Шукачі дзвону

Шукачі дзвону

Четвірко хлопчаків піднімалися по крутій стежці вгору. Стежина, яка йшла обіч вище ґрунтової дороги, геть розритої колесами машин і тракторів, нагадувала Данилові тротуар, тільки з трав’яним покриттям.

Підйом був не надто високим, якихось двісті-триста метрів, та все ж це трішки коштувало зусиль для підлітків тринадцяти-п’ятнадцяти років. Обличчя пашіли рум’янцем, роти були по-дитячому відкриті, а носи злегка сопіли від швидкої ходи під гору. Хлопці поспішали. Сонце звернуло до полудня. Був початок травня.

Зелень навкруг була такою свіжою і соковитою, що, здавалося, стисни в кулаку стебла трави - й потече зелений сік, ніби напій з пророслого зерна пшениці, який Данило пив, коли відпочивав з батьками в санаторії у Карпатах.

− Знову на телефоні немає зв’язку! – перервав думки Данила найменший серед них Петро, вигукнувши з досадою. – І як ми відкриємо Гугл Карти, щоб знайти схід?

− Ні, ми сьогодні будемо орієнтуватися без карти й без компаса, - відповів йому найшвидше за всіх Василь, змахуючи чорняву чуприну із спітнілого чола.

− Ми ж договорились, ти що забув, малеча? – давши легенького стусана Петрові, відповів серйозний Назар.

− Погляньте лиш в долину на село! – перервав їх розмову мрійливий Данило, який повернувся обличчям до товаришів. – От би мати дрон і зняти ту красу! Оце би було відео в ютубі!

І справді, перед очима відкривалася жива картина – село скупчилося своїми добротними дахами в долині між двома не високими горами з півночі та півдня, наче йому не вистачало більше місця, яке стиснула в підкову досить широка річка Лімниця. Вона то ховалася між густих верболозів, то блистіла дзеркалом на сонці. Зелень садів буяла вперемішку з густим білим цвітом весняних дерев. Здалеку, в безкрайньому лісі за річкою де-не-де виступали білі плями цвіту на тлі суцільного малюнку світло зеленого листя. А церковна баня височіла між сільських дахів сріблястим куполом, як благородна красуня, майже біля річки.

− Класно, от тільки знайдемо дзвін, а тоді візьмемось за наступну справу, – сказав розважливо Василь.

− Пішли вже, бо нам треба вчасно бути на місці, – поквапив товаришів Назар.

Хлопці рушили в сторону цегельні, бо сюди був найкоротший шлях, де їх менше могло бачити стороннє око. Вони ж несли замотаний у мішок металошукач! А йдучи через усе село, як поясниш цікавим ротам (трішки збрехавши), що йдеш на рибалку? Адже, річка в іншому боці, а на горі хіба що метеликів ловити на сачок юним натуралістам. Правда, було одне озерце… та в них інша мета і відбріхуватися перед кимось ніхто з друзів не договорювався.

Хлопці минали цегельню. Гул від пресу стояв такий, що навіть на віддалі не було чути слів один одного й тому ватага пришвидшила ходу. Зі стежини вони повернули на шутровану дорогу. Хлопчаки піднялися нею трішки вверх, постійно оглядаючись, поки не побачили далеко на східному боці горизонту блискучу баню церкви в долині між пагорбів, які височіли по обох боках течії річки.

− Це найстаріша церква в окрузі, а той у цілій країні – церква Святого Пантелеймона з дванадцятого століття! – сказав гордо Василь. – Ми туди їздили з класом на екскурсію. Там на фундаменті є таємний знак «галиця», напевно, ще з дохристиянських часів.

− Вражаюча споруда! – промовив захоплено Данило.

– Це ж скільки їй років? Уже буде незабаром і тисяча!

− Так, хлопці, пригадуєте, що розказував нам дід Славко, – Назар перервав історичні спогади товаришів. – З чого будемо починати пошуки дзвону?

Хлопцям миттю пригадалася цікава розповідь Данилового прадіда Славка. Вона була захоплюючою і навіть трішки містичною!

Василь і Назар прийшли в той день до Данила. Хлопці мешкали на одній вулиці й тримали дружбу, певно, відколи почали самостійно виходити на двір гратися. Як вони самі жартували – ще з часів памперсів! Товариші повсідалися за комп’ютер і почали спільну гру. В кімнату зайшов Данилів дід Славко. Він був дуже розумним, але любив жартувати з малими. Тому його прихід заставив всіх напружитися. Одразу ж вслід за дідом у хату зайшов сусідський хлопчина Петро. Блайзер на його голові виглядав трохи завеликим.

