Шукачі дзвону

Артур летів, мов на крилах. Йому здавалося, що машина їде надто повільно. Хоча, вона й не могла швидко розігнатися по дорозі із залишків асфальту якихось ще допотопних радянських часів, коли Артурова бабця була такою, як він зараз. Батько кермував, як кожний тверезий чоловік, викручуючи колесами, мов балерина ногами, а кермом жонглював так, наче в цирку. По такій дорозі, певно, легше їхати п’яному: натиснути на газ і мчати прямо, як камінь-бабка по Лімниці, підстрибуючи в повітрі на вибоїнах. Зате краєвид, який відкривався, з’їжджаючи з гори сусіднього села, захоплював дух.

«Маленька Швейцарія! – згадав статтю про бабусине село Артур і замилувався гористим пейзажем з широкою стрічкою річки в мальовничій долині. Висока церковна баня, що велично височіла між добротних людських хат серед зеленого моря садів, виблискувала срібним куполом на тлі голубіні неба.

Далі починалася шутрована дорога, тільки вирівняна грейдером. Та все одно вона була набагато кращою від обривків асфальту. Каміння раз-по-раз свистіло на всі боки з під коліс.

Незабаром машина зупинилася біля гарно доглянутого подвір’я. Дідусь уже відкривав ворота. Машина тільки-но загальмувала, як Артур кулею вилетів із переднього сидіння, ледве не збивши з ніг бабусю, яка спішила привітати обіймами онука.

− Агов, ти що натиснув на кнопку в кріслі-катапульті, чи що? – стримав дідусь Артура. – Ти ще й дівку так зіб’єш з ніг, як підеш на кавалєрку.

− Який був верткий, такий і лишився. – пожурила хлопця ще й бабуся. – А який уже став великий, майже батька доганяє!

Бабуся тільки простягнула руку погладити онука по голові, як він вправно відхилився.

− Як ви, бабцю? – натомість Артур запитав привітно. – Я вам допоможу постригти туї, покосити газон. Я ж так люблю роботу в саду.

«Зате він має дуже щире серце, – подумала бабуся, дивлячись люблячими очима на онука.»

Сяк-так перекусивши на ходу бабиними смаколиками, Артур тут же поспішив до двоюрідного брата. Там його чекали найкращі друзі – кузен Данило, Василь, та Ігор. Вони писали йому в SMS, що мають разом зробити дуже важливу справу.

Сільська вулиця виглядала, наче хтось її прибрав. Та це зовсім не так! На вулиці вовтузився вітрисько, замітаючи замість двірника. Він куйовдив густу світло-русу чуприну підлітка, зав’язану зверху у хвостик-оселедець, як у дівчини. Тільки стрижене волосся біля вух і на скронях вказувало на те, що це хлопчача зачіска.

Артур буквально влетів у хату. Хлопці радісними вигуками привітали товариша, поздоровкавшись ліктями. Цей жест залишився ще з часів страшної пандемії грипу.

− Ну, нарешті! – радо вигукнув Василь до товариша. – Нам дідо знову дає завдання.

− Шкода, що я не був перший раз, коли ви шукали дзвін, – сказав із сумом Артур.

− Нічого, може це буде цікавіше й більш вартне, – завважив Данило. – Ми тоді більше страху наїлися, ніж щось знайшли.

Хлопці навіть не сідали за комп’ютер, бо чекали на дідуся Славка. На того оповідача, що був наче ходяча енциклопедія всяких легенд та історій. Дідусь не забарився. Він зайшов у кімнату й голосно привітався з підлітками.

− Здоров були, леґіні! Ну, що готові до нового рейду? – дідусь говорив на ходу, йдучи до місця, де сидів новоприбулий Артур.

Хлопці одразу запідозрили, що дідо зараз втне якийсь жарт.

− Посунься, гриби, най си козар сьиде! – дід посунув Артура на дивані, хоча місця було, хоч відбавляй.

У кожного усміхнулися кутики губ. Та хлопці зібралися серйозно слухати діда Славка. А він, покректавши, поважно став розповідати.

− Цю розповідь я чув від свого діда, – почав здалеку той. – Одні казали, що високо за Лазами біля Березини була легендарна Галицька Брама. Але це треба перевірити, тому що є ще одна версія. Саме слово брама – це символічна назва.

− Там що був вхід у давнє місто Галич? – не терпілося Василю.

