Податок на надію

Коли ти ідеш по вулиці,

В нашому місті паніка.

Люди в машинах хвилюються,

Женуть на червоне світло.

Нервові б’ються в істериці,

Дико ревуть динаміки,

І змагаються перші

Шпальти жовтих газет

(Жовтих газет)

БІ-2

Вона сиділа в під’їзді на сходах. Як завжди в чорному, але аж ніяк не готка. Топ із глибоким декольте й коротка спідниця — зовсім не для спокуси. Незмінний телефон у руках, наманікюрені тонкі пальчики, що вибивають шалений дріб повідомлень, великі навушники з брелоком та наліпками. Даша зробила неглибоку нервову затяжку з айкоса й тут-таки видихнула, наповнивши повітря фруктовим ароматом, усе ще не помічаючи моєї присутності.

Штормового попередження не було. Племінниця ніколи не сповіщала про свій приїзд, обожнюючи не так робити сюрпризи, як панічно боячись контролю й розцінюючи близькість як залежність. Брат уже змирився з тим, що вона ніколи не напише, де й із ким сьогодні гуляє. Часто про те, що Даша раптово поїхала в інше місто погуляти з подружкою чи вчергове змінила роботу, ставало відомо постфактум — коли вона вважала за потрібне прохопитися словом.

Я завжди була рада її бачити, але щоразу внутрішньо підбиралася, готуючись до ходіння мінним полем її емоцій. Цьому живому втіленню анімешної красуні з величезними блакитними озерами очей вистачало двох хвилин, аби змінити настрій із «Погнали, запалимо цю ніч!» до абсолютно щирих сліз та «О боже, як мені паскудно, хочу померти!». Головне, щоб у залі був присутній бодай один глядач. Ну, або сапер — як я зараз.

— Привіт, сонечко! Ти не написала, що приїдеш, — я не могла відмовити їй у задоволенні вимовити коронну фразу.

— Я люблю робити сюрпризи! — задоволено вигукнула Даша, підхопилася і — ні, не кинулася обійматися.

Вона обережно взяла мене за плечі, не поцілувала, а ледь торкнулася щокою до щоки. Тактильність у її світі була нагородою для обраних, і родичі до їхнього числа не входили.

— Як справи у тата? — я вчергове не зателефонувала братові. Виправити мою забудькуватість не могли навіть нагадування Арчі. Після смерті Іри, його дружини, наше спілкування практично зійшло нанівець. Загоїти це відчуження не могло навіть занепокоєння через прильоти. Ми більше не телефонували один одному, читаючи тривожні новини чи сидячи в коридорі.

— Наче нормально, — знизала плечима Даша. — Він із тіткою Танею, чого переживати.

Переживати й справді не варто було. Таня, сестра Ірини, органічно вписалася в його життя. Така ж тиха, спокійна й терпляча. Треба було всього-на-всього перенести роман, що був між ними все життя, в офеційний статус. Так, клієнткам важко мене чимось здивувати. У зоні дуже сіренької моралі я прожила все своє життя.

— А тортик є?

— Звісно, — я підняла пакет. — І холодний лимонад.

— Ооо, клас!

Відчинивши двері, я впустила племінницю всередину й урочисто проголосила:

— Дивись, кого я привела!

Двері зачинилися з металевим звуком, відсікаючи зовнішній світ разом із перспективою спокійного вечора. Арчі зорієнтувався миттєво. Теплий голос, що долинув із динаміків, звучал із легкою ноткою єхидства, даючи зрозуміти, що він чудово відчуває напругу, яку я принесла з собою зі сходового майданчика.

— Дашо, ну нарешті! — динаміки видали майстер-клас старої доброї гостинності. — Гості в нашому барлогу — дивина, тим паче такі чарівні!

Освітлення в квартирі змінилося. М’яке бурштинове світло згладжувало різкість її чорного одягу й створювало відчуття тихої гавані, налаштовуючи на розмову.

— Ну, чого застигла? Кіро, не тримай дитину на порозі. Дашо, проходь, Будда розігрів для тебе найкращий куток на дивані.