− Шапко, шапко, куди ти сама йдеш? – одразу ж покепкував дід Славко над малим.

− А що це ви, лобурі, хочете бути залежними від того комп’ютера? – звернувся він уже до хлопців. - Певно, він за вас рахує на математиці й твори пише з інтернету. А що ж ви самі будете вміти робити? Може ще комп’ютер за вас і на кавалєрку до дівок піде, га?

− Навчимося, як буде щось треба, – трохи різкувато відповів Назар, першим пішовши в словесну атаку.

− Ну, ну, - пробурчав дід. – І що ж той інтернет пише?

− А що хочете! - відповів Василь. – В інтернеті є все. А вас особисто, що цікавить?

− Е-е, я думаю, що всього інтернет не знає, – сказав дід Славко, навмисне не договорюючи. – Наприклад, про таємниці нашого села …

Хлопців зацікавило це і вони на мить відірвалися від комп’ютерної гри. Але вони й так знали, що то марні справи грати, коли з’являється Данилів дід.

− Та, дещо є, діду, - звернувся до свого дідуся онук. – Наприклад, є багато фотографій, є сайт школи,є стаття «Маленька Швейцарія» і ще деякі дані з історії села.

− Воно то так, - таємниче протягнув дід. – Але того, що я знаю, в інтернеті точно нема...

− І що ж то? – запитали майже одночасно Петро і Василь.

− Ну, пора вже передати таємницю молодшому поколінню. Ото ж слухайте, – видихнувши, відповів дід Славко та почав розповідь, яка не те що зацікавила друзів, вона одразу ж захопила їхні думки цілком і повністю.

Було це під час австрійської (першої світової) війни. Селяни закопали церковний дзвін, щоб його росіяни не переплавили на патрони. Цей дзвін був дуже давній, мусєндзовий, тобто мідний, напевно, ще з 1600 років, коли купили перше Євангеліє у церкву. Закопали його в лісі вище Чумалів. Але знайти його не просто! Щоб цей таємничий дзвін відшукати, потрібно добре вміти орієнтуватися на місцевості. Причому, без компаса й карти!

І тільки-но дідусь зібрався пояснити таємничий маршрут пошуку, як цікавий Данило запитав зовсім про інше.

− Діду, а що це стародавнє Євангеліє теж украли під час пограбування нашої церкви? Адже, воно надзвичайно цінне – за кожну сотню років – по тисячу зелених! – вигукнув він підприємливо.

− Та не лізь ти поперед батька в пекло! От, який цікавий! – гримнув злегка дід підвищеним голосом. – Ну, не переживай, це Євангеліє ще в ті давні часи було передане в церкву села Чернелиці. А зараз я вам хочу розповісти про інший цінний скарб.

І дідо почав поважно й розважливо викладати перед хлопчаками таємницю давніх років.

− Це було за небіжки Австрії, коли царська армія наближалася до нашого села. Давні ґазди дотримувались певного алгоритму дій, коли закопували дзвін, щоб перший-ліпший не міг так легко його знайти. Отже, ви повинні вийти на Лази на шутровану дорогу й до тих пір підніматися вверх, поки не побачите на сході на краю горизонту купол старовинної церкви Святого Пантелеймона. Як тільки він з’явиться, повернути на ліво, перейти канал і підніматися полем навпростець так, щоб церкву було видно з лівого збоку, – пояснював дід Славко. – Але йти треба чітко на південний схід.

− Але ж ми можемо південь через телефон знайти за компасом, – перебив діда Назар.

− Е, ні! Тут ще є певна містика! Ви повинні за природними орієнтирами шукати скарб! – загадково відказав дід. – Багато років шукали цей дзвін, та не знайшли, бо не дотримувались давніх вказівок, які передавалися таємно з уст в уста. Той, хто виконає за давнім заповітом, тільки тому відкриється скарб.

− Добре, і скільки ми так маємо йти в тому напрямку? – запитав нетерпляче Василь.

− Поки буде видно церкву Святого Пантелеймона, – від повів за діда Данило.

− Так, ти добре мислиш, онуку, – похвалив дід Славко свого хлопця. – Коли дійдете до лісу, через сто метрів по лісу мусите повернути на південь.

− Дасте нам рулетку й ми відміряємо відстань, – вихопився Назар, та пожалів за сказане.

− Кажу ж, що тільки природа має вам підказувати, бо цей дзвін не простий! – уже командним голосом притиснув дід Славко на хлопців.