− Швидше всього, це був форпост стольного града – сторожові пости з вежами. Галич був дуже великим і знаходився не там, де зараз. – продовжував дідо. – Як ви знаєте добре історію, то він пізніше перенісся з Крилоса на берег Дністра.

− Краще би ви були нашим учителем історії, – сказав з жалем Ігор.

− Нічого, зате уроки були найтихіші, бо ми боялися розбудити вчителя, – хихикнув Василь.

− …Коли ми всім класом покидали навшпиньках кабінет, – реготнув Данило, продовжуючи.

− У місті такого вчителя одразу ж звільнили б, – дивувався Артур.

− То є село й люди. Чули про таку передачу, – відповів дідусь. – Отже, на чому ми зупинились? Ага, кажуть, що на місці Галицької Брами закопаний скарб княжих монет – золотих гривень.

− Бачте, й тоді була вже гривня! – гордо сказав Ігор. – Наша держава – одна з найдавніших на землі, тобто, український народ.

− От тобі й прапор у руки: поступай на історика! – жартував Данило.

− Це ще не все про місцезнаходження легендарної Брами, – стримав фантазію підлітків дідусь. – Є ще одне місце, яке більше може відповідати значенню Галицька Брама – як спостережний пункт. Колись вище дороги цегельні в далекі післявоєнні роки трактористи розорали цегляні залишки трьох веж. Місце ідеальне для огляду на всю долину річки, де знаходиться наше село. А далі – на Заріку й прилеглі навколо декілька сіл. З такої позиції галицькі сторожові воїни не могли пропустити ворога непоміченим на підступах до Галича з північно-західної та східної сторін. Я схиляюсь до цієї версії.

− А й, справді, що могли бачити вартові з Березини – хіба що, ліс? – зробив припущення Данило. – Тоді в стародавньому Вихторові вихорили-виглядали ворогів, звідки було видно все на всю дану округу.

− Там вони передавали сигнали тривоги у стольний Галич, палячи стоги соломи, а з Березини не видно Галича. А от з ближніх Лазів відкривається панорама вздовж річки аж до давньоруського храму Святого Пантелеймона далеко, аж до Дністра, – зрадів своєму висновку Ігор.

Далі дідусь Славко розповів про деталі, як шукати Галицьку Браму, а також, на додачу, про таємний Княжий тунель, що вів з угрів гостинцем через наше село мимо колишнього монастиря Чесного Хреста до стольного Галича, а далі аж до славетного міста Лева. Ще, як завжди, дідусь наголошував, що пошуки повинні бути природними. Всі гаджети треба відкинути й не використовувати, бо в природі є достатньо орієнтирів для цього. Та й давню таємницю треба розгадувати тільки так, як її предки закодували й передали в легендах до наших днів.

Хлопці зібрали в рюкзаки речі, котрі будуть потрібні в поході та під час ночівлі, й вирушили в рейд, як казав дід. Найкраще було підніматися через Праву дорогу в урочищі Під Кутом. Звідти найближче до тієї Березини, де до війни на тому місці жили мазури. Вони мали гарний фільварок, як розказував дід Славко – чудовий сад і криницю з цілющою водою, від якої немає смачнішої у всій окрузі. Хіба що вода з Кирнички Зарікою могла позмагатися за свій смак із цією водою, а ще з-під Ораниців – про що завжди спорили дві частини села, в котрій стороні вода файніша?

Компанія піднімалася по Правій дорозі, яка тягнулася круто вверх десь більше, як двісті метрів у висоту, а по протяжності – то й до пів кілометра. Це була тепер вже не дорога, а стежка, навколо якої все поросло кущами й деревами. До неї вже давно не торкалися колеса не те що трактора, а навіть воза. З розвитком нових технологій природа поволі дичіє. А може це й на краще! Та й ліс тут – заповідний!

На початку стежки збоку стояла височенна гойдалка для туристів-відпочивальників. Ігор побіг, щоб погойдатись першим. Він зручно всівся і, відштовхнувшись, зробив ривок вперед, гребучи в повітрі ногами, наче веслами. Розгойдавшись за другим разом ще вище, хлопець ледь не торкнувся ногами ялинки, що росла наперед гойдалки. І в ту ж мить він помітив щось незвичне на її гілках. Сконцентрувавши погляд за третім разом на тому місці, підліток ледь не випав з гойдалки від переляку. Там він побачив велетенського вужа, товстішого за людську руку! Гадина сиділа досить високо на гілках ялини з піднятою головою у магічно-непорушній позі. Головище витріщалася на хлопця гіпнотичним поглядом. На ходу гальмуючи ногами по землі, хлопчина вилетів з гойдалки, як парашутист з вертольота.

