Розділ 2. Жриця без імені

Варто було заплющити очі й чорна хвиля спогадів накрила з головою. Закрутила, завертіла, проковтнула її, й потягла в чергове жахіття.  
Полум’я. 
Біль. 
Відчай. 
Гаряче, так гаряче! Світ потонув у крові. Пекучі хвилі в зріст людини, плескалися широкими вулицями, жадібно ковтаючи кам’яні будинки, храми, сади. 
Вогонь руйнував все на шляху до перлинної вежі, що лишалася неушкодженою попри обстріли та вибухи. Срібною голкою вежа встромилася в чорні небеса, здіймалася над загаченими димом площами, над людським горем, над ошалілими юрмами містян, над лементом ранених, над присмертним криком. 
Десь ще дзвеніли мечі захисників і свистіли стріли ворога, осипаючи голови приречених, за білими стінами все ще точився запеклий бій, проте вона ледве розуміла ті страшні звуки. Ніби крізь сон мляво усвідомлювала себе й світ довкола. Болючий, страшний сон. 
У вухах шипіла кров, серце гупало в грудях, з шаленою швидкістю гнало отруту судинами. Біль просочувався в кожен м’яз, кожну кістку, кожну її частинку, обпікав страшніше за вогонь, що плескався під вікнами вежі. Всередині  лютувала смертельна пожежа, а за її муками спостерігали двоє. 
— Її тіло заслабке. Вона не витримає, я попереджав! — гукнув чоловік, що тримався на відстані.      
— Вона мусить вижити, — заперечив йому мелодійний, оксамитовий голос. — Мусить! 
Він здавався знайомим, та її розум, захоплений власними стражданнями, відмовлявся впізнавати будь-що. Очі злиплися від сліз. Біль був просто нестерпним, і з кожним ударом серця, з кожним подихом, він шаленів. Ніби в животі оселився звір, що потроху відкушував її нутрощі. Напевно вона скоро оглухне від власного крику, чи відкусить язика, чи вдавиться кров’ю. 
— Янаре, та ти здурів! Нам треба вшиватися звідси, негайно! 
— Можливо. Та без них я не піду. 
— Та ти ж їх вб’єш. Ти вбив їх, Янаре! Поглянь. Оця вже мертва, її сестра напівмертва, брате, схаменися! Чи ці діти недостатньо страждали? Звільни їх, брате й полетіли. Там за мурами Кур. Це їхнє чорне військо, Янаре, то їхні тварюки жеруть твоїх людей, і вони прийшли сюди по тебе, брате! Вони прийшли вбити тебе. Ми мусимо тікати. Вони не твої сестри й не твої доньки, Янаре. Вони не нашої крові. Ти не мусиш їх рятувати!Залиш цих дітей з миром, дозволь мені припинити їх муки. 
— Ні! 
Страшний гуркіт струсонув вежу, стрільчасті вікна вибухнули й тисячі райдужних уламків посипалися їм під ноги. 
Янар навіть не поворухнувся, коли скельце вп’ялося йому в щоку.  
— Прибери руки! Вони живі. Вони мусять вижити. Я заберу їх з собою, коли переливання завершиться. 
— Ти мариш, брате! Це неможливо. 
Кволими пальцями вона вчепилася в чоловічу руку, забелькотіла, захлинулася червоною слиною:  «Припиніть це…прошу…»
Янар напружено смикнувся, уважно глянув вниз на крісло до якого вона була прив’язана. Довгі очі його горіли срібним вогнем. Вертикальні зіниці звузилися у тоненькі шпаринки. Вона нажахано прибрала руку. То були нелюдські очі. Чорне, довге волосся аж миготіло в спалахах світла за побитими вікнами. Бліда шкіра благородного обличчя здавалася білою і безкровною. Янар не був людиною і молодик з яким він сварився: високий, сивий, блідошкірий — також нелюд. 
