Кря Кузя Холмс - справа "Голови"

Владислав Савич, молодий скульптор, працював над якоюсь новою роботою, коли до нього завітали детективи. Вони прийшли просто до його майстерні, приховавши, що є працівниками поліції.

— Я хотів би, щоб ви зробили для мене мармурову скульптуру, — заявив Холмс, удаючи клієнта.

— І мені теж, — одразу долучився Ватсон.

— Вам пам'ятник на могилу? — поцікавився Владислав. — На коли призначений похорон?

— Ні, дякую. Мене ще зарано ховати, — одразу відмовився Холмс.

— І мене ще зарано, — підтакнув Ватсон.

— Тоді можу зробити вам бюст для полички, — запропонував скульптор. — Це буде зовсім недорого.

— Добре, я згоден на бюст, — відповів Холмс.

— І я згоден, — озвався з-за його спини Ватсон.

Скульптор узявся до роботи.

План детективів був простий: поки Владислав ліпитиме бюст Кря-Кузі, доктор нишком огляне майстерню в пошуках доказів у справі. Найбільше їх цікавили левові голови, викрадені з театрів.

Ватсон у будинку освоївся напрочуд швидко.

Спершу він знайшов чийсь бутерброд і з'їв його. Потім йому на очі потрапила пляшка газованої води та коробка шоколадних цукерок. За хвилину і пляшка, і коробка вже були порожні. Після цього доктора зморив сон, і він трохи подрімав у кріслі.

Тепер шукати докази стало значно легше.

Щоправда, нічого особливого він так і не знайшов. За винятком однієї речі.

На столику перед кріслом лежала блакитна носова хустинка з одним недофарбованим боком...

Невдовзі бюст Холмса був готовий.

Детективи з цікавістю почали його розглядати.

— Послухайте, Холмсе, мені здається, що обличчя вашого бюста більше схоже на лева, ніж на вас, — нарешті промовив Ватсон.

Кря-Кузя промовчав. Він і сам помітив цю схожість.

Тепер настала черга ліпити бюст Ватсона.

Холмс одразу скористався нагодою й почав шукати докази. Ретельно обшукавши майстерню, він прихопив із собою кілька предметів.

Бюст Ватсона вийшов значно швидше. Очевидно, щура в мармурі відтворити простіше, ніж каченя.

Ватсон довго вдивлявся у власний бюст.

— Знаєте, Холмсе, моє обличчя теж вийшло трохи схожим на лев'яче, — поділився своїм враженням доктор.

У цей момент Владислав чхнув. Мабуть, через мармуровий пил, що піднявся в повітря. Він поспіхом почав нишпорити по кишенях у пошуках носової хустинки.

— От дурна звичка — всюди забувати хустинки, — поскаржився він. — Потім ніколи не можу їх знайти.

Попрощавшись зі скульптором і забравши свої левоподібні бюсти, детективи вийшли з майстерні.

Вони йшли мовчки, час від часу поглядаючи на свої мармурові зображення.

Опинившись у рідному кабінеті, Ватсон не витримав і заговорив першим.

— Ніяк не збагну, це щуролев чи левощур? — промовив він, уважно вдивляючись у свій бюст. — До речі, Холмсе, ви знайшли докази?

— Звісно, друже! — усміхнувся детектив і тріумфально дістав заховану пляшку з-під газованої води. — Ось пляшка цього скульптора. А отже, на ній мають бути його відбитки пальців. Ми зможемо порівняти їх із відбитками на уламках розбитого мармурового зайця, і тоді...

— Перепрошую, колего, але зробити цього не вийде, — ніяково перебив його доктор.

— У нас що, викрали уламки мармурового зайця? — здивувався детектив.

— Ні... Просто на пляшці мої відбитки пальців, — неохоче зізнався Ватсон. — Розумієте, мені дуже захотілося пити і...

— Ватсоне, що це за звичка — пити чужі напої? — обурився Кря-Кузя. — Та ще й без дозволу! Тепер усі подумають, що наша поліція безцеремонно випиває чужу газовану воду! А ми тим часом втратили цінний доказ. Добре, що в мене є ще один.

Холмс дістав із-за пазухи коробку цукерок, на якій теж сподівався знайти відбитки пальців злочинця.

Побачивши коробку, доктор демонстративно відвернувся й почав уважно розглядати штукатурку на стіні.

Це не залишилося непоміченим для Кря-Кузі.

— Ватсоне! Невже на коробці цукерок теж ваші відбитки пальців? — примружившись, запитав він.

— Чому ж «невже»? Напевно! — відповів доктор, опустивши очі. — Просто мені захотілося їсти і я...

— Що це за звичка — їсти чужі цукерки без дозволу? — обурився Холмс. — Тепер усі думатимуть, що поліція потай ласує цукерками підозрюваних. Ви б іще бутерброд у нього з'їли!

— А звідки ви знаєте про бутерброд? — здивувався доктор.

Детектив у розпачі ляснув себе долонею по лобі.

— Ватсоне! Через вашу ненажерливість ми залишилися зовсім без доказів! — обурювався Кря-Кузя. — І де ми тепер їх візьмемо?

— Мені здається, що я все-таки знайшов один доказ, — згадав Ватсон. — У цього скульптора на столі лежала блакитна носова хустинка. Така сама хустинка була в актора Видоплясова. Така сама лежала на столі директора оперного театру Леоніда Козинського. Таку саму я бачив і в директора театру музичної комедії Василя Кошкіна. Я ще тоді одразу звернув на неї увагу.

— Дивно. Чому ви одразу звернули увагу на звичайну носову хустинку, що спокійно лежала на столі? — запитав Кря-Кузя.

— Я в неї висякався, — пояснив Ватсон.

Трохи подумавши, Холмс узяв зі столу свою носову хустинку й заховав її до внутрішньої кишені піджака.

— Припустімо, у них усіх однакові хустинки, — сказав Холмс. — Але мало що таких продається в місті. Можливо, вони просто купували їх в одному магазині.

— Ці хустинки були браковані, — пояснив доктор. — Один бік у них недофарбований. Скульптор Владислав Савич сам зізнався, що постійно їх губить. От і загубив у директорів обох театрів. Це його носові хустинки. Отже, він там був.

— Можливо, — погодився Кря-Кузя. — Але навіщо він туди приходив? І чи приходив узагалі? Адже в нього мав бути спільник.

Та Ватсон його вже не слухав.

Він знову збирав на підлозі уламки розбитого мармурового зайця.

Холмс зазирнув йому через плече.

І тепер йому стало абсолютно зрозуміло, навіщо доктор це зробив.

— Холмсе, це не зайчик. Це зайцелев, — промовив Ватсон із кривою усмішкою.

І справді… Як так сталося, що вони не помітили цього одразу?