Частина 26
26
Після напруженої й надзвичайно важливої зустрічі в Сергія Олексій, скасувавши всі робочі справи, їхав додому. Ще не знаючи, як краще розповісти дружині про зустріч із Ірен-Марі (із сином вони так і не встигли обговорити, що можна озвучити), він, набравши її номер, лише сказав:
— Ранок був насиченим... Приїду — розповім. Хвилюватися точно не варто, — і, зробивши паузу, додав майже змовницьким тоном: — Навіть навпаки.
Судячи з інтонації чоловіка, варто було готуватися до чогось незвичайного — і, схоже, приємного.
«Уміє ж заінтригувати», — усміхнулася Олена.
Дзвінок у двері пролунав саме тоді, коли вона намагалася здогадатися, що саме він мав на увазі. Беатріс спрацювала напрочуд швидко:
— Ваша сусідка. Відчинити? — промовила вона монотонним голосом.
— Так, звичайно... — відповіла Олена, усе ще перебуваючи під враженням інтриги, й поспішила до передпокою.
Почувши клацання замка, подумала:
«Давно вона не заходила... Може, щось сталося?»
Двері відчинилися. Але замість сусідки вона побачила незнайому огрядну жінку з кам'яним обличчям.
Олена завмерла.
— Якщо слухатимете мене — залишитеся живі, — без жодних емоцій промовила та, тримаючи в руці щось схоже на пістолет.
Зусиллям волі Олена занурилася у напрацьований роками стан спокою й тремтячим, як учили, голосом промовила:
— Тільки не вбивайте... Я зроблю все, що ви скажете. — І додала, можливо, вже зовсім зайве: — От побачите...
«Скеля», зробивши кілька кроків, увімкнула світло й озирнулася.
Олена відразу ж, тепер уже значно рівнішим голосом, додала:
— Може, пригостити вас чаєм або кавою?
Збоку це виглядало б абсурдно — ситуація була явно не та, — але саме на це й був розрахунок. Помітивши на обличчі непроханої гості щось схоже на розгублення, Олена несподіваним навіть для самої себе експромтом, сподіваючись посилити її збентеження, швидко промовила:
— До речі, які твори Вівальді й Паганіні найбільше зачіпають вас за живе і чому?
(Вона міркувала: «Якщо вони взяли в обіг Беатріс, яка тепер плутає композиторів, то чому б не задурити голову цій потворі тим самим?»)
— Не важливо, — холодно відреагувала та.
Та Олена помітила, як у «гості» ледь сіпнулася повіка — ніби її мозок спіткнувся об надто складну для нього конструкцію.
Намагаючись утримати ініціативу, господиня запропонувала пройти на кухню: «там і світліше, і зручніше розмовляти». Але балансувати між пронизливим страхом і грою — показною поступливістю — ставало дедалі важче: чи то вік давався взнаки, чи то адреналін, а найімовірніше — і те й інше.
Не сумніваючись у своїй перевазі, «гостя» з пихатим виглядом і дивною усмішкою пішла слідом, не опускаючи зброї. Продовжуючи бентежити її награним переляком, Олена підійшла до плити й узяла однією рукою чайник, а другою — велику запальничку (ту саму, яку вчора приніс син), демонструючи намір закип'ятити воду для чаю.
І цього виявилося достатньо, щоб, з одного боку, наразитися на раптову лють «скелі», а з іншого — все ж таки надіслати сигнал тривоги...
Доїхавши додому, Олексій спокійно піднявся ліфтом і, подзвонивши у двері, якийсь час не міг зрозуміти, чому вони не відчиняються...
Він кілька разів повторив дзвінок, потім набрав дружину. Тиша. А ще ж лише кілька хвилин тому вони розмовляли.
«Отже, — гарячково міркував Олексій, — система безпеки їй більше не підпорядковується, і в квартирі може відбуватися що завгодно...»
І тут він згадав: зона покриття Беатріс, що вийшла з-під контролю, охоплювала й сходовий майданчик. Тобто телефон тут працювати не міг. А намагатися виламати броньовані двері було б абсурдом.
Олексій кинувся вниз сходами, намагаючись якомога швидше вискочити із цієї тепер уже «мертвої» зони.
Спустившись одразу на три поверхи, він не став гаяти часу на спробу додзвонитися дружині й одразу набрав сина. Пішов стійкий виклик, але Сергій не відповідав.
«Схоже, йому зараз не до дзвінків. Або він сам у кімнаті допитів, а телефон, як і належить, залишився в кабінеті... Добігти до блокпоста й повернутися зі збройним патрулем? — майнула думка. — Але це щонайменше сім хвилин!»
Не в змозі більше тримати себе в руках, Олексій знову вибіг на свій поверх і, схопивши величезний вогнегасник, щосили опустив його на електронний замок. Посипалися іскри, запахло паленою проводкою, але це не допомогло.
І в цю мить задзвонив телефон.
— Так... Хто це?! — вигукнув Олексій.
— Черговий. За розпорядженням вашого сина... — голос був напрочуд спокійним.
Миттєво згадавши пароль на такий випадок, Олексій швидко випалив:
— «Ви запізнилися. Останню книгу я продав годиною раніше»...
«Кому взагалі потрібні такі довгі паролі?..» — роздратовано подумав він, ненавидячи паузу, що виникла.
— Та щоб вас! — вихопилося в нього, і лише тоді він зрозумів, у чому помилився, швидко повторивши пароль уже правильно.
Абонент якимось дивом не перервав з'єднання — як належало в такому разі, — і, назвавши відгук, швидко повідомив те, що Олексій так сподівався почути:
— Проблему з вашою дружиною вирішено. Вона поза небезпекою. Двері зараз відчиняться. Не перешкоджайте виходу незнайомої жінки — це обов'язкова умова досягнутої домовленості. І ще: до вас піднімається озброєний загін із блокпоста. Вони знають своє завдання, просто довіртеся їм.
Із гуркотом злетіли з петель двері під'їзду — почувся важкий тупіт. І коли озброєні патрульні піднялися на поверх, упізнавши Олексія, двері квартири відчинилися, випускаючи незнайомку. За її спиною, мов тінь, стояла Олена.
Жінку мовчки супроводили вниз.
А Олексій, усе ще не до кінця вірячи в щасливий фінал, ступив до квартири. І, не зачиняючи за собою дверей, міцно, як не робив цього вже дуже давно, обійняв дружину. Двері тепер могли зачекати.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!