КОЛИ БОГ ЗАСНУВ....

Назар і Марійка прокинулися від дзеленчання дверного дзвоника. Бідолаха аж розривався, ніби хотів вискочити з пластикової коробочки, у яку люди колись силоміць його запроторили, ще й змушували дзенькати. Та ще й так рано. Усі сплять. Здавалося, навіть сам дзвінок ще дрімав, тому й сердився: мовляв, розбудили мене — тепер прокидайтеся й ви.

— Тато приїхав! Тато приїхав! — Назар і Марійка в нічних піжамках наввипередки помчали до дверей.

Назар схопився за ручку, провернув ключ і навстіж відчинив двері.

На порозі стояв чоловік у білому захисному комбінезоні. Стояти йому було важко, тому він спирався на палицю.

Це був не тато.

— Ну що, впустите? — запитав чоловік, усміхаючись. — Чи так і будете тримати діда на порозі?

— Дідусю?! — здивовано видихнули діти. — А тато де?

І тут за їхніми спинами пролунав не менш здивований, але такий знайомий і рідний голос:

— Тату?!

Діти миттю розвернулися й кинулися до батька, який стояв на порозі спальні в одних трусах.

— Тату! Тату! — радісно верещали вони, обіймаючи його за шию.

Щасливий Андрій підхопив обох дітей на руки й міцно притиснув до себе.

Оксана протиснулася повз чоловіка, який саме розціловував дітей, і підійшла до вхідних дверей.

— Заходьте, тату, — запросила вона свекра, лагідно усміхаючись. — Чого ж ви стоїте на порозі? Проходьте.

Старий, шкутильгаючи й спираючись на палицю, поволі зайшов до квартири.

Дідові Сашкові вже багато років дошкуляв артроз. Робити операцію він не хотів. Усе відкладав, повторюючи:

— Свій суглоб — краще. Хто його знає, що вони мені туди всунуть. А як не приживеться? Що тоді?

Добре, що дружина таки настояла й звозила його до Києва. Там лікарі почистили, підлатали суглоб. Ось так він тепер і ходив: шкутильгав, спирався на палицю та весь час бурчав:

— І навіщо він мені тепер? Ви ж бачите, що у світі робиться. На сонці згоріти можна. Ще та бісова пластмаса, яку мені замість коліна запхають, від спеки розтопиться. І що тоді? Га? Що тоді робити?

— Давайте я допоможу вам зняти комбінезон, — заметушилася біля свекра Оксана.

— Та допоможи вже, доню, допоможи, Бога ради, — кректав старий. — Ніяк не можу звикнути до цієї збруї. Не дає дихати, проклята... — Він важко зітхнув. — Хоча без неї взагалі не дихатимеш. Прокляте сонце весь кисень ніби на окріп перетворює. Здається, навіть повітря кипить.

Назарчик і Марійка вже крутилися біля дідуся, допомагаючи мамі стягувати з нього комбінезон.

— А де бабуся? — допитувалася Марійка. — Ти що, сам приїхав? Без неї?

— Та без неї батюшка й службу в церкві не почне, — усміхнувся дід. — Куди ж без неї? Дякувати Богу, покинула нарешті свою школу. А то...

І тут дідусеві не дав договорити дверний дзвінок.

— Явилася, — пробурчав дід. Потім хитро примружився й озирнувся на онуків. — А може, не відчинятимемо? Зробимо вигляд, ніби нікого немає вдома. Га?

— Дідусю! — засміялися Назарчик і Марійка. — Так не можна!

Марійка підбігла до дверей і відчинила їх.

На порозі стояла бабуся Рая. Незважаючи на поважний вік, висока, струнка, підтягнута. Білосніжний захисний комбінезон щільно облягав її сухорляву постать, і вона більше скидалася на модель, що демонструє нову колекцію одягу, ніж на бабусю.

— Напевно, дід пропонував вам мене не впускати? — запитала вона, вправно скидаючи комбінезон.

Онуки перезирнулися й одночасно подивилися на дідуся.

— Ні! Та ви що! — дружно закрутили вони головами. — Дідусь нічого такого не казав.

— Так я вам і повірила, — усміхнулася бабуся.

Оксана з Андрієм розсміялися так, що аж за животи взялися.

А дід Сашко, спираючись на палицю, поволі пошкутильгав до зали й важко опустився у своє улюблене м'яке крісло.

— Мамо, — звернувся Андрій. — А що це ви надумали в гості? Хоч би попередили. Ми б підготувалися.

— З чого зараз готувати? — фиркнула Рая. — От раніше... Коли в нас із батьком ще були сили тримати господарство. Коли сонце було сонцем, а не розпеченою сковорідкою. Пам'ятаєш, Андрійку? Качки, бройлери, кролі, виноград, полуниця, персики...

