Податок на сніг

Я нарешті закінчила чергову зміну в пекарні і розім'яла спину. Фартух був заляпаний джемом та борошном, а чорняве волосся вибилося з під чепчика. От побачила б мене власниця зараз і її точно б припадок вхопив.

Фартух разом з чепчиком відправився до торбини, а на плечі я накинула тоненьке пальто. Голову і горло довелося кутати в хутряну хустку.

Коли я відчинила двері — зимовий вітер заграв прощальну мелодію на блискучих дзвіночках і вкрав останні аромати кориці, ванілі та випічки. Масивний замок на дверях глухо клацнув, промовляючи: “Я на варті цих дверей Лідіє, дочекаюся тебе в понеділок”.

Я прощально змахнула закладу, ховаючи ключ в кишені пальта. Аж тут зачепилася поглядом за плакат, якому принципово не хотілося махати. Новенький, вчора оновлений на вимогу інспекторів, тьмяно синій і такий, що вселяє бентегу. Внизу сторінки були намальовані діти, поруч з ними знічений та засмучений сніговик, а над малечею височіли суворі інспектори. Один з них запитував ліцензію чи одноразовий квиток на використання снігу, а інший заповнював у своєму планшеті дані та виписував штраф. Вгорі, по центру плакату було: «Використовуй сніг легально».

Поруч висіла менша версія плакату з «Кожна сніжинка має значення». Об'єднував їх перелік видів та розмірів штрафів. Ліплення сніговика було ледь не на першому місці і потребувало відповідну кількість снігу. Я озирнулася на промерзлу землю по якій ковзали чоботи і авто та хмикнула про себе. Які штрафи, коли снігу немає? І попленталася додому.

Вулиці о цій порі були безлюдні. Тільки ліхтарі справно несли свою варту і супроводжували мене на шляху. Під одним з них я на мить спинилася, милуючись тінню в ореолі світла. Це так кумедно. Я простягнула руку і помахала, потім нахилилась і простягнула долоню вбік, імітуючи одну зі статуй, яку бачила в книзі і раптом моє серце впало в п'яти. На долоні опинилася білосніжна сніжинка, а вже наступної миті розтанувши зникла. Лишився тільки легкий укол холоду в шкірі. Я роззирнулася навсібіч і, переконавшись, що ніхто не був свідком цього злочину, кинулась чимдуж додому.

Мати весь день піклувалася про хвору Вікторію і виглядала більш втомлено, у порівнянні з сестрою. Взявши малечу на коліна, я коротко розповіла родині про день, змовчавши про те, що бентежило. Та й не було там сніжинки, я все вигадала.

З такими думками я крутилася на ліжку силкуючись заснути і зранку прокинулася геть не в гуморі. Масла у мій казанок роздратування підливали гамір в будинку, кашель Вікторії, скрип міжкімнатних дверей і потреба нарешті випрати уніформу. Ось тобі і вихідний.

Я скочила з ліжка і натягнувши перше, що трапилося під руку, кинулася на вулицю. Сонце ледь-ледь окреслило обрій помаранчевим сяйвом. На подвір’ях сусідів було тихо. З рота вирвався клубок пари, який я простежила зачарованим поглядом. Мою увагу привернув сріблястий відблиск попід нашими ворітьми, прикритий залізними листами.

Я затамувала подих, боячись подумати, дозволити собі уявити, що це може бути. Повільно наблизившись, я відгорнула тремтячими руками загорожу і ахнула. Велика кучугура снігу. Я стільки за життя не бачила і тому першим ділом кинулась протирати очі, а наступної миті вже ловила загорожу, яку необачно відпустила і яка могла перебудити пів вулиці.

Прикривши сніг від допитливих очей я поглянула на вулицю — така ж що і вчора, де-не-де потрісканий асфальт та здебільшого нерівний грунт. Наше подвір'я теж не було присипане білою ковдрою, але ж ось... Чи міг це бути подарунок щедрого мешканця? Не віриться. Така кількість снігу обійшлася б в щонайменше 50 монет, а це мій річний заробіток.

