Вітражні скалки мечуться по мапі

Вітражні скалки мечуться по мапі

Світ розітнуло. Ми тепер — як скло,

Яке залізо вибило із вікон.

Нас у чужі країни занесло,

Де кожен ранок — вже не пахне хлібом.

Лиш сонця скалки гострі в вітражах

Нагадують світ рідного нам дому.

Хтось у берлінських пабах глушить страх,

А хтось несе в собі незриму втому.

Ми розчинились в синтаксисі мов,

Які для нас — нові і не по зросту.

Там, де колись текла гаряча кров,

Тепер лишився тільки білий фосфор.

Париж і Прага з нами п’ють цей біль,

Вітражні скалки мечуться по мапі,

Живе у нас в очах донецька сіль,

Вростаємо у чужину по краплі.

Уламки будять світ. Б’ють у набат

Вітражні скалки, викинуті з пекла.

Історія вже відкусила шмат,

Залишила автограф… биті стекла…

28 липня 2026 р.