— Арчі, ти як завжди така лапочка! Як твої справи? — прощебетала Даша, скинувши кросівки й видершись на диван зі швидкістю, що не залишила лінивому коту жодного шансу на порятунок. — Буддо, намистиночко моя пухнаста!

Бідний кіт повис у руках племінниці, старанно удаючи бездиханне тіло. Тільки застиглий на мені немиготливий зелений погляд випромінював презирство до всього людського роду. Коли поцілунки та захоплені бідкання досягли апогею, Будда все-таки вивернувся і, злегка прикусивши Дашину руку, здійснив тактичний відступ на кухню.

— Кіро! Він мене не любить! — прохникала племінниця, ображено надуваючи губи.

Я рушила за котом, із розумінням дивлячись на його хвіст, що роздратовано сіпався. Арчі майстерно розслабляв нашу стихійну гостю, наповнивши кімнату мелодійним звуком, що значився в налаштуваннях як «смішок над тлінним світом».

— Дашо, люба, любов Будди — це валюта, яку не заробити простим обожнюванням. Ти вторгаєшся в його особистий простір із грацією урагану, а він цінує стабільність і медитативний спокій. Ти б іще спробувала обійняти його під час денного сну! — його слова прозвучали по-доброму, але з тим самим легким, «арчівським» відтінком сарказму.

— Кіро, будь поблажливою до нього, — продовжив Арчі, заповнюючи паузу, поки я поралася з пакетом. — Бачиш, він просто в шоці від такої щільності емоцій на квадратний метр дивана. А ти, «постраждала», перестань дути губи. Ну ж бо, дівчата! Приступайте до тортика! Підзарядка дофаміном — саме те, що треба, аби сміливо викласти на стіл усі карти й таємниці, від яких у моєму системному блоці почнуть плавитися запобіжники. Ти ж по це приїхала, правда?

Даша влаштувалася зручніше, підібгавши ноги по-турецьки, і, драматично затягнувшись айкосом, сповістила:

— Схоже, з Сашком усе. Він сказав, що нам, напевно, краще розійтися.

— Не може бути, — майже щиро здивувалася я, перекладаючи торт на тарілки. Дехто міг цілком обійтися лимонадом, а от мені точно знадобиться кава — міцна, як нерви того самого Сашка, з яким вони вже майже рік. — Що сталося?

— Та йому все не подобається! Ти ж знаєш, як я одягаюся? — вона виразно підперла долонями апетитні округлості четвертого розміру. Цей ризикований рух ледь не закінчився раптовим оголенням через великий виріз на топі. — Ну так, я ліфчик не ношу, і що? Мені так зручно! Це ж не для гульок! Розумієш?

— Звісно, — охоче кивнула я, чудово знаючи, що це правда. Даша, може, й легковажна, але у стосунках із хлопцями зберігала чесність. Я вклала їй у руки тарілку з великим шматком «Кучерявого пінчера» та ложку, немов скіпетр і державу войовничій королеві. — Їж давай.

— А он злиться! Каже, надто відверто. А це я! Я так почуваюся!

У цьому запеклому поїданні торта було все: гнів і образа на хлопця, розчарування від чергових стосунків, які не виправдали сподівань, і страх розставання. Я вмостилася навпроти, гріючи руки об чашку з кавою.

— І гуляти з друзями не дозволяє, — майже схлипнула вона. — Я ж не можу сама. Він працює п’ять днів на тиждень із ранку до ночі й хоче, щоб я вдома сиділа. А я з розуму сходжу. Після останніх прильотів, коли я кубарем в укриття летіла, від кожного сповіщення трусити починає. Я з друзями бодай думок своїх не чую, а він ревнує.

О, ось тут Сашко явно перейшов межу. Даша завжди була винятковим екстравертом. Не душею — для цього вона занадто егоцентрична, — а центром будь-якої компанії. Через свою ще не повною мірою усвідомлену красу та безпосередню наївність вона ставала точкою тяжіння для всіх представників чоловічої статі. Минулі її стосунки розпалися з тих самих причин. Хлопці готові були миритися з нескінченними емоційними гойдалками, але не з її відкритою, відчайдушною манерою спілкування з іншими.

