Запах пороху і конвалій

— Горобець, ціль підтверджена! Працюємо.

— Є!

— Муха, готуй наступний вантаж…

— Вже у процесі, Дене.

— Я наче просив на чергуванні по позивних звати.

— Починаєш занудствувати, як твій брат.

— Починаєш нариватися на копняка.

— Сова номер два детектед!

Кіпіш сидить на розкладному стільці на замаскованій позиції в яру в лісі і пильно вдивляється в окуляри БПЛА. Сьогодні вже майже тиждень, як дівчина їздить у складі екіпажу. Перші кілька разів вона дуже нервувала, адже до цього вони працювали удвох із Денисом і в умовах жорсткої секретності. Там було дохуя адреналіну, ризику і всратих стрьомних моментів.

Тут небезпеки начебто не менше, тим більше працюють вони серед білого дня. Втім, є контроль з боку командира, таймінги та прикриття від суміжників і побратимів. І зараз, коли поряд ще кілька людей, є обладнана позиція, схована від очей, і нема потреби шифруватися хоча б від своїх, Міра потрошку звикає і вже реагує на все спокійніше. Але спливає інша проблема.

Виявляється, хлопці дикі любителі попиздіти прям під час роботи. Типу розряджають ситуацію і випускають пару. Пиздоболи йобані. Сайд, хоч і сам часто їх сварить за це, іноді забувається і теж може травити анекдоти або взагалі триндіти з кимось про всяку хуйню. Це все дико відволікає. Якщо з документами вона звикла сидіти хоч і в оточенні цирку з конями і слонами, то щоб сконцентруватися на ураженні цілі Совенко поки потребує хоча б періодичної тиші. Руки ще не настільки звикли до пульта, як до керма автомобіля, де вона могла паралельно пити каву, розмовляти по телефону і писати комусь у чати під звуки навігатора та рок-музики.

Дівчина не витримує і повертає голову в окулярах на голоси побратимів. Шипіння з її вуст звучить уже майже як котяча лайка. Нецензурна.

— Бля, чуваки, ви можете хоч на дві хвилини позатикати пиздаки?! Я через вас збиваюся весь час. Ну скільки, блять, просила…

— Пардон, мала. Весь час забуваю, що ти в нас ще ніжна квіточка, яка не звикла до робочого шуму. — Муха пирхає, затягуючи стяжкою снаряд до FPV-дрона. Горобець тим часом знімає окуляри і тягнеться за пляшкою з водою. На вулиці спека: якби не гарчання Сови, а зараз і Сайда, щодо бронежилетів, то вояки б, напевно, сиділи в одних трусах.

— Таке враження, що ми не на позиції, а десь на пікнік виїхали… Я з вас хєрєю…

Кіпіш сповзає нижче у стільці і продовжує досліджувати виділений їй периметр. Першочерговим завданням було знищити кілька ворожих ждунів. Але з цим впорались суміжники, тож, щоб дарма не повертати ефпівішку назад, Сайд командує дослідити зону. Може, пофартить.

Спина мокра у тій величезній футболці, яку вона на себе натягнула на виїзд під броню. Так і хочеться стягнути то все і сидіти в ліфаку. Але ніззя. Безпека і мужики, які точно почнуть мандіти.

Совенко примружується і веде дрон трохи нижче, розглядаючи обладнання, закріплене на одній із вишок.

— Сайде!

— Шо?

— Глянь-но на мій монітор. Я якусь хрінь знайшла. Це що за шайтан-коробка?

Денис нахиляється до монітора, що стоїть на ящику біля Кіпіш. Примружується, намагаючись розгледіти більш детально. Ззаду підходить Горобець із термосом із кавою і сушкою у зубах. Попри худорляву статуру, він вічно щось жує і не товстішає. Відьма! Спалити!

— Ану, зроби коло, тільки за балки не зачепи.

Кіпіш направляє дрон колом. Сайд задумливо чухає руду бороду. Горобець теж ближче нахиляється, роняючи крихти на апаратуру.

— Здається, кацапський РЕР. Питання тільки, як вони його в зоні альфачів зуміли вчепити. Окей, повиси кілька хвилин поки там, чи сядь десь, щоб не сильно світитися. Я спробую дізнатись, чи не наше то добро.

Сайд бере рацію і відходить убік.

— КСП, Сайд. Зв’язкова, прийом.

— КСП Сайду, на зв’язку. Що у вас? — з того боку чути хрипкий голос Лєвака. Очевидно, замком зайшов до зв’язківців. Стандартна ситуація. Пончик іноді засинає на посту і отримує звіздюлєй від керівництва.

Денис змальовує ситуацію і дає координати об’єкта. Лєвак з того боку виловлює Пончика і Радара та дає команду дізнатися в суміжників. На це, звісно, необхідний час. Тому на певний період рація замовкає.

Муха тим часом влягається на каремат і дістає звідкілясь сканворди. Горобець сидить біля свого монітора і продовжує щось жувати. Сайд трохи знервовано ходить по периметру позиції, поглядаючи то на рацію, то на потерту «Чуйку». Екіпаж весь час переміщається між позиціями, щоб довго не засиджуватися на одному місці. Ворожа стерв'ятня не спить.

— КСП Сайду, на зв'язку. Всі відхрестилися від об’єкта. Зв’язкові альфачів додатково уточнюють зараз, але 99%, що це підарський РЕР, який зчитує позиції ССО. Тож готуйтесь до ліквідації.

У цей час Муха, якому на ніс сідає ґедзь, починає сипати відбірним матом і лупити себе сканвордом по обличчю. Ці кляті комахи задовбали їх тут просто вкрай. Горобець давиться енергетиком від сміху.

Сайд хитає головою на цей дитсадок, підходить до Міри й акуратно стукає посестру по голові.

— Так-так, я почула! Не треба мені дірку у черепі довбати.

Кіпіш роздратовано дьоргає головою, щоб уникнути дотику. Ну чутлива в неї шкіра голови, що ти тут зробиш.

— У тебе він міцніший за бетон. Сові он не вдалося достукатись із його виїбонами. Тож переживеш.

— Злі ви, піду я від вас…

— Обов’язково. Йобнеш ту хуйню — і поїдемо всі разом звідси. Бо мені здається, в мене скоро омлет у штанях буде.

— Всесвіт цього не переживе. Ти маєш залишити нащадків.

Сайд пирхає від сміху і йде до Горобця віджимати у того вже другу пачку снеків, бо заїбав жерти чужі стратегічні запаси. Муха в цей час відкидає сканворд, який «явно придумували якісь рептилоїди безмозкі», і починає потроху збирати їхні пожитки.

Рація знову починає подавати ознаки життя. Денис підхоплює її, підносячи до обличчя.

— КСП Сайду, у нас на зв’язку ССО «Альфа». То їхній РЕР, встановили буквально недавно. Не встигли всіх повідомити. Відбій.

Сайд повертається до Кіпіш, щоб скомандувати відміну, і зустрічається з охуївшим поглядом дівчини, яка вже стягла окуляри. Денис зависає з рацією біля рота у німій сцені абсурду.

— Блять…

Міра трохи блідне і стискає полотняний край розкладного стільця. Пульт вона вже відклала, і той лежить поряд з окулярами. Муха з Горобцем, які теж зрозуміли ситуацію, поглядають на дівчину співчутливо.

Сайд тяжко зітхає. Ну що ж… Дивно, що подібного не сталося раніше. Занадто все добре було.

Рація знову рипить. Лєвак уже звучить трохи напружено.

— КСП Сайду! Що у вас там сталось? Чого позамовкали так різко? Тут альфівці переживають за той РЕР, мов за курку, що золоті яйця несе. Його що, підари змалювали?

Сайд потирає мокрого лоба, підносячи рацію ближче до рота.

— Сайд, КСП. Ми випадково його роз’їбали.

Рація мовчить кілька секунд. Мірі, яка сидить опустивши голову, ця тиша видається набагато довшою. Нарешті Лєвак зітхає.

— Ботанік нас точно вб’є… Окей! Згортайтесь і додому. На сьогодні наліталися.

***

Міра понуро злазить із баггі і розминає плечі. Їхали вони до бази майже в цілковитій тиші. Муха намагався пожартувати, але отримав підсрачника від Сайда і заткнувся. Кіпіш увесь цей час нагадувала грозову хмару, мало блискавки з волосся не сипали.

Дівчина тягнеться за кейсом з обладнанням, але Сайд перехоплює його раніше й акуратно забирає в подруги з-під носа.

— Мала, давай краще ми самі, а то ти зараз у такому стані, що я боюсь за нашу техніку.

— В якому ще, нахуй, стані?! Ти що, думаєш, що я зовсім їбанута бити власне обладнання?

— Я лише кажу, що ти, коли закопуєш себе під центнером вини, можеш зі злості трощити стіни. Може, взяти у Бульдозера його рукавиці для боксу? Вони десь у нього біля лежанки валяються. Випустиш пару.

