Вітраж друзок

Темні та світлі фарби

На склі сплелись у візерунки душі.

Розірвати захочеш — не зможеш —

Склались у пазли вони.

Серед безкрайого поля вони

Рятують серед пустки і пітьми,

Кольором відображається поле

У світлі веселкових країв.

«Чи можна ранити, розбити?» —

Питання закрилось в голові.

Ті пазли різнокольорові,

Які склалися в сюжет один.

Пташка червоноока зупинилась,

Подряпати хотіла - не встигла.

Злетіла і стрімко полетіла,

Кружляючи в повітрі, ніби вже не ціла.

Троянда шипами торкнутись хотіла,

Була така близько, але не змогла:

Торкнутись пелюстками,

Як зав'янула безпричинно.

Пісок пересипається у чаші —

Час летить наче сизокрилий,

Тримаючи здобич та й не одну,

А кольори все на місці.

«Придивись, чи все так бездоганно» —

В меланхолії спливає думка,

Звучить мінором в голові:

«Неймовірна картинка на місці».

Не складаються в голові

Ці перли різнокольорові.

1, 2, 8,10 — рани зруйнували кольори,

А подряпин? Вже не злічити взагалі.

«Що ж руйнує їх?» — логічне питання.

Те, про що не думають

Літають у повітрі,

Врізаються у серце болем.

Неважливо, що створює цю,

Наслідок все ж один один —

Ті пазли зруйнувані вкрай.

Лиш друзки залишились на дні.

Ці тмьяні перли, втратили колір,

Серед поля вже не манять красою,

Відлякують ранами кров'яними,

Лякають себе і всіх навколо.