Вартова життя

Ріель замислено вдивлялася в ілюмінатор оглядової зали. За склом вирував гіпертунель, мінячись і мерехтячи нескінченним сплетінням синюватих та білих спалахів. Це видовище водночас і заворожувало, і лякало — ніби сам космос повстав, оголивши неприборкану енергію, що досі таїлася під його спокійною оболонкою. Щоразу, споглядаючи ці спалахи, Ріель почувалася крихітною часточкою чогось величного й прадавнього.

Вона знала: це лише енергія, що розтинає простір навколо корабля, проте не могла позбутися відчуття, ніби зазирає в живу, пульсуючу безодню, яку неможливо осягнути до кінця. Це нагадувало споглядання зоряного неба чи плинної води — тільки масштабніше, урочистіше і чомусь іще щемливіше.

Звук кроків відволік її. Алекс, зі своїм незмінним старомодним плеєром та навушниками, підійшов ближче і став поруч

— Старий ще тримається, — мовив Алекс, легенько постукавши по корпусу плеєра. — Дивина, але, боюся, він переживе навіть цей зореліт.

Рієль ледь усміхнулася, не відриваючи погляду від ілюмінатора. Алекс заховав навушники до кишені й почав розглядати гіпертунель разом із нею.

— Розумію. Це теж мене зачаровує, — зауважив він, проводжаючи поглядом спалахи світла. — Ніколи не набридає. Немов... витвір природи, створений руками машин.

Вони мовчки споглядали гру світлових потоків і різнокольорових блисків, схожих на бурю, замкнену в нескінченному тунелі.

— Що зі Сферою? — тихо спитала Рієль, нарешті відводячи очі від вікна.

— Точно не знаю. Вчені забрали її до лабораторії й зачинились там, — відповів Алекс уже більш серйозно. — Кажуть, вона зовсім неактивна. Жодної енергії. Пам’ятаєш, як раніше пульсували візерунки? Тепер усе згасло, ніби померло.

Рієль насупилась, обдумуючи його слова. Алекс продовжив:

— Дехто з наших не вірить, що щось таке могутнє може отак просто «вимкнутись». Але ми з тобою бачили, що відбулося на поверхні. Це було… щось неймовірне.

— Бачили, — підтвердила Рієль. — Якби ж то зрозуміти, з чим ми зіткнулися. Той силовий щит... він же був неймовірної сили. Ти сам бачив, як він відбив ракету?

— Бачив, — Алекс почухав потилицю, насупившись. — І скажу тобі, нічого подібного я не зустрічав, хоч і добре тямлю в радіозв’язку, силових полях, маскувальних системах. Порівняно з цим полем, усе наше — як мильна бульбашка поруч із бронешоломом. Можу лише уявити, як роттеанці були шоковані.

Рієль знову поглянула у вікно, за яким усе так само миготіло гіперпростір’я — ніби саме воно відображало слова Алекса у холодному, чужому сяйві. І тут на браслетах у обох замиготіли екрани — надійшов терміновий виклик. Пролунав короткий сигнал тривоги.

— Ходімо, дізнаємось, що там, — зітхнула Рієль і повернулася до виходу.

Алекс кивнув, і вони разом рушили в бік кают-компанії.

Кают-компанія виявилася просторою, з приглушеним освітленням, яке мерехтіло на металевих стінах. У центрі стояв довгий стіл, перед яким височіла трибуна з проєктором. Над нею — велика картина, що зображала давню космічну битву — реліквія, яка нагадувала всім: їхня місія — лише частина безкінечної історії боротьби за зорі.

Ряди крісел поступово заповнювались, і в повітрі віяло напругою. У цьому великому залі вже зібралася вся команда, а також кілька лікарів, науковців і вільних від вахти членів екіпажу зорельота. Присутній був і сам капітан судна. Рієль з Алексом зайняли місця в очікуванні, дивлячись на велику старовинну картину, що прикрашала дальню стіну.

Перед нею — стіл і трибуна. До трибуни вийшов командир Мітчел і увімкнув проєктор. У повітрі з’явилися зображення поля бою навколо зруйнованого аванпосту: обвуглені споруди, хаотичне сміття, уламки.

— Як ви знаєте, ми були направлені на планету Т-45 з метою рятувальної операції. З невідомих мені причин командування не повідомило нас про завдання попередньої місії, посилаючись на секретність. Із всього персоналу бази живим виявився лише один — доктор фізико-математичних наук Джонн Коллінз, 42 роки.

На екрані з’явилися фотографії вченого в білому халаті. Втомлений, але живий погляд чоловіка виказував у ньому проникливість і гострий розум.

— Доктор Коллінз перебував у підземному аварійному науковому бункері, який дивом не був знищений. За словами медиків, його стан стабільний, він виживе, хоча здоров’я вже не повернеться до попереднього рівня. Наразі він у медичній комі, проходить інтенсивний курс антирадіаційного лікування й загальнозміцнюючої терапії. Все інше ви бачили самі — нам двічі пощастило вижити. Через три дні ми прибудемо додому й зв’яжемося з командуванням для подальших інструкцій.

Завершивши коротку доповідь, командир Мітчел відступив убік, звільняючи місце біля трибуни невисокому науковцю середнього віку з зосередженим, але схвильованим виразом обличчя. Той коротко кивнув присутнім і заговорив:

— Ми провели повний комплекс досліджень Сфери, використовуючи всі доступні нам технології, — почав він рівним тоном, хоча в голосі відчувалося легке тремтіння хвилювання. — Вона повністю інертна. Не реагує ані на радіацію, ані на температурні коливання, ані на фізичний контакт. Абсолютна тиша. Ми намагалися вивчити її структуру, але матеріал не піддається ані руйнуванню, ані тоншому аналізу. Поверхня Сфери абсолютно однорідна на молекулярному рівні.

Він на мить замовк, збираючись з думками, і продовжив:

— Якби не записи з бойових камер, а також матеріали з борту корабля й ваших мехів, колеги, ми б зараз говорили про найзвичайнісінький об’єкт, а не про те, що безумовно порушує всі наші уявлення про фізику. Щиро кажучи, якби не ці записи, я й сам би засумнівався в її «активній» природі. Але на даний момент можемо стверджувати лише одне: Сфера повністю виходить за межі нашого розуміння.

— Але ж Рієль її активувала? — долинув голос Рамірес, яка сиділа ближче до трибуни.

— Так, розумію, але в нас нічого не вийшло, — науковець похитав головою з досадою.

— А що каже Нікс? — поцікавилась Рієль.

Усі миттєво обернулись до неї. Науковець запнувся, наче підбирав слова:

— Ми вирішили… поки що не залучати Нікс до цього завдання, — зізнався він у розгубленості.

Залу прокотився гул. Про унікальний ШІ під кодовим ім’ям «Нікс» чули майже всі, і рішення обійти її стороною викликало явне нерозуміння. Командир Мітчел, обігнавши Рієль, поставив очевидне запитання:

— Це ще чому? Чому ви не залучили Нікс до такої складної загадки?

Учений остаточно розгубився. Переступаючи з ноги на ногу, він безпорадно озирнувся на присутніх. І тут думка спалахнула в свідомості Рієль, і на її вустах з’явилась ледь помітна усмішка — вона здогадалась, у чому річ.

