Розділ 2.2

Злата озирнулася на голос, позаду ніби з повітря виник високий чоловік. Біле обличчя з нагостреними рисами облямовували червоні пасма. Вогняна грива стовбурчилася на потилиці безладними пломінцями. А очі ... сяяли янтарно-шафрановим вогнем. Такого дивовижного кольору вона в житті не бачила. Потоки енергії аж вихрилися довкола стрункого тіла, звиваючись вісімками, змальовуючи кола. Його сила засліплювала очі. Усередині все стислося, серце защеміло, шкіру обсипали сирітки. Це не смертний, а черговий нелюд — кай[1], до того ж дуже сильний. Перед її внутрішнім зором мовби палахкотіло сонце. 
Може він простий яоджі[2], чи мо[3] — демон, чи котрийсь з безсмертних ді[4], чи навіть ронг… Ні-ні, це неможливо. Дракон? То створіння з казок. Вже тисячі років драконів ніхто не бачив. Проте, хіба ж не щодня вона зустрічає створінь з казок? 
Злата не знала як визначити природу незнайомця, лише нещодавно відкрила в собі дар «всебачення» й провіщення і не встигла його опанувати. Вона внутрішньо приготувалася до битви, проте нелюд не нападав. 
— Хто ви? — Злата зміряла юнака швидким поглядом, а він і собі пильно за нею стежив.
«Мигдалеподібні очі, драконячі очі». — раптом згадала вона. 
Проте зіниці круглі, здається, не вертикальні. Не змія, Злата з полегшенням зітхнула. Все одно виглядає сильним, подолати такого буде важко. 
— Я звичайний мандрівник, — його вуста скривилися в лукавій посмішці. — Так що, курчатко, чого ти чекаєш? Твої ніжки стомилися, чи ти боїшся зайти до темного лісу? Там аж кишить чудовиськами й тварюками, що в мить обгризуть твої цукрові кісточки. А може, тебе лякає міст? Він стоїть тут з Епохи драконів.
— Я жриця і мені не випадає боятися чудовиськ.
— Жриця, он як? — мандрівник гмикнув і звів темно шафранову брову, вивчаючи її пильним поглядом. — А чи не дрібнувата ти, щоб бути жрицею, курча?
— Яка вже є, — Злата стенула плечима, всміхнулася. — А відповідаючи на ваше запитання, пане, я вирішила спочити після довгої мандрівки.
— Говориш ти дивно, — нелюд широко посміхнувся, аж білі ікла вигулькнули з-під губ. — В тебе чужинський акцент. 
— Я прибула здалеку. Тож, шляхетний пане, чи не будите ви такі ласкаві, допомогти мені перейти той страшний міст?
— Ні, навіть не подумаю. Я збираюся перейти першим. — нелюд продемонстрував гострі ікла.
— Як не чемно ви говорите до жриці, — Злата захитала головою.
— Що мені якась там жриця! Ти не уявляєш дівча, з ким при світлі сонця зустрілася. Я могутній воїн і великий чарівник, — юнак гордо звів підборіддя, очі його запалахкотіли лукавим вогником.
Злата захихотіла в долоню. Їй цей загадковий нелюдь починав подобатися. Можливо не все так погано? Бувають же добрі кай?
— Тож нехай просте дівча повчить великого воїна й могутнього чарівника ввічливості.
— Згоден, — молодик всміхнувся. — Якщо, ти маленька жриця, спершу доведеш мені свою силу. Тільки от боротися на спір мені нецікаво.
Злата зітхнула, виходить боротися таки доведеться. 
— То чого б ти хотів, о великий воїне? Боюсь, що нема в мене що тобі подарувати. 
Східний вітер розгорнув її довге волосся золотим стягом, загойдав широкі червоні рукави сорочки.
— Якщо я тебе здолаю, — в очах нелюда спалахнуло шафранове полум'я. — Ти дозволиш мені зняти твій обі[5] — він тицьнув на широкий золотий поясок з торочками, що міцно обкрутив її тонку талію.
Злата анітрохи не знітилася, а навпаки дзвінко захихотіла, отримавши спантеличений погляд від нелюда.
— Що таке, дівча. Чому ти регочеш? Хіба не знаєш, що означає зняти з жінки обі.
— Знаю, великий воїне, — її усмішка стала ще світлішою. — Ну, а що, коли ти програєш? Що ти віддаси мені в сплату за поразку?
— Якщо програю, — нелюд гмикнув, зацікавлено глянувши на неї. — Ти справді дуже дивне дівча. 
— Що ж, тоді я сам переведу тебе через міст, — він задумливо почесав підборіддя, помовчав мить і додав із заминкою. — І віддам тобі Шарур.
Кай витяг з-за спини довгий спис і вставив між ними. Бронзове ратище аж виблискувало в сонячному світлі, вістря гостре й тонке: дивовижна робота. Нелюдська робота.  
