Тиша. Гвинт і Пілюлькін дивляться їй услід, а потім — один на одного. Гвинт йде до дверей і демонстративно повертає засувку. Та іржаво клацає. Пілюлькін кривиться.

— Оце, блять, треба було зробити десять хвилин тому.

— Зате тепер точно ніхто не зайде.

— Після Кіпіш я взагалі вже нахуй нічого не хочу. Весь настрій спаскудила… Де воно примудрилося ото поранитись?!

Стас підходить ближче і кладе руку коханому на стегно, провокативно його стискаючи.

— Зараз подивимось, чи справді ти нічого вже не хочеш.

Пілюлькін дивиться на нього секунду, потім хапає за лямки штанів і притягує до себе, тулячись своїм пахом до його. Гвинт розпливається у задоволеній посмішці. В Андрія знову перехоплює подих. Як же він кохає цю бородату заразу.

— У нас залишилося дві хвилини.

— Було ж три?

— Совенко одну спиздила.

***

Телефон починає вібрувати на столі саме в той момент, коли Сова дочитує черговий звіт. Чоловік втомлено переводить червоні палаючі очі від електронного документа на смартфон, що лежить біля порожньої банки енергетика.

Кім на лежанці піднімає мордочку і ворушить вухами в бік звуку. Собака позіхає і, пару разів лизнувши одного зі сплячих цуценят, вкладається спати знову. Вона звикла, що її людина часто розмовляє з вібруючим шматком пластику.

Смартфон продовжує настирливо дзижчати. Контакт у месенджері незнайомий, аватарки немає. Сергій кілька секунд дивиться на трохи тріснутий екран девайса, потім усе ж неохоче приймає виклик. Останнім часом невідомі абоненти можуть означати що завгодно — від суміжників і нового начальства до людей, які якимось дивом дістали його контакт через третіх осіб. Він не блокує дзвінки поза абонентською книгою. Це ж може бути чимось важливим.

— Слухаю.

Кілька секунд у динаміку тиша, а потім чутно знайомий жіночий голос:

— Нарешті.

Рука Сергія завмирає над ноутбуком, і він повільно закриває кришку. Від гріха подалі.

— Ярина.

— О, значить, пам’ятаєш ще. Не відшибло.

— Звідки в тебе мій робочий контакт?

— Серйозно? Це перше, що ти хочеш у мене запитати?

— Плюс.

На тому кінці чується тяжкий видих. Сергій прям бачить, як колишня наречена сидить у дорогому кріслі в шовковому халаті і накручує пасмо блискучого волосся на палець. А ще — роздратовано закочує очі.

— Через спільних знайомих. Ти ж вирішив поводитися як ображений підліток і заблокував мене всюди.

— Ти прекрасно розумієш, що причина блокування була зовсім не підліткова.

— Сергію, це дитячий садок.

— Ти подзвонила з чужого номера, щоб назвати мене ображеним хлопчиком?

Пауза. Сова відкидається на спинку стільця і відсторонено дивиться в стелю. Кілька знайомих тріщин у сірому бетоні трохи заспокоюють відголосок гніву, що й досі бринить десь у свідомості.

— Я просто хотіла поговорити.

— Про що, цікаво? Ти все сказала своїми діями. Я тепер звик довіряти саме їм, а не словам.

Сова переводить погляд на порожню брудну чашку з-під кави. Судячи із засохлого нальоту, вона тут уже не перший день стоїть. Треба помити нарешті. Кім знову ворушить вухами і повертає мордочку в його бік. Собачка, можливо, відчуває стан хазяїна, тому що підходить і тикається носом йому в коліно. Чоловік відсторонено гладить Кім між рудих вух.

Тим часом роздратований видих колишньої з динаміка смартфона лише змушує міцніше стиснути корпус телефону. Нічого всередині не відгукується так, як колись. Були часи, коли він чекав цих дзвінків наче ковтка свіжого повітря. А зараз… Лише піднімається десь усередині втомлене роздратування. Наче хтось наступив на рану, яка давненько вже затягнулася, але все одно відчуття тиску на шрам лишаються доволі неприємними. Сергій кривиться.

— Я застав свою кохану наречену за палким сексом з лівим мужиком у квартирі, яку я ж і оплачував із власних бойових. Мені здалося, ситуація була досить красномовною і промовистою.

— Ти навіть не дав мені тобі все пояснити.

Сергій прикриває очі. Як же він втомився. Ще треба доробити ті срані таблиці, які він відвоював у Кіпіш (словесна битва була епічною, пів роти приперлося фільмувати). Ну а хлопці знову наквецяли ляпів у документах. Необхідно буде зробити їм втик.

— А що саме тобі там треба було мені пояснювати? Що ви там йогою у ванній займалися і тому стогнали, мов двоє котів у парувальний сезон?

— Господи, Сергію, ти як завжди.

— Як саме?

— Холодно й відсторонено. Наче тебе взагалі нічого не стосується. Закриваєшся, гарчиш і сам за всіх усе вирішуєш.

Щелепа Сови трохи напружується. Колишня прекрасно знає його слабину у вигляді емоційної сліпоти. А ще маніпулює. Тільки зараз він уже це помічає. А раніше був сліпим.

— Якщо тобі було настільки погано зі мною, треба було сказати словами через рот. А не застрибувати на якогось козла і скакати на ньому, мов члена ніколи не бачила.

— Припини мені хамити! Ти ж і сам знаєш, що я кожного разу пробувала до тебе достукатися.

— Ярино, ні. Ти щоразу намагалася зробити так, щоб я швидше знову став тим Сергієм, який тобі буде зручним.

На тому кінці стає тихо. Сова видихає крізь зуби. Кім тихенько скулить, випрошуючи ще трошки ласки. Чоловік чухає собаку за вухом. Ця розмова вимотує гірше, ніж звіти керівництву. Колишня врешті знову подає голос:

— Що це взагалі означає?

Сова відсувається від столу й проводиться долонею по обличчю. Кім ображено йде до себе на лежанку і повертається до нього волохатою дупцею. Командир на це про себе хмикає.

— Те й означає. Я повертався додому після місяців біля передка. Мені інколи треба було просто два дні посидіти мовчки або поспати без постійної тривоги і купи людей, за яких я відповідаю. Звикнути, що дверима можна грюкнути й ніхто при цьому не почне шукати укриття. А ти вже наступного ранку тягнула мене по торгових центрах, у ресторан, до якихось своїх друзів або гуляти Хрещатиком.

