Вартова життя

Доктор Джон Коллінз відчув, як намокли його долоні, поки він вдивлявся в екран перед собою. Попереду була планета Т-45 — загадкова, незвідана, проте така… правильна. Атмосфера, насичена киснем, ідеальна температура, і все це — у «зоні Золотоволоски». Вона здавалася справжньою знахідкою, надто досконалою, аби бути випадковістю. Коллінз провів рукою по дисплею планшета, вивчаючи параметри, але цифри не вгамовували дивного відчуття тривоги.

Зовні, за оглядовим екраном, планета вже панувала посеред зірок. Її піщані відтінки мінилися золотом і світло-коричневим, наче хтось навмисне вкрив її поверхню тонким шаром дорогоцінного металу. Блакитний серпанок атмосфери оточував диск, мов легке сяйво.

Зореліт, наче срібляста рибина, випірнув із гіперпростору і вмить розчинився в порожнечі, активувавши маскувальне поле. Кораблем прокотилися м’які сигнали, сповіщаючи про початок зближення. Десь загуділи двигуни, а екіпаж узявся готуватися до висадки — кожен занурений у своє завдання, ніби гвинтики єдиного механізму.

Коллінз вдивлявся в дисплей планшета, вивчаючи параметри загадкової планети.

— Атмосфера, — пробурмотів він собі під ніс, прокручуючи дані. — Тиск у межах норми, концентрація кисню досить висока... Азот — стабільний. Цілком можна дихати без маски.

Він затримав погляд на графіку температури.

— Середньорічні показники близько двадцяти градусів, — вимовив він, відчуваючи полегшення, ніби особисто переконався в тому, що їм не загрожує ні екстремальна спека, ні крижаний холод.

Але наступний рядок звіту змусив його насупитися.

— Поверхня майже на 70% пустельна... цікаво. Або води тут мало, або вона зосереджена в обмежених областях.

Подумки він перебирав можливі сценарії. Пустельна планета з кисневою атмосферою... Отже, десь усе-таки мають бути екосистеми. Ліси, океани — щось повинно підживлювати повітря киснем. У цьому була логіка, але цифри вперто не розкривали всієї картини.

Коллінз кинув погляд на яскраво освітлений край планети, вкритий піщаними відтінками, і відчув, як хвилювання знову охопило його. У цей момент пролунав сигнал виклику, хтось дзвонив у двері його каюти.

Джон відчинив двері, за порогом стояв солдат у броньованому костюмі з гвинтівкою.

— Сер, вас та інший науковий склад викликають до кают-компанії для брифінгу. Командування пояснить вам мету нашого прибуття сюди. Прошу вас зібратися і бути на місці через 15 хвилин.

Солдат віддав честь і, розвернувшись, пішов. Джон зачинив двері й повернувся до каюти.

«Так, вплутався я в авантюрну пригоду, нутром відчуваю...» — подумав він, спішно чистячи зуби і переодягаючись в інший одяг. Швидко одягнувшись і закінчивши приготування, немов солдат у казармі, він вийшов за двері, одягнений у захисний костюм вченого і тримаючи свій планшет у кишені.

Коридори зорельота, спроєктовані з максимальною утилітарністю, нагадували нутрощі величезного механізму. Бойовий корабель, створений для виконання операцій у глибокому космосі, не балував комфортом. Замість гладкої підлоги — тонкі решітчасті перебірки, через які проглядалися кабелі та комунікації. Метал ледь чутно гудів, реагуючи на вібрацію двигунів, а холодне світло стельових ламп кидало довгі тіні на стіни. Повітря було наповнене слабким запахом озону та машинного мастила.

У коридорах метушилися люди, готуючись до висадки на планету. Повз Коллінза пройшли двоє солдатів, одягнених у бойове обмундирування, стукаючи важкими броньованими черевиками по металевій підлозі. Їхні обличчя були зосереджені, як у тих, хто звик чекати на неприємності в будь-який момент.

Звернувши в кілька коридорів, Коллінз опинився в невеликій кают-компанії, де вже чекали капітан корабля, військовий у бойових обладунках і троє наукових співробітників. Усіх викликали для цієї місії без пояснень, лише повідомивши, що завдання надсекретне. Джон зайняв вільне місце за столом.

— Отже, панове, ми прибули до планети Т-45. Інформацію про неї ви, ймовірно, вже вивчили у своїх планшетах, — почав капітан корабля. — Далі в курс справи вас введе полковник Фелтон.

Військовий був немолодим, років п'ятдесяти. Акуратна сивина поблискувала в його коротко підстриженому волоссі. Бойовий скафандр явно пережив не одну битву, і його злегка потерті пластини додавали командиру авторитету.

Полковник, що сидів біля дальнього краю круглого столу, кивнув і заговорив:

— Планета була виявлена досить давно і внесена до списку подібних до Землі, як це заведено класифікувати світи з можливим життям. Вибачте, я не вчений і не сильний у термінології, але думаю, ви розумієте. Планета придатна для життя, хоч і пустельна. У її особливостях ми розберемося пізніше, якщо буде час і можливість. Однак причина нашого прибуття інша. Один із зондів, відправлених у цю систему, засік потужне випромінювання, що вказує на велике джерело енергії.

Полковник зробив паузу, обводячи поглядом присутніх.

— Перш ніж ми організували цю експедицію, розвідка перехопила донесення роттеан. Судячи з них, їх теж цікавить ця планета.

— Роттеани тут? — стривожено запитав один із вчених, подаючись уперед.

Фелтон злегка забарився, перш ніж відповісти:

— Поки це не встановлено. Планета досить велика. Сканери зонда не виявили нічого підозрілого, крім згаданого джерела енергії в одній із пустель. Однак якщо роттеани виявляють інтерес до цього місця, це, найімовірніше, пов'язано з технологіями або зброєю. Ми зобов'язані їх випередити.

Полковник випростався в кріслі, голос став твердішим:

— План такий. Ми висадимося шатлами в районі, який вказали сканери. Табір буде захищений маскувальним полем, щоб уникнути виявлення. Крейсер покине орбіту і зробить хибний маневр, щоб зобразити приліт і відліт. Це повинно заплутати роттеан.

