Володар жаху

- Синку, йди їсти! – Почувши, як його кличуть, хлопчик відволікся від свого недобудованої паски, яка все ще була у відерці.

- Зараз, мамо, почекай трохи! – Хлопчик зробив кілька ударів лопаткою по дну пластикового відерця і зняв його. Пасочка вийшла непоганою, тільки маленька частина верхівки відкололася. Хлопчик розчаровано зітхнув: «Знову не вийшла».

- Синку! – Знову покликали його.

- Біжу, мамо!

Пісочниця, в якій грав хлопчик, якраз була під парканом приватного будинку, в якому він жив. Паркан був побудований з червоної цегли, і спекотним літом, перебуваючи в тіні величезного горіха, він залишався прохолодним, і хлопчик міг годинами грати там, не страждаючи від спеки. Хлопчик підбіг до металевої хвіртки свого двору і, доклавши всі свої дитячі зусилля, відчинив її. Пробігши під тінню навісу з винограду, що шелестів на вітрі, він зайшов у будинок. Будинок привітав його смачним запахом, який вабив його до кухні. Він так загрався, що тільки зараз помітив, як сильно зголоднів. Він переступив поріг кухні і побачив маму, яка мила посуд після готування. Вона була одягнена в старий, легкий халатик без рукавів, салатового кольору, з вишитими метеликами на рівні плечей.

- Ось і я, мамо.

- А, ось ти де, мій єнотику. Сідай, їж. - На кухонному столі була велика тарілка з млинцями, біля якої було блюдо зі сметаною. Хлопчик невимовно зрадів, скрутивши млинець у трикутник, він вмочив його в сметану і з насолодою відкусив шматочок. Хлопчик аж примружився від задоволення і почав їх наминати з подвоєною швидкістю та апетитом.

- Ну, ну, Ігорусику, непоспішай, ато ще вдавишся.

- Ними неможливо вдавитися, мамо, вони такі смачні, - його мама засміялася. Як же йому подобалася ця ідилія. Мирний дім, де є хороша мама. Дім, де його люблять. «Ідилія», слово занадто розумне для маленького хлопчика. Але це слово, його улюблене, до нього прагне кожна людина в цьому світі. Ці думки, занадто складні для маленького хлопчика. До нього долинув стукіт з вікна. З того самого вікна. Воно йому не подобалося. Ігор, ви мене чуєте? – Зовсім тихе запитання дійшло до нього, але він мовчав, він не хотів розмовляти з ним. Тим більше мама нічого не чує, а значить, нічого такого немає, і він нічого у неї не запитає, а то ще приймуть за психа. Але стукіт тривав разом із голосом, що кликав: «Ігор, як ви себе почуваєте?» Хлопчик все-таки подивився в те вікно. Воно було прямо в шафі кухонної стінки, воно з'являлося в найнезвичайніших місцях, але бачити і чути його міг лише він. Навколо вікна були безглузді спотворення, які і давали йому зрозуміти, що воно не реальне. У вікні він бачив чоловіка, приблизно п'ятдесятирічного віку, про що свідчили його обличчя, вкрите зморшками, і невелика, сива борідка. З вікна було видно лише його бюст, але було видно, що він одягнений у білий халат, а на голові була біла шапочка циліндричної форми. Безсумнівно, він був лікарем. Хлопчик ніяк не міг зрозуміти, чому він приставав до нього, чого він хоче від нього? Адже він не відчував себе хворим. Він знав, що лікарі допомагають людям, але коли з'являлося це вікно, будинок починав тремтіти і буквально тріщати по швах. Ігорек підскочив з місця і обійняв матір за ноги, він закричав.

- Мамо, я люблю тебе, не йди! Не кидай мене!

- Ну що ти таке говориш, дурнику? Я завжди буду з тобою.

Ігорусик був так радий чути ці слова, що обійняв маму ще міцніше. Він був упевнений, що ні в кого, і ніколи, не було такої гарної сімейної картини. Він ніколи і нікому не дозволить зруйнувати її. Поки з ним мама, яка його любить, йому нічого не потрібно.