− Но-о, хлопці! Гляньте, який вужище на ялині! – вигукнув схвильовано він.

− Де? – майже одночасно запитали Артур і Данило.

− О, бачу! А як високо забрався! – показав на вужа Василь. – Моя бабця казала, що гадє сидить на деревах перед великою водою.

− Так, то вже якраз час 10-12-ти річного дощового циклу, розповідав мій тато, – сказав Артур. – Порахуйте, через скільки років були в нас повені, то приблизно так і буде: 1942, 1952, 1969, 1982, 1998 і катастрофічна 2008 року, а далі жахлива повінь у Німеччині 2021...

− Давайте краще зробимо гарну фотку! Оце буде класно в інстаграмі! – запропонував Ігор, перервавши сумну розповідь.

Сфотографувавшись біля вужа так близько, на скільки дозволяла сміливість, ватага задоволено вирушила вгору. Поволі друзі піднялися на поле Кутів. Жито зеленіло обабіч польової дороги, ховаючи в своєму оксамитовому зеленому морі вітер, який перекочував хвилю за хвилею по полю.

Неквапом хлопчаки прибули на місце, яке вони мали дослідити першим, щоб знайти докази легендарної Галицької Брами. Це був колишній маєток мазурів, так званий польський фільварок. Зараз від нього майже нічого не залишилося. Але, орієнтуючись за розповіддю дідуся Славка, двір знаходився на південь від лісу в трьохстах метрах. Потрібно було відрахувати їх. Хлопці пам’ятали з минулого походу, що крок дорослої людини приблизно становить шістдесят вісім сантиметрів.

− 300 м – це дорівнює 30000 см і ділимо на довжину кроку 68 см, отже, виходить приблизно 440 кроків, – вирахував блискавично Артур.

Визначивши напрямок півдня, як середину між годинною стрілкою, наведеною на сонце, та цифрою два на циферблаті ручного годинника, шукачі вибрали в тому напрямку віддалений орієнтир – кіз, що паслися недалеко. Данило рушив наперед, рахуючи голосно кроки. Прийшовши на обране місце, хлопці поскидали рюкзаки, витягли лопати й приготувались досліджувати місцевість.

Артур швидким кроком рушив до місця, яке його зацікавило. І тут раптом прямо з-під його ніг вирвався з реактивною швидкістю заєць. Хлопець стріпнувся від переляку й, рушивши одною ногою назад, став на кусок деревини, що випиналася із землі. Нога сковзнула по мокрому ще від роси трухлявому обривку й Артур, як ішов швидко, так і сів на землю.

− О, та тобі заєць навіть місце уступив! – взяв на кпини бідолашного Ігор. – Ти хоч встиг йому за це подякувати?

− Пильнуй себе! – відрізав не злостиво Артур.

Хлопці взялися за лопати й почали розкопки саме там, де сів Артур. Викопали більш як метрову яму в діаметрі та вглиб до півметра. І тут Василь натрапив на якусь шматину. Поки юні археологи діставали її, вона порвалася. Та із землі показався кусок металу, блиснувши на сонці. Хлопчаки легко розгребли руками пісковату землю і їхній радості не було меж – це був скарб зі стародавніх монет мідного та срібного кольорів!

− Княжий скарб! – скрикнув від радості Василь.

− Зачекай, тут орел на монеті, а не тризуб, чи лев! – стримав його Ігор.

Шукачі швидко повитирали монети від глини шматиною, а Данило прочитав на одній з них:

− Жечь Посполіта Польська 1932. Це не той скарб, який ми шукали, – сказав він. – Це польські монети, певно, тих мазурів, що тут жили.

− Все одно класно! Знаєш скільки нумізмати можуть дати за них? – почав вираховувати вартість монет Артур. – Я бачив 10 злотих довоєнних років з якимось вусачем на стороні решки. Ціна такої монети сягала шістсот гривень за штуку.

− Гляньте, тут теж такий є! – не приховуючи радості, вигукнув Василь.

− Ану, обережно викладемо всі монети й порахуємо, – запропонував Данило.

