Шукачі дзвону

Післяобіднє сонце ще добре припікало променями із прозорої синяви вересневого неба. Здавалося, – літо заблукало в розпанаханій блузочці, але вже помережаній гіпюром срібної павутинки. Тільки тонкий припах першого опалого листя, приправлений насиченим грибним духом, нагадував, що це – пора щедрої осені!

Позаду залишилася польова дорога, що вела через дамбу до броду Під Кутом. Зупинившись на горбі біля кошлатої старої груші, хлопчаки замилувались видом на річку та село, які зв’язувала змійка ґрунтової дороги.

− Ця дорога – давній шлях з угрів до княжого Львова через стольний Галич, – почав велично Данило. – Легенда!

− Але річка в ті часи текла двома руслами – одне ближче до Стінки, а друге – до Заріки. А пізніше наші пращури перекрили русло Під Кутом і відвели річку від села в сторону Зомклів, – уточнив Василь.

− По ній сплавляли ліс з Карпат на плотах ще в 50-х роках, – додав Данило. – А старожили в навколишніх селах називали нашу Мединю «останнім бойківським припортовим містом», от так!

− Підтвердження цьому знайшов Юра з нашого села на «Карті Руси за Ярослава Мудрого», датованій ще 1054 роком. І на ній позначена Мединя, як місто, поряд з Галичем, ось! – поділився захоплюючою новиною Ігор.

Кожний, як тільки потрапляє на це улюблене відпочивальниками місце, - насолоджується ширококрилою панорамою чудових краєвидів, від яких перехоплює дух! Не стали винятком й підлітки-грибники. Зробивши дюжину фотографій, погойдавшись на велетенській гойдалці, друзі гамірно направилися до лісу.

Після учорашнього ще теплого дощику ліс був ущент наповнений присмаком благодатної пори: гіркувато-терпким запахом дикої груші, солодко-кислою оскомою яблук; ніжним повівом з-під ніг від зеленого моху, в якому ховалися смачненькі голівки міцноногих боровиків. Певно, немає більшої радості, як діставати з цього м’якого чуда природи ті, мистецьки різьблені статуетки, – білого гриба за грибом! І ніяка сила не відірве тебе від пошуку, бо очі невтомно зирять то в одну, то в другу сторони, за якими вслід навіть ніс ведеться за запахом.

Данило почав знаходити гриби один за другим. Дарма, що прийшли не вдосвіта! Якщо знаєш гарне грибне місце, то час доби не має значення. Хлопець робив стрибок за стрибком, помічаючи першим цінну знахідку. Бо де один гриб, там біля нього обов’язково має бути пара.

− Ясно, чим ти наїдався досхочу в дитинстві, – підколов щасливчика Артур, у якого було наполовину менше збору.

− А ти що не мав сили дістати того їдла з памперсу? Було плюватися кашкою, то би-с мав більший апетит до всього! – гостро відповів на ходу Данило, радіючи новому боровичку.

− Хі-хі! – хіхікнув Ігор, аж пчихнувши від цього. – Та ж у місті все має бути запакованим і завжди на місці – там не сядь, там не впадь! А в селі, дe став – там наср…!

Та Артур наче не чув римованої поговірки, що адресувалася йому, як народженому в місті. Він раптом посковзнувся з горбка і, присівши на руку, в ту ж хвилю кинувся на коліна та обійняв руками щойно знайдене грибовисько. Там, серед зеленого моху, красувалися чепурними шапочками кілька чудових білих грибів! Хлопчина аж цілував їх від щастя та із задоволенням втягував ніздрями милий серцю грибника запах, як те чар-зілля!

− А се – моє! – скрикнув на радощах.

− Ого-о! Певно, Артуре, далося таки взнаки бабине вибавляння щоліта і ти своє надолужив! – засміявся Василь.

