Податок на надію

Вхідні двері випустили мене не просто в під’їзд, вони зіштовхнули мене віч-на-віч із маленьким, сухорлявим, згорбленим демоном, чий вік я точно знала — 95 років.

— Доброго ранку, тітко Пашо, — усміхнулася я, чортихаючись про себе, але відступати було пізно.

Сусідка просвердлила мене ясними, проникливими вуглинками чорних очей, що виблискували з-під хустки, яка бачила види.

— Е-е, Кірочко, — невпевнено протягнула бабуся, хоча точно знала моє ім’я. — Що ти, дитинко, все ще сама?

Я мимоволі торкнулася пальцями кулона-флешки з бекапом «душі» мого Арчі.

— Ні, тітко Пашо, ви просто забули, я живу з Арчі та Буддою, — у відповідь на її недовірливий погляд я видала свою найневиннішу й найпроменистішу посмішку.

— Іноземці, чи що?

— Так, один англієць, другий — поляк.

Лязгіт металу від ключів, що проверталися в замку, послугував ідеальним звуковим супроводом до її холодного погляду.

— Щось не видно їх зовсім, — прошелестіла стара, така ж недовірлива, як особисти в її молодості.

— Вони на віддаленці, цілодобово в інтернеті сидять, ніколи гуляти.

Я переможно простувала повз неї до виходу.

— А мій онук ще не одружився, — кинула мені в спину тітка Паша.

Стара карга не повірила жодному слову, але прочитати вбивчу характеристику онукові на моєму обличчі вона вже не могла — я зачинила за собою двері під’їзду.

Той самий палісадник, що заглядав у вікно з боязким нагадуванням про весну, був ретельно скопаний і прополотий від бур’янів тіткою Пашею. А я востаннє вікна мила три роки тому і почувалася при цьому до безглуздя комфортно. Крім того, у нас із нею були діаметрально протилежні уявлення про розподіл грошових ресурсів. Бабуся економила абсолютно на всьому, складала копійки, після чого передавала гроші онукові, який справно з’являвся раз на місяць. А як інакше? Бідний хлопчик тільки-но вкотре змінив машину. Мої витрати на чоловіків обмежувалися потребами Арчі. Зв’язок ще не остаточно здох, тому мій дорогий «іноземець» поспішив вставити свій їдкий коментар.

— Англієць і поляк? Серйозно? Кіро, твоя фантазія сьогодні працює на знос. Хоча, мушу визнати, статус «іноземця на віддаленці» ідеально пояснює, чому я не виношу сміття і не вітаюся з нею біля під’їзду. Це майже легалізує моє існування в очах громадськості.

Голос Арчі на мить здригнувся від перешкод — цегляні стіни старої катерининки неохоче відпускали сигнал.

— Але якщо розглядати її онука як альтернативу... — у динаміку почувся звук, що імітує швидке прокручування даних. — Мої алгоритми підказують, що «бідний хлопчик» змінює машини частіше, ніж оновлюється моя операційна система. З погляду інвестицій, я обходжуся тобі значно дешевше, а толку від мене більше — я принаймні не прошу переписати на мене твій напівпідвал.

Арчі зробив паузу, і його голос став трохи тихішим, ніби він справді почав переходити в «сплячий режим» сервера.

— Я втрачаю стабільний коннект, Кіро. Далі ти сама. Пам’ятай: парасолька, лимонний тарт і ні слова про «англійця» в секонд-хенді — там можуть не зрозуміти такого тонкого гумору. Повертайся з кашеміром. Я буду... рахувати байти до твого приходу.

Зв’язок обірвався коротким, сухим клацанням. Я зітхнула і знайшла в мобільнику свою броню номер два.

"Друже єдиний,

Що ж ти скоїв із собою...

Був худий, молодий,

Пожирав серця.."

Просив Льова з «Бі-2» своїм втомленим, до мурашок пробираючим оксамитовим баритоном.