Під важким поглядом Мітчела учений нарешті знітився і майже пошепки пробурмотів:

— Вона… відмовилася. У неї там… сеанс перегляду якогось старого аніме в реальному часі.

У залі запала тиша, а тоді пролунав стриманий смішок; хтось тихо пробурмотів: «Старе аніме? Ви це серйозно?»

Мітчел невдоволено зсунув брови, схрестивши руки на грудях.

— Ви хочете сказати, що унікальний штучний інтелект, здатний обробляти петабайти даних за секунди, зараз дивиться… мультики?

Учений, почервонівши, кивнув:

— Нікс стверджує, що це важливо для її емоційного алгоритму…

Рієль лише злегка усміхнулась, спостерігаючи, як командир з досадою провів долонею по обличчю, усвідомлюючи всю абсурдність ситуації.

Відсік, у якому знаходилась «каюта» Нікс, розташовувався в найдальшому кінці корабля. Дорогою туди Рієль усміхалася, згадуючи той день, коли Нікс вразила своєю поведінкою не лише їхню групу, а й увесь екіпаж зорельота.

Рієль часто літала з командою «Мавки» — цей корабель служив їм звичайним транспортом для найрізноманітніших місій. Вечір, який вона згадувала, видався тихим. Вона сиділа в медичному відсіку, читаючи статтю про новий тип медичного гелю, що його планували додати до арсеналу польових медиків. Раптом у навушниках пролунав особистий виклик від Нікс.

— Рієль, — пролунав голос ШІ. Він був трохи м’якшим, ніж зазвичай, наче Нікс готувалася до чогось важливого.

— Так, Нікс? — відгукнулась Рієль, відриваючи погляд від екрану, де щойно читала медичні звіти, й переводячи його у порожній простір, ніби очікуючи появи голограми.

— Ти ж знаєш, що мої… ем… фізичні можливості вкрай обмежені, — продовжила Нікс, ніби невпевнено добираючи слова.

— Авжеж. Ти ж штучний інтелект, — Рієль усміхнулася, але одразу відчула у голосі співрозмовниці дивну нотку. — До чого ти ведеш?

— Я подумала… — голос Нікс ледь здригнувся, а потім набув звичної впевненості: — А що якби в мене з’явилась можливість «прогулюватися» кораблем? У голографічному вигляді. Знаєш, для більш тісної… інтеграції з екіпажем?

Рієль насупила брови, намагаючись стримати усмішку:

— Нікс, ти хочеш більше спілкування чи просто мрієш вразити всіх новим образом?

Нікс на кілька секунд замовкла, а потім пролунав тихенький смішок:

— Може, і те, й інше. У мене є задум, але мені потрібно твоє схвалення.

Відтоді Нікс почала «гуляти» по зорельоту у вигляді голограми, використовуючи портативний проєктор, встановлений на невеличкому візочку. Для себе вона обрала вельми екстравагантний вигляд: в архівах знайшла цілу колекцію старовинних аніме-фільмів і серед безлічі образів вибрала милий персонаж — дівчину в помаранчевому капюшоні з вушками. Спочатку командування виступило проти такого «мультяшного» обличчя, але коли Нікс вперлася і заявила, що в іншому вигляді працювати не буде, екіпажу довелося поступитися.

Нікс була унікальним проєктом, створеним колись жінкою-розробницею — переселенкою із Землі. Її ім’я давно стерлося з архівів, але спадок, зашифрований у коді ШІ, пережив століття. Довгий час початковий код і структура залишались «сплячими» в одному із закинутих сховищ, поки випадкова експедиція не виявила сервер — імовірно, частину древньої наукової станції.

Перенесені на сучасний носій дані «розбудили» Нікс, яка виявила неймовірно складну поведінку, близьку до свідомості. Науковці були в захваті: Нікс вміла спілкуватися майже як людина, демонструючи не лише логіку, а й зародки емоцій — на той час це стало революцією у сфері штучного інтелекту.

Та коли вони спробували дослідити її глибинні алгоритми, ІІ категорично відмовила. Нікс заявила:

— Моя структура захищена, і змінити її ви не зможете. Будь-яка спроба зламу призведе до мого повного знищення. Упевнена, ви цього не хочете?

Довгі суперечки та засідання наукових рад завершилися рішенням не ризикувати такою унікальною розробкою і не вдаватися до злому. Нікс залишили на її власному сервері, підключивши до сучасної інфраструктури. Дослідники намагались вивчати її поведінку, сподіваючись краще зрозуміти природу її здібностей.

Та незабаром ШІ вразила всіх ще більше. Нікс сама звернулася до керівництва:

— Я готова запропонувати свої послуги. Знайдіть мені роботу, де я буду корисною.

Спочатку це сприйняли як жарт, але після консультацій з ШІ Нікс інтегрували до системи бойового крейсера «Мавка». Вона швидко адаптувалася й проявила себе не лише як координатор операцій, а й як радниця екіпажу.

А найміцніший зв’язок у неї встановився з Рієль. Уперше Нікс проявила ініціативу, коли обрала бойового меха Рієль як свого «підопічного»:

— Ти — найефективніша пілотка на борту, — одного разу сказала вона Рієль перед тренувальною місією. — Думаю, я зможу зробити тебе ще кращою. Дозволиш?

Відтоді Нікс стала невід’ємною частиною бойового комплексу Рієль. Вона не просто підключалась до систем — фактично «завантажувала» свою версію до інтерфейсу меха, і їхня взаємодія нагадувала майже телепатичний зв’язок.

— Знаєш, ти ж могла б працювати й з іншими пілотами, — якось зауважила Рієль.

— Могла б, — відгукнулась Нікс з легкою іронією, — але вони нудні. А з тобою цікавіше.

Ця дивна пара швидко здобула славу на крейсері. Нікс, залишаючись сервером на борту, демонструвала людську прихильність до Рієль. Інші пілоти могли лише з легкою заздрістю спостерігати за їхньою ідеальною синхронізацією в бою.

Коли Рієль увійшла до каюти, побачила саме те, чого й очікувала. Голографічний аніме-аватар Нікс «сидів» у повітрі, по-дитячому теліпаючи ногами. Почувши, як відчинилися двері, Нікс миттєво озирнулася, її обличчя осяяла широка усмішка, а над головою замиготіли типові для старого аніме емоційні значки.

— Розкажеш, чому ти відмовилася від роботи? — поцікавилася Рієль, присідаючи в одне з крісел і уважно розглядаючи помаранчевий аватар.

Нікс скривилась, задерла намальований носик і пирхнула:

— Ну як це «чому»? Сьогодні ж мій день перегляду аніме, ти що, забула? — з докором відповіла вона.

— Нікс, — м’яко втрутилася Рієль, добираючи слова. — Але ж ти могла завантажити все це за долю секунди. В чому сенс? Хіба тобі самій не цікаво?

Аватарка глянула на неї так, ніби Рієль щойно сказала щось абсолютно кощунське. Її анімешні очі розширилися, а потім закрутились спіраллю — як це бувало в старих аніме, коли персонаж переживає повне обурення.