І хоч людина з вікна дивилася в таке ж вікно, як і Ігорек, бачила вона картину зовсім іншу. Вона дивилася через вікно лікарняного ізолятора на молодого чоловіка, років двадцяти п'яти. Він був одягнений у старий, поношений спортивний костюм невідомої марки, на вигляд він був радянського виробництва. Ігор з невидимими очима бродив по старому, пласмасоподібному лінолеуму блідо-зеленого кольору, з виразковими потертостями. Звичайні закриті тапочки, під час кожного кроку ватних ніг, видавали шаркаючі звуки, що дратували кожного, хто не звик до них.

Маленький хлопчик підійшов до вікна, за яким, у відблисках яскравого сонця, колихалися гілки старої верби, він дивився, як два маленьких горобця забавно боролися за їжу. Хлопчик притулив долоню до скла і відчув її, байдужу до сонця, прохолоду. А лікар дивився, як молодий чоловік впритул дивиться на синю, холодну, залізобетонну стіну, упершись в неї рукою, його погляд дивився крізь неї. Особливого жаху навіювало те, що він посміхався, він бачить «там» щось кумедне.

- Цієї ночі він вас не турбував? - Звернувся він до одного з медбратів, які стояли біля нього.

- Ні, поки що спокійний, але будь-яких проблисків не помічали. Це виглядає дуже безнадійно.

- Можливо, - видихнув лікар.

- Можливо? Він у такому стані вже близько двадцяти років. У державній клініці його б уже давно викинули.

- Його щастя, що він тут, хоча яке тут, нафіг, щастя, - він з гіркотою подивився на пацієнта, - дайте йому заспокійливе, хлопці, і прив'яжіть його до ліжка, нехай відпочине.

- Навіщо? - Нерозуміюче дивилися на лікаря обидва медбрати, - він же спокійний.

- Будь ласка, зробіть так, як я сказав, - з посмішкою відповів лікар.

Хлопчик дивився і посміхався, а потім подумав, чому він просто стоїть і дивиться, чи не краще вийти на вулицю і пограти? Він відштовхнувся від підвіконня, розвернувся і побіг до виходу. Він скрикнув, у передпліччі його щось вжалило. Він потер місце укусу і почув, як над головою огидно пищав комар. Він хотів зловити його, а то вночі він його зовсім закусає. Ось він, літає, його тонке тіло створювало враження, що в повітрі літає не комаха, а тонкий, ламаний дріт з крильцями. Він плеснув у долоні, але промахнувся. Комар, неприємно пищачи, швидко відлетів і зник... у непроглядній пітьмі будинку. Хлопчик злякався і здивувався одночасно, адже перед тим, як він плеснув у долоні, був сонячний день. Він стояв посеред кухні, в непроглядній темряві ночі. Ігорек простягнув вперед руки і на дотик почав просуватися до виходу з кухні. Його руки торкнулися столу, він міцно вхопився за нього і більш впевнено пішов уздовж столу. Коли його руки досягли куточка, він зупинився, простягнув руку вперед, намагаючись намацати дверну ручку, але у нього нічого не виходило. Це налякало хлопчика, він подався вперед, відпустивши куточок столу. Маленькі долоньки торкнулися холодного дерева, і хлопчик трохи заспокоївся, бо він знайшов двері. Ось рука хлопчика і дверну ручку намацала, вона мала довгу, злегка вигнуту форму. Двері відчинилися, і крізь дверний отвір просочилося світло. Хлопчикові воно здалося настільки яскравим і сліпучим, що він заплющив очі, а по шкірі на потилиці пройшли мурашки. Через деякий час він звик до цього світла і наважився вийти з кухні. Ступаючи за поріг, босі ніжки очікували відчути м'якість килима, але вони відчули прохолоду сирої землі, від такої несподіванки хлопчик відсмикнув ногу і відскочив назад, у темряву кухні. Заплутавшись у своїх ногах, він впав на п'яту точку. Хлопчик від такого розчарування зібрався заплакати, але тут же завмер. Кухонні двері зі страшним скрипом почали повністю відкриватися. Коли двері відчинилися навстіж, хлопчик побачив, що за порогом кухні знаходиться кімната. Його очі вже звикли до освітлення, і він побачив, що це світло, тьмяне, навіть брудне, здавалося, що воно випромінює бруд. Але коли його увага зосередилася на самій кімнаті, то стало ясно, що світло, яке випромінює бруд, явно перестаралося. Крізь відчинені двері Ігор побачив лише дальню стіну кімнати. Стіна була обклеєна старими радянськими шпалерами, які вже гнили від віку і вогкості. Місцями шпалери відшарувалися, виставляючи на показ оголений бетон, по кутах чорніли плями грибка. Хлопчик боявся йти туди, але раптом він почув дзенькіт. Страх змінився цікавістю і надією, що це могла бути мама. Хлопчик обережно підвівся і вийшов з кухні. Наступне відчуття, яке охопило його після земляної підлоги без покриття, виявилося запахом, навіть смородом. Сирість упереміш з потом, сечею і алкоголем. Цей сморід був не просто жахливим, він був огидним, створювалося враження, що він просочується крізь одяг і налипає на тіло огидною рідиною, викликаючи непереборне бажання прийняти ванну і вимити себе мочалкою до дзеркального блиску. І все ж, через мить, хлопчик злякався ще більше, він впізнав цей сморід. Він не міг згадати, звідки він його знав, але уривки спогадів спливли в його голові. Сморід, ланцюги, мама... зла мама. Хлопчик озирнувся. У крайньому правому кутку кімнати стояв старий, дерев'яний стіл коричневого кольору, на якому стояв старий телевізор марки «Рекорд».