Акуратно виклавши знахідку на шматину, хлопчаки порахували, що є достатньо 10-ти, 5-ти й 2-злотих монет. Це був не поганий підрахунок у гривнях, які вони можуть виручити від їх продажі!

− Так, ховаємо скарб і йдемо далі шукати! – поквапив товаришів Василь.

Та скільки шукачі не копали, але нічого більше не траплялося під лопату.

− Це вже марні справи, – махнув рукою Данило. – Давайте краще вже щось кинемо за драбину, а то кишки марша грають.

Хлопці з охотою припинили пошуки, адже, їсти – це свята справа.

− О, он і коза зі свіжим молочком! – вигукнув Ігор, зацікавивши друзів.

− А й, справді, давайте надоїмо! – запропонував Василь.

Ігор, будучи ґаздівським хлопакою, тут же вирушив до кози, прихопивши із собою філіжанку. Та не так сталося, як гадалося! Коза виявилася дуже норовливою та ще й великою. Вона спочатку прискіпливо подивилася довгим поглядом на дояра, що наближався. А тоді несподіваним ривком, підстрибнувши вверх, кинулася у лобову атаку. Ігор, як побачив велетенські, наче два мечі, роги, що неслися на нього, одразу ж рвонув навтьоки. Та коза-нападниця не відставала. На те вона й коза вперта! Ось-ось наздожене порушника свого спокою. Ігор швидко добіг до дерева, що росло, на щастя, неподалік, і вхопився за гілляку. Хлопчак миттю опинився на висоті. Коза ще якусь мить постояла, помахуючи рогами втікачу. Та не дочекавшись нічого, побрела травами до пари корів, що паслися недалеко в полі.

Ігор вчепився, наче мавпа, за гілку дерева й повис, баламкаючи ногами. А Артур, не гаючи часу, підбіг і вхопився руками за його ноги, підігнувши коліна.

− Не дурій, мої руки тобі що на лотерею виграні! – злегка розізлився Ігор.

− А ти поплюй у руки й стане легше! – порадив поважно Данило.

Артур, почувши такий жарт, миттю відлетів у бік, перш ніж Ігор приземлився на землю.

− Ну, друже, ти наче Флеш швидкий! – не відставав з жартами й Василь.

Посміявшись дружно, шукачі не з меншим запалом почали нишпорити в запасах їжі.

− Хлопці, налітай! – гукнув Артур товаришів до застілля на пікніку.

− Що знову хотдоги? – скривився Ігор, якого бабця привчила тільки на натуральну їжу.

– Ви там у місті, певно, крім них нічого не бачите більше.

− Хто, що бажає! – відповів Артур, наче офіціант фешенебельного ресторану.

− Ого, це, напевно, вже кулінарні шедеври твоєї бабці! – сказав Ігор, тягнучись до духмяних пиріжків з м’ясом. – Вона майстерний кухар!

Хлопці їли, аж за вухами лящало. Смачно чи ні, але на природі все смакує найкраще! Після цього, зібравши речі в сумки, юні археологи подалися до наступного привалу туди, де вказав дід Славко шукати справжню Галицьку браму.

Кругом дороги зеленіли поля, які ліс із двох сторін намагався взяти в лещата. А дерева посеред поля були, наче розвідники, які ведуть розвідку боєм, відвойовуючи простір у поля. До вказаного місця був добрий шмат дороги. Хлопчаки йшли бравим кроком і за якихось чверть години перед очима відкрилася захоплююча панорама річки Лімниці. У надзвичайно мальовничій долині розкинулося декілька сіл, які тулилися своїми хатами до життєдайного джерела. А їхнє село зі своїми будинками-хоромами виглядало, наче багате дачне поселення серед невисоких гір, покритих лісом.

Від Заріки потроху хмарилося.

− Так хлопці, двоє розкладає намет, а двоє нехай огляне місцевість з металошукачем, – швидко розподілив ролі Василь, взявши собі за компанію Ігоря. – Бо як хмариться із Заріки, то буде дощ.

Артур і Данило почали досліджувати місце, про яке розповідав дідусь Славко, як про справжню Галицьку браму. Трохи нижче, на схилі гори, гуркотіла цегельня. Данило, зосереджено прислухаючись, водив по землі металошукачем. Та під руки нічого не траплялося. Колись тут орали поле, а тепер воно пустує і починає заростати чагарниками.

Василь з Ігорем розгортали намет на невеликому підвищенні. Залишалося ще прокопати рівчак навколо намету, якщо піде дощ.

