Патологоанатом

Закінчивши ретельне миття рук, Петро одягнув гумові рукавиці та пройшов у секційну залу. Сліпучо білі кахельні стіни та світлодіодні лампи давно вже перестали різати очі, а запах стерильних інструментів перебивав запах смерті. Перед ним, на металевому столі, лежало тіло старої жінки. Родичі повідомляли, що старенька зловживала оковитою, і мала серйозні проблеми з печінкою. Її медична карта підтверджувала їх слова. Однак, він зобов’язаний це зробити.

Блискуче лезо, подібно перу, чітко провело лінію розтину. Чорна, як чорнило, кров почала повільно стікати густими доріжками. Покінчивши з м’якими тканинами, Петро взявся за реберні ножиці, декілька хрустких рухів і вся історія здоров’я людини була перед ним. Слова родичів підтвердилися, печінка була в жахливому стані, попри це у покійної був досить чудовий організм. «Що занадто — то нездраво, - важко видихнув Петро, знімаючи рукавиці». Ще одне тіло заїхало на металевій шухляді в морозильну камеру — останній притулок перед відспівуванням.

Кожен раз як Петро зачиняв шухляду, він думав, що колись і він там буде. Серед патологоанатомів навіть жарт є, що навіть після смерті вони потрапляють на роботу. Петро зайшов в ординаторську. За столом з комп’ютером сиділа молода асистентка Мотря. Досить екзотичне ім’я на фоні Джульєт, Аделін та Емілій, хоча й корінне, українське.

- О, Петро Олексійовичу, ви вже закінчили?

- Так, оформиш папери і внесеш їх у реєстр, - Петро передав дівчині протокол розтину, - зробиш це і можеш йти додому.

- А ви сьогодні лишаєтесь на чергування?

- На превеликий жаль, так.

- А я думала вам подобається робота.

- І що я тепер цілими днями на ній проводити повинен? Відпочивати мені ще більше подобається.

Йшла десята година вечора, Петро залишився один в приміщені моргу. Дзвін гробової тиші заглушали шум автомобільних коліс за вікном та увімкнений на ноутбуці серіал. Розтягнута на декілька десятків серій історія, з напів клішованим сюжетом, майже без успіху боролася зі сном Петра.

Зірки бризнули з очей Петра. Задрімавши, він болісно влупився головою об стіл: «Це ж треба. Добре, що мене ніхто не бачив зараз, ото б реготали». Петро натиснув клавішу «пробіл» і серіал змовк. Несподівано, в тиші, лунко прозвучав ритмічний стукіт об щось металеве. В середині Петра все похололо. Він відчинив двері ординаторської та прислухався. Стукіт повторився, Петро впізнав цей звук це був стукіт об шухляду холодильника моргу. Петро намагався дотямити, що це може бути, але жодна з раціональних теорій не витримувала критики. В морзі серед ночі нема чого нікому робити, от зовсім. Хіба що сатаністи знахабніли, але така собі раціональність.

«А в гузно, викликаю охорону, - Петро натиснув кишенькову кнопку». Петро сам себе не впізнавав, він мав справу з мерцями напряму вже добрих десять років, а зараз боїться як підліток. Йому вдалося дещо себе заспокоїти, зараз мають прибути люди, живі, він буде не один. Однак, пройшло більше п’ятнадцяти хвилин, а ніхто не з’явився. Стукіт же почав ставати голоснішим і частішим, це починало не тільки лякати, а й дратувати. Петрові набридло чекати і він вирішив перевірити сам, що це за дива.

Він вийшов у порожній, широкий коридор, тьмяне освітлення давало можливість бодай щось бачити, але створювали важку атмосферу. Кожен його крок давав глухий стук об старий ламінат, його спроби йти тихіше були безглуздими. Чим ближче він наближався до секційної зали, тим гучнішим був стукіт у грудях. Вхід до секційної зали не освітлювався, тому на його місці була густа темінь, наче прохід у порожнечу і з цієї порожнечі вже хтось почав несамовито барабанити об метал. Петро увімкнув ліхтар на телефоні, м’яке світло вихопило дверну ручку із темряви. «Якщо це якісь пранкери, треба їх налякати у відповідь, - Петро різко відчинив двері, видавши «страшний крик». У відповідь тиша.

Бліде місячне сяйво освітлювало приміщення, Петро вперше бачив своє робоче місце в такому вигляді. Особливого страху наганяв металевий стіл, в світлі місяця він відблискував зловісним сяйвом і став схожим на якийсь містичний жертовник. Петро одразу увімкнув світло і з полегшенням видихнув. Однак, питання стуків залишилось відкритим, секційна зала була порожньою, і сховатися тут було нема де.

Гучний, металевий удар рознісся по приміщенню. Від несподіванки, Петро упав на підлогу та відповз до вікна, його серце закалатало від страху. «Та секція, вона має бути порожньою, хоча яка різниця, там був би покійник, - пролунав ще один удар, - чорт, треба перевірити що це». Петро взяв себе в руки і підвівся: «Зберися, чому тебе навчали в медичному? Боятися треба живих, максимум, що може зробити труп це вибухнути на сонці влітку». Він підійшов до шухляди: «Ну ж бо, зберися, раптом там тваринка якась намагається вибратися із холодної пастки». Знову потужний удар, від якого Петро вкрився холодними мурахами з голови до п’ят.