- Синку, це ти? - Почув хлопчику себе за спиною.

-Так, матусю, це я, - хлопчик розвернувся і, не дивлячись, кинувся обіймати «щось». Обличчя хлопчика впилося в холодний бруд, в який була забруднена «мама». Ігорусик від страху заціпенів.

- Ігорусику, чому ти не спиш? - Останні слова питання прозвучали якимось надприродним голосом. Хлопчика різко відштовхнули, так, що він впав на сиру землю. Мерзенне, слизьке відчуття пробігло по його зап'ястях і щиколотках. Ігорек спробував вирватися, але він міг лише безпорадно сіпатися, як черв'як на сковорідці. Він подивився на свої руки і ноги, вони були обплетені, чи то корінням, чи то лозою. Все почало тремтіти, зовні чувся страшний гуркіт, його оточення почало шипіти, рябіти, немов радіоперешкоди. А перед ним стояла вона, або воно. Воно виглядало як його мама, за винятком обличчя. Лялькове обличчя, з великими круглими очима, ненормально великий рот, розтягнутий в божевільній посмішці. У нього перехопило подих, бігти від цього нікуди, страшно, дуже страшно, страх, що межує з божевіллям, впився в його мозок, немов величезний павук, кожною лапкою, кожною хеліцерою, кожним волоском свого тіла, з такою силою, що почав пускати свої корені. Моторошні спогади спливали один за одним. А воно, просто так не стояло, воно занесло одну свою руку собі за спину, і щось витягло звідти. У руці чудовиська був кухонний ніж.

- Що ти робиш? Не чіпай мене! - Істота притиснула його праву долоню коліном.

- Поганий хлопчик повинен бути покараний, ти дуже погано поводишся, - воно піднесло ніж до безіменного пальця хлопчика. І так неприродно широка посмішка на обличчі стала ще ширшою. Ніж розсік плоть і кістку. Страх, біль, жах, божевілля. Все це накрило хлопчика з такою силою, що він почав істерично кричати, що було сил. Але ніщо не могло запобігти тому, що вже сталося.

Стіни ізолятора покрилися тріщинами, а освітлення всередині приміщення почало періодично блимати. До криків розумово відсталого пацієнта медбрати давно звикли, але те, що відбувалося в той момент, викликало у них як мінімум здивування.

- Що це, землетрус? - тремтячим голосом запитав медбрат медбрата, після того як Ігор втратив свідомість.

- Хрін його знає, але начебто все затихло, - він обережно перевірив пульс на зап'ясті пацієнта. Він з полегшенням видихнув, пульс прискорений, але він є. Не минуло й хвилини, як в ізолятор увійшов лікар, він був весь червоний від хвилювання. Побачивши прикутого до ліжка Ігоря, який був без свідомості і тріщини на стінах ізолятора, він із цікавістю подивився на своїх підлеглих.