— Бо я хотіла побути нарешті зі своїм нареченим! Чого я маю пояснювати тобі очевидні речі? Ми, трясця, у стосунках пʼять років. Я хочу уваги, спільної активності, твого твердого плеча поряд.

— А я хотів хоча б пару днів тиші, щоб прийти до тями після бойових виходів і нескінченних рапортів та втрат!

— Ти міг сказати.

— Та я ж, блять, казав!

— Не матюкайся при мені! Ти бурчав «не хочу» і лягав спати. Це не розмова. Я відчувала, ніби між нами стіна розміром із Китайську.

Сергій на кілька секунд замовкає.

— Можливо, так і було.

Ярина явно не очікує цього зізнання. Жінка мовчить у слухавку, та Сову це не бентежить.

— Але ти теж ніколи не питала, чому я не хочу кудись йти одразу. Чому я дезорієнтований у натовпі. Чому мене дратує ця безтурботна біганина по магазинах.

Пауза. Ярина тихо зітхає.

— Я роками чекала тебе, Сергію.

— …

— Жила сама. Планувала все теж сама. У всіх навколо нормальне життя йшло далі, а я сиділа й чекала, коли ти знову приїдеш на десять днів. Продумувала кожну хвилину. Марила обіймами, твоїми пристрасними цілунками, часом, який ми проведемо разом. Прокидатимемось разом у ліжку, і ти ніжно куйовдитимеш моє волосся. Я просто хотіла відчувати смак життя з коханим чоловіком.

Сова, потираючи очі, закидає голову назад. Спогади підкидають усі ті випадки, коли він був відстороненим і відсутнім у момент фізичної присутності поряд із колишньою нареченою.

— Знаю.

— І я сумувала за нами. За тим, як було до війни. Коли ми могли просто взяти й поїхати кудись на вихідні. Посидіти з друзями у кафе і випити вина увечері, дивлячись якесь кіно. Ходили разом на закупи. Просто гуляли парком і займалися коханням щоразу, коли пробігала іскра. Коли ти не здригався від різких звуків на вулиці і не зависав із порожнім поглядом у простір, коли слухав і чув, що я розповідаю. Коли в тебе в голові не було постійно твоєї клятої роти, наказів, поранених, якихось там позицій…

Сергій слухає мовчки. Колись ця частина розмови змусила б його відчути себе винним. Зараз — лише втому і байдужість. Ніщо не горить вічно.

— От саме це ти мені й торочила щоразу.

— Що?

— Як тобі важко через те, що я вже не той самий, яким був колись.

— Це неправда.

— Ярино, ти жила в Києві. Ходила на роботу. Бачилася з друзями. Вибирала штори в квартиру й сердилася, що я не хочу три години ходити з тобою по магазинах у перший день після повернення і стирчати біля примірочної, поки ти витрачаєш усі накопичені бойові на якийсь мереживний шмат тканини. Між іншим, за це бабло можна було б роту добу годувати, ще й не одну, скоріш за все. А потім слізно розповідала, як війна забрала в тебе нормальне життя. Ми всім колективом тут співчуваємо твоїй втраті.

— Яким же ти токсичним став! Ти зараз хочеш сказати, що я не мала права втомитися?

— Не перекручуй мої слова!

Голос Сови стає трохи жорсткішим.

— Я кажу, що ти майже ніколи не цікавилася, як там мені. Завжди були тільки твоя втома, твоя нудьга, твої проблеми.

— Це неправда!

— Коли я повертався й мовчав, ти питала не «що сталося», а «коли ти нарешті перестанеш бути таким». Коли я не хотів іти до людей, ти ображалася. Коли не міг заснути, тебе дратувало, що я ходжу квартирою і палю цигарки одну за одною. Коли я просив лишити мене на день у спокої, ти казала, що я знову вибираю війну замість тебе. Як це ще назвати?

Ярина нічого не відповідає. Сергій дивиться на власну долоню. Мозолі від турніка і гир. Подряпини від ящиків, синець від удару тупим уламком.

— Я дійсно не був ідеальним партнером. Я це зараз прекрасно розумію. Треба було більше говорити, не закриватися. Але ти теж ніколи особливо не намагалася зрозуміти, з чим я повертаюся додому. Що я тут переживаю, з чим стикаюся, чому такий нервовий і відсторонений.

— А ти намагався зрозуміти мене?

— Не завжди. Це моя провина.

— От бачиш.

— Бачу. Але я знав, що ми живемо в різних світах, не розумів, але приймав твої забаганки і бажання. Як міг, намагався тебе радувати.

Ярина мовчить кілька секунд і знову зітхає. Стахову однак усе одно на її емоції.

— Але це все одно не пояснює, навіщо треба було трахатися з іншим чоловіком у нашому ліжку і потім продовжувати у ванній.

Ярина різко видихає.

— Ти спеціально це повторюєш?

— Ні. Просто не хочу, щоб ми зараз випадково переписали історію.

— Нічого не сталося на порожньому місці! У мене були і є власні причини і бажання. Я не залізна! Я хочу відчувати життя, пристрасть, любов, увагу. А не чекати, мов собака, якій кістку кинуть, твоїх скупих торкань раз на пів року. Я жива, вродлива і молода жінка. І варта кращого, ніж похмурий солдафон, який мовчить у слухавку і іноді кидає кілька порожніх слів.

— Я знаю.

Вона замовкає. Сергій навіть крізь месенджер відчуває, наскільки колишню плавить від гніву. Що ж, це її проблема.

— І все?

— А що ти хочеш почути?

— Хоч на щось людське ти здатний?!

Сергій гірко усміхається.

— Ти дзвониш мені через кілька місяців із чужого номера й вимагаєш від мене «щось людське».

Тиша. На тому боці слухавки деякий час ледве чутно хіба музику з кафе під вікнами квартири.

— Ти взагалі колись хоч когось підпускав до себе? Бо мені здається, жодна людина не здатна терпіти твою баранячу впертість і холод. Не певна, чи знайдеться жінка, яка буде тебе чекати, якщо ти такий відсутній у стосунках. Гроші — це ще не все, до речі.

Сергій мовчить. Тут уже крити точно немає чим. Він у курсі, що характер у нього не цукор. І свої грішки він прекрасно знає. Всі до одного. Не тільки власну холодність і відстороненість до колишньої. Є і щось набагато глибше і страшніше. Що змушує стискатися горло і занурює свідомість у сором. Сові й досі важко згадувати чужу темну квартиру і власну звірячу грубість. Цього Сірий собі точно ніколи не пробачить. Нестиме покарання і перед незнайомкою, і перед власною совістю. Адже таки була людина, яку він підпустив на мить дуже близько. І сам же все і споганив.