Він не витримав, чомусь зараз він згадав приказку про те, що очікування смерті страшніше за саму смерть. Петро смикнув шухляду, вона, видавши металевий скрегіт, виїхала. Петро онімів від страху, у шухляді лежав він... Очі «двійника» були широко розплющені та дивилися прямо в очі Петру своїми білими зіницями. Петро не міг ні вдихнути ні видихнути, йому дуже кортіло відвести погляд, але йому здавалося, що якщо він хоч м’язом поворухне станеться щось ще жахливіше. Труп смикнувся, його руки різко вхопили Петра за голову, видаючи булькаючий крик...

В черговий раз Петро прокидався з криком у своєму ліжку, в холодному поту. У тім це був єдиний прояв емоцій на який він був здатен після того випадку. Йому тоді розповіли, що його знайшла охорона, яку він викликав, він лежав в секційній залі з черепно-мозковою травмою. З тих пір йому здавалося, що він більше не живий.

З початку все було байдуже, робота почала відбуватися майже на автоматі. Залишки елементарної гидливості покинули його, він не відчував трупних запахів, навіть в особливо важких випадках. Єдиною причиною чому він ще ходив на роботу це був голод. Йому ще потрібно було купувати їжу. Тому він продовжував працювати, чи не тільки...

Після чергового розтину, Петро раптом вирішив перевірити свій пульс і з подивом виявив, що його немає. Він перевірив пульс навіть на шиї і нічого.

- Давай знову спробуємо?

- В якому сенсі, Петре? В моїх руках твоя кардіограма і на ній незначна тахікардія. Я не бачу сенсу проводити її знову.

- Але ж прилад може один раз помилитися, правда ж? З тим сміттям, що нам виділяє нам наша держава, давай спробуємо ще раз?

- Добре, але якщо результати не зміняться більше робити не будемо.

«Знову тахікардія, я так і знав що цей шмат лайна не працює, і як тоді тут діагнози можуть ставити? — Петро вийшов з кабінету кардіолога. Черговий раз він перевірив свій пульс, але нічого не відчув. Не зважаючи на те, що сонце починало сідати, воно продовжувало шкварити своїм сяйвом, це було видно по людям навколо, але на це йому також було все одно. Петро відчував, що його шкіра стала сухою та грубою, від чого рухатися було некомфортно. Він підійшов до шкільного стадіону, на якому тренувалися звичайні люди. Одна думка промайнула в голові чоловіка.

Люди дивилися на нього з подивом. Сорочка брюки та туфлі зовсім не були схожі на спортивний одяг, але він продовжував бігти, коло за колом. Він не відчував втоми, так само як і пульсу. Він прискорювався і знову торкався до шиї пальцями, і знову прискорювався. Деякі люди вже почали знімати його на телефон, хтось із захопленням навіть викрикував слова підтримки. Петрові було все одно, простір навколо очей почав розмиватися від швидкості, а ноги вже перестали відчувати покриття доріжки. Земля з-під ніг пішла раптово, він рефлекторно виставив вперед руки. Він відчув що він розбив обидва коліна, зчесав об асфальтове покриття шкіру на грудях та долонях. Він дивився у тьмяне небо, а люди навколо заметушилися, Петро не розумів чого: «Ну впав я, чого так горланити?» А люди бачили як людина яка пробігла на одному подиху пробігла двадцять кілометрів наче стометрівку та впала в конвульсіях з піною з рота. «А пульс так і не з’явився».

- Добрий ранок, Мотре, що у нас на ранок? — Привітався з асистенткою Петро, допиваючи подвійний раф.

- Добрий Петро Олексійовичу, на ранок нічого, однак на кінець робочого дня нам мають перевезти тіло з іншого моргу.

- Добре тоді зазирни у секційну залу через п’ятнадцять хвилин, в мене буде до тебе одне прохання.

Мотря поглянула на годинник, вже був час зазирнути у секційну залу. Це було досить дивним проханням, що він би там мав їй показувати? Невже він продемонструє щось накшталт червоної кімнати, де буде витворяти з нею казна що. Мотря знала, що її смаки дещо специфічні і не розраховувала на службовий роман, але до експериментів вона була цілком готова.

Коли Мотря порівнялася з вхідними дверима в секційну, вона насторожилася, вона почула характерний хрускіт притаманний реберним ножицям. «Дивно, але ж зараз наший морг абсолютно порожній, що там відбувається? Мотря відчинила двері...

На металевому столі лежав Петро він власноруч розрізав ножицями свою грудну клітину, все навколо було залито його кров’ю. Ще один хрусткий рух і грудна клітина Петра розійшлася як крила метелика. «О... Мотря... перевіриш пульс... на серці?»

Доповнення до протоколу: Оскільки уві сні можливості мозку обмежуються лише уявою піддослідного. Під впливом випромінювання мозок створює нестабільні нейронні зв’язки, а інколи здійснює безповоротній руйнівний вплив. В результаті випромінювання потужністю в 30% об’єкт здобув внутрішньомозкову травму, що призвело до синдрому Котара з фатальним кінцем. В подальшому проводити експеримент на сплячій людині суворо забороняється.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.