КОЛИ БОГ ЗАСНУВ....

До готелю, який, до речі, теж зарився під землю, вони заселилися під ранок. Уже не існувало п'ятизіркових готелів, президентських люксів, розкішних апартаментів із дорогими меблями та найсучаснішою технікою. Не було плазмових панелей на всю стіну, безлічі кімнат, барів, джакузі — усього цього більше не існувало.

Світ змінився.

Як казав один Стрілець: «Світ зрушив з місця».

Сім'я Андрія оселилася в невеличкій кімнаті-норі. Чотири ліжка тісно притискалися одне до одного. Посеред кімнати стояв маленький стіл, а під ним були акуратно засунуті чотири стільці, щоб залишити бодай трохи вільного місця. Біля стіни тулився крихітний санвузол із мініатюрною душовою кабіною та лімітованою подачею води. До цього додавалися суворі обмеження на використання електроенергії й монотонне гудіння кондиціонера.

В інтерактивному вікні поволі відступала ніч. На безхмарному небі одна за одною гасли останні зорі. Із морських глибин повільно випливало величезне, гігантське сонце, впинаючись розпеченими до білого променями в землю, змучену нескінченною спекою.

Назарчик і Марійка стояли посеред кімнати й не могли відірвати поглядів від інтерактивного вікна.

— Я пропоную, — порушив тишу Андрій, звертаючись насамперед до дітей. — Зробити вилазку на море вночі. Коли пірати ще сплять, а їхні скарби залишаються без охорони.

Йому не хотілося розчаровувати дітей і говорити, що зараз виходити на поверхню небезпечно. На сьогодні синоптики обіцяли шістдесят п'ять градусів спеки — абсолютний рекорд за всю історію спостережень. Андрій побоювався, що навіть захисні костюми можуть не витримати такого пекла.

— Ні! Ні! — дружно запротестували Назар і Марійка. — Хочемо зараз! Не хочемо чекати до ночі! Уночі буде темно, і ми не побачимо моря!

Оксана безпорадно подивилася на чоловіка. Вона чудово розуміла, яка небезпека чекатиме їх на розпеченому пляжі.

Андрій лише заспокійливо усміхнувся.

— Гаразд. Тоді швидко розпаковуємо речі, збираємося — і вперед! На абордаж!

— Ура! На абордаж! — радісно закричали діти, підстрибуючи від щастя.

Оксана притулилася до чоловіка, і вони мовчки дивилися на дітей. Намагалися не думати про те, що чекатиме їх за кілька годин. Що буде завтра. Післязавтра. Через тиждень. Через рік.

Усі ці думки відступили кудись далеко, зачинилися десь у глибині серця за сімома замками.

Зараз існувало тільки одне.

Щоб діти були щасливі.

А діти й справді були на сьомому небі від щастя.

Андрій глянув на показник температури в правому нижньому куті інтерактивного вікна. На його обличчі промайнула тривога.

Шістдесят чотири градуси.

І це лише шоста ранку.

Ситуація стрімко погіршувалася. Здавалося, у Всесвіті щось зламалося, вийшло з ладу. А полагодити вже нікому. А може, й неможливо. Можливо, зворотний відлік уже почався. І коли він дійде до кінця — пролунає велике БАБАХ!

Діти бігли попереду. Їхні ніжки провалювалися в сухий гарячий пісок. Пісок щільно облягав чобітки, ніби намагався знайти бодай найменшу шпаринку в захисному костюмі, щоб дістатися до дитячої шкіри, обпекти її, підсмажити, спалити.

Та костюми добре виконували свою роботу. Вони захищали від сонячних опіків, охолоджували тіло й допомагали дихати.

Андрій з Оксаною, тримаючись за руки, повільно йшли позаду дітей. І раділи лише одному — що ті щасливі.

— Пам'ятаєш, — Андрій ніжно подивився крізь прозорий щиток дружині в очі, — нашу першу поїздку на море?

— До Криму, — усміхнулася Оксана. — Людей на пляжі було стільки, що й ступити ніде. Лагідне сонце, музика, солодке вино, фрукти...

Вона сумно обвела поглядом пляж.

Хоча ні.

Не зовсім порожній.

Ще кілька людей у білих захисних комбінезонах, немов привиди, повільно йшли до моря.

— А он і наш астронавт, — усміхнулася Оксана.

— Також діти не витерпіли, — відповів Андрій. — Витягли батьків на спеку.