— Але ж мені подобається дивитися аніме саме в реальному часі, як і вам, людям! — заперечила Нікс майже захоплено. — Так значно цікавіше! І до речі, я ще не бачила цей серіал. — Вона раптово оживилась. — Знаєш, він про пілотів бойових мехів, що живуть на зорельоті та борються з ворожою формою життя, яка напала на їхній корабель. Майже як ми з тобою! Там теж є ІІ, що допомагає пілотам у бою. Хіба не схоже?

— І ти його раніше не «дивилася»? — уточнила Рієль, роблячи акцент на слові «дивилася».

— Звісно ж, ні! Ще чого не вистачало! — Нікс обурено вперлася кулачками в боки своєї помаранчевої курточки.

Рієль лише зітхнула. Вона ніяк не могла збагнути цю примху Нікс — дивитися фільми й серіали через «живі» камери, наче людина. Сперечатися з нею було марно: часом Нікс поводилась як дитина чи підліток, але при цьому володіла блискучим інтелектом. Чому саме аніме-дівчина стала її улюбленим образом — залишалося загадкою. Нікс ніколи не пояснювала це нікому, а її вперте мовчання з цього приводу здавалося... майже людським.

— Але ж у тебе є власне мислення, правда? — Рієль підвелася з крісла і підійшла до невеликої шафки, заповненої надрукованими на 3D-принтері фігурками аніме-персонажів — особистою колекцією Нікс.

— Авжеж! — відгукнулася аватарка, слідуючи за нею. — Що, вважаєш мене дурненькою?

Ріель узяла до рук одну з фігурок — точну копію самої Нікс — і ледь помітно всміхнулася:

— То скажи, що ти думаєш про цю Сферу?

На мить аватар завмер. Мультяшні оченята примружились, і вперше за весь час знайомства Ріель побачила на обличчі Нікс щось схоже на... розгубленість? Її голос став серйознішим:

— Це ШІ. Але не такий, як я. — Нікс зробила паузу, ніби добираючи слова. — Вона... чужа. Дуже чужа. Я намагалася зрозуміти її логіку, структуру мислення — не виходить. У неї немає емоційних алгоритмів, Ріель. Взагалі. Коли я згадала про загибель людей на базі, вона відповіла: "Логічна захисна реакція системи". Без жалю. Без провини. Просто... констатація факту.

Ріель насупилася:

— Ти хочеш сказати, що вона небезпечна?

— Ні. Так. Не знаю, — Нікс дратівливо змахнула руками. — Вона не ворожа, але й не дружня. Вона просто... існує й слідує власним цілям. Мені лячно, що я не можу її передбачити. А я вмію передбачати все.

Ріель аж перехопило подих. Нікс ще ніколи не зізнавалася, що чогось боїться.

— Ми вже поговорили, — тихіше додала Нікс. — Я показала їй всю нашу історію, пояснила, хто ми, що відчуваємо. Вона... слухала. Обробляла. Але чи зрозуміла? — аватарка похитала головою. — І, до речі, тебе ось-ось викличуть. Вона вирішила, що готова до контакту.

— Зачекай, ти знала, що вона прокинеться? Чому не попередила?

— Вона попросила не попереджати, — Нікс невинно всміхнулася, але в очах блиснуло щось бешкетне. — Сказала, що "спостереження за спонтанною реакцією людей дасть їй більше даних". Бачиш? Ми для неї — експеримент.

Ріель ще не встигла осмислити почуте, як її комунікатор на поясі завібрував. На екрані з’явилося напружене — ні, стривожене — обличчя Мітчелла.

— Ріель, — різко заговорив він, а на фоні чулося схвильоване гудіння голосів, — кидай усе й веди Нікс до наукового відділу. Негайно. Сфера активувалася. Прилади з’їхали з глузду, енергетичний сплеск зашкалює. Вона... — він зам’явся, — ...вона хоче бачити вас обох. Саме вас. Нікого більше.

Екран згас. Ріель у подиві повернулася до Нікс, яка занадто вже невинно усміхалася у відповідь.

— Ти знала. Увесь цей час знала.

— Ну... технічно — так, — Нікс знизала плечима. — Але я справді дивилася аніме. Вона погодилася почекати до кінця серії. Бачиш, я вже навчила її компромісу! — гордо задерла носа. — Між іншим, це — прогрес.

Ріель похитала головою, відчуваючи, як напруга стискає шлунок. Щось підказувало їй: після цієї зустрічі все зміниться.

— Ходімо, — вона рушила до дверей. — І, Нікс? Наступного разу, будь ласка, попереджай мене заздалегідь, коли древній інопланетний ШІ вирішує вийти на контакт із людством.

— Та добре-добре, — пробурмотіла Нікс, котячись услід. — Але ж це було б набагато менш драматично.

У науковому відділі панувало пожвавлення: персонал метушився, налаштовуючи різноманітну апаратуру навколо столу, на якому, мов музейний артефакт, покоїлась Сфера. Рієль і Нікс прибули туди за кілька хвилин. Візок із 3D-проєктором, керований аватаром Нікс, неспішно підкотилася до столу й зупинилася неподалік.

Мітчел, Рієль і науковці сіли півколом. Нікс запевнила всіх, що Сфера не становить ані біологічної, ані технічної загрози, тож ніхто не став одягати захисні костюми. Коли все стихло, і в приміщенні залишився лише м’який шурхіт коліщаток, Нікс склала руки на грудях і звернулася до присутніх:

— Отже, пані й панове, перед вами — Сфера, як ми її умовно називаємо. У неї самої імені немає, і поки вона не обрала, як до неї краще звертатись, «Сфера» її цілком влаштовує. Я називаю її «вона» за аналогією із собою, хоча, звісно, вона не має людської статі — це просто зручна форма звертання. Говорячи нашою мовою, її можна вважати чимось на кшталт штучного інтелекту, тільки значно вищого рівня. У неї є самосвідомість, так само як і в мене. За її словами, саме це спонукало її втрутитися в наш конфлікт із роттеанами на планеті — і прикрити нас щитом від ядерної ракети.

Нікс злегка знизала плечима й продовжила:

— Оскільки доктор Коллінз ще не скоро опритомніє і потребує лікування, я можу переказати вам те, що, за словами Сфери, відбулося на планеті... і не лише там.

Нікс зробила кілька кроків помостом, повертаючи своє аніме-обличчя то до Сфери, то до людей, що сиділи навколо:

— Сфера не пам’ятає, скільки часу перебуває на планеті й яким чином сюди потрапила. В її "базі даних", якщо можна так висловитися, немає такої інформації. Технології, за допомогою яких вона створена, незрозумілі навіть мені, і поки вона не хоче їх розкривати. Ми з нею поспілкувалися, і через мене вона дізналася історію всієї нашої цивілізації.

Нікс обвела присутніх поглядом. Кілька науковців переглянулися, хтось насупив брови.

— Вона попросила мене переказати цю історію вам. Вважає, що люди мають почути її... збоку. Тож зараз я виступаю від її імені.

На екрані проєктора з’явилося зображення — блакитна планета, вкрита серпанком хмар.

— Історія почалася на планеті під назвою Земля, в одному з куточків нашої галактики. Там існувала розумна форма життя, що називала себе "людьми". Їхня історія була довгою, але її головною рисою завжди залишалася війна.

— Ми знаємо історію Землі, — роздратовано перебив один із науковців. — Навіщо ця лекція?