Побачивши на східному боці вдалині купол старовинної церкви, хлопці повернули на ліво, перейшли глибокий канал з крихітним потічком на дні й опинилися на полі. А тут вже їм потрібно було починати чаклувати з природою, як вони, жартуючи, трактували слова діда Славка. Отже, перше, що хлопцям потрібно було зробити – це чітко визначити сторону півдня. Для цього Василь взяв давній механічний годинник з циферблатом, який у них вдома був за раритетну реліквію, але на ходу. Товариші з’юрмилися навколо Василя.

− Зараз рівно одинадцята година. Годинну стрілку потрібно навести на сонце, що ми й зробимо, – почав орієнтування на місцевості Василь. – А тепер відстань між годинною стрілкою і цифрою два на циферблаті ділимо пополам. В цьому напрямі буде південь.

− Ще нам потрібно вибрати віддалений орієнтир на місцевості, куди вказує напрямок на південь, – уточнив Данило.

Після цього хлопці вибрали виразне дерево на краю лісу у відповідному напрямку.

− А тепер потрібно простягнути праву руку в сторону орієнтиру на південь, тобто на дерево, а ліву руку витягнути так, щоб утворився прямий кут між руками. Тоді ділимо цей кут пополам – це й буде наш напрямок на південний схід, – додав Назар, показуючи цим теж свою обізнаність у справі.

А наймолодший Петро теж не забарився. Виявивши кмітливість, хлопчина запропонував високого дуба за орієнтир у відповідному напрямку. Ватага рушила навпростець туди, де красувався могутній дуб. Дійшовши до початку лісу, перед підлітками постало питання, як виміряти стометрову відстань по лісу. Адже, дід наказував: тільки природно, бо тоді будуть справжні метражі, якими користувалися їхні предки-односельчани.

Товариші вибрали з поміж себе найвищого Данила, тому що його кроки найбільше відповідали б крокам дорослого чоловіка. Рулетку дідусь їм все ж таки дав, але тільки для того, щоб виміряти п’ять метрів довжини. Назар вправно протягнув відповідні метражі п’ятиметровою рулеткою, а Данило пройшов звичайними кроками цю відстань. Їх вийшло вісім. Василь швидко вирахував приблизну довжину Данилових кроків, поділивши 5м (а це – 500см) на число кроків 8. Вийшло число 62. Отже, Данилів крок має приблизно 62см. Тепер хлопцям потрібно було поділити 100-метрову відстань, яку вони повинні пройти по лісу, на 5. Одержали число 20. Далі Петро, не витримавши, що хлопці роблять розрахунки без нього, помножив цифру 20 на 8 кроків, використавши швиденько калькулятор на телефоні, за що колеги заледве його не побили.

− Ну, ти ж чув, що казав дід? – накричав на Петра Назар. – Має бути все природно й не можна використовувати сучасні прилади!

− Ну, то я повертаюся додому, – по-дитячому образився Петро і вже спокійніше додав. – І забираю з собою свій металошукач.

− Не чіпай! – звернувся врівноважений Василь до Назара. – Це просто табличка множення. Кажи вже краще, Петре, скільки там вийшло?

− 160. – відповів гордовито Петро.

− Давай, Даниле, рахуй швидше 160 кроків, бо вже незабаром дванадцята! – поквапив Назар товариша.

Данило почав голосно рахувати кроки, а хлопці йшли за ним мовчки, наче набрали в рот води. Коли він дорахував останній сто шістдесятий крок, всі зупинилися і почали далі думати над головоломкою природних орієнтирів. Їм тепер потрібно було повернути на південь, не відхиляючись ні на градус, як наказував дід. Товариші перед походом добре проштудіювали орієнтування на місцевості без карти й компаса.

− За п’ять дванадцята, –повідомив дзвінким голосом Петро. – Ми вчасно на цьому місці.

− Так, Данило, стій на місці й ми будемо визначати рівно о дванадцятій за твоєю тінню, де знаходиться південь? – сказав Василь, взявши Данила за плечі. – В цей момент тінь найкоротша й чітко направлена на північ. Вона повинна знаходитися позаду тебе. Тоді попереду тебе буде напрямок на південь.

− А я перевірю іншим способом, – додав цікавий Петро і взявся шукати, де росте більше моху на деревах – з північної, чи з південної.

− Ось, подивіться, і справді, моху більше з північної сторони, а ось мурашник крутий з північної, а більш пологий з південної сторони! – вигукнув малий так, наче скарб знайшов.

