КОЛИ БОГ ЗАСНУВ....

Андрій подзвонив рівно опівночі. Під землею, у «норі», неможливо було визначити, коли день, а коли ніч. Орієнтувалися лише за годинником або за камерами, встановленими на поверхні. Вийти назовні без захисного спорядження можна було тільки вночі, але навіть тоді повітря залишалося важким, задушливим. Розпечена за день земля не встигала охолонути до самого ранку.

Високий, кремезний, із коротко стриженим темним волоссям, вольовим підборіддям, суворим поглядом і лагідною посмішкою — Андрій мов скеля стояв на порозі «нори».

Оксана кинулася йому на шию. Обійняла руками, ногами обвила його міцний стан. Немов знову стали вісімнадцятирічними, вона знайшла губами його губи й вп'ялася в них водночас жадібно й ніжно.

Андрій обережно обхопив тонку талію дружини, лагідно притиснув її до себе і відповів на поцілунок.

Оксана цілувала чоловіка так, ніби вперше. Хоч вони були разом уже понад двадцять років, їхнє кохання не згасло, не постаріло. Воно залишалося живим, молодим, зовсім юним.

Відірвалася вона лише тоді, коли в легенях закінчилося повітря й потрібно було зробити новий вдих.

— Треба економити повітря, — засміявся Андрій, обережно ставлячи дружину на підлогу.

— Я економила його, поки чекала тебе, — усміхнулася Оксана й знову пригорнулася до чоловіка, прихиливши голову до його грудей.

Андрій ніжно провів своєю великою, шорсткою долонею по її темному волоссю, легко ковзнув рукою по спині й затримав її на тонкій осиній талії.

— Діти як? — прошепотів коханій на вухо.

— Сплять. Але чекали тебе. Уже вдруге дивляться «Мавку». Коли той мультфільм зробили? А вони й досі від нього шаленіють.

— Ходімо, — взяв дружину за руку Андрій. — Я скучив за ними.

Двері до зали були прочинені. Крізь вузеньку щілину блимало світло телевізора, долинали голоси героїв мультфільму.

Андрій тихенько відчинив двері ширше й зазирнув до кімнати.

На широкому дивані перед телевізором лежали Назар і Марійка.

Спали.

Андрій обережно переніс дітей до їхньої кімнати й поклав у ліжка. Оксана хотіла накрити їх ковдрами, але чоловік лагідно відсторонив її.

— Я сам, — майже благально прошепотів він.

Оксана тільки посміхнулася і тихенько вийшла з кімнати.

Хвилин за десять Андрій зайшов до кухні. Важко опустився на стілець і лагідно подивився на дружину.

— Заморився, Андрійку? Може, чаю?

— Я б не відмовився від кави.

— Кави? — пирхнула Оксана. — Ти хоч пам'ятаєш, яка вона на смак?

— Часто сниться мені, — закохано подивився він їй у вічі. — Наче я у Львові. Сиджу в маленькій кав'ярні й повільно п'ю запашну каву. Терпку, із легкою гірчинкою...

— Та ти що? — засміялася Оксана. — Які чудові в тебе сни! Смак кави... Це справді розкіш.

— Та це ще не все.

— То є продовження? — удавано здивувалася вона.

— Є. Сиджу я, значить, у кав'ярні. Сонечко світить, гріє...

— О ні! — Оксана театрально підняла руки. — Тільки не про сонечко. Будь ласка.

— Сонечко гріє, — не звернув уваги на її протест Андрій. — І тут до мене підходить чорноволоса студентка із Сум. Усміхається своїм янгольським усміхом...

Оксана усміхнулася.

— Юначе, біля вас місце вільне?

— Пам'ятаєш...

— Пам'ятаю, — вона підійшла до чоловіка й обійняла його. — Наче це було вчора. Сонце тоді було лагідне, тепле... І канікули видалися чудові.

— Я закохався тоді з першого погляду, — Андрій міцніше притиснув її до себе. — А ти?

— Я? — лукаво всміхнулася Оксана.

— Не зрозумів!

Він легко підхопив дружину на руки й закружляв по кухні.

Оксана сміялася й тихенько шепотіла:

— Покохала... Покохала... Покохала...

Андрій поніс кохану до спальні.

Спраглі, висушені довгою розлукою, немов пекельним сонячним промінням, вони жадали кохання, ласки й ніжності. А коли нарешті отримали одне одного, коли наситилися цією солодкою близькістю, ще довго лежали, розігріті, щасливі, міцно притиснувшись одне до одного. Здавалося, ніби вже ніщо у світі не здатне їх роз'єднати.