— Ви плануєте використовувати силове маскувальне поле? — уточнив один із вчених.

— Саме так, — кивнув Фелтон. — Як вам відомо, роттеани не володіють технологіями невидимості, незважаючи на їхні багаторічні спроби вкрасти наші креслення. Розгорнувши купол, ми станемо невидимими для їхніх сканерів.

Фелтон витримав паузу, потім додав:

— Якщо ми щось знайдемо, то викличемо крейсер, щоб він забрав нас. Однак доти ми будемо повністю автономними.

Коллінз поворухнувся в кріслі, роздумуючи, і поставив запитання, яке не давало йому спокою:

— Сер, ви сказали, що зонд засік випромінювання. Чому ви впевнені, що роттеани не зробили те ж саме? Якщо у них є дані про ранні координати, вони можуть висадитися в тому ж районі.

Полковник уважно подивився на Коллінза.

— Доктор Коллінз, вірно?

Джон кивнув.

— Ваша логіка розумна, але наша розвідка впевнена, що роттеани знають про цю планету лише в загальних рисах. На орбіті не виявлено шпигунських супутників або кораблів.

— Однак це не виключає, що вони могли зафіксувати випромінювання раніше, — парирував Коллінз. — Навіть без постійної присутності.

Фелтон піднявся з крісла, спираючись на броньовані рукавиці.

— Ваші сумніви зрозумілі, докторе, — сказав він твердо. — Але ми не можемо дозволити собі зволікати. Ви знаєте, на що здатні роттеани, якщо справа стосується технологій.

Він оглянув усіх, потім витримав паузу:

— Ви можете відмовитися. Ви цивільні фахівці, і ніхто не має права змушувати вас брати участь. Із чотирьох учених двоє вже дали свою згоду. Залишилися тільки ви і професор Ліндон.

Полковник повернувся до літнього професора, який до цього мовчки сидів, злегка зсутулившись. Ліндон поправив окуляри й вимовив:

— Я згоден. Наука має бути попереду будь-яких ризиків.

Коллінз обвів поглядом усіх присутніх. Його пальці стиснулися в кулаки, а всередині все протестувало. Але він знав: від його згоди залежить занадто багато.

— Згоден, — видавив він, не піднімаючи очей.

Фелтон кивнув, повернувся до капітана:

— Капітане Андроуз, починайте підготовку до висадки.

Усі піднялися з-за столу і попрямували до виходу.

Висадка пройшла гладко, наче по маслу. Перший шатл доставив мобільний генератор маскувального поля, розгорнув його і висадив бойовий загін разом із полковником. Якби на планеті був якийсь спостерігач, він навряд чи б помітив ці маневри — усе було проведено настільки вправно і філігранно.

Другий шатл доставив модульні конструкції для мобільного форпосту: житлові приміщення, казарму і важкий броньований наземний бункер, поєднаний з лабораторією. Будівельною технікою керували солдати, щоб скоротити кількість людей, що висаджуються. Буквально за 24 години все було побудовано, підключено і надійно приховано під маскувальним полем.

Завершивши роботу, шатли забрали техніку й вирушили назад.

Коллінз стояв на порозі бункера, проводжаючи поглядом транспортник, що відлетів. Щось усередині немов обірвалося, і тривога, що переслідувала його весь шлях, раптом загострилася до межі. Йому здалося, що він більше ніколи не побачить свій дім.

Струсивши головою, намагаючись позбутися похмурих думок, Джон зачинив двері бункера.

Місцеве сонце вже хилилося до горизонту, і запуск розвідувального дрона вирішили відкласти до ранку. Коллінз пройшовся табором, оглядаючи споруди. На невеликій вежі стояв вартовий солдат у бойовій броні з плазмовою гвинтівкою. Піддавшись пориву, Джон підійшов до сходів і піднявся нагору.

Вартовий здивовано подивився на нього.

— Сер, щось трапилося?

— Ні, все гаразд, вибачте, — відповів Джон. — Просто вирішив помилуватися заходом сонця, якщо ви не проти.

— Сер, це невідповідне місце. Я повинен уважно стежити за околицями, — м'яко, але твердо нагадав солдат.

— Гаразд, вибачте, не буду заважати, — збентежено пробурмотів Джон і почав спускатися назад.

Опинившись унизу, він ще раз глянув на вартового, але той уже зосереджено оглядав горизонт. Щось із цією планетою було не так, і Коллінз ніяк не міг зрозуміти, що саме. Почухавши потилицю, він попрямував до житлового модуля, де розмістили науковий персонал. Солдати й полковник відпочивали у своїй казармі.

Відчинивши двері будиночка, Джон увійшов усередину й опинився в невеликому коридорі. За поворотом розташовувалася їхня імпровізована спальня. Двоє вже спали, а старий професор Ліндон щось вивчав на планшеті. Підійшовши ближче, Коллінз присів на своє ліжко. Професор глянув на нього. З виразу його обличчя стало зрозуміло, що він хоче поговорити. Джон піднявся і підсів до столу, що стояв біля вікна.

— Знайшли щось цікаве в даних, колего? — поцікавився він.

— Дуже цікава планета, скажу я вам, — Ліндон поправив окуляри. — Наявність такої атмосфери, але пустеля, що простягається, скільки сягає око... Як ви це поясните?

— Океани й ліси на зворотному боці планети? — припустив Коллінз, піднявши брову. — Хіба орбітальний зонд не зробив знімків усієї планети?

— Уявіть собі, що ні. Вони відзняли тут ледь не кожну піщинку в радіусі сотень кілометрів від зони висадки, але зовсім не спромоглися вивчити решту планети, — обурено прошепотів професор.

Коллінз посміхнувся.

— Це ж військові, колего. Що їм наказали, те вони й зробили. Навряд чи їх цікавить походження кисневої атмосфери на планеті.

— А ви бачили результати тестів повітря і ґрунту? Я встиг їх провести, поки вони будували все це, — Ліндон обвів поглядом їхній модульний будиночок.