Я обережно доторкнулася до вершечка. Холодно. По тілу розлилося незвичайне тепло, а кожен нерв натягнувся до межі. Снігу було якраз достатньо аби перетворити на три щільні кульки закріплені одна на одній, і кожна менша за попередню. Гілочки вишні знайшли своє місце по боках середньої кульки, себто тулуба. Гострі камінчики з доріжки стали очима і ротом. Бракувало носу, та замість нього ідеально підійшла довга та вигнута морквина, яку вдалося поцупити зі столу бабусі Марії. І, насамкінець, знайшла під ліжком багряно-чорний шарф, який тільки й чекав цієї миті.

У мене вийшов сніговик, який сягав рівня моїх грудей і залишався нижчим за наш паркан, прихований від допитливих очей. Його створення здавалося єдиним можливим вибором, аби не змарнувати природній дар намарно.

Щойно залементували собаки та прокинулися сусіди, я постаралась не майоріти часто поруч з тим місцем. Лише раз взяла на руки Вікторію та показала своє творіння. Сестра уособлювала світ.

— Дивись, Вік, це сніговик, — притримуючи однією рукою тільце, взяла маленьку ручку і торкнула нею снігову статую.

— Ай, холодно-холодно, Лідіє, — малеча стиснулась і вткнулася в моє плече та згодом проявила сміливість і окреслила викривлений рот. — Хто це? Сніжик?

— Сніжик так Сніжик, — підсумувала я. Повірте на слово, що, попри свій вік, вона дуже вперта.

Іншу половину дня я сумлінно виконувала хатні обов'язки і навіть випрала одяг, аби в понеділок мати пристойний за мірками власниці Іванни вигляд.

Кожної вільної хвилини я поглядала в запотіле вікно. Сніжик грайливо визирав з-поза укриття гілочкою, а вітер ледь-ледь тріпав шарф виставляючи на показ китичку. Коли хтось проходив повз паркан я вкривалася холодним потом.

— Лідіє, ти заступаєш сонце, — вкотре набурмосено нагадала Настя, моя середня сестра, що зранку до ночі сумлінно готувалася до екзаменів.

— Увімкни лампу на своєму столі, — натомість кинула я схиливши голову й заправляючи за вухо неслухняні кучері. — Не псуй свій зір та збережи мої нерви.

Ручка припинила шкребти по паперу. Заскрипів стілець. Настя наблизилась до мене мов та лисиця й тихо поклала голову на плече.

— І що ти там бачиш? Все ж як завжди.

Сестра повернулася на своє місце й увімкнула лампу. Запанувала тиша в якій було чутно шурхіт паперу й стук мого серця. Адже там я бачила диво.

Батько повернувся з роботи й забрав до себе Вікторію, аби дати мамі перепочити. Дідусь та бабуся закінчили в'язати теплі речі на продаж і завчасно пішли спати. Сонце котилося до горизонту і це був найкращий день в житті, аж поки...

Невідомо звідки прилетів чорний птах і накинувся на мою схованку. Він кричав, дряпав залізні листи і де тільки сила взялася — я з жахом побачила що він повалив їх на землю.

Будинок та сусіди сполошилися. Я судомно натягнула пальто, чоботи та кинулась надвір.

— Геть-геть, — кричала я, розмахуючи руками і закриваючи огляд на сніговика. Ворон продовжував бити крилами і видзьобувати камінці, якими я прикрасила невидиме пальто Сніжика.

— Лідіє, що у вас сталося? — окликнув дід Назар підходячи ближче з сусіднього двору. — Треба допомога?

Усмішка враз спала з його помережаного зморшками обличчя, щойно він помітив що знаходиться в нашому дворі. Він вчепився за паркан, силуючись втриматися на ногах.

Почали збиратися люди. Вони розтуляли та стуляли роти, ніби риби, а коли усвідомили весь жах — кинулися лементувати.

— Покличте інспекторів. Вона вкрала сніг!

— Н-ні, це не те... — слова раптом розгубили свій сенс, а горлом пробіг електричний струм. Все моє тіло стало холодним, а погляд звузився до тунельного бачення.

Вони тикали в мене пальцями, вони кричали. Моїм прихистком став паркан, який вони не насмілювалися перетнути.

— А у вас хіба є дозвіл? Та звідки б такі гроші?

— І то правда, вони ж мріяли середню в університет віддати.

— Покажи чеки, звідки цей сніг?

Сусідські діти з цікавістю розглядали Сніжика. Один хлопчик насмілився смикнути шарф та батьки миттєво відтягнули його. Ніби доторк міг зробити його співучасником. А може вони боялися, що доторкнувшись хлопець більше не зможе цього забути?