Ярина тим часом холодно продовжує. Її тягучий голос ріже нерви, мов багнет:

— От бачиш. Знову мовчиш. Нічого нового.

— Я обдумую.

— Ти завжди забагато думаєш замість того, щоб сказати, що в тебе на душі.

— Можливо.

На тому кінці коротка пауза.

— Мені сказали, що у вас там якась жінка у роті намалювалась.

Сова спантеличено кліпає. Що це за щурик у його роті, що здає всяку конфіденційну інфу?

— Хто ж тобі це сказав?

— Неважливо.

— Тоді навіщо питаєш?

— Я не питаю. Просто чула, що біля тебе постійно крутиться якась баба.

Сергій пирхає. Ярина навіть зараз намагається заявити свої права на нього. Смішно. Вони вже два місяці майже як чужі один одному. А її власницькі заскоки проявляють себе у всій красі. Стахів потирає скроню. Голова починає тріщати.

— Хрінь якусь несеш. Та це й не твоя справа вже. Біля тебе ж там явно не один мужик крутиться. Я ж не дойобуюся, бо мені, бач, уже срати.

Ярина тихо хмикає.

— О, то он воно що.

— Тобто?

— Нічого. Просто цікавенько. Сергію, я ж тебе знаю.

Відповідь, що зривається з його язика, приходить швидше, ніж він встигає її обдумати. Холодна і байдужа.

— Ні, Ярино. Уже ні.

Тиша. Цього разу довга і порожня. І Стахів раптом розуміє, що сказав правду. Не красиву фразу і не спробу її вколоти. Просто звичну суху правду.

— Я не хотіла сваритися, просто поговорити і розставити всі крапки у потрібних місцях. Ненавиджу недосказаність… — тихіше говорить Ярина.

— Ми й не сваримось зараз.

— Ну так… Щоб сваритися, треба щось один до одного відчувати. А ти, вже бачу, зовсім охолов до мене.

— …

— Сергію…

— Мені треба працювати. Ти сказала все, що хотіла?

Вона мовчить ще кілька секунд і зітхає. Знову. Вони обоє колись любили одне одного і обоє наробили факапів у цих стосунків. Сова чекає сплески відчуття совісті десь всередині. Але та ліниво мовчить. Цікаво.

— Ти мене ненавидиш?

Стахів відсторонено дивиться на порожню чашку біля ноутбука. Колись відповідь на це питання могла б зайняти годину монологу і злісних матюків. Але зараз…

— Ні.

— Тоді що?

Він задумливо чухає підборіддя.

— Мені вже байдуже. Ти зробила свій вибір. Я його прийняв, хоч і було вкрай боляче. Але це все вже відболіло, і зараз мені немає що тобі сказати.

Ярина тихо видихає. Чомусь саме це, здається, зачіпає її найбільше. Чоловік, з яким вони були разом пʼять довгих років, збайдужів настільки, що навіть гнівом її не ладен обдарувати. Що ж…

— Зрозуміло.

— Бережи себе, Ярино. Маю надію, ти будеш щаслива.

— І ти.

Виклик обривається. Сергій кілька хвилин дивиться на темний екран свого телефону. Усередині порожньо. Не через те, що він зараз вилив душу. А тому, що дійсно не відчув нічого у цій розмові. Ні гніву, ні образи, ні бажання зробити боляче зрадливій колишній. Просто пустка.

І це дуже контрастує з ним двомісячної давнини, коли будь-яка згадка про цю жінку викликала пекельний гнів і бажання бити стіну.

Тихий стукіт у двері відволікає командира від думок. Чоловік відкладає смартфон, який до цього тримав у руці, і знову відкриває ноутбук, зиркаючи на годинник у кутку екрана. Близько десятої вечора.

— Заходьте…

Двері відчиняються, і в кабінет просовується чорнява кудлата голова підлеглої. Кім на своїй лежанці починає активно махати хвостом, але цуценята у свою чергу пищать, і собака вимушено переводить свою увагу на дітей.

— Ви прям сильно зайняті? Можна вкрасти трохи вашого дорогоцінного часу?

Кіпіш уже заходить, не особливо чекаючи на його відповідь. Під пахвою в неї планшет, у одній руці — кружка з пачкою печива, якимось дивом прилаштованою зверху, а у другій — тарілка з кількома кривими бутербродами. Триповерховими.

Сова дивиться на весь цей натюрморт, і кутики губ самі трохи сіпаються вгору.

— Це що за Пізанська вежа?

Міра ставить перед ним півлітрову кружку кави, від якої віє легкими нотками горіха, і стягує пачку вівсяного печива поряд. У чоловіка аж слина починає в роті накопичуватися. Ця засранка вивчила його смаки дуже швидко.

— Це кава. Може, ви вже підзабули від перевтоми. Печиво — то на десерт.

Слідом за кружкою приземляється тарілка.

— А це — спроба не дати нашому командиру роти здохнути від гастриту раніше, ніж його вб’ють кацапи.

— Я взагалі-то вечеряв.

Міра дивиться на порожню запліснявілу чашку скраю стола і піднімає брову.

— Брехня всесвітня.

— Совенко, твою дивізію…

— Що «Совенко»? Черпак сказав, що ви третій вечір поспіль не приходите нормально поїсти. Пілюлькін попросив: якщо я побачу у вас ще одну каву чи енергетик замість їжі, маю забрати їх фізично. Навіть якщо треба буде влаштовувати мордобій.

Сова переводить насмішкуватий погляд на каву, яку вона щойно сама йому принесла. Міра теж дивиться і піднімає руки у мирному жесті.

— Це інша кава.

— Безумовно.

— Вона з бутербродами. А ще тут молоко. Це вже збалансований прийом їжі.

Сергій пирхає. Настрій якось сам по собі повзе вгору.

— А ти хто тепер? Мій дієтолог?

— Нє. Просто ви потім знепритомнієте десь на нараді, а тягнути вас до медблоку ніхто не захоче. Ви важкий. Хоч і жилавий.

— Ти сама турбота.

— Я взагалі у вас сонечко. І не сперечайтесь!

Вона заправляє пасмо волосся за вухо, і командир помічає перебинтовану долоню. Знаючи Кіпіш, знову десь поранилася на рівному місці. Стахів автоматично сканує її вже з голови до ніг. Інших поранень не видно. Добре. Але от темні кола під очима напружують. Знову перепрацьовує?