— Тільки загальний аналіз, який я прочитав ще на орбіті. Ви щось цікаве виявили? — запитав Джон, потягнувшись за планшетом і відкриваючи дані, на які вказав професор.

Пробігши очима звіт, він хмикнув:

— Дані дійсно дивні. Атмосфера практично ідеальна для дихання людини: кисню й азоту рівно стільки, скільки потрібно, а вуглекислого газу — мінімум. Це умови, що ідеально підходять для людського існування. Але ось що викликає запитання: незважаючи на такий ідеальний склад повітря, у пробах майже немає активних мікроорганізмів, вірусів або бактерій. Це незвично. Навіть у найекстремальніших умовах, на кшталт глибоких океанів або гірських вершин, зазвичай можна знайти хоча б мікроскопічне життя. А тут — ніби біологічна активність або відсутня, або вкрай обмежена.

Ліндон кивнув, перегорнувши кілька сторінок на планшеті.

— Зазвичай у таких умовах, як пустелі, завжди є хоча б елементарні форми життя: бактеріальні колонії в ґрунті, мікроорганізми в підземних водах. А тут усе порожньо. Майже повна відсутність навіть найпростіших організмів, не кажучи вже про складніші.

Коллінз насупився, вчитуючись у дані:

— І це не просто відсутність великих форм життя. Навіть у місцях, де існування здається неможливим — на вулканічних пустищах або в глибинних океанських кратерах — завжди знаходяться екосистеми. А тут нічого. Навіть мікробні спільноти, які зазвичай виживають у найекстремальніших умовах, відсутні.

Ліндон задумливо протер окуляри.

— Це особливо дивно на тлі високого рівня кисню в атмосфері. Він зазвичай є результатом біологічної активності. Можливо, на іншому боці планети, де умови сприятливіші, є джерело цього кисню — рослини, водорості або інші організми, що виробляють його через фотосинтез.

Коллінз мовчки дивився на професора, потім раптом запитав:

— Дозвольте поставити особисте запитання?

Ліндон підняв брову, запитально дивлячись на нього.

— Чому ви носите окуляри? Це ж така давнина, архаїзм. Можна зробити корекцію зору за хвилину. Це щось особисте чи сімейна реліквія?

Професор посміхнувся і кивнув:

— Ваша правда, колего, це особисте. Окуляри — справжня реліквія. Вони належали моєму прапрадіду. Це єдина річ, яку він зумів зберегти після Великого переселення народів. Він узяв їх із собою, як пам'ять про Землю — наш втрачений дім. Якщо чесно, тут уже немає лінз, тільки прозорий полімер, схожий на скло. Лінзи розбилися ще при моєму прапрадідові, залишилася тільки оправа. Але я ношу їх, тому що окуляри нагадують мені, звідки ми родом. Та й, зізнаюся, мені подобається, як вони виглядають. У давні часи вчені носили окуляри — це додавало їм солідності.

Коллінз розсміявся.

— Професоре, ви дивовижна людина.

Ліндон позіхнув і піднявся.

— Ходімо спати. Завтра напружений день, будемо запускати зонд.

Джон кивнув і забрався на своє ліжко. За кілька хвилин його очі зімкнулися, і він провалився в глибокий сон.

Наступного ранку весь науковий персонал зібрався в бункері біля моніторів і панелі управління скануючими зондами. Полковник теж був присутній, уважно спостерігаючи за підготовкою і контролюючи процес.

Зонд, плавно піднявшись у повітря, невидимий завдяки захисному автономному полю, покинув базу і попрямував у піщану пустелю, прямуючи у вказану область пошуків. Керував апаратом Вільямс — наймолодший серед команди, двадцятирічний фахівець у робототехніці, який розробив конструкцію цього літаючого багатоцільового сканера.

Коллінз пильно стежив за моніторами, де в реальному часі відображалися дані. З кожним пройденим кілометром зона пошуку ставала все більш локалізованою. За пів години польоту зонд досяг ділянки піщаних дюн, що зовні нічим не виділялася, і завис над нею.

— Це має бути десь тут, — сказав Вільямс, мигцем глянувши на полковника.

Той коротко кивнув:

— Приступайте.

— Слухаюся, сер, — відповів Вільямс і плавним рухом активував зонд.

Апарат опустився до поверхні й почав швидко закопуватися в пісок. На екранах замість відеокадрів з'явилося зображення, побудоване за допомогою георадара: лінії, що перетинають шари ґрунту, породи та порожнечі.

— Георадар працює, — повідомив Вільямс, не відриваючись від віртуального інтерфейсу. Його пальці плавно рухалися по панелі управління, задаючи точні команди. На моніторах поступово проявлялися тривимірні зображення підземних структур.

— Ось це цікаво, — пробурмотів Коллінз, вказуючи на темну пляму на екрані. — Аномалія. Висока щільність. Явно не природного походження.

Вільямс насупився, вдивляючись у дані:

— Сканери фіксують слабку магнітну активність. Це може бути щось металеве або надзвичайно щільне.

Полковник схрестив руки на грудях, не відриваючи погляду від екрана.

— Чи зможе зонд впоратися?

— Звісно, сер, — відповів Вільямс, задаючи нові команди. — Він продовжує сканувати, орієнтуючись за георадаром і магнітними даними.

На моніторах з'явилося зображення округлого об'єкта з гладкою поверхнею, що виділявся на тлі хаотичних піщаних ліній.

— Це воно, — тихо сказав Вільямс. — Ми знайшли його.

— Які розміри? — полковник подався вперед.

— Приблизно півтора метра в діаметрі, сер, — уточнив Вільямс.

— Впевнений, що зонд зможе його підняти? — запитав Коллінз. Усі погляди були прикуті до моніторів.

— Без проблем, — впевнено відгукнувся Вільямс, посміхаючись за окулярами віртуальної реальності. — Цей малюк розрахований на підйом сотень фунтів. Зараз захопимо цю кульку.