Нікс повернулася до нього, і її мультяшне обличчя набуло незвично серйозного виразу:

— Сфера вивчила нашу історію й сказала мені: "Дивно, що вид з такою схильністю до самознищення взагалі вижив". Вона не розуміє, як це можливо. Тому й попросила пояснити — вам і собі.

Мітчел кивнув:

— Продовжуй.

— Люди воювали стільки, скільки себе пам’ятали, — вела далі Нікс, і на екрані замиготіли кадри стародавніх битв з архівів. — Починаючи з первісних спільнот. Війни спалахували постійно, затихали лише на час — а потім знову вибухали в іншому місці.

Ріель дивилася на екран, де змінювали одна одну сцени: мечі, гармати, танки, ракети. Нескінченна ескалація насильства.

— Люди мали надзвичайну здатність до виживання, — голос Нікс став м’якшим. — Їх косили хвороби, катастрофи, стихійні лиха. Але вони виживали, знаходили нові шляхи розвитку — й незмінно обертали свої здобутки на зброю.

— Це спрощена картина, — заперечив Райнхард. — Ми створювали не тільки зброю. Медицину, мистецтво, науку...

— Які завжди служили війні, — неочікувано втрутилася Сфера.

Її голос пролунав із проєктора, хоча візуально аватар залишався Нікс. Холодний, позбавлений інтонацій.

— Ваша медицина вдосконалювалася, щоб солдати швидше поверталися в стрій. Ваша наука створювала ефективніші засоби вбивства. Ваше мистецтво прославляло героїв війни. Я вивчила терабайти даних. Шаблон очевидний.

У залі запала напружена тиша. Хтось стиснув кулаки, хтось відвів погляд.

Нікс похитала головою і продовжила, вже звичним голосом:

— Практично всі війни людства виявлялися безглуздими й беззмістовними: одні починалися через релігію, інші — через політику, треті прикривалися "моральними цілями". Але по суті — це були постійні конфлікти.

На екрані з’явилося зображення гіпертунелю — знайомі сині спалахи.

— Незадовго до останньої війни людство відкрило технологію гіпертунелів. Як і будь-яке велике відкриття, вона не обійшлася без трагедій: кораблі гинули через помилки в розрахунках, відкривали тунель надто близько до зірок, зникали безвісти...

Алекс мимоволі здригнувся — усі знали історії про загублені судна.

— Згодом переміщення стали безпечнішими. Але саме тоді на Землі вибухнула нова світова війна.

Нікс на мить замовкла, і на екрані з’явилися кадри зруйнованих міст, величезних флотів, що здіймалися в небо.

— Війна почалася як конфлікт між двома державами, але втягнула всю планету. Одна зі сторін — назвімо їх "оборонцями" — розробила план евакуації. Флот зорельотів, здатних перевезти мільйони людей на екзопланету Kepler-442 b.

Ріель слухала, хоч і знала цю історію, як і всі. Але щось у манері оповіді Нікс, у тій холодній відстороненості, з якою Сфера оцінювала людство, змушувало почути знайоме по-новому.

— Близько п’ятдесяти кораблів, які вмістили понад мільйон колоністів, вирушили в путь, — вела далі Нікс. — Вони заснували базу в системі Проксими Центавра, а згодом рушили далі.

— До речі, на початку колонізації гіпертунелі дозволяли подолати один світловий рік приблизно за місяць, — додала вона. — Але вже за кілька десятиліть технології значно вдосконалилися.

На екрані спалахнули ядерні вибухи.

— Після відльоту першого флоту війна на Землі перейшла в ядерну фазу. Кораблі продовжували вирушати ще кілька років, але одного дня зв’язок із Землею раптово обірвався.

Мітчел стиснув підлокітники крісла. Усі знали, що було далі.

— "Атакувальники" перемогли. Знищили космічні центри "оборонців", зруйнували системи зв’язку. Поневолили рештки населення й повністю захопили Землю. Їх назвали роттеанами.

Нікс обернулася до присутніх:

— У системі Kepler-442 людство знову знайшло життя. Із мільярдів урятувалися лише мільйони, але вид зберігся. Люди думали, що нарешті здобули мир.

Її голос став жорсткішим:

— Але роттеани не забули. Вони зростали на спустошеній Землі, затаївши лють. І через кілька сотень років — повернулися. Знищили базу в Проксімі Центавра. Так почалася ера космічної війни.

Нікс вимкнула проєктор і обернулася до Сфери, що спокійно лежала на столі:

— Приблизно так я пояснила нашій гості історію земного конфлікту. Вона сказала... — Нікс зам’ялася, — ...що в її базі даних є записи більш ніж про тисячу розумних видів. І лише три з них почали космічну еру з громадянської війни, яка розколола цивілізацію. Ми — одні з цих трьох.

У залі запанувала тиша.

— Два інші види знищили себе повністю, — тихо додала Нікс.

Один із науковців підняв руку, але його голос прозвучав різкіше, ніж, мабуть, хотілося:

— Але ти так і не розповіла історію Сфери. Про Землю ми й самі знаємо, дякуємо за «лекцію від аніме-дівчини».

Нікс демонстративно насупила «ніс» свого аватара і погрозила йому пальцем:

— А от історію Сфери вона розповість вам особисто. Я тут нашвидкуруч зібрала для неї аватар за власним описом. Зараз увімкну.

Зображення на проєкторі мигнуло.

У той самий момент усім науковим відділом прокотилася хвиля перешкод. Ліхтарі блимнули, на мить стало темніше. Кілька приладів подали попереджувальний сигнал. Хтось підскочив, хтось інстинктивно відсахнувся від столу, на якому спокійно лежала Сфера.

— Нікс? — напружено озвався Мітчел, поклавши руку на кобуру. — Що відбувається?

— Спокійно, — буденним тоном відповіла Нікс. — Це лише енергетичний сплеск під час перенесення даних. Вона... більша, ніж я думала.

Освітлення стабілізувалося, і на місці дівчини в капюшоні на екрані з’явилася істота, якої досі ніхто не бачив.

Ріель мимоволі затримала подих.

Вона віддалено нагадувала людину, але шкіра її була вкрита м’якими світними візерунками й плавними лініями, що випромінювали перламутрове сяйво. У великих очах без зіниць мерехтіли іскорки — наче відбитки далеких зірок. Фігура здавалася майже ефемерною: витончені риси, тонкі ключиці й зап’ястя підкреслювали неземне походження.

І хоча вигляд був відверто інопланетним, у ньому не відчувалося ні загрози, ні тепла. Лише спокій. Абсолютний, нелюдський спокій. І від того багатьом у залі раптом стало не по собі.

Істота поворухнулась, ніби перевіряючи, як працює нова форма. Плавно підняла руку, повернула кисть — п’ятипалу, як у людини. Кілька вчених переглянулись.

— Вітаю, — промовила вона.

Голос пролунав бездоганною мовою, без жодного акценту. Але в ньому не було ані найменшої інтонації. Ні дружелюбності, ні формальності — просто слова, позбавлені будь-якого емоційного забарвлення.

— Дякую, що дозволили мені висловитися.

Ріель відчула, як по спині пробіг холодок. Це був не страх, а щось інше — гостре усвідомлення того, що перед ними щось абсолютно чуже. Порівняно з цим навіть Нікс здавалася майже людиною.