Та Артура вже це не зачіпало – він аж світився від радості! Так поволі майже в усіх збиральників були ледь не повні торби грибів різного ґатунку. Ідучи таким попасом, хлопчаки забрели вздовж лісом з Під Кута аж до Стінки, де починався нижче Панський сад. Тут, звичайно, грибів уже не було, але було дещо інше цікаве, що зібралися розвідати юні шукачі.

Після того, як їхня компанія відшукувала Галицьку Браму, пройшло трохи вдосталь часу, почалося вже навчання і піти на нові пошуки було, практично, ніколи. Але юні допитливі душі роздирала цікавість! Адже, дідусь Славко ніколи не помилявся у своїх таємницях! Хлопці завжди щось знаходили там, куди направляв їх капітан Слава, як вони між собою назвали діда. Друзі добре пам’ятали розповідь дідуся про таємний Княжий тунель. По-декілька раз вони просили його розповідати цю давню легенду. І дідусь з неабияким задоволенням оповідав підліткам, кожен раз видаючи з пам’яті все нові факти про таємничий тунель.

За словами дідуся, тунель був виритий давніми галичанами від княжого Дитинця (зараз це село Крилос-гора), мимо монастиря Чесного Хреста, що знаходився на Сокільській горі, а тоді через Нижні Потоки й до Мединської Стінки. А звідти він тягнувся на Войнилів, а далі його шлях лежав аж до самого княжого міста Лева…

Правда, хлопцям ніяк не вкладалося в голові, як же міг тунель вести зі Стінки на Заріку? Адже ж, між ними – широченна долина Лімниці, в якій лежить їхнє село! Як так попід річку міг проходити тунель? Але дідусь Славко твердив, що всі давні люди були більш як впевнені в існуванні цього тунелю. І що це не могло бути казкою, бо багато було вже раніше підтверджень цьому. Навіть, не далеко на горі, біля цегельні, знаходиться таємнича нора в землі. Як тільки впаде дощ і утвориться на тому місці величенька калюжа, то одразу ж за деякий момент вся вода пропадає під землю. Люди казали, що вона, певно, вже у Войнилові вийшла джерелом і вірили, що там знаходилася частина підземного тунелю.

Вихідні першої декади вересня видалися, напрочуд, погожими. Всі з’їхалися додому на бульб’яні канікули. А це дійство було сакральним ритуалом у їхньому селі. Всі – від малого й до великого – були на сторожі, поглядаючи крадькома на сусідське подвір’я, чи, бува, не гострять лопати та вивішують мішки на паркан. І як тільки хтось першим наважиться почати копання картоплі – що то твориться у селі?! Один на перед одного здзвонюються, скликаються та збираються родини і звучать, завчені від щорічного порікування, звинувачувальні фрази, наче мантри перед копального сезону: «Ади, я казала давно, що треба було починати!», «Ранок – панок! Хто не гнилиться, той і має!», «А тепер де того трактора чи фіру надиблеш, коли всі зайняті нараз!», «За спанє не купиш конє, гнилюхи!» і тому подібне. І як та зграя ворон, що пурхає у сторону, так кожен раз при наближенні трактора, що виорює бульбу на сусідському городі, компанія очікуючих хвилеподібно то віддаляється, то знову наближається до межі, спостерігаючи за збиральниками на городі, які рачкують за трактором, мов бузьки за черв’яками. І ніхто не вступиться навіть тоді, коли вже ясно видно, що сьогодні вже – по роботі.

Але поки не було ще ризикованих першопрохідців на городах через щедру вчорашню зливу, друзі намітили собі сходити до лісу по гриби. Спершу тільки по гриби, а вже в процесі вирішили за невеликий остаток часу перед заходом сонця провести перші розвідини щодо таємничого тунелю.

− Хлопці, та це ж пізня година, та й їсти вже хочеться! – заквилив Ігор.

− Даник, а візьми та й подзвони дівкам, щоб щось винесли! – вирішив урятувати ситуацію Василь.