— Мені все це не подобається, — пробурмотів професор Ліндон, похмуро розглядаючи екран. — Щось тут не так. Це явно рукотворний об'єкт, і недарма його сховали. Усе це нагадує старі фантастичні фільми. А якщо це бомба, біологічна зброя або... щось гірше?

Полковник Фелтон випростався, схрестивши руки на грудях, і подивився на професора з крижаним спокоєм.

— Ви завжди бачите проблеми, професоре, — зауважив він із ледь помітною тінню сарказму. — Ваша обережність варта поваги, але зараз вона тільки марнує наш час.

— Обережність, — не здавався Ліндон, поправляючи окуляри й уперто дивлячись на полковника, — рятувала мені життя частіше, ніж ваша бравада. Ми не знаємо, з чим маємо справу. Можливо, це зовсім не та знахідка, якою варто пишатися.

Полковник ступив ближче, його черевики заскреготали по металевій підлозі, розриваючи тишу, що повисла. Він подивився на Ліндона згори вниз, холодним поглядом досвідченого військового, звиклого командувати.

— У вас є весь набір обладнання, щоб зрозуміти, що це, і цілий загін озброєних людей, щоб вас захистити. Ми тут, щоб виконати місію, а не влаштовувати філософські дебати.

Ліндон, зчепивши руки за спиною, витримав погляд полковника, хоча його обличчя зблідло.

— І все ж, — почав він, явно намагаючись відстояти свою думку, — я вважаю, що ми ризикуємо...

— Ризики — частина нашої роботи, — перебив Фелтон, його голос задзвенів металом. — А ваша робота — з'ясувати, з чим ми маємо справу, професоре. І зробити це швидко.

Він повернувся до Вільямса, який напружено стежив за даними на моніторах.

— Піднімайте його негайно, — наказав він, навіть не обертаючись до Ліндона. — І будемо сподіватися, що професор помиляється.

Ліндон хотів щось заперечити, але натомість важко зітхнув і відвернувся до екранів, мовчки спостерігаючи за операцією.

Вільямс обережно ворухнув пальцями, граючись із віртуальним управлінням. Спеціальні захвати м'яко притиснулися до поверхні невідомої сфери й почали її піднімати. У цей момент зображення на моніторах замерехтіло і застигло. Хлопець нервово засовався в кріслі, судорожно роблячи жести руками.

— Якого біса? Управління відключилося, картинка застигла, — схвильовано вимовив він.

— У чому справа? — різко запитав полковник Фелтон, підходячи ближче.

— Не знаю, сер. Система зависла, не реагує. Спробую повернути управління. Одну хвилину... Перезапускаю зв'язок із дроном.

Екрани заморгали, і незабаром знову з'явилися лінії георадара, що перетиналися, відображаючи сферу.

У цей час пролунали квапливі кроки, і в бункер влетів один із солдатів. Молодий хлопець із різкими рисами обличчя, ледь помітними під піднятим забралом бойового шолома, зупинився, важко дихаючи. Його броня, створена для пустельних операцій, була вкрита тонким шаром піску, що робило його вигляд ще суворішим.

— Сер, вам потрібно це бачити! — випалив він, кинувши швидкий погляд на полковника. Його голос видавав напругу, хоча він намагався зберігати офіційний тон. — Радар засік корабель роттеан на орбіті. Вони висять майже прямо над нами й активно сканують місцевість своїми сенсорами.

Полковник миттєво насупився, його обличчя скам'яніло.

— Прокляття, — процідив він крізь зуби, коротко кинувши погляд на монітори. — Продовжуйте витягувати сферу і негайно доставте її на базу.

Солдат забарився на мить, ніби хотів щось додати, але лише швидко кивнув, і полковник зробив крок уперед. Його черевики з характерним скреготом вдарили по металевій підлозі.

— Я займуся цим. — Голос полковника звучав так твердо, що солдат миттєво витягнувся.

Полковник вийшов із бункера разом із солдатом. Джон Коллінз мигцем помітив, як молодий чоловік крадькома глянув на нього, немов сподіваючись, що хтось розділить його хвилювання. Слідом за цим двері за ними з важким звуком зачинилися, і кроки по коридору швидко віддалилися.

Вільямс зосереджено працював з управлінням дрона. Розмір силового поля був недостатнім, щоб повністю прикрити масивну сферу разом із дроном, і оператор гарячково вносив налаштування, намагаючись вичавити максимум потужності, не втрачаючи невидимості. Нарешті він важко видихнув:

— Все, прикрив полем. Тягну до нас. Готуйтеся зустрічати.

Коллінз і ще один учений швидко одягли антирадіаційні скафандри й вибігли з бункера. Джон помітив, як солдати займали свої позиції. Один із них встановлював важку плазмову гармату на вежі, інші перевіряли зброю. Біля краю силового поля виднівся полковник Фелтон, який енергійно роздавав накази.

Джон зупинився на позиції, звідки мав прилетіти дрон, і завмер в очікуванні. Професор Нестеренко стояв поруч. Незабаром повітря перед ними ледь помітно замерехтіло, і дрон, виходячи з невидимості, з'явився всередині поля. У своїх клешневих маніпуляторах він тримав дивний сірий об'єкт, що справді нагадував сферу.

По поверхні сфери пролягали складні візерунки, тонкі та витончені, що нагадували одночасно технологічні лінії та декоративні орнаменти. Візерунки перетиналися в суворому порядку, створюючи відчуття прихованого сенсу, недоступного простому погляду. Світло сонця, відбиваючись від металевої поверхні, змушувало лінії блищати, підкреслюючи їхнє штучне походження.

Дрон акуратно опустив сферу на землю. Вона виявилася занадто великою, щоб пройти у двері бункера. Маніпулятори розтиснулися, і сфера, злегка хитнувшись, прим'яла пісок, залишаючись на місці.

Сфера лежала прямо на піску, злегка втиснувшись у нього своєю масивністю. Коллінз повільно наблизився, зачарований незвичайним виглядом об'єкта. Він чув, як професор Нестеренко щось сказав, але слова тонули в його думках. Візерунки на сфері виглядали так, ніби їх не створював інструмент, а вони самі "виросли" з матеріалу, як живий організм.