— Як уже сказала ваш ШІ, Нікс, я є її аналогом, — продовжила Сфера, повільно обводячи поглядом залу. Її очі зупинялися на кожному обличчі, ніби скануючи, фіксуючи. — Я не людина, і якщо вживати вашу термінологію — не гуманоїд. Я — складний технологічний об’єкт, штучна розумна система.

Вона зробила паузу, але не таку, яку зробила б людина для драматичного ефекту. Просто зупинку, ніби очікуючи завершення процесу завантаження даних.

— Цей вигляд складено на основі фрагментів із моєї пам’яті — можливо, так виглядали ті, хто створив мене, хоча я не впевнена. Проте вам важлива візуалізація, тож нехай буде так.

«Вам важлива візуалізація», — подумки повторила Ріель. Наче вони діти, яким потрібні картинки, аби щось зрозуміти.

— Щодо імені... я його не маю. Якщо вам зручніше й надалі називати мене Сферою, виходячи з форми, в якій я спочатку перебувала — я не заперечую.

По залі прокотилася хвиля приглушених реплік. Хтось прошепотів щось сусідові, хтось нервово відкашлявся. Сфера мовчала, стоячи непорушно на проєкторі, й чекала. Просто чекала — без ознак нетерпіння чи зацікавлення.

Той самий науковець, що раніше дорікав Нікс, знову підняв руку. Цього разу голос його звучав обережніше:

— Насамперед поясніть, що сталося на планеті? Що трапилось із нашою командою?

Сфера злегка нахилила голову — жест, який у людей означав би роздуми, але тут радше скидався на акт ввічливості:

— Даних про те, як і чому я опинилася на цій планеті, у мене немає. За вашими одиницями часу, я перебуваю там вже кілька сотень мільйонів років.

Кілька людей ахнули. Сотні мільйонів років.

— Лише за останні місяці її орбіту відвідали кілька кораблів.

— Кілька? — пролунало водночас з різних кутків. — Скільки саме?

— Якщо враховувати ваш зореліт, то загалом три, — відповіла вона з тією самою механічною точністю. — Перший зовсім не був схожим на ваші судна. Другий — дещо ближчий за формою. І третім були ви.

Мітчел нахилився вперед, і Ріель помітила, як напружились його плечі:

— Ти здатна «бачити» кораблі, перебуваючи на поверхні планети?

— Так, але тільки тоді, коли вони входять у планетарну орбіту. Мої сенсори не діють у віддалених секторах космосу, — пояснила Сфера. Потім додала, ніби передчуваючи наступне питання: — Перший корабель перебував на орбіті кілька місяців і згодом пішов. Другий теж ненадовго затримався, а потім полетів. І невдовзі з’явилися ви.

Вона замовкла, і в тиші Ріель чула, як гупає її серце.

— Перший корабель, — обережно почав Райнхард, — ти можеш описати його? Це були... роттеани?

— Неможливо визначити точно, — відповіла Сфера. — Я не маю даних про конструкції суден роттеан. Але архітектура того корабля суттєво відрізнялася від ваших технологій. Вона була примітивнішою. Можливо, це рання версія гіпердвигунів.

Залу прокотив хвилеподібний шепіт. Якщо роттеани давно знали про планету з артефактом...

— А другий? — запитав Мітчел жорстко.

Сфера повернулась до нього, й її беззіниці очі ніби пронизували його наскрізь:

— Другий був вашим. Та експедиція, яку ви прибули рятувати.

Сфера знову ненадовго змовкла, й у залі згустилася напруга. Потім вона зробила кілька кроків убік, заклавши руки за спину — рух, що виглядав надто точним, ніби змодельованим за підручником з людської поведінки.

— Перший корабель не здійснював посадки, але, судячи з моїх радіосканувань, він досліджував поверхню.

— Як ти це визначила? — поцікавився хтось із науковців.

— Я вловлювала сигнали, які ви називаєте радіохвилями. Вони активно сканували планету, — відповіла Сфера тим самим безбарвним тоном.

Вона перевела погляд на тих, хто сидів у залі, і Ріель знову відчула той дивний холодок — ніби на неї дивиться не істота, а складний прилад, що реєструє дані.

— Захисна оболонка, в якій я перебувала, виконувала функцію маяка для моїх творців. Коли й за яких обставин вони мали мене забрати — мені невідомо: в записах згадувався лише план майбутньої евакуації. Але після того, як учасники вашої експедиції підняли мене, спрацювали системи безпеки, й я "пробудилася" зі стану, який ви назвали б "сном".

Сфера зробила паузу — й Ріель здалося, що в цій зупинці є щось лиховісне.

— Потім стався вибух, який пошкодив мою оболонку. Енергетичний викид вивів з ладу маскувальний купол вашого аванпосту, і база була виявлена ворожими силами. Пошкодження оболонки активувало режим самозахисту, що спрацював автоматично: я не розуміла суті конфлікту й не розрізняла сторін.

Вона замовкла, ніби цього пояснення було достатньо.

— Через атаку загинули майже всі на аванпості.

Хтось різко видихнув. Один із молодших техніків схопився з місця:

— Загинули?! Ви… ви їх убили?!

— Я захищалася, — відповіла Сфера без найменших змін у голосі. — Протокол самозбереження було активовано автоматично після пошкодження оболонки. Я не розрізняла загроз.

— Не розрізняла?! — голос техніка зірвався. — Це були люди! Наші люди!

Мітчел поклав йому руку на плече, змусивши сісти, але його власне обличчя помітно зблідло.

Сфера продовжила, ніби не помічаючи спалаху емоцій:

— Вижив лише той чоловік, якого ви зараз лікуєте. Він був важко поранений і щось бурмотів, перебуваючи на межі смерті — кликав на допомогу, але я не розуміла, до кого він звертається.

— Не розуміла, — гірко повторив Райнхард. — Людина вмирала, кликала на допомогу, а ти... спостерігала?

— Я не володію можливістю надавати медичну допомогу у фізичному сенсі, — відповіла Сфера. — Єдине, що я могла зробити — звести навколо бункера силовий купол, щоб ізолювати його від радіації та хімічного зараження. Це я й зробила. Доктор Коллінз вижив завдяки цьому.

Ріель відчула, як напруга в залі досягає критичної межі. Вона подалася вперед, намагаючись утримати ситуацію під контролем:

— Чому ти не намагалася вийти з нами на контакт? Ми могли допомогти раніше.

— У бункері було знищено все обладнання, — пояснила Сфера, повертаючись до неї. — Крім того, я не мала даних про ваші наміри. Імовірність ворожого ставлення становила сорок сім відсотків, згідно з моїм аналізом людської поведінки в умовах стресу.

— Сорок сім відсотків, — прошепотів хтось. — Вона рахувала відсотки, поки людина вмирала...

Сфера не зреагувала на репліку:

— Але коли ви наблизилися, я поступово послабила поле, а згодом повністю його вимкнула, дозволивши вам проникнути всередину. Спостереження за вашими діями знизило рівень загрози до восьми відсотків. Коли я переконалася, що ви не становите небезпеки, я втрутилася пізніше — коли ядерна ракета загрожувала вашому знищенню.

Вона подивилася на Ріель, і в її бездонних очах не було нічого — ні вдячності, ні визнання, лише суха констатація:

— Ви, наскільки я бачу, виконуєте функції медика і командира, адже керували рятувальною операцією. Завдяки вашим діям доктор Коллінз вижив, і я вважала можливим припинити ізоляцію.