Кіпіш закочує очі, розвертається і мовчки йде до входу в бункер, але на півдорозі її ловить Рікардо.

— Кіпіш, я тут заповнив таблицю, склав рапорт за шаблоном, оцифрував і скинув чеки у гілку чату. Поглянь, будь ласка, чи все правильно. Я наче намагався за твоїми інструкціями, але там так дохуя всього, що проїбати щось, мені здається, не гріх.

Дівчина зупиняється, зітхає, забирає у нього рапорт і смартфон та сканує то все прискіпливим поглядом. Сайд, що проходить повз разом із Мухою і Горобцем, бачить, що напруга її не попустила, але звичний контроль хоч над якоюсь ситуацією трохи розправив дівочі плечі. Що ж… Теж непогана терапія.

— Рапорт — ок. З гілкою не промазав, тільки сфоткай, будь ласка, наступного разу чек чіткіше, бо я чи командир із Сайдом заїбемося потім розшифровувати ці змазані ієрогліфи. Таблиця… Ну тут трохи лажа. Ти переплутав вкладки і проїбав поставити статус. Це, звісно, не смертельно, але хто потім буде в Шерлока Холмса в історії змін грати за тобою? Наступного разу будь уважнішим. Гуд?

Рікардо чухає лисину, забирає свої пожитки у дівчини і широко посміхається.

— Єп. І удачі, мала. Най не покарає тебе командирський перст прочухана. Не сци. Всі ми десь факапили вперше.

— Ой, блять, іди вже. Знову якась скотина рознесла все базою…

Сайд чекає дівчину перед кабінетом командира, підперши стіну і схрестивши руки. Денис виглядає спокійним, але пальці руки трохи нервово відбивають ритм на плечі. Він підбадьорливо посміхається краєм вуст і тихенько пхає застиглу біля дверей дівчину вбік.

— Все буде норм.

Міра зітхає, стукає і отримує дозвіл увійти.

Кабінет Сови зустрічає їх звичною напівтемрявою, запахом пилу і пороху. А ще тихеньким писком цуценят. Кім у кутку піднімає мордочку і веде носом. Її хвіст тут же активно починає бити по підлозі, сигналізуючи, що вона впізнала свою улюбленицю. Сайд по-свійськи всідається на застелену розкладачку брата, дістає смартфон і починає там щось швидко клацати.

Сам Сова сидить за столом в оточенні кількох порожніх чашок з-під кави і щось напружено вичитує в планшеті. Потім відкладає його і, схрестивши руки в замок, задумливо переводить погляд на застиглу посеред кабінету Кіпіш.

— Знаю про твої подвиги. А також вислухав відбірні матюки від альфачів. Давно таких смачних епітетів не мав честі чути. Навіть новими свій словник поповнив. Красно дякую. Але це лірика. Трохи відволіктися від теми. А тебе, Совенко, урочисто вітаю з першим пройобом. Можна сказати, тепер ти повноцінна операторка БПЛА.

Кіпіш недовірливо дивиться на командира. Той спокійний. Їй навіть здається, що трохи іронічний зараз. Жодного натяку на гнів. Вигляд, щоправда, знову трохи виснажений, але очі блищать трохи бешкетно. Зовсім нова грань Сови, про яку Кіпіш навіть не здогадувалась до цього.

Командир дивиться на підлеглу, яка все ще стоїть застигла немов заєць перед змією, і про себе тяжко зітхає. Намагався ж трохи згладити гострі кути, але Мирослава, видно, сама себе так накрутила, що з цим нічого не вдієш. Якби це був хтось із мужиків, він би навіть на ляпаса не поскупився, не сильного. Бо ті просто часто поводяться як повні ідіоти. І їх треба заземляти. Але от з Кіпіш так не можна. Це перший її фейл, де є реальні наслідки, і важливо не переборщити. Бо почне компенсувати у стократному розмірі й сама ж себе і згнобить за всі придумані нею ж гріхи. Вже що-що, а це про дівчину Сова засвоїв на гіркому досвіді. І навіть без підказок Сайда.

Проте провести розбір «польотів» у прямому і переносному сенсі доведеться. Командир киває дівчині на стілець, що стоїть з іншого боку столу. Та нерішуче сідає бочком, впираючи напружений погляд кудись трохи вище його плеча. Сова прочищає горло, і його обличчя набуває більш суворого виразу.

— Окей, Кіпіш. Давай відновимо хронологію. Сайде, ти теж слухаєш і виправляєш, якщо чуєш хрінь, а не в ігри граєш на смартфоні. Почув?

— Плюс.

— Починай, Совенко.

— Побачила обладнання на вишці. Покликала Сайда. Подивився, сказав зависнути й чекати, поки уточнять у суміжників.

— Далі.

— З того боку відповіли, що не їхнє, але з «Альфи» ще уточнювали. Лєвак сказав, що велика ймовірність, що підарське, і порадив готуватися до ліквідації.

Сова переводить погляд на брата.

— А ти що?

Сайд відривається від смартфона і зводить брови, немов пригадуючи.

— Сказав готуватися працювати після слів Лєвака.

— Тобто фактично дав попередню команду на ураження.

— Плюс.

— А потім?

— Потім прийшла інфа від «Альфи», що той РЕР їхній. Я одразу дав відбій.

Сова дивиться на Міру.

— Ти його почула?

Пауза. Кіпіш відводить погляд кудись собі під ноги і стає схожа на щеня, що нашкодило. Сова втомлено потирає перенісся та очі. Все ясно.

— Ніяк ні.

— Чому? Кіпіш, якого біса я кожне слово маю тягнути кліщами? Тебе ж зазвичай хуй заткнеш.

Міра знизує плечима, але одразу приречено опускає їх.

— Муха там із ґедзем воював. Горобець іржав мов кінь педальний. Сайд щось говорив про те, що зараз от цю хрінь роз’їбемо і поїдемо на базу. Ну, я це сприйняла як наказ, і…

Сова відкидається на спинку стільця, схрещує руки і цикає. Ну класична ж картина. Особливо для Совенко. Бачу ціль, не бачу перешкод. Жодних вагань, жодних запитань.

Сайд з кушетки зиркає на брата. Не гримне? Ні. Сірий досі до непристойного спокійний. Денис навіть обдумує варіант, що той, можливо, на якихось седативних.

— Тобто ти контрольно не уточнила за підтвердження і просто пішла на таран. Я все правильно зрозумів?

— Так точно.

— Тобто замість отримати чітке «працюй» перед ударом тобі вистачило припущень і пиздобольства мого брата?

Кіпіш опускає голову нижче, ховаючи очі за своєю чорнявою гривою. Пальці, що напружено стискають край чорної футболки, біліють. Сова тяжко зітхає й обертається на молодшого брата. Той знизує плечима, мовляв: «ну ось якось так».

Сова знову повертає голову до дівчини, ставить лікоть на стіл, підпираючи кулаком щоку.

— Оце і є твій пройоб.

Міра стискає щелепи щільніше. Вона зроду ненавидить, коли їй хтось тицяє носом у помилки. Тому що це завжди змушує її відчувати власну слабкість. Але з роками вона навчилась визнавати і її. Хоч і з величезним скреготом.

— Я в курсі. Не така вже й дурна.

— Ні. Ти зараз знаєш, що роз’їбала дорогий РЕР, і тобі хуйово. Це не те саме.

Вона спантеличено піднімає очі. Сайд трохи йорзає на кушетці, але не втручається.

— Твоя помилка не в тому, що ти не знала, чий він, — продовжує Сова. — Ніхто тут не знав. Не в тому, що Сайд там щось напиздів. Він, звісно, любить побазікати просто так, але він профі і свою роботу знає. І також проблема не в тому, що навколо був балаган. На позиціях завжди буде хуй зна що. Хтось кричить, хтось матюкається, хтось паралельно говорить у рацію. Ти не можеш будувати роботу на тому, що всі навколо раптом заткнуться. Бо не заткнуться. Тобі доведеться вчитись адаптуватись.

Кіпіш знову опускає очі. Сайд навіть на відстані відчуває, як від неї віє гіркою виною. Сова теж бачить цю сумну дугу опущених плечей і в нього від цього неприємно тягне під ребрами. Але командир мусить говорити те, що говорить зараз.

— Твій основний факап у тому, що ти отримала неповну картину й сама поставила в голові крапку. Не впевнена — перепитай. Почула зміну команди — підтвердь. Не почула — тим більше перепитай. Ти не одна в команді. Ти маєш навчитися працювати з людьми, покладатися на них і слухатись свого командира. А не вирішувати все сама, навіть якщо з першого погляду це щось незначне. Зараз це просто дорога апаратура. Але завтра це може бути чиєсь життя. Почула?

Міра підводить голову, дивиться на командира довгим зосередженим поглядом і серйозно киває.

— Плюс.

Сайд нарешті подає голос.

— Ну, я там теж трохи проїбався.