− Молодець, Петро, одинадцять! – покривився Назар дзвінко-писклявим голосом учительки географії.

На цей раз Петро не образився, а навпаки, був гордий тим, що насправді знайшов приклади в живій природі.

− Хлопці, ми візьмемо отого велетенського бука на краю обриву за орієнтир, – сказав Данило до товаришів.

Ватага рушила через ліс до наміченої цілі. Попереду було аж два глибоких вертеба й шукачі повинні були обходити ці ямища стороною, але обійшовши їх, знову тримати курс на бука. Видряпавшись на гору, де стояв бук, хлопчаки зупинились. Тепер вони мусять знову шукати галявину, або прогалину між деревами, де падають промені сонця, щоб повторити визначення південної сторони за тінню. Правда, вона може мати вже невеликі відхилення по курсу, але незначні, бо дванадцята вже минула. Їм потрібно рухатися в одну сторону пів години. Василь засік, скільки часу вони переходили вертеби та скільки ще залишилося ходу. Визначивши знову напрямок на сонце, хлопці рушили вперед до мети, яка несла їх, мов на крилах.

Ліс мав невисокий підйом, десь трапився на шляху кришталево чистий потічок і подорож неквапом завершилася на омріяному місці. Це була невелика галявина з густою соковитою травою. Хлопці взялися розкладати табір. Нарешті вони зняли з плечей важкі рюкзаки, витягли весь робочий перманент і почали виставляти намет, який Данило взяв з дому. Хлопці вибрали рівне місце на невеличкому підвищенні. Обкопали невеликий рівчачок навколо, щоб вода з намету не затікала під дно. Узголів’я розмістили на ухилі вище ніг, щоб добре спалося і приплив крові йшов у ноги, а не в голову. Та за тривалий час подорожі хлопчаки так зголодніли, що Василь не витримав і запропонував спершу перекусити, а вже потім поставити намет. Бажання поїсти взяло гору й товариші почали нишпорити в рюкзаках у пошуках запасів їжі.

Василь витягнув гору бутербродів з ковбасою, розділив їх між товаришами й одразу ж відправив перший бутерброд до рота. А Назар як розкрив свій харчовий контейнер, то запах свіжих дерунів притягнув до себе зголоднілих хлопців так, як бджіл до меду. А Василів бутерброд застряг у відкритому роті. Назар на додачу витягнув ще й домашню сметану.

− Оце смакота! – сказав Данило й потягнувся до запашних тепленьких дерунів.

− А з моєї провізії ми зготуємо вечерю на вогні, – продовжив він, смакуючи перший дерун у сметані, піднявши вільною рукою банку домашньої тушонки й казанок з упаковкою макаронів у ньому.

− Коли їж, не розмовляй! – пристидав хлопців найменший Петро.

− Так нам більше залишиться, – засміявся до малого по-змовницьки Назар.

На десерт Петро почастував колег смачнючими пампушками з цукерковою начинкою. Після ситного обіду Назар рушив до потічка помити руки. Хлопці за той час напали на банани і вже повним ходом наминали фрукти. Назар оглянувся на пів дорозі.

− Ей, а ну, киньте мені один!

− Лапай одразу до рота! – гукнув Василь і кинув банан Назарові, розкривши один бік стрічку шкірки банана.

Назар стояв якраз на вершечку горба над потоком, коли банан от-от мав приземлитися на долоні хлопця. Та нога враз ковзнула по мокрій глині й банан впав біля його ніг. Та діло блискавично пішло далі: друга нога Назара раптом зробила пірует на рівні рота, а сідниці опинилися зверху на банані. І Назар, як на скейті, з’їхав верхи на банановому десерті, і загальмував аж у самому потоці. Товариші тільки й встигли почути: «Йома-йо!», перед тим, як регіт з їхніх ротів струсонув лісову тишу, аж пташня перелякано повилітала з гущини.

− Ну, ти не тільки руки та рота помив, а й ще те місце, до якого прилип твій фруктовий десерт, – мовив, корчачи серйозне обличчя Данило, ледве стримуючи себе від сміху.

Постраждалий ще пару хвилин приводив себе в порядок біля потоку, а колеги за той час якраз завершували натягування намету. Тут з-за пагорба показалася рука Назара з мокрими штанами, які були світлого кольору.

− О, Гітлер капут! Капітуляція! – помітивши першим товариша, вигукнув Василь.

− Смійтеся, смійтеся, – сказав ображеним голосом Назар, а кутики губ усміхались.

Він підійшов до намету й повісив штани на розчіхи жердини, яку застромив у землю.