Вона стисла кулаки, завила з відчаю, повільно повернула голову вправо. Шукаючи принаймні якогось порятунку з пекельного болю. Поруч до великого крісла була прикута непритомна дівчина. З її зап'ястків та живота звивалися довжелезні скляні мотузки. Вони кублилися на підлозі, ховалися позаду Янара. Золоте волосся розсипалося вузькими плечами, ховало бліде обличчя. 
«Русава», — ім’я вигулькнуло над болем і відчаєм, і знову впало в чорний колодязь забуття, лишивши тихенький шепіт у важкій голові: «Сестро». 
Вона поглянула вниз. До її рук також присмокталися скляні мотузки, а найбільша стирчала з живота й звивалася на підлогу. Що відбувається? Чому вони тут? Чому прикуті до цих крісел? Чому за вікнами палає місто?
Блискучий спалах засліпив очі, чорне небо розітнув довгий гуркіт грому. 
— Досить! — не витримав сивочолий юнак, він підскочив до її крісла, схопив мотузку й висмикнув. 
Потічки крові розплескалися по слизькій підлозі, заляпали різнобарвні уламки. 
— Ні! — Янар схаменувся, кинувся до брата, та було вже запізно. 
Вона скрикнула, виструнчилась в кріслі, молодик нарешті вирвав того звіра з її живота, і біль зник, а разом з ним і світ зник. Потонув в блаженній порожнечі. 
Коли вона прокинулась, місто у полум'ї, перлинна вежа, біла зала — щезли, натомість вона летіла крізь чорноту й холод, шквальний вітер бив у лице, а під ногами плескалося розбурхане море. Тоді ж вона бачила сестру востаннє.  
Злата затремтіла, розплющила очі й відігнала химерні спогади якнайдалі. Що тепер можна змінити? Нічого. Нічого неможливо виправити. То нащо знову мучити себе?
Вона повільно всілася на камінь, зняла з плеча вузлика і розв'язала на колінах: на вечерю їй лишився недогризений коржик й запліснявілий сир, що прилип до бамбукових паличок.
Ноги страшенно пекло, мовби полум'я лизало їй ступні. Злата зіщулившись. Сцена жертвоприношення яскраво спалахнула в голові, на мить проковтнувши світ, біль і голод. Ще одне жахіття з минулого життя. А скільки ще жахіть чекає попереду?..
Вона розв'язала ворсисті мотузки й стягнула солом'яні колодки. Обережно поворушила розтертими до крові великими пальцями. Далеко в чужих сандалях вона не зайде.
А як довго вона йшла і навіть не помічала що рухається? День, два, тиждень, місяці?.. Коли вона в останнє спочивала, чи спала? 
Злата опустила ноги на траву, тихенько зашипіла від полегшення. Тоді хутко оглянула свій крам: на правому зап'ястку блищали чорні вервиці, на шиї замість амулета ховався камінець дивовижної форми, ліва рука  намацала різьблену ручку ерху[1], що був надійно прив'язаний до поясу. Не її оберіг. Не її вервиці. Не її ерху… Наче все на місці.
Треба добре відпочити. Краще поспати. Якщо вона продовжуватиме йти, то стопче ноги об дерев'яну підошву. А попереду чекає довгий шлях, аби ж ще знати куди йти. Треба пошукати нормальне взуття, бажано шкіряне. Невже в цих землях ніхто не носить шкіряне взуття? 
Злата ледь призвичаїлася до дивакуватого вбрання: сорочка на запах з широчезними рукавами й сукня до самих п’ят. До чужинської мови вона звикла значно швидше. Якимось незбагненим чином вона просто нею заговорила. Також читала і писала оті їх дивні закарлючки, ніби все життя вчилася це робити. А тепер ловила себе на тому, що багато чужинських слів поєдналися з рідною мовою і вона вже не здатна була їх розділити.     
— Що таке, дівча, втомилася з дороги? — почулося за спиною.



[1] Ерху або а́рху  — старовинний китайський струнний смичковий інструмент, оригінальна двострунна скрипка з металевими струнами.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.