Міра із Совою повертаються до нього. Дівчина поглядає на побратима з пересторогою. Денису навіть смішно стає. Вона що, намагається його захищати перед власним братом?

— Сайде…

— Нє-нє. Я там теж не для меблів був. Я капітан екіпажу і твій керівник, тож не думай, що зовсім ні при чому. Я зарано вирішив, що той РЕР кацапський. Треба було чекати остаточного підтвердження від «Альфи», а не давати тобі готуватися до ліквідації. Дійсно, пиздобольство — це іноді мій лютий ворог.

— Але ти ж відмінив команду працювати по цілі.

— А перед цим неоднозначно тобі дав добро на той таран. І знав же, що ти в нас дама самостійна.

— Нахуй таку самостійність, блять…

— Це, звісно, правда, але і я ідіот, що не врахував твої заскоки, про які дуже добре знаю.

Сергій переводить погляд з одного на другого. Біба і Боба. Один за одного горою. Десь під ребрами неприємно кольнуло.

— Добре, що хоч жоден із вас тепер не намагається зробити з цієї хуйні подвиг особистої провини і не приміряється зараз мужньо нести хрест звання основного довбойоба у тій ситуації. Це дуже мило. Чесно. Зараз розплачусь від розчулення.

Міра не стримується і пирхає. Сайд десь на фоні витріщається на брата, ніби в того роги виросли. І не дивно. Шеф намагається жартувати під час прочухана. Обіржатися.

Кілька хвилин у кабінеті стоїть тиша. Кім підводиться з лежанки і, цокаючи кігтиками по бетонній підлозі, підходить до Мирослави, тицяючись носом їй у руку. Дівчина гладить собаку. Та відповідає дружнім вилянням хвостика. Совенко трохи видихає. Потім тихо питає, не відриваючи погляду від Кім, яка продовжує випрошувати ласку:

— Мене відсторонять?

Сайд зиркає на неї так, ніби вона сказала хуйню, і робить фейспалм. Сова більш стриманий у своїх жестах, тому лише піднімає брову. Денис підходить до посестри і, схрестивши руки, нависає над нею. Кім треться мордочкою йому об коліна, зацікавлено обнюхуючи.

— За що?

— За те, що я роз’їбала дружній РЕР.

— А ти після цього перестала бути операторкою дронів? У тебе з голови повилітали всі знання, а руки забули, як тримати пульт?

— Я серйозно.

— Та що ти кажеш. Я теж цілком серйозно.

— Але…

— Кіпіш, ти думаєш, у нас тут усі народилися з пультами в руках і без жодного пройобу чи зальоту за спиною? Не віриш? Спитай Горобця, він у перший свій тиждень пілотування важких бомберів проїбав «Вампіра» на дружній території, забувши зробити запит до суміжників. Вони його так красиво вальнули, що феєрверк був мов на День Незалежності.

Вона нічого не відповідає. Сайд зітхає. Як же з нею важко іноді. Впертіша за брата.

— Якби я після першого серйозного косяка списував кожного пілота, я б зараз сам одночасно літав на всіх бортах. І, повір, я, коли вчився, косячив так само. Факапи потрібні всім, ми на них вчимося, навіть якщо вони обходяться дорого. Добре, що всі живі. Це головне.

Міра зморщує носа.

— Дуже заспокоїв.

— Завжди будь ласка.

Сова нахиляється вперед, спираючись передпліччями на стіл.

— Тебе ніхто не гладитиме по голові й не казатиме, що нічого страшного не сталося. Сталося. Обладнання дороге втратили. Люди тепер будуть витрачати час, щоб закрити цю дірку. Це наслідок. Але ти не маєш сидіти й жерти себе живцем. Твоя задача — зробити так, щоб така помилка не повторилась. Отже, наступного разу що робиш?

Міра зітхає.

— Не впевнена в цілі — не працюю.

— Далі.

— Фінальну команду підтверджую.

— Ще.

— Якщо щось не почула — перепитую. Навіть якщо Сайд буде нити, що я заїбала весь час питати, буду питати далі. І похуй.

Сайд закочує очі.

— Я вже передчуваю пиздець.

Сова стримується, щоб не приснути від сміху. Все-таки іноді ця їхня динаміка доволі кумедна.

Міра встає і тицяє Денису пальцем у груди.

— Сам винен.

Кім під ногами поскулює, бо улюблена людина перестала гладити.

— От бачиш, — удавано приречено бурчить Денис. — Уже оговтуєшся. Може, прийде час, і ти перестанеш заганятися через усе на світі.

Сова невдоволено споглядає, наскільки близько вони стоять одне до одного, наче його тут уже й нема. Чого Сергія це турбує, він намагається не думати, хоч підозри вже закрадаються.

— На сьогодні досить. З’їбалися обидва звідси, сратися і щебетати будете в іншому місці.

Міра здивовано повертається до, здається, роздратованого командира. Що вже встигло статися, що в нього змінився настрій?

— Все? А як же покара…

— Вийди з кабінету, поки я не придумав тобі покарання за те, що ти дуже хочеш бути покараною. Сайде, напишеш звіт про цей виїзд, віддаси їй на перевірку, щоб ця мадама не розслаблялась, і валіть відпочивати.

***

Їдальня вже давно є центром соціального життя бази, на рівні з курилкою. Приміщення невелике, але єдине, яке, окрім спалень, де хтось завжди спить, дає простір для спілкування, дискутування і просто товариського проведення часу. Бути на поверхні можна, але в обмеженій кількості людей одночасно. Бо натовп складніше сховати. Бували, звісно, випадки, коли пів бази стирчить під відкритим небом, але це скоріше виняток, ніж правило.

А тут, в їдальні, майже завжди є люди. От і зараз хтось гріє вечерю, хтось риється в холодильнику, хтось просто зависає із кружкою чаю біля столу. Кіпіш сидить за крайнім столом разом з Пілюлькіним і Гвинтом і колупає виделкою щось у тарілці. Дівчина тиха, досі перетравлює вчорашній факап із РЕРом і краєм вуха слухає суперечку Рікардо з Брухтом про якусь дурню. Здається, щось про гру, в яку обидвоє грали ще у студентські роки. Коротше, старечі розмови про молодість двох міленіалів. Міра навіть пирхає, коли згадує, що вона в цю гру теж гамила.

Пілюлькін в одному навушнику щось зосереджено дивиться у смартфоні, раз по раз відправляючи до рота ложку каші з м’ясом. Гвинт сидить поруч упритул до його боку в другому навушнику, наминає печиво з чаєм і теж поглядає в екран медика. Механік кладе підборіддя на плече сусіда, щоб зручніше було дивитися. Абсолютно буденна ситуація для цих двох. Міра, підперши щоку, втикає у простір, розмішуючи вже давно розчинену в чаї стевію. Думки дівчини витають десь за межами кухні. Між вкладками таблиці, де хлопці сьогодні знову позабували проставити статуси, і папками з відвантаженими Духом відео зі свіжої розвідки. Треба буде переглянути, може, там є якісь аномалії…

— Фу, блять. Ви хоч зараз це не демонструйте. Тут же нормальні люди вечеряють. А ви апетит усім псуєте. Заїбали…

На кухні на секунду стає тихіше. Хлопці відволікаються від своїх справ і тарілок та повертають погляди в один бік. Кіпіш виринає із думок про документи і спантеличено крутить головою. Що вона встигла пропустити? Якого біса Мажор зараз кривить своє холене їбало, ніби гівно під носом побачив?

Пілюлькін кліпає і відривається від перегляду. Вони з Гвинтом теж трохи дезорієнтовані й не розуміють, до кого звертається ця скалка у дупі. Але, зустрічаючи гидливий погляд, спрямований прямо на них, чоловіки похмурніють. Гвинт витягає бездротовий навушник і спокійно кладе його у кейс, що лежить на столі. Пілюлькін застережливо стискає рукою його коліно під столом. Механік має доволі вибухову вдачу, якщо його вибісити. Гвинт заспокоює партнера поглядом і повертається до Мажора.

— Що саме тебе не влаштовує?

Мажор кривиться й обводить широким жестом їх обох.

— Та оце все.

— Яке «все»? — озивається Брухт зі свого місця. Рікардо звужує очі за окулярами і презирливо кривиться, розглядаючи Мажора немов якусь комаху. І не він один.

— Ви прекрасно зрозуміли.

Рікардо піднімає брови і картинно лупає очима, явно тролячи блондина.

— Нє. Ти поясни. Я тупий. Он пацани щось теж, здається, дупля не відстрілюють. Ти ж розумний, то поясни по-людськи.

Побратими навкруги схвально гомонять. Мовляв, «сказав А — кажи вже і Б».

Мажор киває на Гвинта з Пілюлькіним, що досі сидять упритул і похмуро гіпнотизують його поглядами.

— Я, звісно, розумію, що тут у вас сексуальна голодовка і все таке. Але навіщо виставляти перед нормальними людьми оці свої шури-мури? Це ж, блять, огидно. Їбіться в іншому нахер місці.

