Тінь Лева.

У Львові дощ ніколи не буває просто опадами. Це розмова бруківки з небом, і Ірма була єдиною, хто знав переклад. Вона тримала маленьку кав’ярню «Тінь Лева» у підвалі на одній зі старих вуличок. Там не було меню, і пахло не просто арабікою, а старими книгами та мокрим камінням. Ірма готувала каву за кольором очей відвідувача: комусь — міцну, як ніч на Високому замку, комусь — солодку, як обіцянка біля Оперного. Одного листопадового вечора, коли туман став таким густим, що в ньому почали губитися звуки трамваїв, до кав’ярні зайшов чоловік у довгому пальті. Він виглядав так, ніби щойно зійшов зі старої сепійної фотографії. — Мені потрібно щось, що поверне мене додому, — сказав він, обтрушуючи краплі з капелюха. — А де ваш дім? — запитала Ірма, не піднімаючи погляду від мідної джезви...