− Соломія та Софія будуть щасливі сюди пригнатися! Вони, певно, вигребуть все зі смачненьких запасів! – констатував впевнено Артур.

− Ну, а ми їм якийсь сюрпрайз за той час придумаємо… – підморгнув по-змовницьки Данило.

З такими намірами хлопці продовжили далі свій тур. Незабаром перед їхнім зором постали яруси величних скель, над якими підносились колонади столітніх буків. Карстові провалля зирили таємничими входами, які гіпнотично манили мандрівників хоч краєм ока глянути на ті підземні витвори прадавньої природи.

− Це як природна фортеця з мурами та вежами!.. – замилувався Артур могутніми скелям, які тяглися високою стіною далеко вздовж лісу.

− І таємними ходами та печерами! – добавив Василь.

− Це відомі в окрузі таємничі Медині – Мединські Скелі. Мільйони років тому, коли із глибин Сарматського моря почали підніматись Карпати, наша Лімниця ринула й промила на той час своїми могутніми водами гіпсову породу скель по обидва боки течії і утворила цю чудову долину! – замилувався захопливою феєрією Данило.

− А скільки фантастичних оповідок розповідали старі ґазди про духів, що живуть у цих скелях! Їх не можна тривожити! – попередив Ігор і додав: «Певно, того совіти зі своєю диявольською державою і пропали, бо їхні брудні руки торкнулися цих скель - вони у 50-х підривали таку красу!»

− Бо вони трясли портками від страху перед нашими партизанами! Адже, кажуть, що в скелях знаходилася велика криївка, добре спроектована за всіма правилами конспірації, – додав Данило.

Біля підніжжя однієї з найкрасивіших скель юні туристи зробили привал. Адже ж, треба було десь залишити торби з грибами, не полізуть же вони з ними в печери, а тим більше, видряпуватись на скелі!?

Це місце було ходжене-переходжене відпочивальниками та шукачами пригод. Широко втоптана стежка вела серпантином круто вгору, інколи видаючи прямо вертикальний підйом. Ще мокровата біла глина від учорашнього дощу не давала хлопцям спокійно піднятися.

Гілка, за яку вчепився Ігор, відчімхнулася і ноги хлопця швидко сковзнули вниз, як на ковзанці. Василь якраз дивився вниз і не встиг навіть опам’ятатися, як товариш збив його з ніг, і як він за мить опинився верхи на ньому. Та Василь був сильним хлопцем і моцно тримався за сук, так і не відпустивши його при ударі, затримавши своїм тілом і Ігоря.

− Ей, ви що там задумали, голубоньки? – одразу викинув жарт Данило, побачивши двох хлопців, наче в обнімку.

− Ха-ха! Аби тебе качка копнула! – засміявся винуватець пригоди.

З великими зусиллями видряпалися юні скелелази на вершечок однієї з найвищих та найкрасивіших скель. Підніжжя вертикальної кам’яної красуні будоражило уявою вільного падіння глибоко вниз навіть сміливця! Відчуття невагомості, наче ти ширяєш птахом або дроном в повітрі, перехоплювало дух! А її вершечок, на якому з’юрмилися юні підкорювачі зграйкою пташат, готовими до першого польоту, відкривав неймовірно захоплюючий пейзаж, який сягав, ген, аж мальовничої Заріки зі своїми полями-полонинами.

− Ну, ось ми на місці. Онде збоку вхід у печеру, то й давайте швиденько спробуємо! – поквапив Данило товаришів.

− Давай, Данику, будеш першопрохідцем! – спонукнув сміливця Ігор.

І спустившись зо два мерти вниз, дослідники за мить стояли біля отвору в скалі, що зяяв чорнуватим проваллям.

− Смолоскип треба взяти, адже, дідо завжди наполягає, що всяку старовину потрібно шукати натуральним способом! – нагадав Василь.