— Годі, мамо, — засміявся Андрій. — Не перераховуйте все, що ви вирощували. Пам'ятаю. Звісно, пам'ятаю. Чудові були часи.

— Так... чудові... — важко зітхнула мати. — А зараз із чого готувати? Сама хімія. У батька вже щодня живіт болить. Ні нормальної води, ні їжі. А ще ця спека... Вона нас таки доб'є. Ми ж, Андрійку, тільки на хвильку заскочили. Завтра рушаємо далі.

— Куди ж ви, мамо? — стривожився Андрій. — Щось сталося?

— Переїжджаємо до Карпат, — сумно всміхнулася Рая. — Пожили в «норах», тепер спробуємо пожити в «печерах». Люди кажуть, там прохолодніше. І вода є. І повітря зовсім інше, не таке, як у нас, на Донеччині. Та ще й ті орки під час Великої війни так загадили Донбас... Жах. Добре хоч прогнали їх, — вона зітхнула. — Може, батькові там легше стане. Дуже на це сподіваюся. Бо він зовсім заслаб.

У Карпатах люди почали видовбувати житло просто в гірській породі. Так і з'явилися квартири, які всі називали «печерами».

— Що сталося на Донеччині, мамо? — тривожно запитала Оксана. На її лагідному обличчі промайнула тінь неспокою.

— Теплиці одна за одною виходять із ладу. «Ковчег» із тваринами згорів. Вода закінчується. Почалася евакуація, — Рая сумно похитала головою. — Та куди всіх подінеш? Карпати не гумові. У гори поки що вивозять лише пенсіонерів. Бідні люди... Нещасні діти... Страшні часи настали.

Бабуся перевела погляд на онуків, які вже вмостилися біля дідусевих ніг і, затамувавши подих, слухали його.

— Він завжди вмів вигадувати казки, — лагідно посміхнулася Рая.

Лише тепер Андрій уважно придивився до батьків. Він раптом помітив, як постаріла мама. Як зовсім посивів батько. Як важко він сидів у глибокому кріслі, згорблений, але все одно усміхнений, щось захоплено розповідаючи онукам.

— Ходімо на кухню, — тихо запропонувала Оксана свекрусі й чоловікові.

Потім лагідно глянула на дітей.

— Їм зараз є про що поговорити.

— Так от, — продовжив дідусь розповідати казку, яку колись вигадав ще для малого Андрійка. — Зібрала Холодушка всіх мешканців лісового болітця, вилізла разом зі своєю подругою Теплушкою на широкий листок латаття й почала розповідати про свої пригоди у Дивному Світі.

Коли ж мешканці болітця запитали, чи справді люди такі страшні й жорстокі, Холодушка відповіла:

— Є серед людей і добрі, лагідні, щирі. Ті, що рятують лебедів, товаришують із собаками й котами, допомагають одне одному. Але є й інші. Жорстокі. Жадібні. І якщо колись ці лихі люди переможуть добрих — прийде велика біда. Вони дістануться й до нашого болота. Захочуть знищити й нас.

Тоді старий Сом повільно виплив із глибини, ворухнув довгими вусами й запитав:

— А що ж нам робити, Мандрівнице, коли вони прийдуть?

— Боротися, — відповіла Холодушка. — Захищати свій дім. Не здаватися. Поки живе хоч хтось, хто чинить опір, доти живе й надія.

Дідусь замовк.

— Це все? — розчаровано запитала Марійка. — А що було потім? Злі люди перемогли? Вони таки прийшли до болота?

Старий сумно посміхнувся.

— Потім?.. Потім почалася вже інша історія. Називається вона «Рятувальна місія». Її я розповім вам сьогодні перед сном.

Онуки невдоволено загуділи.

А дідусь, ніби забувши, що поруч сидять діти, тихо промовив сам до себе:

— Якщо люди змогли зробити з планетою ось таке... значить, лихі все ж перемогли. Не змогла Холодушка їх спинити. Не вдалося зупинити їх і нам. Може... навіть самому Богові. Хоч у це й важко повірити.

На кілька секунд запала тиша.

Назарчик несміливо підвів очі на дідуся.

— Дідусю... А коли ти був маленьким... сонце теж було таким злим?

Старий усміхнувся. Цього разу тепло, по-справжньому.

— Ні, онучку. Воно було лагідним. Добрим. Якщо влітку температура підіймалася до двадцяти семи градусів, ми вже казали: «Оце спека!» Хапали велосипеди — і гайда до ставка.

— До ставка? — перепитала Марійка.

— Авжеж. Стрибали з крутого берега у воду, плавали, гралися, у квача ганяли.

— А що таке квач? — одразу запитала дівчинка.

— Це проста гра. Один ставав квачем і мав когось наздогнати у воді. До кого доторкнувся — той уже ставав квачем. І так без кінця. Реготу було на весь ставок.