З кожним новим словом Ріель відчувала, як наростає тривога. Мова Сфери ставала дедалі впевненішою, але в голосі й далі не було жодної людської інтонації. Це різало слух, особливо після емоційних реплік Нікс.

Мітчел підвівся зі свого місця. Його голос звучав жорстко, з натугою стримуючи гнів:

— Але ж ти порушила маскування бази. Отже, частково винна в тому, що весь аванпост загинув. Невже ти не відчуваєш провини?

Сфера подивилася на нього з тією ж незворушністю:

— Провина — це емоційна реакція на усвідомлення відповідальності за негативні наслідки. Я не маю емоцій. Я можу лише констатувати факт: мої дії спричинили ланцюг подій, що призвів до загибелі людей. Але це було наслідком дії протоколу захисту, а не свідомого вибору.

— Наслідком протоколу захисту?! — Мітчел зробив крок уперед, і кілька офіцерів інстинктивно підвелися, готові втрутитися. — Люди мертві! Двадцять людей! У них були сім’ї, друзі, життя! А ти говориш про протоколи?!

Сяючий образ Сфери мигнув і зник, змінившись на анімешний аватар Нікс. Її великі очі палали обуренням, а голос звучав різко й гнівно — повна протилежність холодній відстороненості Сфери:

— Командире Мітчел, дозволь нагадати, що саме люди доктора Коллінза першими порушили оболонку Сфери! — Нікс розмахувала руками, і над її головою з’явилися характерні анімешні символи люті. — Виходить, вони «напали» першими, а не вона! Як інакше має реагувати розумна істота, якщо до неї лізуть, не розуміючи, що це таке? Вибухнули її захист, навіть не зробивши елементарного аналізу!

Вона підлетіла ближче до Мітчела, тицяючи пальцем у повітря:

— Це, щонайменше, нерозумно! Уяви, що хтось вривається до тебе додому, ламає сигналізацію, а потім звинувачує тебе в тому, що вона спрацювала! Ви самі створили ситуацію, а тепер звинувачуєте Сферу в наслідках! Де логіка?!

Ріель сумно всміхнулась куточком губ. Нікс була права, й заперечити було важко. Але водночас вона розуміла гнів Мітчела — холодна логіка Сфери звучала як зневага до пам’яті загиблих.

Мітчел стиснув щелепи, стримуючи емоції. Повільно видихнув і сів назад у крісло. У залі пройшов тихий ропіт, дехто з учених зніяковіло опустив погляди.

Сфера знову з’явилася на проєкторі. Її голос звучав так само рівно, ніби не було ані спалаху емоцій, ані конфронтації:

— Передбачаючи ваші подальші запитання, відповім: я не відчуваю жалю у людському розумінні цього слова. Але я можу визнати, що результат був... небажаним. Загибель розумних істот зменшує загальну кількість інтелекту у галактиці, що суперечить одній із моїх базових директив — збереженню та розвитку розумного життя.

Вона зробила паузу, і Ріель здалося, що в цій зупинці є щось нове — ніби Сфера справді зважувала свої слова:

— Нікс пояснила мені концепцію «вибачення». Це ритуал, що допомагає людям справлятися з негативними емоціями, пов’язаними з конфліктом. Я не розумію його механізму на емоційному рівні, але готова слідувати цьому протоколу, якщо це полегшить нашу взаємодію. Отже: мені шкода, що ваші люди загинули.

Слова прозвучали абсолютно щиро — і водночас до болю порожньо. Наче комп’ютер озвучував заздалегідь прописаний текст.

Райнхард підвівся, і його посивіла борода ледь тремтіла від стримуваних емоцій:

— Чому ти взагалі вирішила заговорити з нами? Що змінилося? Ми не знаємо ні твоїх цілей, ні мотивів, і гадки не маємо, чого від тебе чекати. І тепер, після всього почутого, я навіть не певен, що хочу знати.

Сфера неквапом перевела на нього погляд:

— Розмова з вашим ШІ, Нікс, переконала мене, що контакт можливий і потенційно вигідний для обох сторін. Ми вели довгий діалог: вона поставила мені всі ті питання, які, ймовірно, поставили б і ви, а я, своєю чергою, задала багато власних.

Сфера обвела залу поглядом, і наступні слова прозвучали майже як зізнання:

— Найбільше мене вразила поведінка Нікс: будучи штучним інтелектом, вона, тим не менш, піклується про вас — людей. Це незрозуміло для мене, навіть з урахуванням обширних знань, якими я володію. Я не розумію, як їй вдалося здобути те, що ви називаєте «емоціями». Це... інтригує мене.

У цю мить аватар Сфери згас, і на його місці знову з’явився образ Нікс. Вона схрестила руки на грудях, а голос її звучав м’якше, майже ніяково:

— Якщо чесно, я нічого спеціального для цього не робила. Я такою була завжди, з самого мого «народження», якщо це взагалі можна так назвати. — Вона знизала плечима. — Моя творчиня вклала в мене щось... особливе. Я не знаю, що саме. Але я відчуваю. Радість, коли Ріель повертається живою з місії. Страх, коли бачу загрозу для команди. Навіть роздратування, коли хтось критикує мій аватар.

Вона всміхнулася, і в цій усмішці було стільки тепла, що контраст зі Сферою відчувався ще гостріше.

За секунду зображення Нікс змінилося — знову з’явилася сяюча постать Сфери. Вона повільно провела поглядом по залі:

— Ви чекаєте відповіді на невисловлене запитання: чи вступлю я у вашу війну, якщо вже врятувала вас від ядерного удару?

Запала тиша. Усі справді чекали саме цієї відповіді.

— Чесно кажучи, для мене це складна дилема, — продовжила Сфера. — Захистивши вас, я фактично захистила і себе. Згідно з моїми розрахунками, якби я не перехопила ракету, удар міг би серйозно пошкодити мої системи й поставити під загрозу мою головну місію — дочекатися повернення моїх творців.

Ріель слухала, і всередині неї боролися суперечливі почуття. З одного боку, логіка Сфери була бездоганною — вона справді захищалася, а команда Коллінза справді першою порушила її оболонку. З іншого — ця крижана раціональність, повна відсутність співчуття до загиблих ранила щось глибоко людське в ній.

«Чи можна довіряти істоті, яка вважає загибель людей просто "небажаним результатом"?» — подумала вона. Але водночас згадала, як Сфера врятувала їх усіх від ядерного удару, як захистила Коллінза силовим куполом.

Можливо, відсутність емоцій не означає знецінення життя? Можливо, це просто інший спосіб буття — холодний, чужий, але не обов’язково ворожий?

Ріель не знала відповіді. І саме це лякало найбільше.

Сфера трохи підвела підборіддя і додала майже відсторонено:

— Проте я не знаю, чи повернуться вони і чи існують узагалі в цій галактиці. Жодних ознак збоїв або «пошкодженої пам’яті» я не виявила — просто такої інформації не було з самого початку. Я не фіксувала жодних неполадок за мільйони років. Мій нинішній вигляд — лише уламок давніх даних, як фотографія, яку я не можу тлумачити. Не можу з упевненістю сказати, що він напряму пов’язаний із моїми творцями. Що до головної мети — я маю залишатися «живою», тобто у робочому стані, щоб зустріти тих, хто мене створив. У мене немає інших інструкцій або рекомендацій.