Гвинт салютує напівпорожньою кружкою з чаєм.

— Я взагалі-то чай п’ю.

Пілюлькін дивиться на власну тарілку.

— А я вечеряю.

Брухт підводиться й оглядає їх зі всіх боків, навіть під стіл заглядає. І робить страшні очі, прикриваючи рота.

— Нє, ну розпуста страшна. Фу, фу, фу, пацани. Напевно, теж більше тут вечеряти не буду. А то ще хтось подумає, що ми зі Рікардо маємо неуставні відносини.

Кілька людей фиркають. Мажор злиться ще сильніше і роздратовано цикає. Його обличчя набуває трохи щурячого ворожого виразу.

— Та не вмикайте дурнів. Ви знаєте, про що я.

Міра, що до цього споглядає цей цирк абсурду мовчки, підперши щоку, нарешті відривається від тарілки.

— Ану погодь…

Дивиться на Гвинта, переводить прискіпливий погляд на Пілюлькіна, потім знову на механіка.

— Ви шо, разом? Відкіля?

На кухні зависає спантеличена тиша. Рікардо на фоні намагається замаскувати сміх кашлем, але напрочуд по-дилетантськи. Пілюлькін розгублено кліпає. Нежданчик.

— Ти… не знала?

— Нє.

Брухт починає давитися сміхом. Рікардо перестає стримуватися і рже вже у відкриту. Інші хлопці теж майже сміються.

— Кіпіш, блять… Ти здатна знайти ворожого снайпера по нерівності на відео і проїбала наших закоханих брательників.

— А звідки я мала, блять, знати?! Мені якось не до цього було. Мене більше ваші рапорти і звіти цікавили.

Гвинт зводить густі брови. Пілюлькін робить смачний фейспалм.

— Ми особливо й не ховалися.

— Я думала, ви просто дуже близькі друзі! Я он зі своїми жмакаюсь по кутках. Та далеко ходити не треба. Облапала при вас Мюллєра, наче він моя не дуже цнотлива ескортниця.

Брухт закочує очі й присідає краєм дупи на її стіл. Інженер явно веселиться:

— Мала, вони сплять в одній кімнаті.

— Тут половина бази з кимось спить в одній кімнаті! Якщо ти не забув, у нас загальні хороми у кількості трьох штук.

— Гвинт йому каву щоранку носить.

— Я Сайду теж каву носила. Ми що, тепер одружені?!

Сайд, який до цього сонно цідив каву, спльовує її на стіл, обдавши бризками побратима, який сидить навпроти. Той рже, крізь матюки витираючи форму руками.

— Боже збав! Мене інцест не цікавить. Ти місцями Сірий номер два. Я заїбався втікати від твоєї опіки і контролю.

— Пішов нахуй! В якому місці я тебе контролюю? Це ж ти мій командир!

— Мала, ти як мамка щоразу питаєш, чи я пожер вчасно. І ще кожну бумажку і звіт переглядаєш після мене. Ніби я зовсім малолєтка і ніколи того не робив. А нагадати тобі за той випадок, коли в мене діарея була…

— Ой, завались. Сам верещав, що туалетка скінчилась…

Пілюлькін із Гвинтом мало не хрюкають від сміху. Ця перепалка точно буде новим безцінним мемом. Гвинт буквально заривається від сміху медику в шию, а Пілюлькін тримається за того, аби не звалитися з ящика, і теж уже мало не плаче від реготу. Мажор дивиться на це все з дедалі кислішим обличчям.

— Ну от. Самі ж бачите, це ненормально.

Міра зиркає на нього, потім на парочку, і піднімає пірсинговану брову так, що та зовсім ховається за чорнявим чубом.

— Що саме тут ненормального? У них роги повиростали?

— Ну оце.

— Блять, ти можеш хоч раз нормально словами сказати, чого тебе так корчить?

— Підараси вони.

Міра кілька секунд дивиться на нього.

— Підараси знаходяться там, за ЛБЗ. Якого дідька ти смієш побратимів так обзивати?

— Ти зрозуміла, що я мав на увазі.

— На превеликий жаль — так, але це ніхєра тебе не прикрашає, щоб ти розумів.

Мажор шкіриться і відкидається на свій стілець. Навіть попри те, що його ніхто не підтримує у цій дискусії, молодик явно відчуває якусь свою перевагу.

— Срав я на це. Зараз от просто не розумію, чого всі роблять вигляд, що це їхнє огидне обжимання — це норма. Тут же всі наче адекватні мужики, як їм не огидно на ото дивитись.

Циган, який до цього моменту мовчки їсть, зітхає. Він надто втомлений після виходу, щоб якось активно реагувати.

— Мажор, ти реально до людей на рівному місці доїбався. Їж там свій пайок і спердолюй уже звідси. Апетит портиш. Тебе ж ніхто не чіпає, он жрачки насипали смачної, капуч твій приготували. Чого тобі ще треба?

— Я просто сказав свою думку. Ми начебто у вільній країні живемо.

— А тебе хтось цієї думки питав? — кидає Муха, який зайшов у їдальню відносно недавно, але вже встиг наслухатись. Мажор переводить масний погляд на Міру. Дівчину аж пересмикує. Враження, що її вмокнули у щось бридке.

— Не думав, мила, що тебе такі збочення цікавлять. Аж настільки все погано?

— Схуялі я милою зненацька стала?! І збочення — це педофілія і зґвалтування. А в інших випадках чого мене взагалі має їбати, хто з ким трахається, якщо мене туди не кличуть?

Хлопці на фоні схвально гомонять. За роки спільної служби тема їхньої орієнтації для більшості давно втратила будь-яку вагу. Коли людина прикриває тобі спину, витягає з того світу й ділить із тобою одну війну, кого саме вона любить у вільний час якось дуже швидко перестає бути важливим. Навіть ті, хто спочатку поглядав на пару насторожено, давно звикли.

Мажор кривиться.

— Ну ясно. Захисниця знайшлася.

Міра спокійно проходить повз нього, демонстративно зморщивши носа.

— Нє. Просто є геї, а є, як ти вже казав раніше, підараси. І от ви, шановний, здається зараз ближче до других.

Гвинт хрюкає у чашку з холодним чаєм. Циган відвертається до тарілки, але плечі в нього сіпаються. Навіть Пілюлькін опускає голову, кусаючи губу.

Мажор скрегоче зубами і, гордо підвівшись, іде на вихід, зачіпаючи когось із штурмовиків плечем. На цнотливо білій футболці залишається темний слід від чужої брудної форми. Хлопці хихочуть йому вслід і повертаються до своїх тарілок. Так тому ідіоту і треба. Звичний гомін знову повертається в приміщення.

Міра ще кілька секунд дивиться в бік дверей, потім знову переводить погляд на Гвинта й Пілюлькіна.

— Ви реально разом?

Пілюлькін закочує очі й потім стукається лобом об стіл.

— Господи…

— Та я серйозно!

Гвинт усміхається.

— Та ми вже років шість, вважай, у шлюбі. Звісно, не офіційному, але церемонію для родичів і друзів таки проводили. Його мама була так розчулена білим костюмом «Андрійка», що рюмсала цілий вечір і зітхала, який у неї красивий хлопчик.

Медик заліплює бойфренду жартівливого щигля. Гвинт сміється і грубо куйовдить і так неслухняне волосся Пілюлькіна. Той скидає масивну руку і мстиво тицяє механіка під ребра. Кіпіш пирхає. Два балбеси.

— Ага, а ти, скотиняко, набухався з тамадою і спер моє взуття!

— Я хотів, щоб вкрали «наречену», але вона пручалася і вибила викрадачам зуби.

— Нєхєр було наймати тих стрьомних амбалів для цього. Я думав, вони прийшли грабувати нас…

Міра, сьорбнувши кави, піднімає руку, щоб зупинити цю сімейну перепалку і привернути до себе увагу.

— Потім розкажете вашу історію кохання. Мене більше цікавить, якого біса ніхто мені не сказав? Я тут, походу, одна ідіотка, яка нічого не знала.

Муха, відклавши бутерброд, витрушує з бороди крихти і кидає посестрі:

— А ми шо, мали оголошення на дошці повісити? «Увага! Пілюлькін і Гвинт їбуться. Просимо врахувати в службовій діяльності».

— Муха, йоп твою мать!

Кухня знову вибухає сміхом.

Пілюлькін запускає в нього брудною ганчіркою, на що побратим тільки потискає плечима і тягнеться за шматом ковбаси.

Коли народ розповзається у своїх справах, у їдальні лишаються тільки Міра, Гвинт і Пілюлькін. Десь на кухні миє посуд Черпак, матюкаючись на засохлу в тарілці гречку і гримаючи каструлями. Дівчина цідить уже другу чашку кави і, відкривши ноутбук, перевіряє таблиці та журнали виходів.