— От би й нам так погратися... — тихо зітхнув Назарчик.

Дідусь усміхнувся ще ширше.

— А ще до товстої гілки старезної верби, що росла на греблі, ми прив'язували тарзанку.

— Тарзанку? — знову здивувалася Марійка.

— Ви ж знаєте, хто такий Тарзан?

Онуки дружно похитали головами.

— Ні.

— Ех ви... Треба буде попросити маму, щоб увімкнула вам той старий фільм. Тарзан — це чоловік, який виріс серед мавп у джунглях і літав на ліанах.

— Про джунглі ми знаємо, — серйозно відповів Назарчик. — Нам у школі розповідали. Тільки вчитель географії казав, що джунглів майже не залишилося. Вони вигоріли. Біля річок ще де-не-де ростуть, а решта загинула.

Дідусь важко зітхнув.

— От бачите... Я ж кажу — біда вже прийшла...

Він ненадовго замовк, ніби перед очима знову постало його дитинство.

— Ми на тих мотузках, що чіпляли до верби, немов Тарзан на ліанах, із греблі — з розгону та шубовсь у воду! Бризки летять хмарами, сміх стоїть на весь ставок. На плотах плавали поміж очеретами, уявляли себе піратами. Дехто з найсміливіших навіть у ночвах примудрявся перепливати ставок.

А риболовля!.. Як підеш із кімлею* по річці — там тобі й щука, і карась, і в'юн, і плітка, а як налім попадеться — то вже справжнє свято.

До самого вечора ганяли у футбол. Їли тільки те, що знаходили дорогою: вишню зірвав, грушу-лимонку збив, абрикос натрусив, у горохове поле заліз, шовковицею вимазався. А як уже зовсім голод припече — огірка на шкільній ділянці зірвеш. Навіть без солі смакував.

Додому вдень повертатися не хотілося. Бо тільки переступиш поріг — мама відразу знайде якусь роботу. То воду принеси, то траву вирви, то курей нагодуй. А літо ж... Канікули! Хотілося, щоб вони ніколи не закінчувалися.

Онуки сиділи біля дідуся, слухали, затамувавши подих. Багато з того, про що він говорив, вони навіть не могли собі уявити. Річка, у якій можна купатися. Верба над ставком. Справжній сніг узимку. Поля, повні фруктів. Безкраї луки.

Для них це були майже казки.

Адже вони майже все життя прожили під землею. Якщо й виходили на поверхню, то лише в захисних костюмах. Сонце обпалювало навіть крізь спеціальну тканину, а повітря було таким гарячим, що без фільтрів ним неможливо було дихати.

— А ввечері, — не вгавав дідусь, — велосипеди брали та гайда селом. Динамки до колеса притиснуті, фари світять, колеса шурхотять. Краса! Одного разу так розігнався, що прямо в кропиву залетів. Ох і пожалився тоді! А ми ще сміялися з мене цілий тиждень.

Старий засміявся сам до себе, ніби знову побачив того босоногого хлопчиська, яким колись був.

— А ще ми ходили по гриби. Після теплого дощу ліс пахнув так, що словами не передати. Суниці, чорниці, ожина... А восени — горіхи. І ніхто не думав, що колись усе це може зникнути.

У кімнаті запала тиша.

Назарчик дивився на дідуся широко розплющеними очима.

— Дідусю... А дерева тоді були великі?

— Великі? — усміхнувся той. — Та такі, що троє чоловіків за руки візьмуться — не обхоплять. Дуби, липи, клени... А ліс шумів так, ніби море.

— А справжнє море теж було? — тихо запитала Марійка.

— Було, доню... Було...

Дідусь опустив очі.

— Воно було синє-синє. Хвилі шуміли, чайки кричали. Медузи плавали, дельфіни вистрибували з води. Ми годинами сиділи на березі й дивилися, як сонце поволі сідає за обрій.

Він замовк.

Усмішка ще залишалася на його вустах, але в очах уже стояв смуток.

І саме в цю мить Назарчик не витримав.

— А ми теж поїдемо на море! — вигукнув він. — З татом і мамою! На канікулах!

Дід Сашко повільно підняв голову.

Він навіть не помітив, як до кімнати тихенько зайшли Андрій, Оксана й бабуся Рая. Вони сіли на диван і мовчки слухали розмову.

Усі чекали, що відповість дідусь.

Старий подивився на онука, потім на Андрія.

Ледь помітно посміхнувся.

— А що ж... Поїдьте, — тихо сказав він. — Чому б і ні? Може, вам пощастить. Може, погода змилується.

Він замовк.

Не став говорити дітям, що колись люди чекали сонячної днини, раділи теплу, мріяли про спеку.

Тепер же чекали зовсім іншого.

Холодного вітру.

Дощу.

Хмар.

І хоча б однієї прохолодної ночі.

Але їх ставало дедалі менше.