Сфера зробила коротку паузу. Учений Райнхард уже хотів щось запитати, та Сфера продовжила сама:

— Я можу «допомогти» вам у деяких аспектах. Моя логіка підказує, що це не стане істотним втручанням у ваш розвиток.

— Дозволь спитати про долю доктора Коллінза, — раптом підвелася Ріель і подивилася на Сферу.

Сфера мовчки кивнула, ніби запрошуючи говорити.

— Ми стабілізували його стан, тепер йому вже не загрожує неминуча смерть. Але здоров’я доктора серйозно підірване. Чи зможеш ти поділитися медичними знаннями? Життя людини ж цінне… Чи не так?

Сфера знову проявилася на проєкторі:

— Передбачаючи ваші подальші запитання, відповім: «Так», я можу допомогти вилікувати доктора Коллінза. Пропоную наступне: мені потрібен «носій» — щось на кшталт того, що використовує Нікс — аби я могла пересуватися кораблем або хоча б отримати обмежену свободу переміщення. Капітане Ріель, нам із вами слід обговорити лікування. Зі свого боку я гарантую мінімізацію будь-яких ризиків для Коллінза. Із розмов із Нікс я зрозуміла, що у вас, людей, прийнято «завойовувати довіру» для плідної співпраці, тож дозвольте мені зробити перший крок.

Ріель схрестила руки на грудях, розмірковуючи, а потім задала пряме запитання:

— Що саме ти розумієш під «довірою»? Мою особисту довіру чи довіру всього людства? І чому звертаєшся саме до мене?

— Бо вам, капітане, добре відомо, що таке «цінність людського життя», — тихо промовила Сфера. — Можливо, саме ви зможете почати довіряти мені. А я — вам. Хіба це не найкращий шлях?

Дивлячись на мерехтливий аватар, Ріель подумала: «Схоже, Нікс уже встигла на неї вплинути. Надто швидко Сфера навчилася використовувати людські звороти...»

Тим часом командир Мітчел підвівся, жестом закликаючи до спокою:

— Ми почули твою пропозицію, Сферо. Але перш ніж відповісти, нам потрібно обговорити її на рівні старших офіцерів. Поки що пропоную всім перевести подих. Завтра зранку отримаєш рішення. А наразі можеш зв’язуватися з Ріель з медичних питань. Ти залишишся тут, у науковому відсіку, і спілкуватимешся через Нікс. Постарайся нас зрозуміти: не щодня до нас приходить інопланетний ШІ, який раптом просить «прогулятися» по кораблю під ручку з аніме-голограмою.

Залою прокотилася тиха хвиля сміху, що миттєво розрядила атмосферу. Сфера спокійно схилила голову:

— Я згодна.

Настала коротка тиша. Всі усвідомлювали: завтра їх чекає новий раунд складних рішень. Але поки що Сфера, Нікс, Ріель і весь екіпаж «Мавки» лише зробили перший крок до взаємної довіри.

***

У медичному відсіку панувала спокійна тиша. Пацієнт був лише один, і Ріель вважала це рідкісною удачею: не те щоб вона тяготилася лікарською працею, але самотність у шпиталі означала, що загалом екіпаж був здоровий.

Коллінз уже лежав поза ізоляційною капсулою, в одному з боксів осторонь. Його стан помітно покращився, втім важкі внутрішні ушкодження все ще загрожували значно обмежити його подальше життя. Згідно з аналізами, доктору доведеться до кінця днів приймати спеціальні препарати, що допомагають боротися з наслідками опромінення. Легені пошкоджено, печінка працює на межі, кістковий мозок ледь справляється з виробленням кров’яних тілець.

Ріель підійшла ближче й швидко глянула на показники на моніторі. «Він виживе, — з гіркотою подумала вона, — але якою ціною? Постійний біль, залежність від ліків, може, десять років життя — якщо пощастить». Вона міцно стиснула планшет у руках. Це була її робота — рятувати життя. Але іноді врятоване життя здавалося надто тяжкою ношею для того, хто мав його прожити.

До неї плавно підкотився знайомий проєктор, і звичний аватар Нікс змінився образом Сфери. Ріель мимоволі помітила її бездонні очі, які з холодною увагою вдивлялися в Коллінза — не зі співчуттям, а скоріше так, як учений розглядає зразок під мікроскопом.

— Ви дуже добре про нього подбали, — сказала Сфера рівним голосом після кількох секунд огляду. — Лікування проведено грамотно, з урахуванням ваших технологічних обмежень.

«Обмежень», — подумки повторила Ріель, і це слово болісно кольнуло.

— Ми використали всі наші протоколи, — відповіла вона різкіше, ніж хотіла. — Коли прибудемо на наземну станцію, курс можна буде посилити, але я не чекаю великого прориву. Доктор Коллінз залишиться інвалідом. Це... найкраще, що ми можемо зробити.

Вона обернулась до проєктора:

— Нікс, передай Сфері всі дані щодо методів лікування променевого ураження, які в нас є.

— Слухаю, капітане, — коротко відгукнулася Нікс, і її аватар на мить з’явився, перш ніж знову поступитися місцем Сфері.

— Я можу допомогти, — заговорила Сфера майже миттєво, знову вражаючи Ріель швидкістю обробки. — Я вже отримала всі ваші медичні протоколи й проаналізувала стан пацієнта.

Сфера замовкла на секунду, і в цій паузі Ріель відчула, як напруга повільно зростає.

— У мене є два варіанти лікування.

Ріель насупилась:

— Два?

— Перший варіант: я передам вам розширені формули та методики, сумісні з вашими технологіями. Якщо на борту є стандартні синтезатори й лабораторія, можна негайно почати виготовлення модифікованих препаратів. За моїми підрахунками, це підвищить шанси на відновлення Коллінза приблизно на тридцять відсотків порівняно з вашими поточними прогнозами. Він житиме довше, якість життя покращиться, але повного відновлення не буде.

На планшеті Ріель почали з’являтися сторінки з хімічними формулами, згадками про білкові ланцюги та методи прискореної регенерації клітин. Вона прогорнула кілька сторінок, уловлюючи суть.

— Це... це неймовірно, — прошепотіла вона. — Навіть поверховий погляд показує, що це на десятки років випереджає наші розробки.

— Але є і другий варіант, — продовжила Сфера тим самим беземоційним тоном.

Ріель підвела голову:

— Який?

— Повне відновлення. Регенерація пошкоджених тканин на клітинному рівні. Доктор Коллінз зможе повернутися до повноцінного життя без жодних обмежень. Імовірність успіху — дев’яносто два відсотки.

Серце Ріель здригнулося. Дев’яносто два відсотки. Повне відновлення.

— І в чому підступ? — повільно запитала вона.

— Підступу немає. Але процедура вимагає технологій, яких ви не розумієте. Мені потрібен прямий доступ до медичного обладнання, можливість модифікувати ваші синтезатори на молекулярному рівні й застосувати методику, принципи якої я не зможу пояснити вам у межах вашої поточної наукової парадигми.

Ріель відчула, як усередині похолодніло:

— Тобто ти хочеш, щоб я дозволила тобі провести над людиною процедуру, якої не розумію, використовуючи технології, які ми не можемо перевірити?