— Гаразд, — Злата зіскочила з каменя, довгі спідниці завихрилися об коліна, зашурхотіли. — Почнімо?
Вона широко розставила ноги й завела ліву назад, виставила перед собою руки, так що б вказівний і середній пальці правиці, на якій були намотані чорні чотки вказували на нелюда. Битися її вчили ще вдома. А нині ці навички стають їй у пригоді ледь не щодня! Під розкосими рукавами ховалися десятки синців і подряпин. 
Кай налетів на неї з несамовитістю північного вітру, руки його замиготіли так швидко, що Злата ледве встигала за ними простежити. Вона примудрилася відбити перші десять ударів, в яких, схоже, не було і половини його справжньої сили.
Вони кружляли смарагдовою долиною, ніби виконували давній магічний танець. Ще кілька хвилин вона ухилялася від його рук. Але коли нелюд прискорився, вона збилася з ритму. Напевно, таки довела його, такої швидкості, з якою кай молотив руками й ногами не витримав би й імператорський генерал. Продовжувати двобій було небезпечно.
Злата ледь встигла відскочити, рука кай пролетіла поряд з щокою. Важко дихаючи, вона заворушила губами в беззвучній молитві, тоді вчепилася лівою рукою в міцне передпліччя, а правою вдарила в біле чоло.
Вервиці тихо дзвякнули, спалахнули блакитним сяйвом і нелюд той час скам'янів. Ні зігнутися, ні розігнутися він вже не міг, перетворившись на боввана.
— Ось так краще, — Злата поволі виструнчилася, дихаючи часто й уривчасто, майже задихалася від напруги. 
Вона утерла піт з чола краєчком оздобленого рукава, полегшено зітхнула й всміхнулася.
— Що скажеш, великий воїне, чи довела я  тобі свою силу?
Кай мить вагався, тоді криво посміхнувся, і зміряв її швидким поглядом.
— Ти справді жриця, якщо спромоглася мене зачаклувати. На це здатен не кожен.
— То ви мені не повірили? Невже ладні були збезчестили беззахисну жінку?
— Не знаю, — нелюд примружився, тигрячі очі спалахнули новим азартом. — Гадаю, що так. Проте, я одразу знав, що ти не звичайна смертна.
— Знали?
— Так, ворон попередив мене не чіпати дівчину з очима кольору морської води й золотими, як стигле колосся косами.
— Отже, вас попередили про мене, а ви не послухалися доброї поради?
Він кивнув головою, яскраве волосся полум'яніло, як небо на заході й настовбурчилося на всі боки, наче язички багаття.
— Але перемогла ти не чесно. Ти обхитрила мене, дівча. А я ж не бився Шаруром.
— І вчинили благородно, — Злата всміхнулася, і поглянула на ліс, що чорнів вдалечині.
Як би не хотілося їй побазікати з нелюдом подовше, йти їй ще так довго, а сонце вже котиться на захід. Краще не затримуватися, у лісовій гущавині направду повнісінько чудовиськ, голодних і лютих. Заночувати просто неба також сумнівна ідея. Варто сонцю заховатися за обрій і з усюди до річки збіжаться мо. 
Звідки ті потвори беруться, Злата не знала. В якусь мить все довкола змінилося. Знайомий з дитинства світ перестав існувати й вона потрапила в зовсім іншу дійсність, дійсність де давні казки й байки отримали життя.
— Якщо я звільню тебе, обіцяєш відпустити мене з миром?
Нелюд мовчав, задумливо й уважно оглядаючи її.
— Гаразд, курчатко, ти перемогла. Я проведу тебе через міст і не чіпатиму, хоча ти здолала мене хитрістю, — нелюд похитав головою, в золотих очах зачаїлася образа.
Злата винувато всміхнулася і вдарила пальцем в центр високого чола.  Визволившись від закляття, юнак повільно випростався, аж суглоби захрустіли. Він був на півтори голови вищим за неї й вдвічі ширшим в плечах. Тигрячі очі зазирали їй прямісінько в душу. Тепер вже кай чарував. Намагався торкнутися її думок, проте і цьому Злата була навчена. Вона звично уявила кришталеву стіну, захистивши розум від вторгнення. Нелюд роздратовано загурчав. Віт цього звуку їй раптом стало не затишно. То був болюче знайомий звук.
Напружену мовчанку, порушило гучне ревіння, що вирвалося з лісу. Нелюд миттєво обернувся і став попереду, загородивши Злату широкою спиною.


[1] Кай — узагальнене поняття неприродних істот: чудовисько, дух, привид, демон.
[2] Яоджі, яоджінг — тут надприродна істота, духи, що мають фізичне втілення та магічні здібності чи властивості.
[3] Мо, могвай, яогай — надприродна істота, демон.
[4] Ді — надприродні істоти безсмертні, також безсмертні маги, чи мудреці могли стати ді, жили на небесах.
[5] Обі — пояс, елемент одягу.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.