— Джоне, не чіпай її! — напружено гукнув Нестеренко, але Коллінз проігнорував застереження.

Він обережно доторкнувся до поверхні сфери, не знімаючи захисної рукавички. Через міцний шар матеріалу він відчув лише тиск своєї власної руки. Метал — якщо це був метал — залишався загадкою. Коллінз відсторонився і присів поруч, уважно розглядаючи візерунки.

— Вона немов тепла, — несподівано зауважив він, здивувавшись самому собі. — Не від сонця, а зсередини. Не знаю, чому я це кажу, але я ніби це відчув, навіть через рукавички.

Нестеренко підійшов трохи ближче, міцніше стиснувши планшет.

— Можливо, це реакція матеріалу на зовнішні впливи, або всередині щось працює. Ми повинні бути обережні, Джоне. Якщо це пристрій, то його функції та цілі нам невідомі.

Коллінз провів рукою над візерунками, не торкаючись їх, і помітив кільцеподібну лінію, що охоплювала сферу по колу. Вона виглядала як свого роду "стик", але чи був це реальний розрив у матеріалі, чи просто ще одна частина хитромудрого дизайну, було незрозуміло.

— Це не просто орнамент, — задумливо промовив він. — Це система. Частина механізму або якогось пристрою.

Сфера мовчки лежала на піску, її безмовність нібито говорила сама за себе. Коллінз відступив на крок, відчуваючи дивний тиск, немов у цьому об'єкті таїлася невідома сила, яку він не міг ні зрозуміти, ні пояснити.

— Принеси тривимірний сканер. Усередину це занести не вийде, — скомандував він Нестеренку.

Професор кивнув і поспішив до бункера, звідки вже виходили Ліндон і Вільямс. Їхні очі горіли цікавістю і тривогою.

Підійшовши ближче, Ліндон зупинився поруч із Коллінзом і завмер, немов зачарований. Він дивився на сферу, як дитина, що вперше побачила чари зі своїх улюблених казок.

— Це не наша технологія, колеги, не наша, — плутано вимовив він, голос тремтів від хвилювання.

— І не роттеан, вже точно, — додав Вільямс, направляючи багатофункціональний датчик на об'єкт. — Радіації немає, ніяких токсинів. Але... зачекайте. Вона випромінює тепло.

Молодий фахівець здивовано подивився на Коллінза. Той інстинктивно підняв руку, збираючись зняти шолом, але вчасно зупинився, зловивши себе на дурній думці. Однак раптово стало душно, немов охолоджувальна система в скафандрі дала збій. Піт великими краплями заструменів по його обличчю, змушуючи відчути дивний неспокій.

— Хвала зіркам, — нарешті знайшов голос Ліндон, очі якого сяяли захопленням. — Я дожив до цього моменту. Перший контакт. Ми виявили сліди позаземної цивілізації!

— А може, це апарат, який запускали із Землі в давні часи? — запитав Коллінз, піднімаючись із колін і струшуючи пісок із рукавичок.

— Виключено, — відгукнувся Ліндон, енергійно хитаючи головою. — Ніхто не міг тоді запустити апарат так далеко до відкриття варп-технологій. Відомо лише кілька зондів, які покинули Сонячну систему до війни, і жоден із них не схожий на це. Варп-двигуни були необхідні, а до них — тисячі років шляху. Ні, це точно не земне.

Нестеренко повернувся з тривимірним сканером і одразу почав працювати. Промені приладу ковзали по поверхні сфери, але перше сканування виявилося марним: зовнішня оболонка повністю відбивала сигнали, перетворюючи зображення на хаос перешкод.

— Це дзеркало, — пробурмотів він, регулюючи частоту випромінювання.

Кілька хвилин наполегливих спроб, і прилад нарешті пробився через шар загадкового матеріалу. На екрані з'явилася структура внутрішнього пристрою. У центрі сфери, серед порожнечі, знаходився ще один об'єкт — менша сфера, розміром з кулак.

— Що це? — видихнув Вільямс, вдивляючись у зображення.

— Поняття не маю, — зізнався Нестеренко, намагаючись почухати потилицю через шолом.

— Схоже, зовнішня оболонка — це захисний шар. Вона приховує цю меншу сферу, — припустив Коллінз, вказуючи на зображення.

— Але навіщо? І чому це тут, на цій забутій планеті? — Нестеренко, не приховуючи розчарування, продовжував водити сканером. Однак більше нічого нового на екрані не з'явилося.

Вчені почали висувати теорії, забувши про те, що відбувається навколо. Їхню жваву суперечку перервав полковник Фелтон, що підійшов несподівано тихо. Його броня, вкрита шаром піску, виглядала переконливо, а в руках він тримав важку плазмову гвинтівку.

— Панове, у нас немає часу на здогади, — спокійно, але твердо сказав він, відкриваючи візор шолома. Його обличчя, схудле від утоми, виражало напружену зосередженість. — Зовні ми можемо бути не одні, і ваші гіпотези не врятують нас, якщо щось піде не так.

Вчені миттєво замовкли, відчувши холодний, проникливий погляд полковника.

— Отже, — продовжив Фелтон, підходячи ближче і торкаючись поверхні сфери. — Що це? І що нам із цим робити? Я чекаю пояснень.

Його погляд ковзнув по обличчях присутніх, затримуючись на кожному з них. Але ніхто з чотирьох не наважився заговорити.

Мовчання затягувалося, і напруга зростала. Фелтон насупився, його терпіння вичерпувалося. Коллінз зітхнув і, відчувши, що ситуацію потрібно рятувати, ступив уперед.

— Полковнику, все, що ми можемо сказати після пів години вивчення, це те, що цей об'єкт не створений кимось із відомих нам цивілізацій. Це не наша технологія і точно не роттеанська — у цьому ми впевнені на сто відсотків. У нас була думка, що це міг бути апарат, запущений у давнину із Землі, але це практично неможливо. Навіть якщо такий запуск колись мав місце, його існування мало залишитися в архівах, а про подібне нам нічого не відомо.