Гвинт деякий час мовчить, потім обережно питає:

— Слухай… тебе це точно не напрягає?

Міра зиркає на нього над кришкою ноута, немов намагається згадати, про що взагалі йде мова.

— Шо саме напрягає? Робота?

— Та нє. Ну… ми. Пацани-то вже звикли, ми з ними тут давненько вже у зв’язці. Молодняк он ще трохи насторожений, але вони наче прогресивні…

Кіпіш закочує очі й підпирає щоку кулаком.

— Чуваки, я щойно публічно назвала Мажора підарасом за те, що він до вас доїбався. Цей слимак затрахав уже всіх своїми кониками. Чмо чубате.

Хлопці переглядаються.

— Аргумент.

Совенко позіхає і потягається, хруснувши спиною.

— Та мені реально завжди було похуй на орієнтацію. Я ніколи не розуміла, чого це взагалі має бути чиєюсь проблемою.

Пілюлькін уважно дивиться на неї. Гвинт кладе йому руку на плече, м’яко стискаючи, і зітхає.

— Ми-то не приховуємо, але коли живеш в одному колективі, рано чи пізно всі дізнаються. І реакція буває різна…

— Та да…

Кіпіш задумливо крутить пасмо волосся, жуючи губу.

— Я, якщо чесно, сама колись думала, що було б прикольно бути хоча б бі. Та і досі думаю.

Хлопці спантеличено на неї дивляться, явно не допираючи сенсу цієї заяви. Міра знизує плечима.

— Я зараз, звісно, узагальнюю так, що соціологи десь масово повісилися, але... Жінки красиві, розумні, емоційно прошарені. Є про що попиздіти, більш зручні в побуті. Доглядають за собою і оселею. Нагодувати можуть. Та й вибір у мене був би більший. Суцільні плюси.

Пілюлькін пирскає.

— А практична частина?

Міра морщить носа.

— От із нею проблема. Красивих жінок бачу — милуюся. А як уявляю, що треба щось із нею у ліжку робити, то ступор і якось не цікаво. Шо я там не бачила, їй-богу. Я, на жаль, тупо гетеро.

Пілюлькін співчутливо киває. Гвинт із розумним виразом обличчя хитає головою.

— Важка доля.

— От! Нарешті хоч хтось мене розуміє. Чоловіки — то така собі складненька аудиторія. Не знаєш, на шо натрапиш.

Міра робить ковток кави й ще раз дивиться на них обох. Два підтягнутих красивих мужики, кожен зі своєю харизмою. Впевнені в собі, зрілі, сильні й доволі полярні. Красиво виглядають разом. Але вона не мала шансів помітити динаміку між ними у потоці роботи і всього того, що відбувалося.

— До речі, тепер частина ваших сімейних срачів стала значно зрозумілішою.

Хлопці закочують очі й дивляться на дівчину осудливо.

— Іди нахуй.

— О. Все. Тепер точно бачу, що ви парочка.

***

Сайд виходить з командирського кабінету після короткого усного звіту щодо останнього виїзду його хлопців. Доведеться говорити із суміжниками з артилерії, бо кацапська позиція, яку вони намагалися пробити бомбером, захищена дещо краще, ніж вважалося. Сірий пообіцяв розібратися.

У коридорі напівтемно і прохолодно, як завжди, гудуть люмінесцентні лампи. Денис потягається, хруснувши хребцями у спині. Треба трохи розтруситися. Хлопці кликали розім’яти кістки. Прекрасний спосіб скинути сонливість і привести думки в порядок.

Денис йде повз діловодський недокабінет, зупиняється і трошки задкує, заглядаючи в арку. Кіпіш сидить за столом, згорбившись над ноутбуком мало не літерою зю. Окуляри сповзли на кінчик носа, чорне волосся стирчить у різні боки, заляпана кавою безрозмірна футболка настільки пом’ята, що невідомо, що з нею до цього робили. Зліва на столі півлітрова чашка кави, справа якийсь рапорт, на ноуті таблиця, на планшеті відео з розвіддронів. І дівчина, мов багаторука Калі, усюди щось робить: пише, відмічає, друкує, щось підправляє.

Мирослава сьорбає холодну каву, явно вже не відчуваючи ні смаку, ні того, що та вже перетворилася на нафту. Вона активно клацає мишкою, щось бурмоче собі під ніс і вже точно не помічає товариша.

Сайд кілька секунд мовчки дивиться на цей не дуже здоровий робочий процес. Тяжко зітхає, хитаючи головою, і рішуче заходить у царство бюрократії.

— Гей.

— М-м? — Кіпіш не піднімає голови. Пальці швидко цокотять по клавішах клавіатури. Окуляри відображають рівні стовпчики таблиць на екрані.

— Агов!

Пальці продовжують швидко рухатися над ноутбуком. Міра щось зосереджено відмічає на мапі й паралельно тягнеться за наступним рапортом. Сайд цикає. Кіпіш не піднімає голови, але махає в його бік рукою.

— Я тебе бачу, не кривися. Чо прийшов? Звіт коли пришлеш?

— Перестань батрачити і підніми від компа свої ясні очі. Я звик з людиною розмовляти, а не з кришкою ноутбука.

Міра нарешті зиркає на нього поверх окулярів. У світлі холодної лампи обличчя здається блідуватим, хоча Сайд точно певен, що Кіпіш останнім часом спить більше і якісніше.

Сайд примощує одну сідницю на краєчок її столу і, схрестивши руки, впирається у посестру спокійним поглядом. Та нахиляє голову в німому питанні.

— Шо треба, бро? Тобі що, нудно?

— Скільки ти тут уже стирчиш?

— Та трошки зовсім. Не бурчи.

Сайд закочує очі. Вона невиправна, їй-богу.

— Мала, я ходив тут три години тому, ти сиділа в тій же позі й сьорбала ту ж каву. Там уже пліснява скоро заведеться.

— Не перебільшуй…

— Я ніхуйово так применшую.

Кіпіш обурюється і обводить руками весь простір столу, немов намагаючись показати масштаб піздеца.

— У мене паперовий журнал виходів не сходиться з таблицею. Якась скотина десь щось напортачила. Дух частину відео скинув без нормальних назв, Горобець знову проїбав статуси, а хтось із наших логістичних геніїв закинув чеки не в ту гілку, та ще й у різні чати.

— Трагедія. Давай знайдемо всіх цих нехороших людей і відпиздимо.

— От і я про те. Ти тримаєш, я пизджу?

Сайд закочує очі. Кіпіш знову робить із діловодства свою парафію, хоча Сова і він сам також намагаються внести свою лепту.

— Вставай, мала.

— Нахуя?

— Пішли.

— Куди?

— Нагору. Дихати свіжим повітрям.

— Ден, якщо ти вирішив мене вигуляти, то я не настільки ще обросла пліснявою. Он візьми Кім, я дозволяю. Ти вже достатньо компетентний, щоб вигуляти нашу дівчинку…

— Нє, нє. Ми маємо запобігти твоєму замшінню в цьому темному і вологому кліматі. Підняла дупцю, закрила ноутбук, відклала планшет. Я чекаю!

Міра повертається до ноутбука.

— Відчепись. Я зараз закінчу.

Сайд підходить і без попередження закриває кришку ноутбука. Міра дуже повільно піднімає на нього очі. Кліпає, морщить носа.

— Денисе.

— Мирославо.

— Туше. Звольте прибрати вашу правицю з мого робочого інструмента.

— Нє.

— Я зараз тобі пальці поламаю.

— Прекрасно. Значить, сили ще є. Підеш потренуєшся.

Кіпіш кілька секунд дивиться на нього так, ніби обирає, яким саме предметом канцелярії найзручніше його вбити.

— Я не хочу.

— О. Нарешті чесна причина.

— Я заїбалась.

— Тим більше.

— Це якась збочена логіка.

— Ти не втомилась рухатися. Ти втомилась сидіти тут раком над таблицями й гризти себе за той РЕР.

Міра тихенько гарчить і відвертається. Пряме влучання.

— Від роботи мене попускає.

— У тебе дупа скоро прийме форму стільця. І як ти збираєшся тікати від ворожих бортів, якщо, підозрюю, навіть розминку ранкову не робиш? Чи ти від них ноутбуком відбиватися зібралась?

Міра фиркає.

— Іди лісом.

— Уже туди і йду. За десять хвилин нагорі. Одягни щось, що не шкода.

— Я не вмію нормально тренуватись.

— Те, що ти нарешті вголос сказала, що чогось не вмієш, і навіть не намагаєшся цього навчитися у ту ж мить, — це прям вау… Я в шоках. Було б чим, то напився б, щоб відзначити цю знаменну дату.

Міра бере зі столу зібганий папірець і жбурляє у друга. Сайд ловить і кидає снаряд у смітник.

— Ля, може, за кілька тренувань зможеш таки справно кидати гранати. Я потопав, а ти йди переодягатися. Якщо не з'явишся — повернуся і винесу тебе разом зі стільцем!