- Ми зробили так, як ви і наказали.

- Тобто, він кричав після дози заспокійливого?

- Так і цей землетрус…

- Який землетрус?

- Як це який? - обурилися обидва медбрати, - ви ж бачите тріщини.

- І справді… дуже цікаво, - лікар замислився.

- Що робити, Андрій Васильович? - Запитав медбрат.

- Пульс перевіряли? - Медбрат ствердно кивнув, - добре, йдіть додому, вже пізно. І про те, що бачили, мовчіть.

- А що тут такого? Ну був землетрус, он у світі скільки разів земля тремтіла.

- Господи, ну не вже до вас ще не дійшло? У стінах ізолятора ніякого землетрусу не було. Якщо ви комусь про це повідомите, самі станете кандидатами в такий ізолятор.

- Але ви ж нам вірите?

- Я вам вірю тільки тому, що знаю трохи більше, ніж ви. Залиште цю проблему мені, не забивайте зайвим свої голови.

Дзвінок мобільного телефону облив сплячого екзорциста як відро холодної води. Отець Георгій хотів подивитися, хто це в такий пізній час йому дзвонить, але очі через різкий біль не хотіли відкриватися. Він, на дотик, взяв кнопковий мобільний телефон з тумбочкиі,недивлячись,відповів.

- Слухаю.

- Доброї ночі, отче, - знайомий чоловічий голос миттю відкрив очі священику.

- Професор Костенко?

- Так, друже мій, вибачте за такий пізній дзвінок, але іншого виходу у мене немає.

- Все нормально, в яке місце мені підходити?

- Просто виходьте на вулицю, я чекаю на вас у машині.

Священик закінчив розмову і поклав телефон на місце. Подивившись на настільний електронний годинник, він зітхнув, він показував північ. Акуратно, щоб більше не турбувати дружину, він підвівся з ліжка, але тут же знову сів. Якась невідома сила тримала його ззаду, за труси. Увімкнувся світильник.

- І куди ж ти це зібрався посеред ночі? - Запитала його «невідома сила», - монашка сповідатися хоче?

- Ти така прониклива, люба, - посміхнувся він їй. Очі жінки блиснули, як у сови.

- Це той професор? Треба буде з ним познайомитися, якось.

- Гей, зараз ревнувати почну.

- Ну, треба ж тебе іноді в тонусі тримати, екзорцист на це відреагував легковажною посмішкою.

- Таке враження, що я одружився на сукубі, потрібно буде провести вигнання.

- Поспішай, - вони поцілувалися.

-Не сумуй, кохана, я скоро повернуся.

Захопивши з собою свою валізу екзорциста, отець Георгій вийшов з дому на вулицю. Професор вже чекав на нього в своєму автомобілі. Сідаючи на місце пасажира, він відчув дежавю.

- Доброї ночі, отче, - посміхнувся йому Костенко.

- Доброї, професоре. Як вам нічка?

- Друже мій, вибачте за різкість, але ви мене потурбували ж не для того, щоб обговорювати погоду?

- Ви праві, - обличчя професора набуло виразу, який відображав його справжній емоційний стан, - вирушаємо до психіатричної клініки.

Автомобіль ласкаво заурчав і плавно рушив з місця. Лише хрускіт гравію під колесами заповнював тишу літньої ночі. До виїзду з приватного сектора ніхто не промовив ні слова. Екзорциста почала мучити совість за те, що він відповів різкістю на прохання про допомогу.

- Я сподіваюся, мені не доведеться проводити очищення божевільного?

- Боюся, що ваші сподівання не виправдалися. Я дійсно випробував свій випромінювач не на психічно нездоровій людині. Однак, тепер я не впевнений, що він такий як інші пацієнти.

- О Господи, - священик потер пальцями куточки очей біля перенісся, - чому вчені завжди йдуть на крайнощі? У вас відсутній інстинкт самозбереження? Ну ви ж бачили, що зі мною зробив ваш випромінювач. Зі мною! А тепер ви використовуєте його на нестабільній свідомості. Та ви хочете спустити танк з гори без гальм... - священик запнувся, і його наступні слова хоч і тихі пролунали як розпечена сталь, - тільки не кажіть мені, що збираєтеся використовувати випромінювач на повну.