Дівчина нарешті кидає планшет на край столу й сідає навпроти. Потім уважніше дивиться на нього і зморщує маленького носа.

— Ви знову не спали.

Сова мимоволі проводить рукою по обличчю. Невже це так помітно?

— Спав.

— Скільки?

— Достатньо.

— Не пиздіть. Я ж знаю, що ні.

— Кіпіш, ти взагалі знаєш, що таке субординація? Чи це слово у тебе з лексикону випарувалося під нуль?

— Командире, ви знаєте, що таке ліжко? Чи вам малюнок показати?

Він піднімає на неї погляд. Міра, схрестивши руки, буравить його скептичним поглядом у відповідь. Сова вдавано важко зітхає. Раніше б огризнувся. Зараз навіть не хочеться.

— Спав десь години чотири.

— Пиздець.

— Дякую за професійну оцінку.

— Завжди будь ласка. Сьогодні будьте такі ласкаві лягти раніше.

Сова насмішкувато піднімає брову.

— Це наказ?

— Рекомендація. Дуже настирлива.

— А якщо не послухаюсь?

— Я настучу Пілюлькіну.

— Шантаж.

— Робоча схема. Андрій — ще та скалка в дупі. Навіть мені з цим не тягатися.

Міра відкриває кришку планшета.

— А тепер до справи. Дух скинув нові матеріали. Я прогнала відео ще раз, плюс там прийшли координати від суміжників. Є три точки, які мені не подобаються.

Вона присувається ближче до столу й розгортає планшет до нього. На екрані — карта з позначками. Міра збільшує одну ділянку пальцями.

— Оце дивіться. Тут учора нічого не було. Сьогодні з’явилася активність, але машини заходять дивно. І оце місце…

Сергій уважно слухає. Дивиться на карту і на її пухкенький палець, який ковзає вздовж лісосмуги. На каву, що вабить мов магніт. На тарілку з бутербродами, від вигляду якої шлунок подає жалібні звуки десь усередині.

А Ярина досі не знає, що йому подобається горіховий сироп у каві. Завжди ставила перед ним гіркий еспресо, ніби наявність підсолоджувача в напої зменшує його мужність, і пити помиї — це норма для суворих мужиків. Сергій на мить завмирає. Порівняння якось само собою виникає у перевантаженій роботою голові. І він уже не намагається зупиняти цей політ думки.

«Я роками чекала тебе».

Вона справді чекала його. Далеко в Києві. У дорогій квартирі, в оточенні друзів, родичів і відносно спокійного тилового міста.

Чекала, коли він повернеться назад у їхнє життя таким, яким поїхав тоді у двадцять другому, зібравши всього один рюкзак речей.

А Кіпіш от нічого від нього не чекає. Ну, хіба щоб він спав хоча б раз на п’ятирічку. Вона просто зараз тут, у цьому самому бетонному бункері неподалік лінії бойового зіткнення.

У запилених мультикамних штанях, вицвілому величезному худі і потертих берцях, з планшетом бойових карт у руках. Їздить на позиції і знищує ворожі об’єкти, лається через рапорти і вигризає ресурси для роти.

Тягає побратимам чай, смаколики і чисті шкарпетки. Змушує його жерти бутерброди і воює за кожен шмат роботи.

Знає, хто третю ніч не спав, у кого закінчився інсулін, кому треба нові батареї, хто знову не заніс інфу у таблицю. І навіть не вважає це чимось особливим.

— Командире?

Сергій кліпає.

— Що?

Міра дивиться на нього поверх окулярів, звівши брови. Ця тривожна складочка чомусь викликає дискомфорт.

— Ви мене взагалі слухаєте?

— Плюс.

— А по обличчю не скажеш.

— Продовжуй.

Вона кілька секунд підозріло його розглядає. Карі очі за окулярами бігають по втомленому обличчю, немов намацуючи причину брехні.

— Точно все нормально? Може, мені зайти пізніше?

Питання прості, без жодного тиску чи вимоги пояснити.

Просто і буденно. Сергій знову відчуває той дивний контраст, від якого стає трохи не по собі. Ярина завжди хотіла, щоб він говорив, але чомусь лише тоді, коли це стосувалося її планів. Його стан її їбав мало, аби наречений був готовий до шопінгу і прогулянок. І бажано — щоб посміхався її друзям. Кіпіш же йому ніхто, просто підлегла, посестра. Їй взагалі має бути плювати на його стан. Тим більше, що прийшла вона з важливими робочими питаннями. Ну і з їжею.

— Норм.

Міра ще секунду уважно дивиться. Потім спокійно киває.

— Плюс.

І повертається до карти. Без образ і тиску. Без спроби витягнути з нього відповідь кліщами. Просто приймає межу.

— Дивіться тоді сюди. Якщо це справді нова точка, логічніше не бити одразу, а пару днів поспостерігати. Може, вони самі приведуть нас до чогось цікавішого.

Сова дивиться на екран. Потім бере бутерброд і відкушує. Той заледве влазить до рота, такий великий. А ще — дуже смачний. Хліб хрумтить, підсмажений на пательні, копчена курка, помідори з салатним листям і зернова гірчиця у переміш із йогуртом роблять його майже домашньою їжею. Тут явно не Черпак збирав цей сендвіч. Той так не заморочується. Де тільки інгредієнти Кіпіш такі взяла?

Міра помічає краєм ока, що він почав їсти. Нічого не каже, але кутики її губ ледь піднімаються у легкій усмішці.

Сергій теж краєм ока стежить за цією мікромімікою. І чомусь саме зараз остаточно розуміє одну дуже просту і тривіальну річ. Ярина весь час чекала, коли війна віддасть їй колишнього Сергія.

А Кіпіш знає тільки того, ким він є зараз. І, здається, навіть не думає, що він колись був кимось іншим.

Сова повільно жує бутерброд і зосереджується на карті. З чого він взагалі взяв, що Мирославі це має бути цікаво? Вона — бойова посестра, підлегла, пілот у відділенні Сайда, діловод на пів ставки. До чого тут його дивні порівняння?

Від цих думок голова тріщить ще більше. А десь усередині спливає нераціональне розчарування.

Чоловік нахиляється над картами і тягнеться за кавою. Все інше — потім.