Коллінз вказав на екран сканера, де виднілося зображення внутрішньої структури сфери.

— Усередині цієї зовнішньої оболонки, немов у захисному куполі, знаходиться ще одна сфера, набагато менших розмірів — приблизно з кулак. Що це може бути? Ми можемо лише припускати: джерело енергії, сховище даних, контейнер для якоїсь речовини... Це може бути що завгодно. Щоб зрозуміти, нам потрібен час і ретельне дослідження.

Фелтон стояв із кам'яним виразом обличчя, його погляд був прикутий до доктора Коллінза. Після короткої паузи він ступив ближче, його голос прозвучав твердо, але стримано.

— Докторе Коллінз, у нас немає часу на обговорення, — почав він. — Наші радари зафіксували корабель роттеан. Вони висадили кілька транспортників на поверхню, після чого сам корабель зник з орбіти. Це може означати тільки одне: вони десантували групу розвідки або штурмовиків, і тепер їхня мета — знайти нас.

Полковник обвів поглядом присутніх, продовжуючи пояснювати:

— Так, наш купол маскування приховує базу, але він робить це тільки доти, доки вони не наткнуться на нас буквально носом. Купол — як ковдра, під якою ми сховалися: він приховує нас від очей і приладів, але якщо роттеани вирішать перевірити цей сектор або випадково заїдуть на нашу територію, вони наткнуться на нього. І тоді це вже не допоможе. Масований обстріл зруйнує купол або, що гірше, перетворить його на пастку, з якої нам не вибратися.

Він на мить відвів погляд, оглядаючи навколишню місцевість, потім повернувся до Коллінза та інших учених.

— Ми відключили активні радари і всі комунікації, щоб не привернути уваги. Будь-яка передача даних, включно з викликом допомоги, видасть наше місцезнаходження. Якщо роттеани зловлять сигнал, вони нас знайдуть, і все буде скінчено. Зараз ми тримаємося на одній надії: вони не наткнуться на базу. Але якщо це станеться, у нас не буде часу навіть на евакуацію.

Його голос прозвучав холодно і чітко, немов командир віддавав останній наказ перед боєм:

— Панове, наше завдання — виграти час і не допустити, щоб сфера потрапила до їхніх рук. Це все, що має значення.

Важкі слова повисли в повітрі, на мить змусивши всіх усвідомити всю крихкість їхнього становища.

— Скільки вам потрібно часу, щоб розкрити оболонку і дістати внутрішній об'єкт? — запитав полковник, його погляд був крижаним, а голос твердим.

— Що, вибачте? — видавив Ліндон, поперхнувшись слиною. — Ви серйозно? Як можна розкривати це диво, не вивчивши його?! Ми можемо все знищити, а що, якщо воно вибухне і рознесе нас на шматки? Ви взагалі при своєму розумі?! — його голос тремтів, переходячи в істерику. Маленька фігура в захисному скафандрі розмахувала руками, ніби намагаючись наочно донести всю абсурдність того, що відбувається.

— У мене немає вибору, професоре, — сухо відповів полковник. — Ви добровільно погодилися на цю місію. Ніхто не тягнув вас сюди силоміць. Роттеани послали сюди цілу експедицію. Отже, ця штука для них критично важлива. Або ми розберемося, що це за штука, або знищимо її, щоб вона не дісталася роттеанам.

— Знищити? — здавлено пискнув Ліндон і безсило осів на пісок, обхопивши шолом руками.

— Саме так. Це наказ, і я маю намір його виконати, — полковник обернувся до Коллінза. — Докторе, я повторю своє запитання: скільки часу вам знадобиться, щоб розкрити оболонку?

Коллінз стиснув кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються в матеріал рукавичок. Усе йшло так, як він боявся: це закінчиться погано. Дуже погано.

— Якщо плазмовий різак візьме цей матеріал, хвилин десять, — відповів він, киваючи в бік сферичного об'єкта. — Думаю, ось тут, це схоже на шов або замок, точка з'єднання. Це має бути слабким місцем конструкції.

— Приступайте, — коротко скомандував полковник.

Коллінз кивнув і поспішив назад до бункера. Квапливо витягаючи з ящика переносний плазмовий різак, він ледь не впустив його, але тут же побіг назад до сфери. Зручно перехопивши металопластиковий корпус за спеціальну ручку, він налаштував пристрій. На дисплеї загорілася температура в десять тисяч градусів — достатньо, щоб прорізати більшість відомих матеріалів.

Опустивши затемнені заслінки на візорі шолома, Коллінз увімкнув різак. Із форсунок вирвалося яскраве синє світло, нагадуючи мініатюрне сонце. Пролунало рівне гудіння. Доктор відрегулював довжину плазмової дуги і направив різак на передбачуваний з'єднувальний шов. Матеріал сфери лише злегка потемнів, не піддаючись.

Коллінз завмер. Він ніколи раніше не стикався з таким опором. Стиснувши зуби, він повернув регулятор потужності, збільшивши температуру.

— Сер, контакт! Контакт! Важка техніка роттеан, бачу танк і бронемашини! Вони прямують до нас! — голос вартового по загальному каналу зв'язку буквально оглушив Коллінза.

Він здригнувся, впустив різак, який встиг пропекти шматок піску, перетворивши його на гладке скло, перш ніж автоматика відключила пристрій.

— Усім зайняти бойові позиції! Зброю до бою! Взяти на приціл бронетехніку! — голос полковника прозвучав твердо і різко.

Фелтон кинув короткий погляд на вчених. Його очі на мить зупинилися на Коллінзі.

— Докторе, продовжуйте. У нас майже немає часу.

Не чекаючи відповіді, він розвернувся і широким кроком попрямував до укріплень біля периметра бази. Уздовж лінії оборони були вибудувані мішки з піском, за якими бійці вже займали позиції, піднімаючи зброю.