− А...! У нас уже й прапор появився? Ну, справжній тобі нацкорпус! – жартував далі Данило. – То можна вже йти в наступ. Група, спорядження в руки, кроком руш!

І товариші, озброївшись Петровим металошукачем, через який вони змушені були взяти його з собою, а ще лопатами, рушили до місця, яке найбільш відповідало опису діда Славка.

Шукачі витримали все природно, як велів давній заповіт-переказ, окрім, що Петро помножив на телефоні раніше відстань. Василь водив металошукачем крок за кроком по лісу. Уже чималу площу було перевірено, а на дзвін так ще й не натрапили. Вони ходили коло за колом, все повертаючись знову й знову, та все марно. Сонце хилилося все ближче до Заріки, яка виднілася на протилежному боці за річкою. Комарі почали один за одним дошкуляти шукачам скарбу. Назар був тільки в плавках, бо його штани сушилися на сонці, і йому найбільше діставалося від комариних атак.

− Ну, колего, твій помитий зад певно дуже смачний? Йому сьогодні дісталося найбільше, що можна й поему написати про це місце, – відволікся від пошуків Василь на кепкування з бідного Назара, в котрого вже й сирітки на голих ногах появилися від прохолоди.

− Дивися краще під ноги, а то пропустиш! – відгризнувся Назар до Василя, котрий водив металошукачем як-небудь у цей момент.

Аж раптом довгоочікуваний звук дзеленькоту розкрив широко очі шукачам. Усі миттю опинилися біля металошукача. Хлопці як по команді зробили одночасно вдихи, крім Василя, який, навпаки, затамував подих. Лопати ніби самі застромилися у землю.

− Обережно, щоб не пошкодили! – застеріг копальників Василь, відклавши в сторону металошукач.

Не глибоко хлопці покопали, як натрапили на знахідку. Та це був не омріяний дзвін, а «лимон», тобто граната та добра жменя «маслят», тобто патронів. Знайшовши такий арсенал, хлопчаки були не менш раді, ніж би вони знайшли дзвін. Почистивши обережно від глини, повитиравши шматиною, юні шукачі любувалися новим скарбом.

− Нікому про це ні слова! – сказав пошепки Данило. – Треба подумати, що з цим робити?

− А хто візьме його додому? – запитав Петро

− Той, хто знайшов, – відказав Назар. – Та й Василевих батьків зараз немає вдома. Вони за кордоном, а бабуся не доглупає щось запитати чи перевірити сумку.

Так і вирішили. Після клопітких пошуків та свіжого повітря підліткам вже дуже захотілося їсти. Але потрібно було ще розвести вогонь. Хоча хлопці договорювались все робити природно, навіть вогонь добувати, та втома не дозволила цього дотриматися і Данило взяв запальничку та розпалив багаття десь в п’яти метрах від намету, щоб вітер не заніс жарини й не пропалив діри в ньому.

Вогонь швидко розгорівся і, незабаром, макарони смачно забулькали в казаночку над полум’ям. Данило спохватився, що друшляк забули взяти. Та він би й не знадобився, бо в кухарів, які вперше мали справу з варінням, макарони швидко стали майже кашею. Але Данило всипав тушонку, перемішав те, що називалося макаронами, і розкидав в одноразові тарілки. Хлопці так наминали страву, що хтось збоку подумав би, що вони геть не вередливі у їжі й, що вдома батьки мають з цим спокій.

− М-м, яка смакота! – плямкаючи повним ротом макаронно-м’ясної каші, вимовив Назар.

− Ага, тепер треба тільки твоїй мамі подібні рецепти порадити, – підколов Василь товариша, знаючи, який він перебірливий у їжі.

− Ну-ну, а ти сиди на бабиних старовинних рецептах! – відрізав Назар.

− А між іншим, це справжня натуральна їжа, бо баба ніколи не користується напів фабричними приправами, – роз’яснив Василь.

− Так, хлопці, лягаємо спати, бо ранок за вечір таки розумніший, – запропонував розважливий Данило й першим пірнув у намет та вибрав собі найкраще місце.

Незабаром усі туристи-шукачі тулилися в палатці, як голубці в каструлі на празник. Ніч на початку травня була свіжою і прохолодною. Пташиний гамір вже давно стих, тільки соловейко почав витьохкувати на всі лади і всі октави, отже, було близько першої години, бо соловейко якраз першим серед птахів у цей час пробуджується. Великий круг місяця наче велетенський ліхтар висів над лісом і від його світіння ніч була прозорою, тільки злегка з домішками сіруватої темряви.