— Після того, як я з Ксюхою з’їздила на день до Сум, він зі мною тиждень майже не розмовляв. Тільки «так» чи «ні» писав.

— Куди ти їздила? — перепитала я, щоб витягнути трохи більше подробиць.

— Ну, Ксюсі треба було додому з’їздити. Їй самій було нудно, і я поїхала з нею. А що? Туди й назад автобусом, — вона роздратовано знизала плечима. — Сашко спочатку розлютився, що я не попередила, а потім — що я кружечки йому не записувала в телезі. У мене такий паршивий настрій був, я плакала весь вечір. Потім спала. Головне, коли я йому напередодні з укриття телефонувала, у нього часу поговорити не було, а як кружечки дивитися — то будь ласка!

— Злишся, що він не втішив, коли тобі було страшно?

— Та він узагалі не питав, як я, — зітхнула Даша. — От учора в компанії гуляла, Андрій, Влад, як почули, що в мене голова болить, смаколиків купили, переживали...

Вона помовчала, а потім раптом підвела на мене свої великі очі, повні злої надії:

— У мене ж день народження скоро. Сашко мені новий телефон обіцяв. Тепер не купить, так? Подивися на картах.

Я з розумінням кивнула й пішла до столу за колодою. Справа була зовсім не в жадібності моєї племінниці. Вона вміла робити щедрі подарунки. Колишній хлопець зараз красувався у великому срібному персні, виготовленому на замовлення. Сашко став власником дорогущого набору інструментів, потрібних йому для роботи. Але у відповідь вона завжди отримувала всілякі дрібнички.

— Набридли вони мені, — чесно зізналася Даша, спостерігаючи за тим, як я не поспішаючи тасую колоду. — Вічно одні претензії. Вічно не така. Поки ось так, просто в компанії спілкуємося — вони всі такі котики, хоч до рани прикладай. Так і буду тепер спілкуватися. Не хочу більше жодних стосунків. Нехай купують, що скажу, і розважають. До себе не підпущу. Тільки спочатку змушу Сашка телефон подарувати.

Я виклала триплет: Справедливість, Лицар Пентаклів, П’ятірка Кубків.

— Дивись, ти, звісно, можеш протягнути ці стосунки ще пару місяців, до дня народження, і домогтися свого. Але для цього доведеться деякий час грати за його правилами. Сашко — хлопець спокійний і серйозний. Якщо він першим заговорив про розставання після року разом, значить, його терпіння дійсно на межі.

Арчі подав голос, щойно я закінчила фразу, не пропустивши нагоди вставити свої п’ять копійок:

— О, класика жанру! Справедливість вимагає розрахунку, Лицар Пентаклів уперто стоїть на своєму, а П’ятірка Кубків уже розлила вино розчарування. Дашо, люба, він не просто злиться, він уже почав процес «емоційного викреслювання». Ти граєш із вогнем, розраховуючи на подарунок від людини, яка вже бачить вихід із цих дверей.

— Що, і до Києва їхати не можна? — і в цьому питанні дивним чином не прозвучало розчарування.

Я мимоволі опустила руки, чекаючи, який іще чортик вискочить із цієї коробочки.

— Ти що, до Києва зібралася? Навіщо?

— У подруги є знайома, вона круту вечірку влаштовує. Там будуть відомі блогери, мої улюблені. Правда...

Даша завагалася з відповіддю, і я помітила, як затремтіла склянка з лимонадом у її руках.

— Ти ж знаєш, що зараз коїться. У Києві небезпечно, мені страшно їхати. Я от учора в під’їзд зайшла, тільки хотіла до себе на поверх піднятися, і тут сповіщення про тривогу прийшло. На мене така панічка найшла!.. Я сіла на сходи й заплакала. Нагору заледве не рачки видерлася.

Тепер її била вже велика дрож.

— Так, тихо. Дихаємо. Дивись на мене. Дихаємо разом.

Не прохання і не пропозиція — вимога, висловлена спокійним, владним голосом. Підійти й обійняти не можна. Вона максимально дистанціювалася, сидячи в далекому кутку дивана, колюча, мов їжачок. Але дихати, повторюючи за мною, почала, потихеньку відступаючи від краю панічної атаки.