Піщана буря вдалині вщухала, оголюючи фігуру важкого танка роттеан, що завмер на дюні приблизно за п'ятсот метрів від бази. Полковник зупинився біля одного з солдатів і пильно подивився в бік машин, що наближалися. Танк повільно обертав гарматою, немов вишукуючи ціль, а за ним рухалися бронемашини, що зупинилися трохи нижче по схилу.

— Завмерли, — прошепотів один із бійців поруч із Фелтоном, напружено вдивляючись у те, що відбувається. — Щось вицілюють, сер.

Фелтон, насупившись, підняв погляд до горизонту. Вдалині, за бронетехнікою, у повітрі почали проявлятися ледь помітні точки. Гелікоптери. Їхні повільні рухи створювали відчуття загрози, що насувається.

— Вони нас не бачать, — вимовив Фелтон, холодно оцінюючи ситуацію. — Але якщо вони зупинилися так близько, значить, підозрюють.

Він зробив крок уперед, спершись на укріплення. Його погляд завмер на танку, який раптом зупинив обертання гармати й завмер, вказуючи прямо в бік бази.

— Скажіть спасибі нашому куполу, — пробурмотів він, злегка обернувшись до солдатів. — Вони не можуть нас побачити, поки не наткнуться на нього. Але якщо вони продовжать шукати...

Полковник зітхнув, намагаючись зберегти спокій, і обернувся до командира загону:

— Повідомте всім. Якщо вони атакують, відповісти вогнем одразу. Ми можемо розраховувати тільки на свою невидимість, але купол не витримає масованого удару.

Його голос став твердішим, коли він додав:

— Готуйтеся. Найімовірніше, за кілька хвилин це вже не буде просто вичікуванням.

Коллінз проводив полковника поглядом і знову підняв різак, увімкнув його і довів потужність до межі. Яскраве полум'я незвичайних відтінків знову торкнулося поверхні сфери. Він побачив, як шов піддався: спочатку з'явилася тонка тріщина, а потім оболонка розійшлася по всьому колу, немов шкаралупа горіха.

Коллінз ледь встиг відключити різак, як сфера розпалася на дві половинки. Енергетичний сплеск прокотився по базі, немов вирвавшись із нутрощів дивної знахідки. Купол маскування замерехтів і зник, ніби його ніколи не було.

На мить усе навколо немов застигло, а потім Коллінз відчув крижану ясність: їх виявили.

Я це зробив. Думка пронизала, як удар ножем. Я щойно вбив усіх нас.

Немов здалеку до нього донісся крик Вільямса.

Наступної миті з вежі пролунав важкий звук енергетичного пострілу, і тієї ж секунди сама вежа розлетілася на шматки від влучання розривного снаряда. Танк роттеан і гармата на вежі вистрілили одночасно. Вибухова хвиля обрушилася на Коллінза, піднімаючи в повітря пісок і уламки. Його відкинуло назад, і він покотився по землі, поки тіло не вдарилося об щось тверде. На якусь мить усе поринуло в темряву.

Коли він отямився, хаос бою вже заповнив усе навколо. Повітря вібрувало від криків, вибухів і стрекоту зброї. Десь зовсім поруч пронісся плазмовий заряд, залишаючи в повітрі гарячий шлейф. Джон почув рев двигунів і глухі постріли — це були гелікоптери роттеан. Вони підлітали до бази, маневруючи під шквальним вогнем, а один із них випустив серію ракет у бік оборонних турелей.

Коллінз відчув різкий біль у боці й голові, коли спробував підвестися. Тіло протестувало, кожен рух відгукувався ниючим болем. Його зір залишався каламутним, і він усвідомив, що шолом усе ще закритий чорним фільтром. Зібравши залишки сил, він підняв руку, але пальці відгукнулися слабкістю і судомою. Другою рукою, задихаючись, він зірвав шолом із голови.

Повітря вдарило в обличчя гарячим піском, насиченим запахом палаючого металу й озону. Він перевернувся на спину і підняв шолом перед собою. Візор був розтрощений, глибока тріщина перетинала його, немов зловісний шрам. Коллінз відкинув шолом убік і звернув увагу на свою ліву руку. Глибокий поріз, звідки стирчав уламок, заливав її кров'ю, створюючи липкий потік уздовж передпліччя. Біль був пекучим, але поки терпимим.

Повернувши голову, він помітив нерухому фігуру. Це був професор Ліндон. Джон підповз ближче, затамувавши подих. Скафандр професора був пробитий у кількох місцях, темні плями крові розтікалися по піску під ним. Його обличчя під розбитим шоломом здавалося напруженим, але руху не було. Коллінз потягнувся до його шолома, намацуючи індикатори біометрії, але ті були мертві.

— Ліндоне... — прошепотів він, але голос зірвався.

Він заплющив очі на секунду, намагаючись заспокоїти дихання. Потім, стиснувши зуби, Коллінз піднявся на коліна і, хитаючись, підвівся. Його погляд ковзнув по зруйнованій базі. Казарма солдатів палала, язики полум'я облизували понівечені металеві стіни. Біля казарми лежали кілька фігур у бойовій броні. Двоє з них усе ще міцно стискали зброю в застиглих руках. Джон відвів погляд, намагаючись не вдивлятися в мертві обличчя.

Він знову подивився по сторонах, шукаючи Вільямса і Нестеренка. Жодних слідів. Вони мали бути десь поблизу. Можливо, сховалися? Або, може, їх віднесло вибуховою хвилею? Коллінз зробив кілька кроків, прислухаючись, але чув лише глухий гул у вухах і звуки гарячкової стрілянини.

— Вільямсе? Нестеренко? — його голос тремтів, зриваючись у безпорадний крик. Відповіді не було.

Джон знову повернувся до професора. Його нерухома постать, немов безмовне звинувачення, лежала на тлі руїн. Окуляри. Джон побачив їх — розбиті, у піску поруч із тілом. Реліквія, що пережила Велике переселення. Не пережила сьогоднішній день.

Серце Коллінза шалено билося, але він розумів, що часу шукати інших не було. Він глибоко вдихнув, борючись із панікою, що підступала, і змусив себе рухатися далі.