Хоч як хлопчакам кортіло взяти телефони до рук та походити по інтернету, чи зіграти якусь гру, але вони вперто відганяли від себе цей шалений потяг. Товариші домовилися, що виконають весь ритуал пошуку за давніми звичаями, а саме – без сучасних приладів, як наказував дідусь Славко. Натомість друзі розповідали різні бувальщини. На кінець, Данило розповів про двох останніх вовків у цій місцевості, яких привезли в село вбитими на полуторці ще в далекому 1949 році, на яких бігла дивитися його прабабця Ганна.

− Але кажуть, що недавно вовки до наших країв перейшли з Карпат через Чорний ліс, який простягається аж до нашого лісу, – добавив Назар.

− А нині якраз повний місяць. Вовки завжди виють на повню, – завважив Василь.

Недовго пройшло часу, як почулося справді виття. Воно наближалося все ближче. Хлопчаки насторожилися і їхній сон вмить розвіявся поміж моторошними нічними звуками. Далі друзі чітко почули наближення дикого звіра до намету.

− Ножики залишились надворі і вогонь потух, – прошептав безпорадно Данило.

Ніхто не встиг нічого відповісти, як вовча морда протиснулася в намет між замком-блискавкою, яку Назар забув затягнути до кінця. Так вийшло, що наймолодший Петро опинився найближче до виходу після миттєвої передислокації місцеположення ночувальників у наметі – вони всі збилися в один кут. Як тільки грізна вовча паща випустила із своєї горлянки ледь не прямо в обличчя Петрові страшний звук – не то скавуління, не то коротке гарчання – то хлопчак з величезного переляку стріпнувся і… голосно пукнув. Василь взяв себе в руки найшвидше й присвітив ліхтариком від телефону в очі звіру. І на їхнє превелике здивування всі побачили, що морда тварини була білою з чорним носом на кінчику!

− Лобо! – вигукнув Данило, розриваючи гнітючу тишу на шматки. – Лобо, красенний! Аби тебе качка копнула, як ти нас налякав!

Це був домашній пес Данила – сибірська лайка, порода якої була виведена від вовка. Всі після цього з полегшенням зітхнули й одразу ж почався гамір у наметі. Тепер шукачам стало більш безпечно, бо вони мали такого вірного сторожа, як Лобо.

− А Петро так гарно привітався з Лобом, що якби це був і вовк, то він би його й не зачепив за таке щире вітання, – почав піджартовувати Назар над молодшим товаришем.

− А ти перевір, чи не треба ще раз полоскати штани в потоці! – відповів подібним Петро, який за словом не ліз у кишеню, і дружний регіт наповнив намет.

− Певно, Даниле, твій Лобо буде лисий, як ми всі настрижемо його шерсті для підкурення від переляку, – жартував далі Василь.

Ще довго вовтузилися друзі, аж поки не почулося кування зозулі. Це означало, що було вже близько третьої, бо о такій порі пробуджується зозуля.

− О, хто має гроші в кишені й перший раз чує зозулю? – запитав Данило.

Та ніхто з собою не брав гроші до лісу. Але всі були на місці пошуку скарбу, а це теж хороший знак – цілий рік буде таким працьовитим та підприємливим. Схвильовані, але радісні хлопці нарешті заснули і вже за хвильку чулося похропування з намету.

Уже дзвінко цвірінькали горобці, Лобо ганяв їх біля потухлого багаття. Та псові надоїло врешті-решт і він почав рити ями у мишачих норах, а шукачі-туристи так ще й не пробудились. Збиралося на дощ. Зі сторони Заріки насувалася чорно-синя хмара. Спочатку почало погримувати злегка. Аж коли сильніший звук грому прогримів над наметом, наче удар в порожню бочку, аж тоді підлітки прокинулись і притьмом вибрались на зовні один за одним. Грім наростав знову й знову, але дощу не було й грозова хмара потроху почала розсіюватись.

− З великого грому – малий дощ, – сказав материною приповідкою Данило.

− Хай би так і було! – відповів Василь. – Нам треба дістатись додому за погоди.

− Давайте збиратися швидше! На цей раз досить з нас. Ми ж не планували бути два дні на пошуках. Ще колись підемо, – проторохтів швидко Назар, вириваючи кілки від намету.