Нарешті дослідників порадував довгожданий звук дзеленькання металошукача. Колеги насторожились і якийсь час мовчки запитували один одного очима, що робити?

− А що, як знову граната або якась міна? – перервав тишу боязко Василь.

− Та звідки? Тут же було колгоспне поле, яке трактори пройшли вздовж і впоперек! – розігнав страх Ігор.

− Та й окопи рили у війну Зарікою, а в Стінці в печерах переховувались люди! – додав впевненості Данило.

Артур, не гаючись, встромив лопату в землю і почав полегеньку копати, акуратно перетрушуючи глину з травою. Де-не-де траплялися залишки червоної цегли й хлопці остаточно впевнилися, що вони на правильному місці. Робота поволі просувалася. Спочатку натрапили на ржаву гайку від трактора, а потім на дуже цікавий предмет, подібний на кінську вуздечку. Почистивши її якомога краще, навіть трохи відполірувавши, юні археологи почали висловлювати припущення, з чого виготовлена річ.

− Виглядає, що стрижні виготовлені з міді, а кільця наче зі срібла! – мовив Артур.

− А ти хоч знаєш, що то за речі? – запитав з саркастичною посмішкою Ігор міського знавця.

− Гайка від трактора, а вудило від коня, – наче постав за другом Василь і тут же додав у ту ж струю. – А чим відрізняється кінь від трактора?

− Трактор, коли дає газу, то диркає, а кінь – пуркає! – разом зі сміхом видушив Ігор.

Веселий регіт рознісся над горою і, наче його відлунням, прогуркотіло легенько з боку Заріки. Хлопчаки поглянули в ту сторону.

− Ого-о! Я ще такої хмареги не бачив! Аж фіолетова! – вигукнув здивовано Данило.

− А то що за сіра стіна з Під Кута? – здивувався Артур.

− Хлопці, ми змокнемо до руба! Давайте швидше намет ставити! – почав квапити товаришів Василь і кинувся закріплювати намет.

Та стихія почала розгортатися блискавично. Ніхто й оком не мигнув, як сіра стіна пилюки, буквально, врізалася у горе-шукачів. Майже всі хлопці опинилася вмить на колінах. Артур від несподіванки перекинувся через голову, як акробат. Ніхто не міг сказати й слова крізь штурмові пориви вітру. Від дощу з пилюкою аж хрустіло на зубах, а очі засипало дощем та піском.

Рвучкий порив вітру вдарив Василя в груди, коли він тримав у руках розпростертий на землі намет. Штормова хвиля підняла намет, мов парашут, і Василь в одну секунду побачив, як перед очима мигнув широкий стовбур дерева. Хлопчина закрив механічно очі, готуючись до страшного удару об дерево; тіло напружилось, мов тятива лука, грудка здавила крик розпачу в горлі. Все відбувалося у швидкому темпі й підліток тільки встиг відчути сильний ривок тілом, наче при різкому гальмуванні машини перед тим.., як повис метр від землі на гілці дерева, як той невдаха-парашутист! Полегшення ніби спливло по тілу на долину.

Лиш через якийсь момент Данило помітив, що Василь баламкається на гілці. Виглядало, що постраждалий без тями. З тривожним передчуттям товариш кинувся на допомогу другу. Але той вже впустив із рук намет і плюхнувся на скільки міг безпечно на геть мокру землю, падіння якого трохи згладив Данило.

Хлопці врешті потулилися один до одного на присядки, як фаршировані перці в казанку догори ротами. Ще чверть години бушувала гроза.

− Погляньте, це ж смерч! Он стовп крутиться над селом! – прикриваючи рота від бруду, намагався перекричати бурю Артур.

І справді, сіро-брудний вихор у вигляді стовпа смерчу крутився швидко вище дахів будинків.

− Якби село не було в долині, то напевно, добре би буря пошарпала дахи! Отак воно і є – бурі обминають долину, а зате води затоплюють, гм-м, – зробив висновок Ігор.

На тому й усі пошуки завершилися. Мокрі, мов хлющі, юні археологи спускалися з гори. Все кругом аж чвиркало від дощу й хлопчаки, наче по черзі, плюхалися то один, то другий м’яким місцем на мокру стежку, поки не спустилися в село.

