КОЛИ БОГ ЗАСНУВ....

Попрощавшись із дідусем і бабусею, які ввечері виїхали на захід України, Назарчик, Марійка, Андрій і Оксана почали збиратися в дорогу до моря.

Оксана намагалася вмовити чоловіка поїхати на Азовське море, але Андрій із дітьми були проти. Тож вона змирилася: Чорне — то Чорне. Як казав один із колишніх президентів України: «Стадіон, так стадіон».

Зранку подзвонили Андрієві батьки й показали, в які «печери» їх поселили. У Карпатах справді було прохолодніше. У горах ще збереглося чимало рослинності, а на схилах де-не-де височіли стрункі смереки, розкидані невеликими острівцями. До них поки що не дісталися спопеляючі промені сонця. Дихати Андрієвому батькові стало набагато легше. Високо в горах ще подекуди дзюрчали тоненькі струмки з джерельною водою. Щоправда, і вони вже втрачали силу. На той час цей куточок України здавався справжнім раєм — місцем, якого ще не торкнулися пекельні промені глобального потепління й безжальна спека.

Увечері Андрій, Оксана, Назарчик і Марійка поставили сумки з речами на підлогу, а самі, за давнім українським звичаєм, присіли на доріжку. Притихли. Діти теж принишкли, хоча щасливі усмішки не сходили з їхніх облич.

— Пора! — підхопився Андрій.

— Пора! — весело повторив за татом Назарчик і схопив найбільшу сумку.

— Не жени поперед батька в пекло, — засміявся Андрій, забираючи у сина ношу. — Ще встигнеш. Натягаєшся.

Оксана замкнула двері «нори», і сім'я піднялася на поверхню. Сходинок було рівно шістдесят — Назарчик давно їх перелічив. Шістдесят кроків до поверхні. Слабке освітлення ледве підсвічувало східці — економія була всюди й на всьому.

— Готові? — запитав тато, взявшись за ручку вхідних дверей.

— Готові! — хором відповіли діти.

Оксана посміхнулася.

— Вперед! — урочисто мовив Андрій, відчиняючи двері. — Вас чекають неймовірні морські пригоди, зариті піратські скарби й веселі канікули!

— Вперед! — заволали діти й кинулися до виходу.

— Стояти! — зупинив їх батько. — А маски?

Діти опустили прозорі захисні щитки на обличчя й зробили крок на поверхню. Вони були схожі на астронавтів, які виходять із космічного корабля на незвідану планету. Тільки це була не чужа планета. Це була їхня рідна Земля, яка поволі ставала чужою й небезпечною.

Сонце вже зайшло. На небі не було жодної хмаринки. Хмар люди не бачили понад пів року. Без них небо здавалося неприродно порожнім, навіть мертвим. Якщо, звісно, небо взагалі можна назвати мертвим.

Зорі на безхмарному небі світили незвично яскраво. Здавалося, вони опускалися все нижче до землі, ніби якась невидима сила притягувала їх до себе. Разом із ними наблизився й місяць. Повний, неприродно величезний, він висів над світом, мов друге сонце, і своїм розпеченим, сердитим поглядом стежив за людьми, які насмілилися вилізти зі своїх нір.

А люди в білих захисних комбінезонах, мов нічні привиди, повільно йшли до автобусної зупинки, здіймаючи з асфальту хмари пилу. Колись чисті тротуари тепер вкривав майже п'ятисантиметровий шар піску. Подекуди вітер намів цілі бархани сірого пилу.

Діти грузли в піску, важко переставляючи ноги, але вперто йшли вперед.

— Ану швидше! — підганяв батько. — Нас уже чекають.

На зупинці стояв автобус. Він виглядав майже так, як у колись популярній пісні: «Їде маршрутка, як велика собача будка». Сірий від пилу, із наглухо закритими спеціальними щитами вікнами, що не пропускали сонячного проміння. Лише перед водієм залишалося невелике затемнене оглядове віконце, вкрите світловідбивною плівкою. На даху громіздко височіли кондиціонери та система очищення повітря.

Власних легкових автомобілів люди майже не мали. Захист від спеки й дороге паливо перетворили їх на розкіш. Громадського транспорту теж залишилося небагато — люди, які сховалися під землею, рідко вирушали в далекі поїздки.

Двері автобуса зашипіли й зі скрипом розчинилися.

— Знову пісок набився! — вилаявся водій.

— Доброго вечора! — привітався з ним Андрій. — Вибачте за запізнення.

— Та яке там запізнення, — посміхнувся водій і кивнув у бік салону. — Он їх пів години чекав.