***

Дощові хмари збираються у літньому небі з явною обіцянкою пролитися неабиякою моцною зливою. Задуха і волога у повітрі така густа, що напевно можна було б набрати її кухлем. За бетонним парканом хитаються верхівки дерев, десь удалині у суміжників монотонно гуде генератор, а над тренувальним майданчиком тихенько колишеться маскувальна сітка від ледь помітного вітерця.

Рікардо затягується цигаркою і ліниво випускає дим убік, щоб той не летів просто в морду Брухту. Інженер смокче свій айкос і слухає товариша з насмішкуватим поглядом на смуглявому обличчі.

— Я тобі кажу, воно саме відпало. Я тут взагалі ні при чому!

Брухт скептично дивиться на товариша і розминає затерплу шию. Заляпана кепка трохи повернута набік, від чого худорлявий низенький чоловік навіть попри коротку акуратну борідку стає схожим на підлітка.

— Звісно. Воно весь час трималося на соплях і чесному слові, їздило до хлопців із припасами крізь заміновані поля, а потім побачило тебе і вирішило: «Ну все, блять, досить із мене цього життя. Розвалюся від того, що пан Рікардо зволив на мене дмухнути».

— Я його навіть, трясця, не чіпав!

— Оце мене й лякає найбільше. Наскільки треба бути їбалаєм, щоб просто пройти повз броньований НРК, щоб той почав розпадатися на запчастини і губити деталі при будь-якому русі!?

Рікардо фиркає і знову затягується. Ну хіба він винен, що хтось свій підзвітний металобрухт ставить де попало? Чоловік флегматично оглядає територію. Народу зверху майже немає. Занадто вже душно. У сторожці знову куняє Янкі, а на лавці з палет під навісом тренувального майданчика сидить Кіпіш.

Дівчина розвалилася боком, одну ногу підібгала під себе, другою бездумно човгає по землі. В одній руці у неї велика кружка, з якої посестра час від часу сьорбає чай, у другій — смартфон. Великий палець монотонно ковзає екраном. Звичайна Кіпіш у стані «не чіпайте мене хоча б йобаних п’ять хвилин, бо вкушу за дупцю».

Рікардо відводить погляд і витирає піт з лисої голови. Душно, що пиздець! Футболку вже можна витискати, а в штанях хіба не хлюпає. Краще б уже дощ ливонув і стало свіжіше. А то важке повітря буквально стискає мізки, сил немає.

Металеві двері бункера зі скреготом відчиняються, і назовні буквально виповзає Сайд. Руде волосся скуйовджене, футболка з Дедпулом зім’ята, на щоці — слід від подушки. Він мружиться на денне світло так, ніби воно образило його особисто, плентається до курилки і важко плюхається поряд із Брухтом.

— Доброго ранку, принцесо, — вітається Рікардо і отримує косий погляд від товариша.

Сайд показує йому середній палець.

— І тобі не чхати і не обсиратися.

— Фу, який ти грубий. Дівчата любити не будуть.

— Ти не дуже на бабу схожий, тож навіть не старатимусь бути чемним.

Денис нишпорить по кишенях і дістає електронну цигарку. Брухт коситься на нього і хмикає, затягуючись своїм айкосом.

— Ти ж наче кинув.

— Я й не починав. Вам здається.

— Логічно. Тоді це зараз що?

— Я курю раз на сто років. Відїбіться від нещасної і втомленої цим життям людини.

— Бро, ти минулого тижня курив.

Сайд затягується і кілька секунд задумливо дивиться на пару перед собою.

— Дуже насичені ці сто років виходять. Треба допінг.

Рікардо пирхає. Сайд відкидається на спинку жорсткої лавки і споглядає небо у проріхах маскувального навісу.

— А як Сова побачить?

— Я дорослий мужик і вже вийшов з віку, коли він мені носа витирав.

— Але ж побачить — прочитає таки лекцію.

— Сірий зараз сам на енергетиках і характері витягує весь цей піздец. А цигарки смокче пачками, наче то насіння. Хай спочатку з власним режимом і здоров’ям розбереться.

— Ти б потихше. Он там Кіпіш сидить, і тут ти так просто не відкупишся. Це тобі не Сова.

Сайд різко крутить головою і, побачивши подругу, втягує голову в плечі. Не один і не два рази Мирослава читала йому лекцію щодо куріння. Молодший Стахів уже почав від неї шифруватися, якщо йде на перекур. Брухт тихо регоче, споглядаючи метання Дениса.

Рікардо вже відкриває рота, щоб щось додати, і краєм ока зиркає на згадану тільки-но посестру. Кіпіш перестала гортати телефон і просто сидить. Екран усе ще світиться, кружка перевернута лежить на піску. Рікардо мимоволі затримує на ній погляд.

Щось не так, і вояка навіть не одразу розуміє, що саме. Поза? Обличчя? З його місця деталей майже не видно, але ще хвилину тому дівчина була розслаблена, а зараз наче вся закам’яніла. Плечі нерухомі, а кудлата голова трохи нахилена до телефона.

Брухт легенько копає друга під столом берцем. Той продовжує пильно розглядати застиглу посестру.

— Рікардо?

— М?

— Ти завис.

— Мугу…

Кіпіш раптом зривається, різко встає і, не забравши перекинуту кружку, швидко йде до входу в бункер. Вона не біжить, але йде якось поривчасто, майже механічно, дивлячись просто перед собою неблимаючим поглядом. Щелепа міцно стиснута. Телефон Міра бездумно тримає в руці. Двері лязгають і зачиняються за нею.

Рікардо зиркає на Брухта, який похуїстично риється у своєму смартфоні, і на Сайда, що ніяк не може прокинутися, досі гіпнотизуючи брезентову стелю курилки.

— Сайде.

— Шо?

Рікардо штовхає його коліном, від чого Денис невдоволено сичить, мало не злітаючи з лавки. Стахів знову присмоктується до електронки і схиляє голову у німому запитанні. Видно, досі не прокинувся. Бо гальмує безбожно.

Рікардо закочує очі.

— Харе медитувати. Там якась діч сталася.

— Де?

— Мала ломанулась у бункер, наче її чорти гнали. Жопою чую — щось не так.

Сонний вираз із обличчя Дениса зникає майже миттєво. Він мовчки поспіхом ховає електронку до кишені й підводиться.

Рікардо кидає недопалок під ноги, затоптує берцем.

— Я з тобою.

Брухт переводить погляд з одного на іншого. Йому цікаво, але інженер відчуває, що багато народу тут — не найкраща ідея.

— Якщо що — маячте. Приведу групу підтримки.