-Та що ви, я завжди дотримуюся свого слова.

Автомобіль припаркувався на стоянці, на території лікарні. Священик і професор вийшли з автомобіля. Костенко хотів щось запитати у священика, але, побачивши його нахмурене обличчя, утримався. Отець Георгій відчув, як волосся на спині стало дибки, хоча страху він не відчував, це було щось інше. Він дивився в одне зі світлих вікон на третьому поверсі, потім подивився на професора. Костенко жестом покликав священика слідувати за ним. Перші сумніви отця Георгія про те, що відчуття на вулиці були збігом, розвіялися. Вони піднялися на третій поверх. У коридорі їх зустрів чоловік у білому халаті.

- Добрий вечір, - чоловік простягнув руку священику для рукостискання, - мене звати Андрій Васильович Жаботинський, я лікуючий лікар вашого ем... піддослідного.

- Невже все настільки погано, що лікуючий лікар погодився на таке?

- Я був готовий до тако гопитання, я і сам собі кілька разів його задавав. Справа в тому, що я вже його двадцятий лікуючий лікар.

- Що?

- Так, він перебуває в цій клініці з самого початку її роботи. І ніхто досі нічого не зміг з ним зробити. До нас він був у державній клініці, але ви розумієте, що наша держава не збирається забезпечувати того, хто не приносить їй вигоди. Ми ж, як приватна клініка, можемо робити все, що в рамках закону. Основний принцип медицини – «не нашкодити». І якщо всі відомі сучасній науці методи лікування не спрацювали, значить потрібно щось нове. Я не якийсь там психіатр-маніяк з фільмів жахів, я щиро хочу допомогти своєму пацієнту.

- Тоді вибачте мені за зайву грубість. Розкажіть мені про те, що ви тут робите, і чому вирішили покликати мене?

Вони втрьох пройшли в ординаторську, де професор і доктор розповіли йому про свої дії, а також про сьогоднішній інцидент. Отець Георгій уважно слухав, не перебиваючи. Звичайно, його брови піднялися вгору, коли він дізнався про те, що стіни ізолятора ходили ходуном. Коли лікар закінчив, отець Георгій звернувся до професора.

- Це відбувалося тільки під час дії вашого винаходу?

- Так, при впливі в 60 відсотків потужності.

- Тоді просто припиніть вплив, і більше такого не повториться.

- Мабуть, ви не зрозуміли, навіщо я провів вплив випромінювачем. Цей хлопець сидить у м'якій палаті вже двадцять років. Мій друг попросив допомогти йому.

- Яким чином? Ввергаючи в жах і без того розхитану психіку? Я знаю, як діє ваш винахід, до яких він призводить наслідків.

- І ви позбулися свого страху, - парирував Костенко, - адже я прошу у вас допомоги, тому, що не хочу нашкодити хлопцеві, я хочу, щоб він відкрив очі своєї душі. Та й ви приїхали сюди не для того, щоб так просто піти.

Документ №34: Маніпуляція свідомістю людини із хворою психікою

Мета експерименту: випробувати випромінювач Костенка на психічно хворій людині. Встановити, який ефект матиме випромінювання? Чи зможе випромінювач вилікувати психічно хвору людину?

Суб’єкт експерименту: прототип випромінювача Костенка (далі суб'єкт), опис суб'єкта міститься в експерименті №1.

Об’єкт експерименту: пацієнт приватної психіатричної клініки «Чиста душа» Сліпак Ігор Семенович (далі об'єкт).

Опис об’єкту : сучасна людина віком 25 років, чоловічої статі, зріст 173 см, вага 70 кг. Статура худорлява, колір волосся темний. Діагноз об'єкта: шизофренія, безперервна форма онейроїдної кататонії. Для більш детального ознайомлення з фізичними даними об'єкта див. додаток №1 (копія медичної карти).

Експериментатор: доктор технічних наук, доктор медичних наук, Костенко Віталій Савович.