З-за однієї з будівель виривалися яскраві фіолетові спалахи — це захисники вели вогонь із плазмових гвинтівок. Кілька пострілів влучили в гелікоптер, і той, хитаючись, спробував вийти із зони обстрілу, але незабаром із гуркотом впав на землю, розлетівшись на палаючі уламки. Другий гелікоптер завис над периметром бази, і по штурмових тросах спускалися солдати роттеан. Їхня броня відливала зловісним металевим блиском, а візори на шоломах горіли червоним, як очі хижаків.

Коллінз, похитнувшись, впав на коліна. Його погляд метався в пошуках одного-єдиного об'єкта. І тут він побачив її. Сфера лежала трохи збоку, ніби чекала на нього. Її поверхня переливалася дивними візерунками, що світилися холодним блакитним світлом.

Джон, важко дихаючи, підповз до сфери і схопив її здоровою рукою. У цей момент здавалося, що світ стиснувся до одного предмета, який тепер лежав у нього в долоні. Він сунув сферу у відсік на скафандрі й піднявся на ноги. Біль пульсував у тілі, але він не звертав на нього уваги. Спотикаючись і ледве тримаючись на ногах, Коллінз побіг у бік бункера. Навколо тривали вибухи, і повітря було насичене жаром і пилом. Кожен крок здавався вічністю, але він не зупинявся. «Головне — дістатися. Дістатися і сховатися. Якщо роттеани захоплять сферу, все пропало», — промайнула думка.

Несподівано чиясь сильна рука підхопила його. Коллінз скрикнув від жаху, але це виявився полковник Фелтон. Його броня була пошкоджена в кількох місцях.

— Де сфера? Ви дістали її? — закричав полковник, намагаючись перекричати гуркіт вибухів і перестрілки.

Коллінз подивився на нього очима, повними жаху, і, застогнавши від болю, зумів видавити:

— Так, вона тут, у кишені скафандра.

— Ховайтеся в бункері, наглухо зачиніть двері й сховайтеся. Сигнал SOS уже подано, за нами прилетять, — викрикнув полковник, тягнучи Коллінза до дверей бункера.

Коллінз хотів щось заперечити, але спазм здавив йому горло, і він зміг лише кивнути. Фелтон відчинив двері й заштовхнув його всередину так, що доктор пролетів через увесь коридор і розбив апаратний столик своїм тілом. Зібравши останні сили, Джон піднявся, щоб подивитися, що відбувається зовні.

Ззовні все ще лунали постріли. У дверному отворі він побачив полковника, який відчайдушно відстрілювався і намагався зачинити двері, що заїли. Коллінз хотів було допомогти йому, але в цей момент помітив, як повз Фелтона пролетів якийсь предмет і впав прямо біля розбитої стійки. Доктор із жахом зрозумів, що це граната.

Двері нарешті піддалися і зачинилися з різким металевим брязкотом, відрізавши Джона від зовнішнього світу. Він залишився сам на сам із гранатою. Коллінз встиг подумки попрощатися з життям, але вибуху, здатного розірвати його на шматки, так і не сталося. Натомість пролунав негучний хлопок, спалах засліпив очі, а датчик радіації на його скафандрі раптово збожеволів, істерично блимаючи і пищачи.

Джон застиг, серце билося десь у горлі. Усвідомлення прийшло майже миттєво. Це була знаменита, сумнозвісна радіаційна граната роттеан — мерзенний продукт їхньої збоченої військової промисловості. Її завдання не знищити одразу, а отруїти все навколо смертоносним випромінюванням.

Доктор важко піднявся з підлоги. Він знав, що вже отримав дозу опромінення, несумісну з життям. Кожен рух віддавався ломотою в тілі, але інстинкт виживання гнав його вперед. У бункері панувала непроглядна темрява, лише тьмяно мерехтіли аварійні покажчики. Усі прилади були мертві, відключені викидом радіації.

Ззовні ще доносилися відгомони канонади, але незабаром вони стихли. У вухах стояла тиша, від якої всередині все похололо. Джон із жахом зрозумів, що зовні більше нікого не залишилося. Або мертві, або полонені. Але полонених у роттеан майже не буває — їхні війська славилися жорстокістю й абсолютною зневагою до життів ворогів.

Тишу порушив важкий удар, від якого здригнулися стіни. Звук був глухим, потужним, він немов вгризався в метал бункера. Вуха заклало, і доктор із жахом зрозумів, що роттеани ломляться у двері.

Він посміхнувся в темряві — кривою, втомленою посмішкою. «Навіть якщо вони перемогли, до мене їм не дістатися. Це нічия», — подумав він.

Навпомацки Джон поповз у кут бункера, де розташовувалися двері в підземну частину. Його руки тремтіли, сили майже покидали, але він все ж зумів відвернути штурвал люка. Люк зі скрипом піддався, і доктор буквально впав усередину, боляче вдарившись об металеву підлогу. Пролежавши кілька хвилин, важко дихаючи, Джон усе-таки піднявся. Закривши люк за собою, він рушив далі, спираючись на стіни, як сліпий.

Кожен рух давався з труднощами. Він спустився ще глибше і намацав невеликий столик. Його пальці навпомацки відкрили висувну шухляду, і всередині він знайшов ліхтарик. Сенсорна кнопка спрацювала, і вузький промінь світла розрізав темряву. На мить це здалося дивом.

Коллінз із труднощами дістав із кишені маленьку сферу. Його погляд зупинився на ній, ніби шукаючи відповіді. Вона виглядала такою простою, такою... звичайною, але всередині неї таїлася сила, яка привела їх до цього пекла. Не усвідомлюючи своїх дій, він акуратно поклав сферу в шухляду, засунув її й відступив до стіни.

Його сили були на межі. Джон сів, спираючись спиною на холодний метал, і прикрив очі. Нехай хтось інший вирішує, що з нею робити. Я вже накоїв достатньо.

Останньою його думкою було, що зовні все стихло. Настала абсолютна, блаженна тиша. Ліхтарик відкидав коло світла на стіну, і це було останнє, що він побачив, перш ніж свідомість покинула його.