Потім вони мовчки лежали в темряві, обійнявшись, і дивилися на екран інтерактивного вікна.

За ним панував тихий весняний вечір.

Повний місяць освітлював розквітлі вишні в садку. Над ними гули хрущі, у шибку билися нічні метелики, а комарі дзижчали, мов маленькі бомбардувальники.

Андрій потягнувся до пульта й натиснув червону кнопку.

— Брехня... Усе брехня, — із сумом промовив він. — Ось правда. Ось вона, реальність.

Він сердито натиснув іншу кнопку.

За вікном також сяяв повний місяць. Але тепер він здавався неприродно великим, майже велетенським, схожим на розжарену кулю. Здавалося, сонце за день настільки розжарило його, що навіть після заходу не відпускало землю, а змушувало місяць продовжувати свою пекельну справу — випалювати, мучити, не давати жодної передишки.

Розквітлих вишень більше не було.

Не гули й хрущі.

Не стало вже тієї України, про яку писав Тарас Григорович:

«Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть...»

Усе зникло.

Залишилася лише спека.

Пекельна, безжальна спека.

Палало все.

Горів увесь світ.

Замість вишень росли якісь низькорослі кущі, схожі на верблюжі колючки. Не було ні хрущів, ні нічних метеликів, ні комарів.

Стояла тиша.

Гаряча.

Спекотна.

Мертва.

Андрій натиснув синю кнопку. У правому нижньому кутку інтерактивного вікна з'явився напис:

ЧАС — 2:35

ТЕМПЕРАТУРА ПОВІТРЯ +38 °C

— І це ніч... — простогнав Андрій. — Ніч... А що буде вдень?

Оксана мовчала.

— Пекло, — тихо, безнадійно продовжив він. — Буде справжнє пекло. Льодовики тануть. Крим і Одесу майже затопило. Якщо так триватиме далі, вода добереться й до нас. Ми ж зовсім поруч. Та що там наш Крим... Майже вся Англія пішла під воду. Австралія гине. Нова Зеландія — сьогодні-завтра також опиниться під водою. Китай затоплює, люди переселяються на Урал. Сполучені Штати теж топить...

Оксані було боляче дивитися на змучене обличчя чоловіка.

Вона заговорила, намагаючись хоч трохи його заспокоїти:

— Переїдемо до моїх батьків. На Сумщину. До Ромен.

Андрій важко зітхнув і ще міцніше обійняв дружину.

— Планета гине, — сумно промовив він. — Часу залишилося зовсім мало. Майже не залишилося. Сонце нас спалить. Спопелить. Ми вже нічого не зможемо змінити. Людство стоїть на межі загибелі. Треба було діяти раніше. Тепер уже запізно.

Він замовк на кілька секунд.

— Нам залишився рік... Можливо, кілька років. А може, тиждень. День. Два... Завтра вдень буде шістдесят, не менше. Дощів не було вже чотири місяці. Ми в Чорному морі щоразу опускаємося дедалі глибше, шукаючи хоч якусь їжу. Але все живе гине навіть там. Думаю, у вас у теплицях ситуація не краща.

Оксана відповіла не одразу.

Вона чудово розуміла, що чоловік має рацію.

Розуміла це вже давно.

Та найбільше вона боялася навіть не за себе.

Вона боялася за дітей.

За їхнє майбутнє.

За майбутнє, якого, можливо, вже не існувало.

Його забрало пекельне глобальне потепління.

— У нас усе ще гірше, ніж ти думаєш, — нарешті тихо промовила вона. — Теплиці вже не витримують такої температури. Не вистачає електроенергії, свіжого повітря, опрісненої води. Ми виробляємо дедалі менше продуктів. Скоро почнеться голод. Люди хворіють. Ліків не вистачає. І...

Оксана не змогла договорити.

Слова застрягли в горлі.

Вона заплакала й міцно притулилася до Андрія.

Вони мовчали.

Просто мовчали.

І дивилися через інтерактивне вікно на Україну, яка повільно, невблаганно перетворювалася на пустелю.

Через деякий час Оксана тихо прошепотіла:

— Ти ж обіцяв дітям... Коли будеш у відпустці... поїхати з ними на море.

Андрій ніжно погладив дружину по волоссю.

— Пам'ятаю, — відповів він. — Поїдемо. Нехай навіть це буде наша остання відпустка... Але ми обов'язково поїдемо.