− Е-ге, ви що з шахти вилізли? Наче ті пуголовки, лиш очі повитріщали з болота, – зустрів на дорозі жартом Артурів дід Вітя, дивлячись на геть перемазаних грязюкою з ніг до голови хлопців. – Хоч не дарма ходили?

− Ні, не марно! Ми знайшли докази Галицької Брами! – похвалився Артур.

− Гм-м… Молодці! – ствердно кивнув дід.

Нарешті добрели додому. Артур скинув брудну ношу на сходах і пішов до криниці, де в балії була тепла вода. Взяв лійку для поливання городини та зробив собі природний душ.

− Тобі що дощу було замало? – спробував пожартувати дідусь.

− У-гу! Вам би такого!

− Ходи покажеш, що знайшли, бо мені не терпиться вже! – поквапив дід.

Всі знайдені речі були довірені Артуру, тому що він мав дізнатися у місті в нумізматів ціну монет. Оглянувши знахідку, дід похвалив онука. Вуздечку заховали в шкатулку, а монети поставили в гаманець у шухляду.

На другий день батько Артура мав їхати до Польщі. Мати готовила йому дещо в дорогу. В хаті йшло все вверх дриґом. Щось шукали, чогось не знайшлося на місці. На кінець, все було приготовлене.

− Дрібні злоті маєш на перші потреби? – запитала мати.

− Я йому поставила, – відповіла бабуся.

І батько щасливо відправився у дорогу. Артур знав, що в цю ніч ніхто не буде спати. Всі будуть прикуті до телефонів. І так як сказано – то бабця, то мама дзвонили раз-по-раз що через годину, а де ж уже тато? Це виходило, наче видозмінена азбука морзе: «Ти де вже? – «До Львова доїжджаємо.» − «Ну, як ти? Де вже?» − «Трохи за Львовом.» − «Де ж ти? Далеко ще?» − «Ще годину-півтора.» − «Ще довго?» − «Вже під’їжджаємо» − «А що ж там?» − «Вже на українській.» − … − «Ми вже на польській.» − «Дякувати Богу! Щасливо!»

Остання фраза, як за порухом чарівної палички, всіх розслабила і вже за якусь мить було чути перше похропування у темній кімнаті. І тут, не очікувано, голосно прозвучав рингтон телефону. Він здався таким гучним, що мати зірвалася, наче ошпарена, з постелі й, хапаючи до рук телефон, впустила його на землю.

− Що таке, щось сталося? Йой! – почала мама, сказавши у слухавку тільки останні слова, нехотячи включивши гучномовець.

− Сталося! Сталося! – гукав розлючений батьків голос. – Ото с-ти мі дві с… відправили – одна їжу зготовила не добре, а друга дала раритетні гроші!

Обидві – і мама, і бабуся були Свєтами. Артур прислухався.

− І що-о?.. – запитала протяжно мама.

− Що? А г…! – римував тато. – Прямо так чуть не вийшло! Я стрілою у туалет, а мені полька: «Nie prawdziwe pieniadze, prosze pana!»

− І..?

− Поки мені сусід позичив, я думав, що буду йти на прорив шлагбаума, як вовк у «Ну, постривай»! От, бабнота! – трохи зм’якшив тон батько.

− Звідки нездалі гроші? – здивувалася мати.

− Ма, це, певно, баба не розібралася у злотих і поставила татові ті, що ми знайшли на розкопках, – винувато мовив Артур. – Хоч би не викинув їх! Це ж якого року!..

− От, де сім господинь – там хата не метена! На другий раз сам готуй собі сумку в дорогу, а не надійся на прислугу! – завершила спересердя мати в слухавку. – З Богом!

Через тиждень після поїздки до міста Артур прийшов до Данила. Там, як завжди зібралася вся його гоп-компанія. Дідусь Славко теж не забарився.

− Ну, і що сказали експерти музею? – одразу запитав зацікавлено дід.

− Вудила можуть належати до початку XI століття, зробили таке припущення, – відчитався Артур, наче ад’ютант його величности.

− А я був більш, як впевнений, що на тому місці таки була Галицька Брама! – гордо вимовив дідусь і тут же зачепив жартом. – Ну, а гроші продав твій тато полякам ті, що не використав?

− Хи –хи!.. – почулося у відповідь.

− І що ви за чоловіки такі? А що ж ви ще втнете, як підете шукати таємний Княжий тунель, якщо за вами всюди золоті верби ростуть? – примружив хитро очі дідусь Славко.