− Я читав, як треба робити смолоскип, – похвалився Артур і підбіг до берези, почавши акуратно здирати великий шмат кори. – Знайдіть хтось файну півметрову палицю, а також трохи соснової смоли.

Весь необхідний матеріал валявся майже під ногами. І вже за кілька хвилин Артур намотував на кінець палиці березову кору, в середину якої набив сухе листя, мох, тріски й між ними соснову смолу. Гарно все скріпивши, простягнув Данилові: «Я з тобою!» – підтримав кузена.

− Арчі, а це хто в місті всі ліхтарі побив, що ти робиш ходу зі смолоскипами? – пожартував Ігор.

− О-о, слухайте, я придумав, як ми зустрінемо дівчат, – мовив таємничо Василь. – Онде, не далеко городи з гарбузами… виріжемо опудало, в середину - смолоскип, та й заховаємо в печері й скажемо, що це Дух Скали!

− Та спершу поглянемо в печеру! Тільки не далеко, бо вже вечоріє! – застеріг шукачів Артур. – Один можете збігати, а другий нехай стоїть отут на сторожі!

Сонце на чотири п’яді вже стояло на заході над Зомклями. Данило запалив смолоскип і рушив у чорну пащу печери. Артур ішов уважно за ним трохи на віддалі. Спочатку печера виявилася неглибокою вертикальною норою і два дослідники один за другим обережно спустилися на дно. Світло смолоскипа вихопило з темряви гіпсові стіни печери, які тягнулися вглиб, а по середині в тріщинах білого вапняку виглядала забита кругла галька, наче трафарет на стіні.

− Це галька древньої Пра-Лімниці ще з плейстоцену – я читав у Станіславського натураліста. Бач, як гладенько обкатана мільйони років тому! – пошепки сказав Данило, щоб звуком не викликати якусь лавину обвалу.

− Я, все ж таки, сфоткаю! Оце круто, може якийсь динозавр ступав по цьому камінні! – аж вдихнув від задоволення Артур і навів телефон на картину прадавньої природи, яка наче заблукала в новій реальності, забившись глибоко в щілини.

Цокнувши фото, Артур оглянувся по привичці й завмер… На темній стіні печери блимнуло червоне око!.. Думка, оповита миттєвим страхом, відібрала на мить мову.

«А може це дух Скали?» – пульсувало припливом крові в голові Артура, який пересиливши поволі страх, ледве добув із себе: «Глянь, Дан, око!..»

Данило, не повертаючи смолоскипа, повернув голову в бік, куди показував Артур, і побачив червоне око, яке то миготіло, то видавало із себе промінці, що прорізували темряву печери, наче лазерні міні-мечі. Від тривожного передчуття нога Данила автоматично ступила назад, а рука затремтіла й він ледь не впустив смолоскип на Артура. Кузен швидко зробив різкий рух вбік. Ноги посковзнулися по круглій гальці, як на роликах, і Артур, нехотячи, дав підніжку Данилові. Той, не маючи можливості через смолоскип вхопитися за якусь опору, сковзнув ногами вперед в сторону страхітливого ока. Удар ногою об скелю не був надто сильним, але м’яка порода швидко зрушила з місця, видаючи небезпечний звук обвалу.

«Боже!» – вирвалося відчаєм з грудей Данила й наростаючим криком заволало: «Ряту-уй!»

Ігор стояв на сторожі біля входу. Коли він почув крик, то не міг одразу зрозуміти, в яку сторону бігти? Голос лунав, наче з протилежного схилу скелі.

− Хлопці-і! – перше, що вирвалося страшним переляком з вуст страхувальника, злившись одночасно з гуркотом декількох кусків скали, що котилися по крутому схилу на долину.