У загальних житлових кімнатах Кіпіш немає, як і у секції штабу. Денис зазирає до їдальні, Рікардо перевіряє коридор біля душових. Амбар НРК і гараж — той же нульовий результат. Тільки побратими здивовано проводжають їх поглядами.

— Може, вбиральня? — тихо питає Рікардо.

— Так ми ж там дивились.

— Бля, точно…

Сайд напружено оглядає кожен кут бази. У грудях уже неприємно ворушиться передчуття. Вони розходяться коридором у різні боки, зазираючи у приміщення. Денис уже збирається повернутися назад, коли Рікардо, що пішов до господарського складу, тихо свистить.

— Сайде.

Щось у його голосі змушує Дениса прискоритися. Двері складу прочинені, і всередині горить як завжди тьмяна довга лампа. Рікардо стоїть на порозі й більше нічого не каже. Погляд спрямований усередину приміщення.

Кіпіш сидить у дальньому кутку на дерев’яному ящику між стелажами. Коліна підтягнуті майже до грудей, руки обхоплюють ноги. Телефон лежить екраном униз поряд. Мирослава дивиться перед собою скляними очима. І ледь помітно розгойдується вперед-назад.

Сайд відчуває, як усередині все холоне.

Він знає Кіпіш різною. Злою, веселою, зайобаною, сонною, роздратованою, гіперфункціональною, кумедною, наляканою, винуватою… Денис бачив, як вона матюкається від болю, як психує через погано заповнені таблиці, як регоче так, що починає хрюкати й сама з цього сміється ще сильніше. Бачив, як подруга захищає свої межі і піклується про інших більше, ніж про себе. Але от такою… Такою Стахів не бачив її ще жодного разу.

Чоловік тихо підходить і присідає навпочіпки біля неї, намагаючись зазирнути у вічі.

— Кіпіш?

Жодної реакції. Денис повільно кладе руку їй на плече і трохи стискає.

— Міро.

Її очі нарешті рухаються, а погляд повільно фокусується на ньому. Порожній і сірий. Немов усе життя викачали в один момент. Денис підсувається ще трошки ближче, залишаючи між ними трохи простору.

— Що сталося? Мала, ти нас лякаєш…

Кілька секунд Міра просто дивиться йому в обличчя з кам'яним виразом. А потім її нижня губа раптом починає тремтіти. По вкритій веснянками щоці скочується перша сльоза. Очі блищать від солоної вологи, що накопичується і проливається нестримним потоком. Міра кліпає, наче сама не розуміє, звідки ці струмки взялися.

Денис міцніше стискає її плече, намагаючись привести до тями. Стан подруги відгукується напругою у свідомості Сайда.

— Гей…

— Він загинув…

Голос Совенко хрипкий і тихий. Дуже контрастує з її звичними голосними матюками і сарказмом.

Денис спантеличено кліпає.

— Хто?

Вона глибоко вдихає, ніби намагаючись набратися сил для слів.

— Макс…

Ще одна сльоза падає на обтягнуте спортивними штанями коліно.

— Там… у підарському тилу… Коли закладали вибухівку на кацапські літаки. Я знала, що він з пацанами там, але…

Міра раптом судомно вдихає і витирає носа.

— Його і інших двох хлопців вчора поховали… На Майдані прощання було… В-вони ж націоналістами себе вважали….

Сайд мовчить. Тут важко підібрати слова. Він сам уже не раз був у такій ситуації. Коли часто змушений відвідувати похорони тих, кого знав, легше навряд чи стане…

— Макса, виявляється, давно вже не стало. Ще десь три місяці тому. Тільки зараз залишки передали по обміну… Від нього майже нічого не лишилось, розʼїбало на шматки… Але хоча б зараз він і інші хлопці нарешті вдома… На щиті… А я… Я тільки зараз ді-ді-знала-ся…

Останні її слова ламаються на склади. Міра притискає долоню до рота, і обличчя, червоне від сліз, кривиться у гримасі болю. Наче хтось усередині смикає останній стопор, і колись міцна стіна валиться під тиском розпачу. Перший гучний схлип виходить настільки сильним, що Совенко всю згинає мало не до землі.

— Блять…

Сайд кладе другу руку на її плече, намагаючись утримати у хоча б тому положенні, в якому вона до цього сиділа. Дівчину трусить.

— Міро…

— Я навіть не знала! Він колись у жарт до мене залицявся, а я все очі закачувала і відшивала… Дурепа…. Йому… ж мініатюрні руденькі дівчата з веснянками подобались… Курив свою керамічну люльку… Любив вбиратися у козацький однострій…

Вона вже не говорить — майже задихається словами. Рікардо, що досі стоїть у дверях, аж до кісток пробирає чужий нестримний відчай. Вояка, що бачив стільки вже всього на цій війні, губиться, споглядаючи горе посестри. Кіпіш, яка видавалася з міцного кременю, в один момент стала крихкою керамікою.

— Розумієш? Я тут… я тут у сраному бункері сиділа, жерла снеки, спала, щось незначне робила, сварилася з вами через якусь хуйню, а його вже… Його вже на цій землі нема… Тобто… Блять, я не…

Сайд акуратно струшує посестру, аби вона хоч трохи прийшла до тями.

— Дихай! Бо зараз захлинешся!

— Та, блять, краще захлинутися… Я, твою мать, просто… Так давно не бачились. Списувались, планували зібратися, коли буде відпустка у нього… А як же Мюллєр… Макс же був його близьким другом. Господи… Як він тепер…

Голос Міри зривається на крик, і вона затуляє обличчя долонями.

— Я заїбалася, Ден! Я вже котрий рік хороню своїх людей! Вони мруть, мов мухи…

Сайд зчіплює зуби. Він не знає, що відповідати.

Совенко різко прибирає руки від обличчя. Очі червоні, мокрі, окуляри з’їхали на кінчик носа.

— Вони всі, блять, помирають! Всі! Мама… Я навіть із мамою… Я ж думала, що в мене ще буде час! Я думала, потім поговоримо нормально, потім… Потім усе розгребемо… А вона останні пів року майже в комі була. Я боялась залишитися на зайву хвилину, бо знала, що нічого не вдію з тією хворобою, а дивитися на неї з тими трубками, що з неї стирчать, безтямну, бліду, нерухому! Я тікала як справжнє сцикло з хати, аби просто не бачити… Ненавиджу своє їбуче безсилля!

Вона хапає ротом повітря.