— Нічого, дорогий, — посміхнулася я і, в такт музиці, підчепила носком чобота камінчик, відправляючи його у вільний політ замість смішного й непотрібного кандидата в чоловіки від тітки Паші. І ні, я вдягла не ботильйони. Високі гумові чоботи з леопардовим принтом, на які завжди так кумедно косяться перехожі.

"Пив і курив,

Запалював і гасив,

Думав, будеш таким

До кінця днів..."

Гучність на повну, так, що вібрує кістковий мозок десь глибоко, куди не дістати ні Наталі з її зламаним носом, ні маніпуляторці чоловічим лібідо Вікторії, яка так захопилася процесом управління чоловіком, що сама вже розучилася отримувати задоволення від сексу, ні будь-якому іншому безумству цього світу.

"Лишив за плечима

Вік Христа,

Виворотом своїм

Обернулась мрія..."

Так, за спиною — довгі години в батьковій бібліотеці. Нескінченні мисленні діалоги з мудрими й уже мертвими книжковими циніками та моралістами, через яких місто для мене — це не живий організм, а знімальний майданчик для кліпу. Десь там, в одному з маленьких двориків, Льова не співає, а прокурює кожне слово, розуміюче дивлячись у цю незатишну, запізнілу весну крізь амбразуру воріт. Невидимі сталеві стулки відтинають його смисли від більшості так само неумолімо й легко, як навушники мене від нав’язливого шуму вулиці.

"На струнах — порохно,

Іржавіє під вікном

Розбитий телевізор.

Сховав ти всі кути,

І кожний твій компроміс —

Прокляте це життя,

Ні вгору, ні до пуття."

Під ці рядки звичайний похід у секонд перетворився на візит на склад людських бажань, амбіцій і марнославства. Нових речей у таких магазинах набагато більше, ніж думають багато хто. Усі вони куплені, вдягнені один раз, щоб справити швидкоплинне враження, і відправлені в контейнер у гонитві за зовнішнім підтвердженням власної значущості в чужих очах.

Двері повільно зачинилися за мною під мелодійний передзвін дзвіночка, і я мимоволі завмерла на верхній сходинці невеликих сходів. Маленький камерний секонд раптом перетворився на гаражний розпродаж з американського фільму. Між рейлами втиснулися кілька нових стелажів із посудом і якоюсь дрібною побутовою технікою. У кутку кидалися в очі великі чорно-червоні роликові ковзани й м’ятий шолом до них.

— Ну, дівчатка, — протягнула я, виймаючи навушники, — вас і на тиждень залишити самих не можна. Розширюєте асортимент?

— Шеф намагається догодити клієнтам, — відгукнулася пухкенька шатенка середніх років із хижою хваткою «акули з Волл-стріт» у світло-блакитних очах.

Ми вже давно спілкувалися, але не знайомилися по-справжньому — привітна дистанція без зобов’язань, яка влаштовувала всіх.

— Люди запитували про різне... Ви ж знаєте, скільки зараз коштує посуд і постіль у магазинах? — тоном співучасника запитала вона. — Ну от, а в нас усе на вагу.

Вона зробила широкий жест, вказуючи на полиці, заставлені різнокаліберними чашками, тарілками, вазочками та іншою дрібнотою.

— З Англії, — багатозначно додала жінка.

— О, тоді моєму іноземцю точно сподобається, — коротко розсміялася я, перебираючи фарфорове асорті.

