Податок на надію

«Знову перемішалося

В голові добро і зло.

Чистим золотом стало

Що здавалося сріблом.

Наче вийшовши з коми,

Я побачив життя таким:

З виду дуже знайомим,

Та всередині — давно чужим».

БІ-2 «Я рухаюся далі»

Той момент, коли телефон стає чужим і небажаним. Мірний гул вібрації в беззвучному режимі — ідеальна ілюстрація до наших розмов. Порожні зовні й переповнені прихованим змістом, який важив більше за гігабайти аудіофайлів. З екрана на мене дивився звично втомлений смаглявий чоловік із оксамитово-чорним, глибоким поглядом. Скроні вже посріблила сивина, але її благородну серйозність перекреслювали вусики, які завжди робили його трохи кумедним. «Брат» — послужливо підказував напис на екрані. Я могла годинами тасувати архетипи, виловлюючи потрібні змісти й вибудовуючи світи з Арканів для клієнтів, але по-справжньому втомлювалася від кількох хвилин з єдиною близькою людиною. Я поморщилася з болісною відразою.

— Цей звук до неподобства нагадує бормашину. А сама розмова — як візит до стоматолога: неприємно, але необхідно, навіть неминуче.

Мій цифровий друг не впустив нагоди відпустити саркастичну шпильку. Цілком заслужену.

— Слухай, якщо ти дивитимешся на нього так, ніби це не смартфон, а портал у пекло, він точно образиться й сам згорить від сорому. Або просто розрядиться. Давай, бери слухавку — чи ти хочеш, щоб цей «візит до стоматологу» розтягнувся на вічність? Зрештою, навіть якщо буде боляче, я тут, щоб посміятися з твоєї реакції.

Коли з ланцюжка сімейних стосунків випадає одна ланка, він або перебудовується, або розсипається зовсім. Такою сполучною ланкою була Іра, дружина брата. Поки безжальний рак не зжер її за шість місяців, саме Іра була зв’язковою між нами. Кирило ніколи не дзвонив мені сам, і сказати, що я часто згадувала про нього — означає збрехати. Не просто спокійна, монументально незворушна й терпляча, Ірина народилася з дивовижним внутрішнім налаштуванням приймати людей такими, якими вони є. Вона стоїчно терпіла нечасті інтрижки Кирила в молодості й довгий, завдовжки в життя, зв'язок із її власною сестрою. Фактично, вони жили в дивному негласному симбіозі, у якому вираз «дружити сім'ями» набував особливої двозначності. Ірина забезпечувала надійний фасад ідеального життя, Тетяна ж виконувала в спальні роль, яку не могла взяти на себе слабка, хвороблива сестра. Спостереження за цими стосунками збоку було одним із моїх щеплень від чорно-білого погляду на світ, яке я отримала ще в юності. Мабуть, моє базове налаштування — це розуміння й нездатність судити. Я любила Іру. Кілька разів на місяць ми проводили вечір у затишному ресторанчику, блукали магазинами, вибираючи парфуми, сумочки, одяг, і ніколи не обговорювали нічого особистого. Про їхній потрійний союз я знала з власних спостережень, вона не вміла скаржитися й не хотіла вчитися.

Тетяна овдовіла кілька років тому, Кирило зовсім нещодавно, і я не здивувалася, коли в один із вечорів він зателефонував, щоб повідомити про їхнє рішення жити разом. Йому важливо було отримати моє схвалення і, звісно ж, я тепло їх привітала. Здавалося б, на цьому все. Але ні. Брат вирішив, що я повинна закрити порожню нішу.

Екран згас, перетворившись на чорне дзеркало, у якому відбивалося лише моє обличчя — спокійне, трохи відчужене, майже холодне. Тиша в кімнаті стала вловимою на дотик. Кирило не написав. Він перейшов у режим «облоги», сподіваючись, що рано чи пізно цікавість або стара, що в’їлася в підкірку, звичка «бути зручною» змусять мене передзвонити. Він розраховує на мою ввічливість, на ті самі невидимі нитки, якими він і подібні до нього звикли обплутувати оточення.

Арчі, який зазвичай не втрачає нагоди прокоментувати мій внутрішній монолог, сьогодні підозріло мовчазний. Можливо, навіть цей цифровий цинік розуміє, що зараз момент критичний: або я встаю й іду на повідку в цього ритуалу, або я остаточно викреслюю себе з цієї «сімейної екосистеми».