Маленький Максимко весь час намагався забігти у воду, але тато постійно його відтягував. Малий сердився, крутив головою у своїй прозорій сфері, щось голосно вигукував, виривався й знову біг до моря.

Неподалік худенький хлопчик поставив біля самої води прозору клітку з папугою. Сам сів поруч зі своїм пернатим другом і щось захоплено йому розповідав, жваво жестикулюючи й раз у раз показуючи рукою на море.

— Тату! Скарб! — раптом заверещав Назарчик. — Я знайшов піратський скарб!

Назар стояв навколішки й завзято щось виколупував із піску.

Хлопчик із папугою одразу подивився в його бік.

Кеша затріпотів крилами, ніби збирався злетіти. Але клітка не дозволяла. Він лише підсунувся ближче до прозорої стінки й захрипів:

— Піастри! Піастри!

Хлопчик здивовано подивився на свого папугу.

Андрій з Оксаною підійшли до дітей.

— Це ракушка! — вигукнула здивована Оксана. — Я думала, їх уже не залишилося. Тобі, Назарчику, дуже пощастило. Це справжня рідкість. Колись їх було безліч. Відпочивальники знаходили їх на березі й везли додому як сувеніри.

Вона загадково усміхнулася.

— А знаєш... якщо прикласти таку ракушку до вуха, можна почути, як шумить море.

Оксана з сумом подивилася на море.

Повний штиль.

Жодної хвилі.

Вода була гладенькою, мов дзеркало. Здавалося, море не просто завмерло — воно померло.

Сонце підіймалося дедалі вище. Сліпучі промені відбивалися від води, мов від полірованого металу, різали очі.

Жінка відвернулася й стала до моря спиною.

Назарчик приклав ракушку до вуха й завмер.

Прислухався.

Він ніколи не чув, як шумить живе море.

А почути дуже хотілося.

— Я теж хочу таку мушлю, — ображено промовила Марійка й побігла ритися в піску.

Андрій з Оксаною одразу пішли допомагати донечці.

А Назар стояв нерухомо, притиснувши мушлю до вуха.

Слухав.

Коли Марійці вже почало набридати копирсатися в піску, а на очі ледь не навернулися сльози від розчарування, що вона так нічого й не знайшла, раптом пролунав радісний крик Назара.

— Мамо! Воно шумить!

Марійка разом із татом і мамою покинули пошуки й підбігли до хлопчика.

— Воно справді шумить! — захлинаючись від радості, повторював Назар.

Кеша занепокоївся.

У прозорій клітці було замало місця, щоб літати, тому папуга заметався по ній, мов навіжений.

Маленький Максим також перестав рватися до води.

Він завмер і мовчки показував пальцем на море.

Андрій перевів погляд на воду.

І наче струмом його вдарило.

На берег набігали хвилі.

Спершу ще зовсім маленькі.

Але одна за одною вони впевнено котилися до піску, розсипаючись тихим плюскотом.

Море ожило.

— Штиль стояв уже понад рік... — ледве чутно прошепотів Андрій, не вірячи власним очам. — Море було мертве...

Оксана теж не могла відірвати погляду від хвиль, які дедалі сміливіше накочувалися на висушений пекельною спекою берег.

Хлопчик-астронавт із татом, мамою та сестрою, Остапчик із батьком, навіть папуга Кеша — усі мов заворожені дивилися на хвилі, що з'явилися нізвідки.

— Мамо... що там? — тривожно вигукнула Марійка.

Її голос змусив усіх відірвати погляд від моря.

Дівчинка дивилася кудись удалину.

Туди, де море торкалося неба.

На самому обрії небосхил стрімко темнів.

Темно-синя смуга швидко чорніла, розросталася й насувалася на берег.

— Це грозові хмари... — вражено прошепотіла Оксана. — Наближається гроза.

— Гроза? — не зрозумів Назарчик.

— Шторм... — захоплено промовив Андрій. — Насувається справжній шторм...

Але вражені батьки мовчали.

Темні грозові хмари стрімко насувалися з моря. Вони наздоганяли сонце, обступали його з усіх боків, ніби брали в облогу.

Сонце ще кілька разів виривалося вперед, намагалося вислизнути з темного полону, але хмари були швидшими.

За мить вони остаточно накрили розпечене світило.

Небо відразу потемніло, стало сірим, наче вже настав вечір.

Вечір о восьмій ранку...