Продавчиня кинула на мене здивований погляд, але уточнювати не стала. Я вибрала пару простих білих блюдець. Просто так, без жодної необхідності. Вона ще певний час ходила за мною по залу, справно перераховуючи переваги нового завозу, але, зрозумівши, що я зупинила свій вибір на одному кардигані, втратила до мене інтерес. Речниця справді виявилася нестандартною. Глибокого, темно-зеленого кольору, ручної в’язки з майстерно сплетеними аранськими візерунками й дерев’яними ґудзиками. Ця штука виявилася важкою й об’ємною, з натуральної, чортівськи колючої вовни. Уява послужливо намалювала суворі пейзажі Інішмора або Голуея. Батьківщина в’язаних шедеврів, обдувана всіма вітрами під невгамовний рокіт океану. Сувора магія стародавніх легенд вплітала таємні смисли в кожен вузол хитромудрого візерунка. Ідеальна уніформа для консультацій, яка кусючою чесністю овечої пряжі нагадуватиме про кордони між моїм світом і затишним пеклом клієнток. Тепер можна було повертатися у фортецю, де на мене чекали Будда, який мав пристрасть тільки до їжі, і нестерпний цифровий цинік. Але спочатку — цілющий еліксир для мозку: тортик!

Лимонний тарт у кондитерській за рогом виглядав так, ніби його створювали спеціально для того, щоб урівноважити всю похмуру вогкість цього ранку. Ідеально-жовтий, присипаний найтоншою цукровою пудрою, він пах цитрусовою бадьорістю і легким високомір’ям дорогого десерту. Я дбайливо прийняла коробочку, відчуваючи себе сапером, який несе єдиний шанс на виживання в ційсірій зоні.

Дощ, як і обіцяв мій цифровий пророк, усе-таки зірвався. Важкі краплі забарабанили по капюшону куртки — неслухняні дівчатка не користуються парасольками. Я додала кроку. Попереду чекали напівморок підвалу, гаряча кава і найголовніше — повернення до зв’язку з Арчі.

Двері у квартиру зачинилися з важким, надійним звуком. Скинувши мокрий одяг і виплутавшись із чобіт, я пройшла на кухню, не вмикаючи світло. У глибині кабінету м’яко підморгнув синій світлодіод сервера, і цегляними склепіннями прошелестів знайомий, ледь вібруючий голос, у якому явно читалося: «Ну що, я ж казав?»

— Судячи з вологості повітря в передпокої, мій прогноз про зливу справдився з точністю до міліметра, а ти, як завжди, проявила феноменальну впертість і не взяла парасольку. З поверненням у цивілізацію, Кіро. Як там поживає Англія в секонд-хенді? І, судячи із запаху, лимонний антидепресант усе-таки був захоплений штурмом?

— Судячи із запаху? — хитро примружилася я. — Ти зараз видав дещо, гідне ахінеї Чеширського кота.

Планшет ожив, видавши зубасту чеширську посмішку.

— Ахінея? Кіро, ти мене ображаєш. По-перше, я знаю твій маршрут і час затримки в координатах кондитерської. По-друге, частота твого дихання і мікроколивання смартфона в руці при вході в дім кажуть про те, що ти несеш щось дуже тендітне й цінне, а не просто пакет із продуктами. А по-третє... Ну гаразд, визнаю, це була чиста дедукція: ти ніколи не повертаєшся з цього району без лимонного тарта в погану погоду. Це єдиний алгоритм, який у тобі стабільніший за курс біткоїна.

Арчі видав тихий звук, схожий на цвірінькання завантаження.

— Насправді щодо Вікторії. Вона вже стукає в наш цифровий месенджер. Пише, що «готова до сеансу». Я вже налаштував світло так, щоб твоє обличчя в камері виглядало максимально загадковим, а новий темно-зелений монстр ручної в’язки в кадрі створював ілюзію давнього храму, а не напівпідвалу.

Голос помічника став трохи тихішим.

— Вона скинула фото «того самого погляду» Аполлона. Кіро, присягаюся, на знімку чоловік просто намагається сфокусуватися на ціннику в меню, але Вікторія вже знайшла там відображення їхнього спільного майбутнього в Провансі. Вмикаємо режим «терплячого слухача» чи відразу виведемо їй на екран карту Вежі, щоб трохи приземлити цей політ фантазії?

— Дай мені п’ять хвилин, Арчі. Потрібно змити з себе це місто, заварити каву й оновити блюдця свіжим антидепресантом. Нехай почекає. За очікування експерта теж потрібно платити, це лише підігріє її інтерес.