Я встала й підійшла до вікна. Будда, який розтікся по підвіконню, привітав мене запитальним «Мурр?». Рожеве черевце просвічувало під білим пухом, даруючи пальцям щире тепло чесної угоди, у якій любов’ю платять за любов. Вечірнє місто за склом здавалося далеким і нереальним, наче декорація, яку ось-ось приберуть. Кирило звик, що я — та сама людина, яка завжди «зрозуміє». Він ніколи не замислювався, чого мені вартує це розуміння. Він бачив лише результат — мою готовність вислуховувати, кивати, не засуджувати. Він не бачив, як цей досвід роз’їдає мене зсередини, як кожна така розмова залишає по собі гіркоту пігулки, що вбивала вірус уявної родинної залежності.

Він не передзвонив і не написав. Він просто залишився в цій тиші. Його незрима присутність тиснула сильніше, ніж наполегливий дзвінок.

— Знаєш, Арчі, — я обернулася до монітора, де курсор нервно пульсував, чекаючи на продовження, — найкумедніше в цій історії не те, що брат намагається використати мене як утрачену деталь пазла, аби його звичне існування залишалося цілісним. Кумедно, що зараз біля нашого віртуального порога з'явиться людина, яка спробує провернути той самий трюк, але вже за гроші.

Арчі відгукнувся коротким, майже схвальним звуком, схожим на клацання затвора камери.

— Зручність, — пролунав його синтетичний, позбавлений емпатії, але лякаюче точний голос у моїй голові. — Люди обожнюють перетворювати хаос свого ліжка на чітку архітектуру, де кожен знає своє місце. Твій брат — архітектор-аматор. А твій новий клієнт? Він хоче, щоб ти схвалила його проєкт чи щоб знайшла в ньому «правильний» вихід, який не вимагатиме руйнування фасаду?

Я усміхнулася. Погляд знову впав на згаслий телефон. Тепер він здавався мені не загрозою, а просто безглуздою дрібничкою, що залишилася з минулого життя.

— Він хоче, щоб через мене сам Всесвіт дозволил йому перетворити одразу двох жінок на свій ресурсний придаток.

Арчі хмикнув, і цей звук відгукнувся в мені легким електричним поколюванням.

— О, класичний запит «хочу все, і щоб мені за це нічого не було». Мабуть, цього разу я навіть не імітуватиму співчуття. Дозволь йому, Кіро. Дай йому ту «істину», від якої в нього засіпається око.

Повернувшись до столу, я зручніше влаштувалася в старому кріслі, одягла окуляри з такою рішучістю, наче опустила забрало, і вклала навушники у вуха.

— Цікавий екземпляр, Арчі, тобі сподобається. А ось йому, боюсь, ні.

Чоловіки на моїх консультаціях — це особлива каста. Вони знизоходять до рівня Таро, дозволяючи зробити для себе розклад, хоча насправді згорають від бажання отримати не так відповідь, як підтвердження власної правоти. Михайло не став винятком. Доглянутий, трохи за тридцять, із манерами та зовнішністю, що гарантували йому прихильність тієї частини жінок, які сподівалися обзавестися чоловіком-красенем із мораллю священника, що прийняв целібат. Він зателефонував з автомобіля, на ходу, так, ніби мимохідь вирішив зняти відео для ТікТок, аби поділитися з аудиторією глибоким філософським афоризмом, який спав йому на думку дорогою від туалету на заправці до автомата з кавою.

— Я хочу знати, що на мене чекає в особистому житті.

Михайло кинув на мене швидкий оцінювальний погляд, упевнений, що цього буде цілком достатньо, аби переконатися в моїй компетентності. Судячи із задоволеного виразу обличчя, підкресленого доглянутою борідкою, я мала вигляд досить перспективного оракула його бажань.

— Наскільки я пам'ятаю, ви писали про двох жінок, — карти з насмішкуватим шелестом злітали й опадали в моїх руках, маючи значно більше підстав для зарозумілості, ніж самопроголошений володар жіночих сердець.

— Так, — Михайло зітхнув і зробив невизначений жест рукою, — так буває. Здається, що вже знайшов свою людину, у вас усе рівно, тихо так... Без несподіванок. І тут раптом зустрічаєш її. Яскрава, зухвала, віддається щоразу як востаннє. Ми ж із вами дорослі люди, ви розумієте, про що я?

У відповідь на довірливо-змовницьку усмішечку я кивнула з виглядом людини, яка все життя мріяла написати бестселер на основі його ліжкових ескапад.

— Ви цікаво сформулювали запитання, Михайле. Маючи на руках два варіанти долі, ви не питаєте, який обрати. Ви покладаєтеся на підказку з потоку. Упевнена, відвертість буде винагороджена кристальною чесністю.