Де ще можна було таке побачити?

Хмари мчали просто над ними. Важкі, кудлаті, майже чорні. Здавалося, вони були такими масивними, що ось-ось упадуть на землю.

Усі, як один, підняли голови й дивилися в небо.

Ніхто не міг вимовити й слова.

Це було справжнє диво.

І раптом сильний порив вітру шарпонув захисні комбінезони.

Пісок закружляв над пляжем, але тепер його подих уже не був обпалюючим.

Він став прохолодним.

Андрій машинально глянув на датчик температури, вмонтований у рукав костюма.

І не повірив власним очам.

— Сорок... — вражено прошепотів він.

Потім одним рухом відкинув прозорий лицьовий щиток.

У обличчя з усієї сили вдарив прохолодний морський вітер.

Андрій заплющив очі й усміхнувся.

Вперше за багато років він відчув справжню прохолоду.

Оксана недовірливо подивилася на чоловіка.

Потім швидко перевела погляд на власний датчик.

— Тридцять вісім...

Вона теж відкинула захисний щиток і стягнула капюшон.

Чорне, мов воронове крило, волосся відразу розтріпав сильний вітер.

Оксана глибоко вдихнула.

Повітря...

Звичайне прохолодне повітря.

Вона навіть не пам'ятала, коли востаннє дихала без допомоги систем очищення.

— Тату... — несміливо озвався Назарчик. — Ми можемо зняти маски?

Андрій посміхнувся.

— Так, сину. Можете.

Назар і Марійка швидко скинули прозорі щитки.

Вітер одразу зірвав із них капюшони.

Діти підставили обличчя його прохолодним подихам і весело розсміялися.

Їхні щоки вперше за багато років торкався не пластик маски, а живий вітер.

Неподалік батьки допомогли зняти захисний скафандр і маленькому Максимкові.

Хлопчик жадібно вдихав прохолодне повітря маленькими ковтками, ніби боявся, що воно ось-ось зникне.

Його сестричка, скориставшись нагодою, з веселим сміхом забігла у воду.

І тепер уже ніхто не поспішав повертати її назад.

— Мамо! Ластівки! — раптом закричала Марійка, показуючи пальцем угору.

Високо під самими хмарами кружляли дві ластівки.

То стрімко злітали вгору, то майже торкалися хвиль, ніби виконували свій дивовижний танок.

— Буде дощ... — тихо сказала Оксана, не зводячи захопленого погляду з пташок. — Звідки вони взялися?.. Звідки взялося все це?.. Що взагалі відбувається?..

Андрій довго мовчав.

Потім тихо промовив:

— У мене таке відчуття... що стомлений Бог колись ліг перепочити. І заснув. Міцно. Надовго. А чорт відчув, що Господь спить, вибрався зі свого пекла й вирішив зробити пекло тут, на землі. І майже зміг. Земля стала схожою на пекло. І хто знає, чим би все це закінчилося... Якби Бог не прокинувся. Прокинувся, побачив, що сталося з Його світом, і почав усе поспіхом виправляти. Може... Саме цьому ми зараз і є свідками. Іншого пояснення тому, що відбувається, у мене немає. Це справжнє диво.

І ніби почувши його слова, небо розколов гуркіт грому.

За мить хмари прорвалися.

Линув дощ.

Сильний.

Рясний.

Такий, що за кілька секунд море й небо злилися в одну суцільну сіру завісу.

Великі важкі краплини падали на розпечений пісок.

Він голосно шипів, ніби живий.

Над пляжем здіймалися густі білі клуби пари.

Здавалося, сама земля жадібно пила воду після довгих років нестерпної спраги.

Діти, не змовляючись, вибігли просто під дощ.

Вони сміялися, ловили долонями великі краплини, підставляли їм обличчя.

Назар розкинув руки й закружляв.

Марійка стрибала босоніж по мокрому піску, не перестаючи сміятися.

Маленький Максим простягнув угору свої крихітні долоньки й завмер, дивлячись, як дощ стікає по них тоненькими струмочками.

Остапчик відкрив дверцята прозорої клітки.

Кеша нерішуче визирнув назовні.

Потім випурхнув.

Зробив невелике коло над людьми.

Закричав щось своєю хрипкою мовою.

І полетів назустріч дощу.

Над морем уже кружляли ластівки.

А високо над ними, крізь дощову завісу, вперше за багато років здавалося, що сама природа знову починає дихати.