Ігор автоматично переключив увагу на той звук і кинувся в ту сторону рятувати товаришів, не знаючи, чи правильно робить. З’їхавши на сідницях по слизькій стежці, на ходу хапаючись за корч дерева, щоб зупинитись на потрібному місці, хлопчина аж злегка підскочив при раптовому гальмуванні. З діри, що утворилася, виглядала чиясь нога. Побачивши таку картину, Ігоря почав здавлювати в грудях страх від передчуття, що когось придавило. Сонце, що було вже низько, розлило багряну заграву по всьому західному видноколі і сліпило очі.

Василь якраз розглядав у руках гарненького гарбуза, як почув зненацька: «А ти коли вже встиг отримати гарбуза, жениху?»

Софіїн голос ще дзвенів сміхом, як в нього наче врізався розпачливий крик Ігоря і продовжився гримотінням каміння, падаючого вниз. Всіх трьох – Софію, Соломію і Василя аж підкинуло від несподіванки. Гарбуз випав із тремтячих рук хлопця і плюхнувся на землю, тріснувши на половині. Василь, не відповідаючи нічого, рвонув, як снаряд зі ствола, до лісу. Біг навпростець, не вибираючи стежки. Гілляччя боляче било по обличчі та голих руках. Захеканий Василь опинився за пару хвилин на місці, де залишив товаришів. Біля входу в печеру нікого не було. Тоді хлопчина почув вовтузіння трохи внизу за скелею. Він з’їхав швидко вниз, ковзаючи ногами та міцно чіпляючись за гілки та коріння дерев, що стирчало, наче руки монстра, який обхопив скелю, щоб жбурнути її в якусь безодню. Західне сонце раптово виринуло перед очима Василя і на мить засліпило очі своїми горизонтальними променями. Перші сутінки в лісі простягали свої довгі-предовгі руки тіней, наче лісовики, що повзали по землі. Коли хлопчина призвичаївся за секунду до передвечірнього світла, він побачив, як Ігор тягнув з величенької діри в скелі за ноги Данила. Василь кинувся їм на допомогу.

− Швидше, бо смолоскип палає в печері! – почувся Данилів голос відзвуком з під землі.

Удвох хлопці піднатужилися і потягли товариша, а той, допомагаючи собі руками, поволі вивільнив тіло з нори.

− Що сталося? – запитали майже в один голос Василь та Ігор.

− От, дурниця! – змахнув полегшено рукою Данило, обтрясаючись на ходу від бруду, а потім, наче прийшовши до тями, видавив із себе майже зойк відчаю: «А, Арчі де -е?!»

На мить запала дзвінка мовчанка, лише було чути шелест падаючих листочків з дерев.

Тіло Ігоря напружилося від лихого передчуття, кулаки стискалися самовільно від тривоги, що вмить опанувала його з ніг і до кінчиків волосся. І тут – гарячий доторк до плеча! Ігорю здалося, що крізь нього пройшов електричний струм, який обернув його назад швидше за карусель. Хлопчина вирячився на того, хто не знати звідки з’явився позад нього й, кліпаючи очима, раптом як зарегоче!

− Ха-ха-ха! – лунало щедро без перепон з горла підлітка й підхопило на льоту дружній регіт Данила та Ігоря, котрі зірвавшись на ноги, бралися аж попід груди від сміху, який лунав з подвоєною силою від подоланого, ще мить тому, страху.

− Ой, хапайте мене! – вивільняв останні краплі переляку Ігор, а сльози так і котилися ручаями з темно сірих очей. – Артуре, квіточко, ти моя!

Ігор повісився на плече бідного Артура, який стояв, наче вкопаний, не розуміючи, що коїться.

− Щось то смаленим пахне!.. – потягнув носом, душачись від сміху, Василь.

− Хі-хі-хі! – аж пирскав сльозами Данило.

Плавно, наче в сповільненому кадрі, Артур скривив рожу в жалісливій посмішці, здогадуючись у чому справа… Він боязко потягнув руку до свого зав’язаного оселедця на голові та замість нього… намацав щось жорстке, від якого потягнуло смаленою куркою…

На постраждалого Артура було шкода дивися. Він стояв, міцно стиснувши губи, і раз-по-раз здригався від гикавки, яка, врешті-решт, перейшла у сміх з плачем.