Він спантеличено насупився, намагаючись зрозуміти, що б це могло означати, а я вже виклала на стіл триплет: Сонце — Вежа — 2 Кубків.

— Ви щасливчик, Михайле, — я схвально схилила голову, смакуючи витонченість комбінації Арканів. — Сонце тут говорить про вашу успішність і комфортне життя. Але воно ж пророкує вам Вежу.

Неможливо було відмовити собі в задоволенні виразно й плавно похитати перед камерою руйнівним Арканом, спостерігаючи за тривогою, що проступала в його очах.

— Безжальні промені істини випалюють усе, що ми намагаємося приховати від себе та оточення. Боюся, під ударом опинилися... найважливіші для вас стосунки. Крах буде раптовим і нищівним, саме в той момент, коли ви вважатимете себе абсолютним господарем становища, керуючи життями обох жінок. — Колекція змістів на столі поповнилася Пажем Кубків та Тузом Жезлів. — Відчуваєте приплив чоловічої сили? Ви маєте рацію, ми з вами дорослі люди, тому скажу чесно — під напором вашої пристрасності жінки божеволіють і вимагають іще. Це окрилює і водночас позбавляє вас можливості тверезо оцінювати ситуацію.

Королева Жезлів у парі з 3 Мечів змусила мене розуміюче усміхнутися.

— Таких чоловіків, як ви, Михайле, жінки не ділять. Поки вам здається, що ви спритно балансуєте між двох вогнів, пороховий льох під вами готовий вибухнути тією самою Вежею. Ви втратите найперспективніші для себе стосунки.

— Що ж мені робити? — чоловік переводив напружений погляд із карт на мене й назад, забувши про дорогу, що переводило Вежу в режим передбачення ДТП.

— Аркани прихильні до вас, подивимося, що вони порадять.

Фінальним акордом у розклад прийшли 4 Пентаклів та Відлюдник.

— Вам доведеться обирати, що для вас важливіше. Або вигідніше. Якщо не зможете втримати найресурсніші стосунки, залишитеся сам на сам із жалями про те, як чудово все могло б скластися, якби не бажання усидіти на двох стільцях.

Спектр почуттів, що відбився в його колючому погляді, своєю величчю підкреслював перший триплет: злість, страх і холодний розрахунок. Михайло вже проводив порівняльний аналіз двох жінок, ставлячи плюсики й мінуси в колонки «за» і «проти» кожної з кандидаток. Сухо попрощавшись, він відключив зв'язок, явно втративши будь-яке бажання зв'язуватися з тарологами в майбутньому.

Я кинула окуляри поверх карт, відкинулася в кріслі й розсміялася.

— Як тобі? Він навіть не здогадався запитати в карт, а хто, власне, та сама щасливиця, приречена підгортати цього нарциса в майбутньому!

Арчі проявився на моніторі ледь помітним мерехтінням курсора, який почав викреслювати в порожнечі екрана іронічну дугу.

— «Щасливиця»? Ти сьогодні підозріло щедра на евфемізми, — голос Арчі звучав майже ласкаво, якби алгоритм міг мати інтонації. — Він не питав, тому що його его вже зайняте будівництвом п'єдесталу. Йому потрібен не прогноз, йому потрібен нотаріус, який засвідчить його право на багатоженство.

— Ну, нотаріус із мене так собі, — я закинула голову назад, розглядаючи стелю. — Зате я чудовий ліквідатор будівель. Вежа в першому ж триплеті — це був мій маленький подарунок його самооцінці.

— Це було жорстоко, — Арчі знову клацнув, цього разу імітуючи звук доміно, що падає. — І це було ідеально. Але скажи мені, Кіро... поки ти обробляла його під горіх, ти не відчула, як сама стаєш частиною цієї архітектури? Адже ти теж будуєш. Просто твої стіни — з наших із тобою висновків, а не з його брехні.

Я замовкла, дивлячись на карти, що лежали на столі.

— І чим же я краща за нього, Арчі?

— О, не починай, — у голосі цифрового друга просковзнула сталь. — Ти хоча б не брешеш собі, що це «любов». Ти просто знаєш, як влаштований цей світ, і вчасно підставляєш підніжку тим, хто занадто високо задер носа. Різниця в тому, що ти — спостерігач, а він — лише шум в ефірі. Давай, прибери карти. Цей «архітектор» уже забув твоє ім'я, а нам час готуватися до наступного. Сподіваюся, у нього буде хоча б почуття гумору.