Умови експерименту: об'єкт знаходиться в ізоляторі №7 вищевказаної клініки. Ізолятор являє собою закрите приміщення із залізобетонними стінами, підлогою і стелею, вхід в ізолятор здійснюється через важкі металеві двері з невеликим вікном з броньованого скла. Посередині ізолятора знаходиться ліжко з ручним приводом, до якого пристебнутий, за допомогою ременів, об'єкт. Ремені фіксують тіло об'єкта на кожній кінцівці, додаткова фіксація здійснена ременями на грудній клітці і на рівні таза. Асистувати в проведенні експерименту будуть лікуючий лікар об'єкта - доктор Андрій Васильович Жаботинський, а також екзорцист православної церкви отець Георгій. Команда експериментатора перебуває в сусідній кімнаті. Спостереження за об'єктом ведеться через броньоване скло в спільній стіні кімнат.

Початок експерименту, 13.07.20.. р. 02:12. Об'єкт надійно закріплений на ліжку посеред кімнати. Отець Георгій знаходиться всередині ізолятора біля вхідних дверей. Початкова поведінка об'єкта – типова для людини з його діагнозом хвороби, прояви активних дій відсутні, мляве бурмотіння на адресу невідомої особи, яку він називає «мама». Здійснюється запуск суб'єкта, стартова потужність 30%, мета суб'єкта – об'єкт. Реакція об'єкта на випромінювання настає через п'ять секунд після запуску суб'єкта. Об'єкт перестав посміхатися і бурмотіти. Раніше погляд об'єкта був безглуздим і ковзав по простору без зв'язку, але тепер він почав дивитися на праву, по відношенню до себе, стіну. Очі об'єкта широко відкриті. Коли доктор Жаботинський звернувся до об'єкта, у останнього реакція на мову доктора була відсутня. На запит експериментатора про самопочуття у асистентів, останні відповіли позитивно. Експериментатор прийняв рішення підвищити потужність випромінювання до 40%. Реакція об'єкта на підвищення потужності в основному не змінилася, як і в попередньому сеансі, схоже, що для прогресу потрібні більш рішучі дії.

Костенко глянув на Жаботинського, розуміючи погляд винахідника, лікар стиснувши кулаки робить ствердний кивок. Священник побачив їх мовчазний діалог.

- Зібралися підвищити потужність?

- Так отче, але цього разу буде більше потужності.

Не встиг отець Георгій щось сказати, як регулятор крутнувся на позначку 80%.

Прийнято рішення про підвищення потужності випромінювача на 80 відсотків. Реакція об’єкту була миттєвою та виразною. Об’єкт вскочив на ноги та вхопився руками за голову, схоже, що він відчуває різкий головний біль, проте приладдя не показує порушень. Розміщений в середині палати сейсмограф зафіксував поштовхи.

Раптом Ігор вскочив на ноги та почав хаотично блукати по камері, його хода була хиткою, як у п’яниці, він падав на стіни та катався по ним як черв’як по сковороді: «Що ти таке… ти не мама…»

Жаботинський знову звернувся до Ігора: «Ігоре, ви мене чуєте, ви розумієте де ви знаходитесь?» Несподівано для всіх Ігор звернув увагу на свого лікаря. Знову він бачив це таємниче вікно, і він знову бачить того невідомого чоловіка.

- Хто ви? Чому ви постійно дивитеся на мене? Що вам потрібно від мене?

- Ігоре, я твій лікар, я хочу допомогти тобі.

- Заберіть мене звідси, мені страшно, мама страшна, - по обличчу дорослого чоловіка градом потекли сльози. Допоможіть, - пошепки промовив він.

Раптом Ігор рвучко повернув голову в бік стіни, його обличчя сповнилося невимовним жахом: «Ні благаю, не треба» Він несамовито вчепився своїми руками в своє обличчя, він голосно мугикав та повзав по підлозі. Розривний крик заполонив палату, а крізь долоні Ігора проступило примарне жахливе обличчя відьми. Вона кричала разом з чоловіком, розкривши свій зубатий рот.

- Ви що увімкнули пристрій на максимум? – роздратовано запитав отець Георгій у Костенка.

- Зовсім ні, прилад на 80 відсотках, я сам не розумію що відбувається.

- Вимикайте його, поки це зло не проникло сюди!

- Стривайте, а де Жаботинський?