Моя родина ошелешено завмерла на порозі.

— Мамо, дивись, Сніжик.

Я не дивилась на батьків. Просто не могла поглянути.

Бабуся Марія обійняла мене за зсутулені плечі, а дідусь кинувся ціпком розганяти роззяв. Залунав передзвін — не такий як у пекарні, мелодійний і ніжний, а бридкий, наче вилкою по металевій каструлі ведуть. Знову і знову. Хтось викликав інспекторів. Їхнє сіре авто повільно показалося з-за рогу.

Двоє чоловіків у синій формі з нашивками у вигляді сніжинок не потребували дозволу аби безцеремонно увійти на наше подвір'я.

— Так-так, Степане, що тут у нас? — солодким голосом промовив вусань. Можна було повірити, що він роздає цукерки дітям.

Повнотілий й низенький Степан продовжував воювати з пройомом доки перший інспектор наблизився до сніговика. Він оглянув Сніжика, позирнув на нас, і знову на мою роботу. В мені зростала напруга.

Все відбувалося так швидко. Я не встигла нічого пояснити родині. Бісовий ворон заховався на дереві понад сніговиком і задоволено спостерігав за своєю роботою.

— В систему не надходило інформації щодо постачання снігу по вулиці Карколомній, — з кишені пальта інспектор вусань дістав планшет і почав натискати різні кнопки. — Також не бачу проведеної ліцензії на ліплення.

Він оглянув мене та родину з ніг до голови. Це була спроба з'ясувати хто саме це зробив? Встановити наш фінансовий стан?

Степан порівнявся з напарником і захекано вперся жилистими руками в коліна. Його кашкет обплетений гірляндами мав ось-ось впасти.

— Інспектор Степан Гілковий прибув за викликом для розслідування злочину, — чоловік приклав руку до кашкета. Він позирнув на інспектора вусаня і той тяжко зітхнув.

— Інспектор Станіслав Морозов прибув за викликом для розслідування злочину, — на відміну від Гілкового цей зняв кашкета й схилив голову. Тонкі вуста викривила усмішка.

Мати сховалася з Вікторією у будинку. Остання тільки почала одужувати і їй не можна було довго лишатися на вулиці. Настя порівнялася зі мною та взяла за руку. Її долоня тремтіла в такт моєї.

— Вітаю, панове, — татів голос вперше звучав так голосно і впевнено. Він обійшов нас з сестрою і став попереду.

— Думаю, можна не затягувати. Хто з вас це зробив? На чиє ім'я штраф формувати?

— Сталося непорозуміння, — батько озирнувся через плече й кинув швидкий погляд на мене. — Ми не маємо ліцензії, але і сніг не крали.

Інспектор розреготався вчепившись пальцями в великий живіт:

— То він що, сам з'явився?

— Так, — палко вигукнула я. Настя сильніше натисла на мою руку.

Дурепа, яка ж я дурепа. Чи могли вони повірити в це? Чи могли відпустити?

— Дмитро Диводень, ми ж з вами не вчора народилися, — Станіслав спілкувався виключно з батьком. Розмова була спокійною, але татові руки, закладені за спину, інколи стискалися в кулаки.

Каркнув ворон зі своєї гілки, вітер розвіяв моє волосся розмазуючи обличчям гіркі сльози відчаю. Це все не могло відбуватися зі мною. Татові плечі опустилися і він відійшов убік, у той час інспектор повторив своє питання:

— Хто це зробив?

Серце впало у п'яти, знову заскрипіло авто інспекторів свою бентежну мелодію?

— Я, я, це була я. Забирайте мене.

Моя люба бабуся пішла вперед, розмахуючи своїми яскравими в'язаними рукавами. У її карих очах відбивалося сонце, а ямочки на щоках робили її завжди усміхненою.

Я з Настею заціпеніло проводжали її, аж поки вона не наблизилися до чоловіків і не почала сварити їх пальцем.

— І не соромно оце, через купку снігу людей мордувати, га?

На обличчях інспекторів не здригнувся жоден м'яз. Брови Степана звузилися, він нагнувся вперед.

— Соромно має бути тим, хто порушує закон. Але нічого, в нас є проявляч відбитків, а сніговик не почав танути.