— Тільки спробуй!

— Плюс!

За дванадцять хвилин Кіпіш із виглядом людини, яку примусово привели на власну страту, вже мнеться біля невеликого імпровізованого майданчика під деревами трохи осторонь від курилки. Невелика ділянка завішана маскувальними сітками й навісом, тож сонце, що хилиться до заходу, не палить тіло. Нічого особливого — перекладина і бруси, які, походу, збирали зі сміття, кілька старезних гирь, гумові петлі вже незрозуміло якого кольору, кілька старих карематів, які бачили, схоже, ще АТО.

На майданчику вже розминаються Сайд, Брухт, Рікардо, Пілюлькін і ще двоє хлопців. На єдиній лавочці з палет розвалився Мажор і грає у якусь гру на смартфоні. Тут прохолодніше, ніж на курилці, і не тхне цигарками.

Пілюлькін помічає її першим і хмикає, привітно махнувши рукою.

— О. А це що таке сталося, що наша царівна екселю і звітів вирішила виповзти на світ божий?

Кіпіш закочує очі і показує чоловіку середній палець. Медик пирскає і бере скакалку.

— Сайд вирішив, що я мало страждаю над вашими опусами і таблицями. Тому додав до моральних тортур фізичні.

Денис кидає їй гумову петлю. Дівчина незграбно ловить її, мало не наїбнувшись на піщаному настилі.

— Я просто хочу, щоб у тебе дупа хоч іноді відривалась від стільця. Фізична активність додає енергії, якщо ти не в курсі.

— Ти це зараз так сформулював, що я навіть не знаю, штурхана тобі дати чи смаколик принести.

Пілюлькін перестає мучити скакалку і критично оглядає посестру. Та морщиться, мов від зубного болю. Зараз почнеться… Медик виносить свій вердикт.

— Ти реально стирчиш за компом забагато, та ще на тому інструменті для катувань. Той стілець на дрова треба пустити вже давно. До того ж ти жалілася на набряки в ногах. Від того, що ти сидиш сиднем, вони нікуди не дінуться. Треба рухатись, ганяти кров.

— Ви що, блять, всі сьогодні проти мене змовились?

Брухт, що до цього розминає руки, знизує плечима і підморгує:

— Нє, не сьогодні. Давно.

Кіпіш щось бурчить під ніс, але вимушено починає робити вправи разом з іншими, повторюючи за побратимами. Спочатку не все так погано: розминка, розтяжка, присідання, якісь прості випади.

Але через певний час дівчина помічає, що не просто не встигає за хлопцями, а безбожно відстає. Дихання дуже швидко збивається, кінцівки мов колоди, рухається вона незграбно. Піт стікає по спині й з чола мов водоспад. Безрозмірна футболка вилинялого темно-сірого кольору вже вся вкрита мокрими плямами.

Планка. Міра ненавидить її ще з часів цивільного життя. Бо тримати на одній лінії й дупу, й плечі, і, мать його, не прогнутися — це задача із зірочкою для її тіла.

— Скільки ще? — питає Кіпіш крізь зуби. Піт капає на каремат та стікає в окуляри, обличчя вже червоне від напруги.

— Ну хоча б півхвилинки.

— Сюка…

Руки починають тремтіти все більше. Плечі горять. Міра звалюється на каремат і роздратовано стогне. Хлопці співчутливо хитають головами. Брухт, що продовжує спокійно стояти в рівнесенькій планці, хихоче.

— У нас втрата бійця. Гравітація перемогла!

— Пішов нахуй.

Міра на тремтячих ногах піднімається і відходить убік, упершись долонями в коліна. Волосся вибилося з хвоста й липне до скронь і шиї, від чого та дуже свербить.

— О, а тобі навіть пасує, коли тебе так ганяють, — ліниво кидає Мажор, відірвавшись від гри. Кіпіш глипає на нього як на дебіла. Шо воно несе?

— Розчервонілась он як, очі блищать. До красуні тобі, звісно, ще є куди рости, але перспективи непогані.

Совенко закочує очі, тикаючи в його бік фак. Немає бажання витрачати сили на цього гімнюка.

— А не пішов би ти, шановний, кудись в інше місце, якщо не займаєшся.

Молодик шкіриться. Посмішка солодка і дуже гиденька. Хочеться перевірити його ніс на міцність чимось важкеньким. Може, оцими гирями?

— Та я ж комплімент тільки зробив. Чого ти одразу огризатися? Я до неї, значить, зі всією щирістю…

— Якісь у тебе компліменти трошки образливі. За «підараса» мстиш?

— Я не злопам’ятний. Слабенька ти ще у дискусіях. Старайся краще.

Міра відмахується від нього, мов від комахи, і перевіряє, чи здатні її кінцівки до подальшої експлуатації. Рікардо, який до цього крутив гирю в руках, примружується і зиркає Мажору вслід, але нічого не каже. Коли блондин іде з майданчика дойобуватись до хлопців на курилці, вояка підходить до посестри, яка намагається розім’яти ниючі ноги і відкрутити зубами пляшку води одночасно.

— Він тебе часто так підйобує?

Міра задумливо відпиває воду.

— Та забий. У нього досі свербить після кухні. Я ж його там прилюдно обісрала.

— М-м.

— Що «м-м»?

— Нічого.

Рікардо повертається до тренування, але похмурий погляд від курилки ще певний час не відводить.

Кіпіш тяжко зітхає і береться за наступну вправу. Відтискання. Ще одна ахіллесова п’ята. На четвертому Кіпіш уже починає ненавидіти людство. На сьомому — себе. На дев’ятому руки просто відмовляються нормально розгинатися. Вона падає грудьми на каремат і лежить обличчям у нього. Брудний каремат зараз здається найзручнішою периною.

Сайд співчутливо дивиться згори, паралельно тренуючи руки за допомогою петель.

— Жива?

— Не впевнена. Здається, бачу світло в кінці тунелю…

— Давай ще один підходик.

Міра піднімає голову на друга і дивиться жалісливо. Той робить вигляд, що не помічає, й енергійно працює петлями далі. Кіпіш матюкається крізь зуби.

— Ти серйозно?

— Та шуткую я, шо ж ти така непробивна сьогодні. Я ж не хочу, щоб ти здохла від серцевого нападу.

— Я можу спробувати ще раз, але спочатку жовті плями прожену з-перед очей…

Пілюлькін, що саме витирає обличчя рушником, кидає:

— Не треба. Як лікар кажу, що якщо ти вже починаєш таке бачити, то краще зупинитись. Не хочу тебе відкачувати.

Через хвилину дівчина все-таки робить ще одну спробу під невдоволений погляд медика і закочені очі Сайда.

І тут уже стає зрозуміло, що справа не тільки в її бажанні. Дихання збивається занадто швидко. Стегна печуть після присідань. Пульс гупає десь у горлі. Міра відходить убік і знову ставить руки на тремтячі коліна, намагаючись нормально вдихнути. І зараз почувається дуже слабкою.

Хлопці ж теж втомилися. Але Брухт ще примудряється травити якісь свої технічні анекдоти. Рікардо щось коментує на його випади, і рже, мов і не він зараз відтискається з гирею на спині. Та і Сайд робить наступну вправу без вигляду людини, яка вже готова до зустрічі з апостолом Петром. Пілюлькін узагалі примудряється одночасно тренуватися й матюкати побратимів за неправильну техніку.

А вона стоїть і хапає ротом повітря, наче легені забули, як працювати.

— Блять, — тихо видихає Міра. — Я реально в хуйовій формі.

Пілюлькін співчутливо подає їй ще одного рушника.

— Ну, є трошки…

— Дякую за підтримку, брате.

— А що я маю сказати? Що ти прихована олімпійська чемпіонка?

— Міг би збрехати.

— Не моя спеціалізація.

Сайд кидає їй воду. Вона ловить пляшку і сичить від того, що передпліччя відзиваються пекучим болем. Денис хитає головою і йде до турніка, який до нього мучив Рікардо.

— Не дивись на нас. Ми тут не перший рік залізо тягаємо і від дронів драпаємо у темпі спринтера. Трошки потренуєшся і перестанеш зірки ловити від присядів.

Дівчина кривиться.

— Товариська підтримка вісьмидесятого левелу.

— Ти думаєш, я перший день підтягнувся двадцять разів?

— Ти схожий на людину, яку мама народила одразу у відмінній фізичній формі.

— Передам їй цей комплімент, але вона буде казати, що я худенький і мені треба більше їсти.

Міра відпиває воду й дивиться на власні ноги. Ноги в неї сильні на вигляд. Масивні стегна, доволі об’ємні литки. Але вигляд і функція, як з’ясовується, не одне й те саме. І це її дратує більше, ніж хотілося б. Не тому, що тіло якесь не таке. Воно просто не може зараз виконувати те, що їй від нього треба. А на війні це вже не питання естетики. Треба буде бігти — вона видихнеться. Тягнути когось — чи вистачить сил? Різко змінювати позицію в броні? А якщо не двісті метрів, а кілометр? На БЗВП вона якось базовий мінімум, звісно, змогла подолати, але тут цього точно може бути мало.

