Кря Кузя Холмс - справа "Голови"

Наступного дня Кря-Кузя весь ранок уважно вивчав записи у своєму блокноті.

— Знаєте, про що я думаю, Ватсоне? — задумливо промовив він. — Цей театр досить успішний. На його вистави приходить дуже багато глядачів.

— Точно! Треба допитати кожного глядача, — запропонував Щур. — Усі вони підозрювані.

— Ні, я не про це, — похитав головою детектив. — У театру напевно є конкуренти, які хочуть йому нашкодити. Розумієте?

— Ага, тоді зовсім скоро вони підірвуть або спалять театр разом із глядачами, — розвинув цю теорію доктор.

— Ні, вони вирішили просто понівечити фасад будівлі, для чого й відбили левову голову, — сказав Холмс.

— Тоді навіщо їм було її викрадати, підсунувши натомість уламки розбитого зайчика? — запитав Ватсон. — Ні, Холмсе. Злочинцеві потрібна саме левова голова. Її він і вкрав.

Із цим аргументом важко було сперечатися.

Кря-Кузя взяв ранкову газету й почав уважно її переглядати. У розділі оголошень його погляд зачепився за доволі цікаві рядки.

— «Купую мармурові левові голови», — прочитав Холмс уголос. — Яке цікаве оголошення. Схоже, Ватсоне, ви мали рацію. Ми маємо справу з колекціонером левоголовів. Тут навіть указано адресу заявника.

— Пропоную глибокої ночі проникнути туди й обстежити приміщення, — запропонував доктор.

Холмс охоче підтримав цю ідею, і детективи розробили план дій.

Тієї ж ночі Кря-Кузя та Ватсон зустрілися за вказаною адресою. На щастя, господаря не було вдома, а ключ від квартири доктора Ватсона дивовижним чином підійшов до замка дверей колекціонера голів.

Навшпиньки вони зайшли до квартири.

— Ватсоне, у мене складається враження, що я тут уже бував, — пошепки мовив Кря-Кузя.

— У мене теж, — прошепотів у відповідь доктор і пояснив: — Планування будинків однакове, тому так і здається.

Після цього Щур поліз до холодильника.

— У цього колекціонера в холодильнику порожньо, зовсім як у мене, — поділився він своїм спостереженням.

— Я знайшов скальпель, друже! — зрадів Холмс. — Напевно, викрадач голів за професією лікар.

Та Ватсон його вже не чув. Він повністю заліз під диван і довго там вовтузився. Нарешті вибрався звідти й почав розглядати стару поношену шкарпетку.

— Холмсе, чому під диваном у цього злочинця опинилася моя шкарпетка? — здивовано запитав він. — Я її так давно шукав.

— Бо ми зараз у вас удома! — раптом здогадався Кря-Кузя. — А це означає, що саме ви й є тим самим викрадачем левових голів! І я змушений вас заарештувати, Ватсоне!

— А, ось воно що! — вигукнув доктор. — Тоді мушу вас розчарувати, Холмсе. Я цієї голови не крав.

— Тоді як ви поясните, що в оголошенні вказана ваша адреса? — парирував детектив.

— Дуже просто. Учора ви самі попросили мене подати до газети це оголошення, — відповів доктор. — Я так і зробив. Просто зовсім про це забув.

Тепер і Кря-Кузя зрозумів, що сталося прикре непорозуміння.

Він уже хотів увімкнути світло, як раптом заскрипіли вхідні двері.

Детектив безцеремонно запхав доктора назад під диван, а сам сховався за шторою. До квартири явно проник непроханий гість.

Увімкнувши ліхтарик, незнайомець почав оглядати кімнату, а потім заходився перевертати меблі. Було очевидно, що він щось шукає.

Холмс повільно намацав вимикач і зненацька ввімкнув світло.

— Стояти! Ні з місця! — вигукнув він, наставивши револьвер. — Поліція міста! Ви заарештовані!

Лише тепер можна було добре роздивитися незнайомця.

Ним виявився Василь Кошкін — директор того самого театру.

— Що ви тут робите? — здивувався детектив.

— Мабуть, те саме, що й ви, — розгублено відповів той. — Я прочитав оголошення в газеті й вирішив, що викрадена голова може бути саме тут. Ось за нею й прийшов.

У цей момент з-під дивана виліз увесь вимазаний пилом доктор Ватсон.

— Холмсе, я знайшов ще одну шкарпетку! — радісно повідомив він, демонструючи свою знахідку.

То була стара, дірява й брудна шкарпетка.