Досить оперативно все було складено в рюкзаки й хлопчаки направились на ближчий і пряміший шлях, який вів через поле Верхніх Лазів на проїжджу дорогу. Із сірої хмари потроху почав накрапати дощ. Грубі краплі води падали на голови мандрівників, наче камінці. Надії не було, певно вони змокнуть до руба. Та на їхнє превелике щастя в цей час якраз повертався у село рейсовий автобус і вся турватага радісно погрузилася у транспорт, який для мандрівників став маною з неба.

− Ви звідки, п’юрники? – жартівливо запитав водій із серйозним обличчям. – Що з кавалєрки чи скарб знайшли? Ади, які рюкзаки повні!

Хлопці вмить, як по-команді, повитріщали очі й почали переглядатись, запитуючи поглядами один одного, хто ж видав? Та водій і не чекав на відповідь. Автобус мчав з високої гори на долину по звивистому серпантину дороги. Досить того, що згори, а то ще й по шутрованій дорозі! Каміння тільки й свистіло з-під коліс на всі боки! Водій лише встигав крутити кермом, наче пілот на гонках Всеукраїнського авторалі, правда, без штурмана, про яке хлопчаки чули не раз від батьків.

«Можливо, тому й ніколи до села не думали класти асфальт, адже, дорога – справжній тобі екстрим – тільки для гонок та асів-водіїв! Ось пролетіли повз канал, у якому, не вписавшись у крутий поворот, бампером загальмувала гонка, – малював у думках картину почутої від мами розповіді Данило. – А зате, який шикарний краєвид на село в долині відкривається з гори!»

Василь, прийшовши додому, в першу чергу почав шукати місце, де заховати делікатну знахідку. Та нічого краще не придумавши, поклав у шкільний рюкзак, в котрий бабця точно не загляне, а завтра вони вирішать, що далі з цим робити. Так і ліг спати. На ранок понеділка Василь пробудився пізно. Якби не бабині крики, то пішов би до школи, не снідавши. Переховати знахідку не було часу й прийшлося тягти арсенал з собою у школу.

Василь запізнився на урок. Друзі – Назар та Данило – вже сиділи за партами і він не мав змоги з ними перемовитися на рахунок знайдених гранати та патронів.

Уроки проходили в звичному режимі. Василь, не виспаний, більше дивився у вікно на подвір’я школи, ніж вслухався у пояснення учительки. На перерві хлопець ще сидів біля вікна, геть чисто розслабившись. Він побачив, як з парадних дверей школи вийшов перевальцем директор та двійко учнів – дівчина та хлопець у вишиванках тримали на вишитому рушникові хліб та сіль. З воріт школи йшла якась делегація з чужих учнів зі своєю директоркою на чолі. Делегація наблизилася до зустрічаючих. Після привітальних слів, учень і учениця вклонилися з хлібом-сіллю перед гостями. І тільки-но директор підняв руку, ґречно запрошуючи прибулих до школи, як тут раптом під ногами гості-директорки вибухає з голосним тріском пітарда. Василь аж сіпнувся від несподіванки. Що то було!? Директор з поблідлого став вмить багровий, як буряк, а очі стали круглими, як тарелі, котрі після миттєвого заціпеніння направилися зором у сторону тих класів, вікна яких виходили на центральне подвір’я школи. Василів клас також належав до цього місця розташування. Всі однокласники буквально прилипли до віконних шибок.

«Хто ж то зробив? – чулося раз за разом у класі.»

Але грізний та рішучий вигляд керівнички, котра, буквально, влетіла ракетою у клас, поставив усіх на свої місця за партами.

− Так, дев’ятий клас, швидко всі сумки на огляд! – з притиском сказала класна на підвищених тонах і почала з крайньої парти.

Василь заціпенів.

«Оце влип! – тільки й спромігся подумати, як Ярина Омелянівна вже була біля нього.»

Хлопець ніяк не хотів давати рюкзак на обшук і керівничка одразу ж запідозрила щось недобре. Вона з прискіпливо запитальним поглядом шарпнула різко Василеву сумку й, дивлячись йому прямо в вічі, демонстративно висипала всі речі з рюкзака. На стіл разом з книжками та зошитами висипались з грюкотом патрони та лимонка.

− Ти тільки глянь! – пристидила класна Василя, розглядаючи знахідку. – Такий уже великий, а до школи іграшки носить! Ще й які!

Вхопивши в жмені знайдену зброю, Ярина Омелянівна строго вказала поглядом Василю на двері і вийшла слідом за ним. Весь клас стояв з розкритими ротами та витріщеними очима ще з хвилину по тому без жодного слова. А Данило та Назар були майже в шоковому стані. Але вони нічим не могли допомогти товаришеві, хіба що вже дуже співчутливими поглядами, якими вони проводжали друга на допит до директора.