Міра зітхає.

— Не роби отаке лице, — каже Сайд, відпиваючи води.

— Яке?

— Наче тобі у капці Бетмен насцяв.

— Та ніхуя я не роблю…

— Ти вже складаєш у голові програму на пів року, де будеш тренуватися двічі на день, їсти саму гречку і помреш на третю добу від перевтоми.

Міра мовчить. Пілюлькін дивиться на неї з підозрою. Це мовчання красномовніше за матюки, їй-богу.

— Він вгадав?

— Частково.

— Кіпіш.

— …

— Не смій! Треба потроху і в спокійному темпі. Бо загнешся. І не смій жерти тільки білок. Все інше теж необхідно для нормального функціонування. Я ж тебе вже знаю — ти їбуча максималістка!

Вона показує йому язика і повзе сісти на лавку. Через якийсь час хлопці починають збиратися на вечерю, а Сайд підходить до Мирослави.

— Пішли?

— Я ще трохи посиджу.

— Чого?

— Чекаю, коли ноги згадають, що вони ще частина мого тіла, а не окремі агрегати.

— Ну, як завершиш цю, безперечно, важливу справу, приходь на вечерю. Сьогодні Черпак обіцяв чечевичний суп.

— Угу.

На поверхні бази поступово стає тихіше. На курилці голоси теж рідішають. День доповзає до вечора, тож спека потроху спадає, а сонце вже майже сховалося за бетонний паркан. Міра сидить, витягнувши ноги перед собою, і бездумно дивиться кудись у простір. Все болить. Причому вона підозрює, що завтра болітиме ще більше. Скоріш за все, спроби сідати на унітаз зранку перетворяться на ті ще тортури, і доведеться триматися за стіночку.

— Пиздець, звісно, пані Совенко.

Ніхто не відповідає. І це супер, бо ще скажуть, що зовсім дах поїхав.

Вона дивиться вниз на себе. На обриси животика під футболкою. Тілобудова — груша, тож він наче й невеликий, але все ж таки є. Приречено мацає стегна і зиркає на ноги, які ще трохи тремтять після навантаження. Взагалі-то вона ніколи не вважала себе такою вже страшною. Не модель — ну й похуй. У неї є груди, дупа, талія десь там теж існує у цьому вимірі, якщо придивитися. Мужики, звісно, не штабелями клалися, але іноді траплялися на її дорозі.

Але сьогодні питання зовсім не в тому, як це все виглядає у комплексі. Питання в тому, що воно не витягує той стиль життя, на який вона підписалася. І це, м’яко кажучи, хєрові новини. Вона знову згадує, як задихалася після смішної кількості вправ.

— Позорисько… — бурмоче дівчина собі під носа.

— Де?

Міра здригається і підіймає голову. Сова стоїть за кілька метрів і допитливо дивиться на неї. На ньому темна футболка без рукавів, спортивні штани, під пахвою пляшка води, а в руках дві сталеві великі гантелі.

— Ви, блять, безшумно ходити спеціально вчилися?

— Плюс.

— А… ну так. Розвідник ж у минулому.

Сова нахиляє голову убік.

— Чого така похнюплена? Дебіт з кредитом не зійшовся?

— Дуже смішно. Нє. Відходжу від майже добровільної розправи над собою.

Сергій насуплює брови і знову нахиляє голову в німому запитанні. Дівчина фиркає. Оця малослівність Сови іноді прям дуже кумедна. Немов літери економить.

— Займалась фізкультурою сьогодні вперше, як на базу потрапила.

— Статус?

— Фізично — майже вмерла. Морально — принижена.

Командир криво усміхається. В кутиках очей з'являються маленькі веселі зморшки.

— Дай вгадаю, Сайд?

— Ця руда скотина грозився, що притягне разом із стільцем.

— Правильно зробив.

Міра звужує очі.

— І ви туди ж?

— А що?

— Нічого. Просто сьогодні день колективного булінгу і бодішеймінгу для Кіпіш.

— Переживеш уже якось.

— Злі ви всі, піду я від вас…

Сова ставить пляшку на землю, трохи розминає плечі. І Міра розуміє, що він не збирається йти. А, точно. Він сюди тренуватися прийшов. Чудово. Саме цього їй зараз і бракує. Ще однієї демонстрації, наскільки вона фізично не прокачана. Ну супер!

Командир явно не підозрює про її не райдужні думки і просто починає з розминки. Міра спершу не дивиться. Принципово. Десь секунд тридцять. Потім очі самі блимають убік. Сова робить кілька повільних рухів плечима, розминає шию, руки.

Потім підходить до турніка. Міра відводить погляд. За секунду повертає. От же ж сука. Сова підтягується рівно, без ривків, якихось хитань чи заминок. Ніби робить це щодня. Напевно, так воно і є. Кіпіш уже трохи вивчила цього товариша, він до себе суворіший, ніж до власних підлеглих. Тож явно ретельно стежить за фізичною формою.

Міра похмуро дивиться й відчуває, як усередині прокидається абсолютно несправедливе роздратування. Вона пів години тому після дев’ятого віджимання вже майже бачила пращурів. А цей висить на турніку так, ніби гравітація для нього — то чисто рекомендація, а не правило.

— Ненавиджу вас, — бурмоче Міра.

Сова опускається на землю.

— Що?

— Кажу, штани підтягніть, зараз зваляться.

Він зиркає на неї, поправляє одяг, знизує плечима і продовжує своє тренування.

На руках плавно рухаються м’язи. Не бодібілдерські показові, а сухі, функціональні. Тугі міцні джгути, які не підведуть у потрібний момент. Це тіло людини, яка роками змушувала його робити те, що треба. І явно не скиглила, як Кіпіш сьогодні.

І тут Мірі стає зовсім не до жартиків і сарказму. Вона дивиться на власні ноги. Потім знову на Сову. Порівняння виникає саме. І їй воно не подобається. На секунду в голові прослизає дуже дурне: Ну куди тобі до такого мужика? Щоб з ним тягатися, треба пахати щодня, їсти правильно, спати нормально і не зажирати стрес шоколадом під каву і звіти.

Міра кривиться і смикає себе за пасмо волосся. Хто взагалі вирішив, що їй треба кудись «дотягувати»? І все одно маленька гидка думка лишається. Адже він красивий (ну, на її смак, бо ця суха хижість — це, звісно, гарно). А ще командир високий, тренований, сильний і вправний з власним тілом і зброєю.

А от вона сьогодні ледве не померла від планки. Заїбісь! Мирославо, ти знайшла найвдаліший час копирсатися у власних комплексах.

Сова тим часом стягує футболку через голову, витирає нею обличчя й кидає на лавку. Міра завмирає, мов статуя. Оце вже нечесно ніхуя.

Вона дуже повільно переводить погляд по його спині з кількома шрамами, широких сухих плечах, рельєфних лопатках, руках з вузлуватими довгими пальцями. І раптом пам’ять підсовує зрадницькі спогади.

Темрява. Гаряча шкіра до її шкіри. Тверде плече, що іноді притискається до її мокрої спини. Його рука на її талії. Важке дихання зовсім близько. Зуби, що не сильно і так приємно прикусують шию.

Міра кілька разів кліпає. Знову двір, і Сова робить щось із гумовою петлею.

Вона дивиться. Ага. То ось як воно все виглядало, напевно… У Києві вона майже нічого нормально не бачила. Темрява ховала деталі. Зате от тіло пам’ятає ще й як.

І тепер мозок методично накладає те, що вона бачить, на те, що колись відчувала.

Оці сильні руки і довгі мозолисті пальці, які зараз впевнено крутять гирю і піднімають гантелі. Оці міцні рельєфні стегна, обтягнуті простими спортивними штанями, здатні витримати неабияке навантаження. Він граючись присідає з великою вагою.

Міра повільно робить ковток уже теплої води. Мати Василева… Ну так. Секс із ним був охуєнний. І що? Вона доросла жінка і може хоча б перед собою не ламати комедію. Красивий, до біса сексуальний мужик. І так. Їй подобається на нього дивитися. Це не заборонено статутом, і взагалі нічого протизаконного тут нема.

Сова переходить до віджимань. Міра дивиться вже майже без сорому. І тут дуже невчасно знову згадує власне тіло. Животик, пухкі нетреновані ляшки, неідеальну форму біцепсів. Те, як вона сьогодні дихала, наче її легені вирішили звільнитися за власним бажанням.

Знову гірка думка. Нахріна оцьому красивому хижаку взагалі така, як ти? Міра похмуро відводить очі, споглядаючи, як сутінки поступово починають опускатися на базу. Чого вона взагалі думає про це? Хіба вона взагалі має якісь плани на командирську тушку?