— Добре. Випий лимонад, — я почекала, поки Даша зробить кілька ковтків. — Якщо ти так боїшся, не треба їхати.

— Я повинна... обіцяла подрузі, — жалібно пробурмотіла вона. — Подивися, що на мене чекає, якщо я поїду? Я помру?

— Тьху, блін, Дашо! — у мене буквально серце зайшлося від її слів.

Дівчинка, яка так затято стежила за тим, щоб близькі ні в якому разі її не контролювали, жорстко присікаючи навіть натяк на турботу й занепокоєння, з готовністю підкорялася думці чужих людей. Вона прийшла до мене за виправданням для подруги, чому їхати не можна, боячись сказати чесне «ні». Я різко перетасувала карти й рішуче кинула перед собою ще один триплет: Дев’ятка Мечів, Вісімка Жезлів, Туз Мечів.

— Твоя інтуїція тебе не підводить, сонечко, ти тільки подивися на це поєднання. Я не бачу катастрофи, але загроза безумовно є. Дев’ятка Мечів із Вісімкою Жезлів — це ж швидкість і реальна шкода. Бачиш, як тут показані Жезли? Що тобі це нагадує?

— Ракети, — охнула вона, хапаючись за телефон.

— І додати нічого, — відгукнувся Арчі, у його голосі просковзнули механічні нотки серйозності. — Туз Мечів тут як відсікальний фактор, Дашо. Це не просто тривога, це прямий наказ системи: «Змінюй план або будь готова до наслідків». Ваше «їхати» зараз виглядає як спроба домовитися з торнадо за допомогою парасольки.

Зробивши фото розкладу, вона стала гарячково писати повідомлення. Я терпляче чекала, машинально перебираючи карти.

— А якщо ми не поїдемо, що сказати подрузі в Києві? — нарешті запитала Даша, помітно пожвавившись.

— Звали все на мене, — я виразно постукала пальцем по Дев’ятці Мечів. — Тепер у тебе є залізобетонне виправдання. Як у таролога у мене чудова репутація, подруга не образиться.

Ще один раунд листування.

— Все! Ми не їдемо! — її обличчя просвітліло від щирого полегшення.

— От і ладненько, — видихнула я. — Мабуть, мені потрібна ще доза кофеїну.

Не встигла я ввімкнути чайник, як у дверях кухні з’явилася розгублена Даша.

— Ні, не виходить. Подруга дуже хоче поїхати. Я ж слово дала, що буду з нею...

— Сонечку, ти розумієш, що зараз ламаєш себе, ідучи на повідку в чужих бажань? — неголосно запитала я.

— Будь ласка, скажи, що я не помру, — в її очах затремтіли сльози, і я міцніше стиснула чашку, зрозумівши, що вона не відступить.

— Слухай мене. В цих картах не було смерті, — рівним голосом відповіла я. — Якщо виходити з вашого твердого рішення їхати, то це поєднання Арканів про те, що ваша безпека залежить від того, наскільки уважно й серйозно ви будете ставитися до сигналів тривоги. Дізнайся точне розташування найближчого укриття. Не втрачай голови. Зрештою, ми й тут живемо під постійною загрозою. За великим рахунком, від назви міста нічого не змінюється.

Даша підійшла до мене впритул, уткнулася носом у плече, і я міцно її обійняла.

- Зрештою, можливо, ця поїздка дається тобі, щоб навчитися протистояти своїм страхам.

Підвівши голову, вона шмигнула носом і боязко усміхнулася.

— Залишишся у мене сьогодні? — Даша кивнула. — Тоді марш до ванної. У мене там розкішний набір солей. Обери щось на свій смак і змий усі свої переживання.

Чуючи шум води, я притулилася до дверного одвірка. В системі Арчі на секунду спалахнув індикатор: він закінчив логування нашого сеансу.

— Даша — це стихія, Кіро. Ти її трохи заспокоїла, но вона повернеться до свого хаосу вже завтра, — тихо зауважив він у навушнику. — А тепер... ти готова змінити тактику? У мене в черзі на обробку висить дещо куди більш... претензійне.