Тим часом Жаботинський вже мерщій намагався відкрити двері ізолятору, але через хвилювання не міг попасти ключем в замочну скважину, в іншій руці він тримав транквілізатор. Через декілька невдалих спроб ключ таки увійшов в замок, але лікар відчув як його вже відтягують від дверей. Винахідник та священник відтягли його до протилежної стіни, під руки.

- Ви що з глузду з’їхали, - звернувся винахідник до лікаря, - ми вже вимкнули прилад, щось діє вже незалежно від нас.

- Пустіть мене, я введу йому заспокійливе, щоб він не влаштував дурниць!

- Ні, його свідомість це надкрихкий бар’єр, що ще втримує те, що намагається прорватися до нас. Отче, я гадаю настав час для дива.

Ігор з відчаєм відчув знайому сирість під ногами, знайомий сморід плісняви, що заповзає в самісінькі альвеоли, та змушує їх спазмувати, викликаючи задушливий кашель, і знову це тьмяне зеленувате світло жахливих коридорів, де він вже був нещодавно. Він не знав що йому робити, одна частина думок казала, що не треба сидіти на місці потрібно діяти негайно, а інша волала щоб той не ворушився, бо якщо він зробить хоч один рух, щось дуже зловісне подарує йому найжахливішу смерть яку можна уявити. Але він дійсно не міг собі дозволити нічого не робити, компромісне рішення обережно рухатися давало тьмяну надію на порятунок. Обережний крок, як крок у безодню, кожен власний рух здавався йому максимально незграбним, кожен крок кричить на увесь всесвіт: «Ось, я тут, зжеріть мене!» Неочікувано, Ігор отримав з під ніг удар хмарою в обличчя, частки хмари проникли в дихальні шляхи та очі, закашлявшись він втратив рівновагу та впав на сиру кам’яну підлогу. Сльози заливали обличчя, витікаючи з очей, які боліли ніби їх штрикнули ножем, він щосили намагався стримати свій кашель, але все було марно. Зрештою він обома долонями затулив собі рота, склавши їх в щось схоже на намордник, та задихаючись зміг зупинити кашель. «Синку, ти де!» Одночасно тихий, і заглушливий голос жінки пронісся по коридору. Ігор ледь не втратив свідомість від страху, ця страшна жінка, вона почула його! І хоч тут безліч коридорів, але вони зовсім порожні, тут нема де сховатися. Біжи! Біжи несамовито як найдалі та повертай як найчастіше! Ігор зірвався з місця як навіжений, ноги бігли не відчуваючи під собою землі, Ігор не пропускав жодного повороту. Бридка пліснява проникла в усі закутки дихальних шляхів, гід чого в грудях та горлі хлопця вже ніби полум’я горіло. Черговий поворот і хлопець від жахливої несподіванки ковзнув вперед і впав задом на підлогу, він обома руками затулив собі рота, щоб жодного писку з відти не вийшло. В кінці короткого коридору, спиною до нього, стояла вона. Висока навіть дуже висока, худорлява як смерть, її кістляве тіло було одягнуте в довгу сукню, яка була забруднена якоюсь болотистою жижею та синьо-зеленою пліснявою, голову з довгими, сивими косами «прикрашав» вінок із сухих колючок та чорних стрічок. Довжелезні руки повільно перебирали довгими пальцями з гострими, чорними пазурами. «Іди до мене синку». Її голос був таким лагідним, але передчуття хлопця просто кричало тікати від неї. Він обережно почав задкувати спиною назад, намагаючись рухатися якомога тихіше. Чим ближче він підповзав до повороту тим більше він боявся, йому здавалося, що якщо він хоч на мить втратить її з поля зору то вона кинеться на нього і йому прийде кінець. Ось він вже вхопився рукою за кут стіни щоб повільно підвестися. «Чому, чому ти не йдеш до своєї матусі?» - Вона повільно почала повертати своє обличчя до хлопця, - «Невже ти мене не любиш?» Ігор швидко шмигнув за поворот та щосили побіг. Раптом демонічний вереск заполонив кожну молекулу брудного повітря: «Невдячна скотина!» У Ігора перехопило подих від жаху, він чув за спиною як важко але швидко тупотять босі ноги. Він витискав зі своїх маленьких ніжок всі сили які були, але жах неминуче наближався. Сльози відчаю злітали з очей наляканої дитини, він знав, що йому не втекти. Знесилені ноги ніби провалилися крізь підлогу, він впав.