Оксана зазирнула вглиб автобуса. Там сиділо вже не молоде подружжя — обом років по тридцять, не менше. Попереду них — двоє дітей: хлопчик і дівчинка. Дівчинці було років сім, а хлопчик був зовсім малий — три, може, чотири роки.

— Вибачте, — підвівся худорлявий чоловік і винувато пробелькотів: — Ніяк не могли надягти на Максимка захисний костюм.

Він поклав руку на плече малого сина.

— Воно й не дивно, — співчутливо усміхнувся Андрій.

Хлопчик справді виглядав, мов маленький астронавт: за спиною — ранець із киснем, на голові — прозора сфера.

Дружина худого чоловіка — мініатюрна, тендітна жінка із сумними очима й передчасно сивим волоссям — тихо пояснила:

— Він не може дихати розпеченим повітрям, задихається. У ранці спеціальний апарат: він всмоктує гаряче повітря й охолоджує його. — Вона сумно посміхнулася. — Захотів побачити море. Як тут відмовиш? Хоча… яке там тепер море? Колись люди їхали туди грітися… — вона знову гірко всміхнулася. — А тепер, мабуть, їдуть, щоб підсмажитися. Але діти є діти. Заради них підеш на все.

— А ми теж їдемо на море! — виступив уперед Назарчик. — Мене звати Назар. А вас як звати?

І тут усі розсміялися: сміявся водій, хихотів хлопчик у своєму скафандрі.

— Анатолій, — трохи ніяково схилив голову худий чоловік. — Це моя дружина Марина, донька Оля. Ну, а астронавт — Максим.

— Дуже приємно, — засяяла своєю ангельською усмішкою Оксана. — Я Оксана. Це Андрій, — кивнула вона на чоловіка. — А це наша донька Марійка. Ну, а цей хлопець без комплексів, який уже встиг представитися, — наш син Назар.

Загуркотів мотор автобуса.

— А я — Василь! — голосно оголосив водій.

Усі знову розсміялися. Автобус важко рушив з місця.

Усередині пасажири познімали захисні маски. Лише Максим залишився у своєму скафандрі — навіть очищене кондиціонером повітря давалося йому важко.

Андрій вмостився біля стіни там, де колись мало б бути вікно, й задумливо промовив:

— Коли був малим і доводилося кудись їхати — з батьками чи зі школою на екскурсію — я завжди намагався сісти біля вікна, щоб розглядати все довкола.

— Так… були часи… — тяжко зітхнув Анатолій.

Він крадькома глянув на дітей, які вже жваво щось обговорювали на задніх сидіннях, а тоді, понизивши голос майже до шепоту, сказав:

— Знаєте, я думаю, що ми всі помремо. Підсмажимося. Спечемося під цим проклятим сонцем. І станеться це вже дуже скоро. Більша частина людства, яка ще лишилася живою, загине цього року.

— Не панікуйте так, — м’яко усміхнулася Оксана. — Може, ще все зміниться. Налагодиться.

— Зміниться?! — безнадійно глянув на неї чоловік. — Зміниться?! — повторив уже голосніше. — Ще три роки тому в Україні сорок градусів трималися максимум тиждень. А тепер — за шістдесят! І місяцями! Щоб дістатися до води, ми закопуємося все глибше й глибше. Дощів немає майже пів року. Ми живемо в норах. Наші діти не знають, що таке свіже повітря. Ви тільки подивіться на них!

Він повернув голову до дітей. Андрій і Оксана теж мимоволі глянули в той бік.

— Вони схожі на привидів, — глухо продовжив Анатолій. — Бліді, мов тіні. І ми веземо їх на море тільки тому, що хочемо виконати їхні останні бажання. Хіба не так? Хіба я не правий?

Андрій з Оксаною мовчали. Їм не було чого заперечити.

Автобус знову зупинився. Двері зашипіли й зі скреготом відчинилися.

До салону зайшов чоловік у захисному комбінезоні. За руку він тримав хлопчика.

Хлопчик міцно стискав прозору коробку, до якої був приєднаний мініатюрний очищувач і охолоджувач повітря. Усередині сидів папуга — маленька яскрава пташка.

Усі погляди миттєво прикипіли до цього створіння та його прозорої домівки. Навіть водій Василь на мить забув про дорогу й здивовано витріщився на папугу.

— Не захотів залишати його вдома, — ніяково промовив чоловік і винувато посміхнувся пасажирам. — Я Микола. А це мій син Остапчик. — Він легенько підштовхнув хлопчика вперед. — Ну, а в клітці — Кеша.

Автобус ніби сам здивовано загуркотів. І він, і люди давно вже не бачили птахів чи домашніх тварин, які вільно жили б у людських домівках і навіть їздили автобусами.

Для всіх присутніх це було справжнім дивом.