Та в учительській була тільки завучка, яка стояла біля п’ятьох виструнчених учнів, як вожата на лінійці біля свого загону, що має вигукнути девіз. А за столом збоку сиділа ще молода учителька й заповнювала журнал.

− Іванно Северинівно, - почала одразу з дверей класна. – Що в мене в класі сталося!

Завучка, знаючи, що Ярина Омелянівна дуже великий буквоїд закону та прискіплива, мов дослідник молекул, подумала, що знову чергова роздута дрібничка. Тому, перервавши учительку на півслові, виклала свою проблему перша.

− Що то у вас!? – сказала вона здивовано. – От у мене ось п’ять красенів стоять, які не виконали домашнє завдання!

− Та ні, ви лиш погляньте! – перебила її Ярина Омелянівна, висипавши на стіл перед завучкою із пригорщі зброю.

Якийсь час усі присутні здивовано розглядали виставлене. Зрозумівши якимось внутрішнім чуттям, що ця справа важливіша, завучка відпустила врешті своїх порушників і почалося спонтанне обговорення.

− Я вчила воєнку в університеті й бачу, що це – муляж або іграшкова граната! – першою впевнено виразила свою думку керівничка Василя.

− Я вже не вчила у свої студентські роки воєнку, а якщо це не муляж? – висловила легку підозру завучка.

Молода учителька, що споглядала усю цю катавасію збоку, мовчки потяглася до телефону й комусь зателефонувала.

− Моя знайома з надзвичайних ситуацій каже, щоб ми негайно викликали МНС-ників, – звернулася вона голосно до завучки та класної керівнички.

За цей час до школи прийшла Василева бабця, яку оперативно повідомила Ярина Омелянівна. Всі стояли в учительській і мовчки витріщалися на зброю, що лежала на столі.

− Йой, лиш не пишіть у фейсбуці Василевій мамі, бо та мене з’їсть, що я його не догледіла, – бідкалася ще моложава бабця Василя. – Хіба в нього мало всяких забавок? І коли мама могла вислати йому оці гранати, що я не бачила? Може ще й пістолет десь є? Га?

Василь мовчав, як партизан.

За розмовами пройшло близько півгодини, як на подвір’ї школи зупинилася службова машина. Два МНС-ники з відповідним спорядженням увійшли в учительську. Старший поглянув на гранату і впевнено, як відмінник на екзамені, сказав:

− Французька граната 39-тий або 40-ий рік – Друга світова війна.

− Погляньте, вона без чеки! – швидко додав молодший.

Класна керівничка так і присіла бліда, як стіна.

− Корвалмент, дайте корвалмент..! – пролепетала, заплітаючи язиком.

− О, людоньки добрі! Що я маю робити з цим хлопчиськом! – забідкалася бабця, хапаючись за голову. – Ще мі тиск зловить!

Та МНС-ники наказали швидко всім евакуюватися. Один з них обережно поставив гранату й патрони в коробку з піском і виніс надвір до машини, щоб знешкодити все це в безпечному місці. А Василь був змушений зізнатися, яким чином потрапила зброя до його рук.

Вдома у Данила шукачі пригод мали ще й перехресний допит від діда Славка.

− Ну, ну, сапери! – сказав дід Славко, дивлячись строгим поглядом на винуватців страшної пригоди в школі, а очі злегка хитрувато усміхалися. – Кращого не могли-с ти придумати? А як би та граната без чеки здетонувала? І пошли вас тепер по якийсь скарб!? Ви ж не знайшли дзвін! Певно, його треба в іншому місці шукати…

− То через Петра ми не знайшли дзвін, бо він використав калькулятор у телефоні під час пошуку, – попробував звалити всю вину на малого Назар.

− Гм-м – хмикнув іронічно Василь у відповідь.

− А може ви нас обдурили, діду? – запитав розпачливо онук. – І ніякого дзвону не існує?

− Е, ні, онуку! Дзвін був, тільки хто зна, де він, насправді! А може той москвофільський священик таки продав його своїм друзякам-руським на патрони..! – з жалем відповів старий.

− Таку реліквію! – вигукнули хлопці ледь не всі одночасно.

− Та в нього ж було аж сімнадцятеро ротів дітей, яким

треба було щось їсти! От, і заробляв, хай йому Бог простить! –перехрестився дідусь і додав на завершення. – Пощастило вам, що тепер не записують поведінку в шкільний атестат, як в мої роки, а то би-с ти мали «незадовільну»!