Та раптом невимушену потіху хлопців перервав переляканий дівчачий вереск. Соль третьої октави верещав Соломіїним сопрано. Спочатку хлопці подумали, що дівчата сміються разом з ними над Артуром. Але ноти вереску не подобали на сміх. Хлопчаки стрепенулись, оглядаючись у сторону, з якої линув звук. Соломія продовжувала вищати, а голос Софії почав волати про допомогу: «Хлопці-і! Сюди-и!»

Пугач, з переляканим «Пу-гу -у!», наче незадоволеним питанням: «Чо-го вам?», злетів чорно-сірою тінню між гіллям товстого дуба. Друзі, як по команді, кинулися на дівчачі зойки. Збігши один ярус униз, хлопці побачили трохи страхітливу картину – Соломіїна нога вище кісток загрузла в болоті з білої глини, яке чвакало від борсань дівчини під самісінькою скалою і, здавалося, поволі засмоктувало в трясовину. Василь швидко вхопив Соломію за руки й щосили потягнув на себе. Дівча прямо впало на груди хлопцю, вирвавшись з чіпких обіймів калюжі, яка вкінці наче чмокнула повітряним поцілунком на прощання своїй полонянці.

− Та що ж ви так при людях? – зажартував Данило.

− О, Попелюшка! – засміявся Ігор, зігнувшись до ноги постраждалої. – І де ж це принц буде шукати кришталевий болотяний черевичок?

Соломія стояла одною босою ногою, наче в чобіточку з болота. Василь хмикнувши з усміхом, узявся без вагань шукати в трясовині кросівок дівчини. Болото справді було таким ціпким, що аж здавлювало руку хлопцеві. Покопирсавшись деякий час у білій вапняковій каші, кавалер нарешті добув кросівок і, сміючись, простягнув новоявленій Попелюшці.

Дівчатка, будучи зайнятими порятунком Соломії, спочатку не помітили нової фризури Артура, та й у лісі вже був добрий присмерк. Зійшовши до потічка, що впадав у глибокий канал, Соломія почала відмивати сліди лісової пригоди, а Софія, нарешті, знайшла час оглянутись на хлопців.

− Ой, Артуре! Був козак з оселедцем, а став самурай з косичкою! А це ти з яким Гориничем боровся, що він підсмалив тобі чуприну? – витріщила очі від здивування дівчина.

− З духом Скали! – відповів Данило, кивнувши багато значуще.

− І з палаючим язиком у твоїх незграбних руках, – продовжив думку кузена Артур.

− Ну-ну, розповідайте! – не відставала Софія.

Та хлопчаки, будучи по-чоловічому солідарними, стискували губами й таємничо мугикали, підморгуючи по-змовницьки один одному. Дівчата зрозуміли, що нічого від цих конспіраторів не дізнаються і вирішили іншим разом розпитати кожного по одинці.

Від пережитих вражень нікому не хотілося уже їсти.

− Швидше додому, бо хробаки зроблять вечерю нашими грибами! – поквапив компанію Василь.

Як завжди, на другий день група відчайдухів збиралася у Данила, щоб почути висновок старого капітана. Дідусь Славко теж був безмежно радий потеревенити з підлітками, та й розказати їм нову порцію оповідок, серед яких було чимало й небилиць. Старенькі люди люблять багато говорити, а підлітки із задоволенням слухають, сприймаючи все, по своїй ще дитячій довірливості, без великої критики.

− Кажете, та печера довга? – перепитав сивочолий компаньйон, прослухавши розповідь про пошук Княжого тунелю. – Певно, то і буде доказом його існування. Але ще кишка за тонка братися до підземних досліджень! Он були би-с ти один одного підсмажили! І через що – бо сонце присвітило у щілинку в скалі! На те, маєш мі, горе-археологи!