— А до цього бабуся… Я навіть не побачила її в останні її дні. Думала, що ще є час… Планувала приїхати, коли з роботою трохи розберусь… А її не стало… А ще Дімка… Однокласник з молодшої школи. Перше моє кохання. У стрілецькому бою…

Слова поступово перетворюються на нерозбірливе белькотіння. Сайд обережно відступає і простягає до Совенко руку.

— Можна?

Міра дивиться на його кінцівку так, ніби не розуміє питання. А наступної секунди сама подається вперед. Денис ледве встигає втримати рівновагу, коли вона буквально врізається йому в груди і обіймає. Міцно, до болю. Сайд одразу обхоплює її руками. Так само, як його мама колись втішала його самого. Він вміє. Навчений.

— Все. Я тут. Нікуди не дінуся…

— А коли Циган з хлопцями…

Вона говорить просто йому у футболку, захлинаючись сльозами.

— Коли вони тоді два дні не виходили… Я ж… Я ходила тут і робила вигляд, що все нормально. Що вони просто не можуть… що зв’язку немає… А сама телефон із рук не випускала. Я, блять, мало не посивіла за ті два дні!

Рікардо опускає очі.

— А потім вони повернулися, і я така — ха-ха, ну піздєц, пригоди, добре, що не здохли… А саму мало не вивертало від нервів…

Її пальці стискають футболку Сайда на спині.

— А якщо наступного разу не повернуться?!

— Міро…

— Якщо Циган не повернеться?! Якщо Рікардо?! А Скотч?!

Рікардо біля дверей ніяково ціпеніє. Важко чути свій позивний у цьому розпачливому списку. У всіх тут часто спливали схожі думки. Але Кіпіш, очевидно, переживати це все почала ще задовго до того, як прийшла у лави Збройних сил.

— А ти, Сайде?!

Денис заплющує очі, міцніше стискаючи подругу в обіймах. Цю істерику треба перечекати. Занадто довго, очевидно, в ній це все накопичувалося.

— А як не повернеться…

Вона раптом замовкає на якусь одну мить, а тоді зовсім тихо, ніби навіть сама думка про це її лякає до дрижаків:

— …Сова?

І плач дівчини стає ще сильнішим.

Сам Сова в цей момент стоїть у дверному прорізі. Німий, мов скеля. Він уже навіть не знає, скільки тут стирчить. Кілька секунд? Хвилину? Поряд так само мовчки завмер Лєвак. Старий вояка зиркає на командира, але мовчить. Лєвак, здається, розуміє все набагато глибше за Сергія.

Вони йшли до кабінету командира, щоб обговорити деталі майбутньої вилазки, коли почули крик відчаю з коридору. Сова як завжди, на самих інстинктах, ломанувся вперед. Похуй на планування. Щось сталося. Треба перевірити.

Рікардо, що, здавалося, завмер мов стовп, хапає командира, що на всій швидкості несеться до складу, за передпліччя і застережливо хитає головою. Сова вже відкриває рота, щоб гаркнути на побратима, але повертає голову і бачить Кіпіш. І в першу мить навіть не впізнає її.

Вона сидить фактично на підлозі між колінами його брата, вчепившись у нього обома руками. Сайд притискає її до себе, однією рукою гладить по спині, другою тримає за кудлату потилицю.

Міра плаче і белькотить нерозбірливо про смерть якогось Макса. Її трусить, мов від холоду. Совенко захлинається власними схлипами, щось ще говорить, ковтає половину слів і знову плаче. Сергій відчуває болюче шкрябання десь за грудиною. Майже фізичний біль.

Лєвак тим часом мовчки оцінює картину. Дивиться на Кіпіш і Сайда, на Рікардо, що вже відпустив командира, зрозумівши, що той нікуди вже не рветься. Потім погляд старого вояки ковзає по Сові. Сергію зараз явно не до того. Ще кілька секунд Лєвак стоїть поряд, після чого тихо зітхає. Іноді ці дорослі люди поводяться як незрілі діти.

Проходячи повз Рікардо, зупиняється і кладе руку тому на плече, привертаючи його увагу.

— Побудь ще трохи тут, — каже пошепки. — Прослідкуй, щоб усе нормально було. Аби ніхто дров не наламав.

Рікардо питливо вказує помахом голови на Сову. Бо саме на нього зараз трохи страшно стає дивитися. Щелепи стиснуті, погляд такий дикий, що ще трохи — і почне гарчати. Лише от ворога немає. Немає на кого визвірятися.

Лєвак киває і відвертається.

— Плюс.

Міра тим часом знову намагається щось сказати. Сайд трохи послаблює хватку і дивиться над головою подруги на брата, ніби хоче застерегти від різких рухів. Сова напружено прислухається до хрипкого, зірваного плачем голосу.

— Я не можу… Я не хочу більше… Я не хочу до цього звикати…

— І не треба, — тихо відповідає Сайд.

— Я боюся, Сайде! Як же я боюся…

Сергій завмирає і майже перестає дихати. Від Кіпіш він цих слів не чує ніколи. Міра може сказати «стрьомно», «сцикотно», «налякав їжака голою жопою». Вона вміє перетворити маркер страху на матюк, жарт, сарказм — це норма для Совенко.

Але зараз тремтячий голос видає зовсім інші слова:

— Я боюся, Дене. Ні, ти не розумієш… Я весь час думаю, що хтось із вас не повернеться. Постійно. Просто намагаюсь валяти дурня і абстрагуватися, щоб ці дурні думки не лізли до голови… Блять. Мені сняться ваші трупи… Мені наснилося, як ти впав замертво з раною у шиї, і я не могла до тебе добратися, щоб допомогти!

Вона сердито витирає сльози рукавом, але нові одразу течуть знову. Дівчина роздратовано гарчить і плаче одночасно у безсиллі.

— Я бачу машину біля медблоку — і в мене серце стає. Чую, що група затримується, — і вже уявляю всяку хуйню. Хтось не відповів у чаті — все, піздєц, мозок уже когось з вас зробив двохсотим! Я заїбалась усіх ховати в голові!

Сергій за дверним прорізом досі не рухається. Тільки стискає кулаки так, що нігті впиваються у долоні. Майже до крові. Злий крик відчаю посестри ріже вуха, мов багнет.

— А колись же так і буде! Ми на сраній війні, де кожна вилазка може стати останньою. Мені похуй, якщо здохну я. Але я втомилася тримати одяг для чужого похорону напоготові.

Міра пробує вирватися з обіймів друга, але той тримає міцно.

