Я просто є там, де ти вже не є

Хто ти? Хто я?

Чим цінне моє чи твоє життя?

Заслуги, нагороди, визнання –

Чи це і є відповідь буття?

Я тебе любив, можливо ще люблю,

А може – ілюзією досі живу.

Скажи мені правду, якщо вона є,

Чи просто мовчання сильніше твоє?

Ти дивна й справді трохи загадкова,

Таких лишилось небагато знов.

Наші дороги, певно, розійдуться,

Чи знаєш ти, куди тепер ідуть?

“Ти дурень? Ти кохаєш? Чого ти ще чекаєш?

Ти не підходиш мені, ти ж це знаєш.

Ти не мій типаж” – могла б ти сказати.

І просто піти, не ставши чекати.

А я б усміхнувся – і трохи заплакав,

Дивний набір із сили й слабкості знаків.

Та все ж я питаю себе знов і знов:

Чому саме ти? Чому ця любов?

Ти розумна, ввічлива, сильна, проста,

І водночас зовсім для мене не та.

Дивно, що роки нас знову звели

На перетині пам’яті й тиші землі.

Цікаво колись це нарешті збагнути –

Любов може бити і змушує чути,

Як з одного боку стискаються груди,

А з іншого – тягне кудись у майбутнє.

Тобі це, можливо, давно вже не треба.

Я просто намагаюсь відновити себе.

Я просто є там, де ти вже не є.

І я не знаю, що чекає тебе....