Сутичка між вченими і духовенством стихла, запала диявольська тиша, яка зараз мусила вибухнути. Всі троє побачили як Ігор прибрав руки зі свого обличчя, його очі сяяли зловісним відблиском болота, лиха посмішка красномовно свідчила про те, що зараз буде. «Господи Всемогутній, укрий нас силою хреста Твого. Віджени від нас темряву, злий умисел і підступ ворога. Пошли ангелів Твоїх бути стіною і щитом довкола нас.

Нехай зло не торкнеться ні душі, ні тіла нашого, бо Ти — наша твердиня і оборона навіки.

Амінь.» - щойно ці слова злетіли з вуст священника, як палату струснуло. Тіло Ігора почало змінюватися на очах, він став вищий, кінцівки витягнулися, тепер це був більше не Ігор. Страшний крик, немов гарматний постріл знищив броньоване скло на дрібні скалки. Костенко рефлекторно впав на землю разом з лікарем, і не міг уторопати, чому він ще живий. Тоді він подивився на священника. Він стояв непохитно, жодної подряпини, його погляд був суворо спрямований на невідоме «зло». В палату забігли двоє кремезних санітарів: «Не наближайтесь!» Але було вже пізно, Голова першого була впечатана в підлогу, від чого той і затих, інший був пожбурений у двері з якими і вилетів в коридор.

- Матір Божа, - вирвалося у лікаря

- Щось не схоже, - заперечив винахідник та звернув увагу на Георгія. Священник не зводив очей з істоти, та коли та вийшла в коридор, став перед вхідними дверима.

- Що ви робите отче?

- Те про що ви повинні мовчати на віки вічні. «Всебатько, дай мені силу знищити зло, що стоїть переді мною. Я нестиму твоє слово, твоє добро, твою силу та свою віру в тебе непохитно. Якщо мені належить іти долиною смертної тіні – не злякаюсь я зла, тому що ти зі мною! Очі Георгія замерехтіли білим сріблом, його чорна ряса вкрилася старослов’янськими літерами що блищали срібним світлом. Костенко відчув як навколо священника повітря пахло озоном. Двері до їхньої палати почали відчинятися, повільно з моторошним скрипом, Георгій приготував флакон зі святою водою. Але коли двері відчинилися, там не було звичайного коридору клініки там була непроглядна темрява. Жаботинський та Костенко завмерли, вони відчували зростаючу напругу та страх. Їх очі поступово почали звикати до темряви в яку вони дивилися і вони побачили очі. Зрозумівши, що зараз щось буде, Георгій швидко виставив руку перед лікарем, з темного коридору немов стріли, вилетіло безліч довгих темних рук, але вдарилися об якусь невидиму стіну, палату осяяли декілька світлих спалахів, обпечені руки-щупальця охоплені білим полум’ям заповзли назад у чорний коридор. Запала тиша.

- Лікарю, ви як? – Запитав священник.

- Чорт забирай, думав мені гайки, - по обличчю лікаря ковзнула посмішка з нотками істерії, - сподіваюсь мені не знадобиться палата.

- Не розслабляйтеся, - зосередив їх Костенко, - я пам’ятаю на що здатна нечисть!

З темряви виступила боса нога, а потім з’явився Ігор, але всі троє бачили, що це вже не він. Його тіло набуло сіруватого кольору із синіми прожилками, а очі були білі як сніг. Навколо тіла була напівпрозора темна аура, що коливалася хвилями. Отець Георгій миттєво бризнув святою водою по Ігорю, але свята вода випарувалася навіть не торкнувшись тіла.

- Що? - Здивовано видавив отець.

- Ігоре, це ти? - Покликав його Жаботинський.

- Тут Ігоря немає. Я Аномос.

- Демон Аномос, владою, що дана мені Богом я повертаю тебе в пекло! — Отець Георгій спрямував, в обличчя сутності, хреста, але нічого не відбулося.

- Слово бога, для мене, порожній звук, - після цих слів пролунав вибух.