— Колись мені подзвонять і скажуть, що хтось не повернувся! Ти. Циган. Гвинт. Пілюлькін. Сова. Ще хтось… І що я зроблю?! А я тобі скажу…

Вона різко відсторонюється від Сайда, дивиться йому просто в очі. Денис трохи не відсахується, настільки шалений у подруги погляд. І він змушений мовчати. Бо прекрасно знає, що відповідь одна.

— Я зможу зробити ніхуя! І це мене вбиває сильніше, ніж потенційні дрони і ракети. Чуєш?! Ніхуя я не зроблю! Розумієш?! Нічого! Я можу малювати карти, шукати цілі, літати, сваритися, діставати вам усе, що треба, можу хоч головою бетон пробити — але якщо когось із вас уб’ють, я нічого не зможу зробити!

Її голос остаточно зривається. І Сергію, що мовчки стоїть за кілька кроків у неї за спиною, стає майже фізично боляче. Йому буквально нестерпно зараз дивитися на Кіпіш. Сова хоче, щоб вона перестала так гірко плакати. Не тому, що її хрипкі голосні крики заважають. Не тому, що її треба привести до тями і відправити працювати. А просто тому, що це вона. Мирослава Совенко. Його бойова посестра, діловод, оператор дронів, його підлегла, та, хто тягає йому бутерброди і лає за те, що він не відпочиває, разом з ним доглядає собаку з цуценятами, забезпечує його роту ресурсами, смішно жартує, саркастично буркотить, піклується про кожного на базі, окрім себе…. Цей список можна продовжувати довго.

І цій людині зараз нестерпно. Сергій робить інстинктивний крок уперед. І одразу зупиняється. Ворога немає. Людей, які загинули, він не поверне. Алгоритм — знайти проблему та її вирішення — тут не працює.

А що він, цікаво, блять, зробить? Скаже «не плач»? Дуже корисна порада. Накаже заспокоїтися? Від самої думки хочеться дати собі по морді. Він просто не знає, що йому робити. Вперше за довгий час Сова дивиться на задачу і не має жодного, навіть найгіршого, плану її вирішення.

А Сайд он явно має. І насправді Денис нічого такого особливого не робить. Просто знову притягує Міру до себе. Вона пручається секунди дві — швидше за інерцією, — а потім обм’якає і ховає мокре обличчя в нього на грудях. Дівчина вже трошки починає затихати, але плечі все ще іноді сіпаються від схлипів.

— Я не хочу вас втрачати…

— Ми в курсі.

— Ви довбойоби.

— Безумовно.

— Всі…

— До одного.

Крізь плач виривається якийсь дивний звук — чи то стогін, чи то короткий сміх. Сайд проводить долонею по її скуйовдженому волоссю.

— Зараз нічого не треба вирішувати. Чуєш? Просто плач, скільки тобі хочеться, хоч всю футболку мені соплями завафли. Я дозволяю.

Міра пирхає і киває йому в груди. А Сергій дивиться на це все і про себе відчуває себе зайвим. Адже ніякої магії брат не застосовує. Сайд просто знає, як бути поряд із людиною, якій погано. І як не споганити нічого ще більше. Він завжди був таким. Емпатичним і прошареним в емоціях. У дитинстві саме Денис першим ліз обіймати матір, коли та плакала. Сергій же приносив воду, закривав вікно, шукав ліки чи робив щось ще корисне. Бо з речами Сові завжди було простіше, ніж із людьми. Алгоритм дій для вирішення проблем. Це завжди було основою його стратегії.

Можливо, саме тому Кіпіш і тягнеться так до Сайда. Бо їй не таблетки потрібні, а те, що зараз робить Денис. Ця думка приходить у голову старшому Стахову без зайвого пафосу. Логічна у своїй простоті, правильна. Сергій давно підозрював, що між цими двома щось є. Весь час разом, працюють, їдять, тусуються на тренуваннях (останнім часом). І тому зараз, коли Сергій бачить, як Сайд обіймає посестру, картинка наче нарешті складається.

Денис м’якший, тепліший емоційно, уміє слухати, знає, коли треба говорити, а коли просто помовчати. Не зависає у дверях, мов довбаний стовп, коли людині поряд погано. Сова дивиться, як пальці Кіпіш усе ще стискають тканину братової футболки. Сайд щось тихо говорить їй на вухо. Сергій не чує що, та й не його це діло і не його місце.

Дивне свербіння всередині стає сильнішим. Він похмуріє, потираючи сонячне сплетіння. Напевно, просто важко бачити підлеглу такою. Вона ж своя, його людина, частина роти, бойова посестра. Можна навіть вважати, що вони можуть стати друзями. Звісно, такий її стан буде для нього неприємним. Тільки слово «неприємно» чомусь здається до смішного недостатнім у цій ситуації.

Сергій переводить погляд з опущених плечей дівчини на обличчя молодшого брата і зустрічається з його пильними очима. Внутрішньо здригається. Бо погляд Дениса сканує, мов рентген. Сова не може прочитати по обличчю, про що той думає, але киває Денису.

Сова впевнений, що зараз робить усе правильно. Сайд — найбільш правильна людина, яка може бути поряд із Кіпіш. Їй потрібен хтось такий. Хтось, хто знатиме, що робити, коли вона розсиплеться. Хтось, кому вона дозволить побачити себе такою і не заховає очі. Хтось, хто не стоятиме за три метри, безпорадно стискаючи кулаки.

Сергій повільно розтискає пальці і розвертається, щоб мовчки піти.

Добре. Якщо вони справді разом — це дуже добре. Совенко також дуже підходить його брату. Вона зріла, уважна, турботлива і розумна. Вони прекрасно доповнюють одне одного. Чомусь від цієї думки стає ще гірше. Сова скрегоче зубами і зводить щелепу сильніше. Якась дурня.

— Командире?

Він здригається від чужого голосу поряд. Рікардо дивиться на нього збоку і зводить брови.

— М?

Рікардо на секунду переводить погляд на Міру і Сайда.

— Все буде нормально. Сайд впорається. Йди, бо вона як тебе побачить, то засоромиться ще. Дивно, що ще не помітила і не намагається зробити морду цеглиною, аби командир не побачив її слабкості.

Сова внутрішньо дає собі ляпаса. Навіть побратими тепер докоряють йому за його минулі пройоби по відношенню до Кіпіш. Молодець, Стахів! Поряд із тобою жоден не здатен розслабитися.

— Плюс, — тихо відповідає Сова і йде геть від господарського складу.