А потім, коли Кіпіш уже майже запевнила себе, що вона займається зараз маячнею, пам’ять (дуже люб’язно, падло!) підсовує іншу деталь.

Його руки з довгими пальцями, що затискали волосся і тримали до синців стегна, задавали потужний ритм, гладили і торкалися. І робили це все дуже навіть упевнено. Те, як він міцно притискав її до себе, наче боявся, що вона втече. І як явно не страждав від того, що в неї не модельні параметри. Ті самі рельєфні стегна зустрічались із її м’якими й округлими. І цей контраст його зовсім не бентежив. І судячи з того, наскільки явно він її хотів, її м’які стегна й животик точно не стали для нього проблемою.

Губи Міри самі трохи сіпаються. Ну добре, можливо, її внутрішній самокритик зараз просто охуїв від таких аргументів.

Сова піднімається і спантеличено дивиться прямо на дівчину. Міра просто не встигає відвести очі. Кілька секунд вони просто витріщаються одне на одного. Командир бере пляшку з водою і спрагло п’є. Міра ловить себе на тому, що обмацує поглядом кадик, який рухається в такт із повільними ковтками. Дівчина подумки заліплює собі ляща. Зібралась, Совенко! Ти ж зараз слиною вдавишся…

Сова помічає її дещо сконфужений погляд і піднімає густу брову.

— У мене знову щось із одягом?

— Нічого такого…

— Ти вже хвилин п’ять на це «нічого» дивишся.

Міра тихо зітхає. Ну а що вона має робити? Прикидатися, що розглядала хмару за його спиною? Чи що там якась напрочуд велика комаха літає?

— Милуюся вашою фізичною формою, командире.

Сова завмирає, а Міра абсолютно серйозно і буденно продовжує:

— Мені після сьогоднішнього невдалого тренування особливо боляче на вас глядіти. Комплексую жесть.

Він пирхає і тихо сміється. І Кіпіш абсолютно точно НЕ слідкує, як від сміху в чоловіка напружуються вельми розвинені м’язи живота. Зі шрамом трохи нижче ребер. Трясця…

Сова нарешті перестає давитися сміхом і одягає футболку на вологий торс. Кіпіш дякує вищим силам за спасіння її очей від цих естетично-сексуальних тортур хоча б частково.

— Заздриш?

— Страшенно.

— Треба тренуватися.

— Дякую, Капітан Очевидність.

— Завжди будь ласка.

Міра підводиться і одразу шкодує про це. Бо стегна протестують, а коліна зрадницьки тремтять.

— Блять…

Сова автоматично простягає руку, коли вона трохи хитається. Міра відмахується.

— Не треба. Я ще наче на своїх двох…

— Не дуже переконливо.

— Завтра буду як новенька.

— Завтра ти не встанеш.

— Ну… Мабуть, ваша рація.

Міра бере свою майже порожню пляшку і рушник та робить кілька невпевнених кроків у бік входу в бункер. Зупиняється і все-таки озирається.

Сова вже знову береться за тренування. Спина напружується в русі. Міра дивиться ще секунду немов на витвір мистецтва. І ні. Не тільки заздрить. Абсолютно точно не тільки… Тут були інші мужики. І вона на них так не залипала. Хоча всі вони мають хороші розвинуті тіла.

Жінко, ти маєш визнати свою першу капітуляцію конкретно перед оцим хижим чуваком.

Вона посміхається сама собі, розвертається й кульгавою ходою йде до бункера. А в голові ще кілька хвилин уперто живе дуже проста, абсолютно доросла й абсолютно незручна думка: “Який же він красивий і сексуально привабливий, зараза.”

***

Чат «Совине гніздо і розпіздяї», гілка «Санта-Барбара 2.0».

Циган_Православне_рило: [Алярм! Термінові новини з полів! Помічені глюки у сервері обробки інформації в нашої малої.]

Муха_не_цокотить: [Українською, пліз. Я не розумію твоїх ребусів часом. У неї ноут зламався чи що? Відправ Програміста, хай полагодить. Воно, скотина, дрихне вже 10 годин після зміни. Це свинство.]

Програміст_98: [Та, блять, не сплю я вже. Ти затрахав… Якщо тобі завидно, так і кажи. І скільки разів повторювати: якщо я вмію ставити палену вінду, це не значить, що я можу все на світі лагодити.]

Сайд_кара_небесна: [Та нічого в неї не зламане. Сьогодні сам бачив — все працює.]

Циган_Православне_рило: [Ви занадто буквально розумієте мої вишукані порівняння. Холопи!]

Гвинт_з_отакенною_викруткою: [Кіпіш що, знову три доби не спала і тепер медитує над ящиком енергетиків?]

Циган_Православне_рило: [Нє. Нудні ви. Окей. До вас довго буде доходити. Коротше. Сидів я на курилці, відходив від словесного проносу Мажора. Після цього хотілось проблюватись, до речі. Так от, про що я… бачу, Сова пішов свої гантелі мучити і гирі ґвалтувати. Ну, думаю, все як завжди. А там Кіпіш сидить на спортмайданчику в прострації. Ну, прикидаю, що зараз посруться, як завжди, чи про роботу почнуть пиздіти. Але ні. Щось там парою фраз перекинулись. І все. Нудно.]

Сайд_кара_небесна: [У тебе словесна діарея. Ближче до діла. Я спати хочу.]

РікардоГарячийПерець: [ + ]

Гвинт_з_отакенною_викруткою: [ + ]

Скотч_НажопуЛяп: [ + ]

Муха_не_цокотить: [ + ]

Циган_Православне_рило: [Не цінуєте ви мої журналістські таланти… Коротше, хотів уже йти в столовку, і от помічаю, як наша дівчинка сканує Сірого. З голови до п’ят зі всіма оцими його задротськими фізкультурними заскоками. Бачу — натурально так залипла. Хвилин пʼятнадцять вона на нього незворушно дивилась. Без руху. Мені здається, навіть не дихала. Я думав, уже інфаркт зловила чи шо. А командир там же у всій своїй красі, футболку стягнув, торсом світить, коротше, я наче збоку демоверсію стриптизу спостерігав. Якби там був один Сірий, я б хєр забив. Але коли сидить зацікавлений глядач і очей не відводить від жодного його руху… От чесно. Відчув, наче у шпарину за чимось непристойним спостерігаю.]

РікардоГарячийПерець: [А на нас вона так не дивилась. Обідно навіть трошки. Матюкалася тільки і буркотіла мов бабка. Мені завжди здавалось, що там якісь іскри летять. А ви мені казали, що я придумую хуйню. Викусіть! І що Сова? Я сумніваюсь, що він не помітив такого настирливого погляду.]

Циган_Православне_рило: [Ну, він-то помітив, але не відразу. Із того, що я на відстані вловив, вони зійшлися на тому, що Кіпіш заздрить його фізичній формі і що їй треба батрачити ще й на поприщі спортивної підготовки.]

Сайд_кара_небесна: [І з чого ти взагалі взяв тоді, що вона на нього слину пускала? Може, техніку виконання вправ запамʼятовувала. Знову, блять, єресь несеш, брате.]

Циган_Православне_рило: [Та, блять, я готовий проставитись своїм запасом бульдаків, що там щось є. Хуй його зна, чи взаємно, але от те, що мала точно, як мінімум, не проти помацати совиний пресак, я певен на всі сто.]

Сайд_кара_небесна: [Ти, пиздло таке, всіх намагався переконати, що у Сірого двадцять пʼять сантиметрів у штанях. А ми з ним росли, тому твоя брехня не пройшла і першої родинної цензури. І зараз знову вигадуєш казочки.]

Програміст_98: [Я не хочу знати, що саме входило у вашу родинну цензуру.]

Сайд_кара_небесна: [Ми разом у лазню ходили, дегенерати. І взагалі то у нас тут душові спільні для всіх. Я підозрюю що у Цигана глазомір просто зламався.]

РікардоГарячийПерець:[Пропоную все-таки спостерігати за цією парочкою пильніше. І давай відкриємо тоталізатор знову? Тільки тепер не на їхні срачі, а на романтичні лоти.]

Скотч_НажопуЛяп: [ + ]

Гвинт_з_отакенною_викруткою: [ + ]

Муха_не_цокотить: [ + ]

Програміст_98: [ + ]

Циган_Православне_рило: [То шо пацани, валюта, як завжди?]

Сайд_кара_небесна: [Блять, вам шо, займатись нема чим? Хоча мені має бути похуй. Кіпіш цю гілку не спаліть тільки, дебіли. Бо я вас і її знаю і мало вам не покажеться.]

РікардоГарячийПерець: [Тебе і не кличуть. Ти занадто близько до них обох. Це читерство.]

Сайд_кара_небесна: [Та робіть, шо хочете. Не проїбіть тільки вранішній фінальний брифінг перед тією всратою операцією. Якщо хтось запізниться, я ваші дупи рятувати від Сірого не буду.]