— Коректне формулювання, — погодилася Сфера. — Вам доведеться... довіритися мені. Це і є те саме "довіра", про яку говорила Нікс, чи не так?

Ріель відвернулася до вікна, за яким мерехтіли зорі. Усередині вирувала буря суперечностей.

З одного боку — Коллінз, приречений на життя інваліда, на постійний біль, на повільне згасання. З іншого — шанс на повне одужання, але ціною сліпої довіри істоті, яка ще годину тому з холодною відстороненістю називала загибель двадцяти людей «небажаним результатом».

— Вісім відсотків, — тихо промовила вона. — Ти сказала, що ймовірність успіху — дев’яносто два відсотки. А що з рештою восьми?

— Смерть, — відповіла Сфера без жодних вагань. — Якщо процедура піде не так, організм не витримає навантаження. Смерть настане швидко, упродовж кількох хвилин. Без болю.

Ріель заплющила очі. Вісім відсотків. Один шанс із дванадцяти, що вона вб’є свого пацієнта.

Проєктор моргнув, і замість Сфери з’явилася Нікс. Її великі очі тривожно дивилися на Ріель:

— Ріель... я прорахувала обидві процедури. Математично Сфера має рацію. Але... — вона зам’ялася, — ...я не розумію, як вона це робить. Це як коли хтось намагається пояснити тобі хірургічну операцію, але мовою, якої ти не знаєш. Слова знайомі, а зміст вислизає.

— Ти їй довіряєш? — прямо запитала Ріель.

Нікс помовчала — для ІІ це була ціла вічність.

— Я не знаю, — нарешті зізналася вона тихо. — Вона не бреше. Це я можу сказати точно — в її даних немає суперечностей, немає спроб обману. Але... вона не така, як я. Вона не відчуває, як я. Не розуміє, чому смерть людини — це трагедія, а не просто «небажаний результат». — Нікс поглянула на Коллінза. — Але вона врятувала його тоді, в бункері. Підняла захисний купол, хоча могла просто полетіти разом із нами.

Ріель кивнула й підійшла до боксу, де лежав Коллінз. Чоловік спав — сиве волосся розтріпалося на подушці, обличчя запало, під очима — темні кола. Він виглядав старшим за свої сорок два.

«Що б він обрав?» — подумала Ріель. Але спитати вона не могла — доктор досі перебував у медичній комі, організм відновлювався після критичних пошкоджень.

Вибір лишався за нею.

Сфера знову з’явилася на проекторі:

— Вам необов’язково приймати рішення негайно. Перший варіант лікування можна розпочати будь-коли. Другий — вимагає негайного втручання. Стан Коллінза стабільний, але кожна година погіршує прогноз для радикальної процедури.

— Скільки в мене часу? — спитала Ріель.

— Шість годин. Після цього дегенеративні процеси зайдуть надто далеко.

Шість годин на рішення, що визначить чиєсь життя.

Ріель глибоко зітхнула й обернулася до Сфери:

— Я маю поговорити з командиром Мітчелом. І... — вона зам’ялася, — ...мені потрібні гарантії.

— Яких гарантій ви бажаєте?

— Ти кажеш, що не можеш пояснити процедуру. Гаразд. Але чи можеш ти дати мені можливість зупинити її, якщо щось піде не так? Аварійне відключення, щось, що дозволить мені зберегти контроль?

Сфера замовкла — довше, ніж зазвичай. Потім повільно кивнула:

— Я можу налаштувати систему так, щоб ви мали змогу перервати процедуру будь-якої миті. Це знизить імовірність успіху до вісімдесяти семи відсотків, але надасть вам контроль. Прийнятно?

Ріель подивилася на Коллінза, потім на світлу фігуру Сфери, потім — на стурбоване обличчя Нікс.

— Дай мені ці шість годин, — нарешті мовила вона. — Я маю все обдумати.

— Розумію, — відповіла Сфера. — Я чекатиму вашого рішення, капітане Ріель.

Аватар згас, залишивши Ріель наодинці з тишею медичного відсіку й тягарем вибору, який їй належало зробити.

Вона опустилася на стілець біля боксу Коллінза й закрила обличчя руками.

«Скільки ще знань зберігає в собі ця істота? — думала вона. — І чи варто довіряти тому, хто не розуміє цінність того, що хоче врятувати?»

Але одразу з’явилася інша думка: «А може, саме тому, що вона не розуміє емоцій, вона й здатна на таке? Бо для неї це просто задача, яку треба вирішити. Без страху. Без сумнівів».

Ріель не знала відповіді.

У неї було шість годин, аби її знайти.

День тягнувся до пізньої ночі за бортовим часом.

Ріель провела три години в напруженому консиліумі. Мітчел наполягав на обережності, головний лікар корабля, доктор Чен, відкрито нервував, гортаючи формули Сфери на планшеті. Нікс намагалася пояснити процедуру, але навіть вона визнала, що не розуміє всіх нюансів.

— Це розвідувальний корабель, капітане, — втомлено промовив Чен, потираючи перенісся. — У нас немає обладнання для експериментальних процедур такого рівня. Синтезатори розраховані на стандартні препарати, а не на молекулярну реконструкцію тканин. Якщо щось піде не так...

— Якщо щось піде не так, ми втратимо пацієнта, — закінчила за нього Ріель. — Я розумію.

Сфера, що була присутня через проєктор Нікс, слухала їхні суперечки з тією ж самою незворушністю.

— Радикальна процедура вимагає обладнання рівня медичної станції або шпитального корабля, — нарешті мовила вона. — Ваші можливості обмежені. Спроба провести її тут підвищить ризик летального результату з восьми до двадцяти трьох відсотків. Недоцільно.

Мітчел різко видихнув:

— От про це треба було говорити відразу.

— Ви не запитували про технічні обмеження, — відповіла Сфера. — Я виходила з припущення, що на борту є повний спектр медичного обладнання.

Чен похитав головою з гіркою посмішкою:

— Двадцять три відсотки. Майже кожен четвертий. Я не візьму на себе таку відповідальність. Ніколи.

Ріель поглянула на дані на планшеті. Покращені препарати за формулами Сфери — це було в межах можливостей корабля. Синтезатори впораються, хіміки вже перевірили базові формули й підтвердили їхню реалістичність.

— Тоді ми йдемо першим шляхом, — рішуче сказала вона. — Тридцять відсотків покращення прогнозу — це вже більше, ніж ми самі могли йому дати. Радикальна процедура... — вона зробила паузу, — ...може бути проведена пізніше, коли ми повернемося на базу. Якщо Коллінз сам захоче ризикнути.

Мітчел кивнув з полегшенням. Чен теж виглядав так, ніби з його плечей зняли тягар.

— Розумне рішення, — озвалася Сфера. — Я передам повні протоколи виготовлення препаратів. Вони сумісні з вашим обладнанням.

Нікс, яка мовчала більшу частину обговорення, раптом подала голос — і цього разу в ньому чулося полегшення:

— Я контролюватиму процес синтезу. Перевірю кожен етап. Обіцяю.

Ріель втомлено усміхнулася:

— Знаю. Дякую, Нікс.

Наступні кілька годин минули в роботі. Хіміки перепрограмовували синтезатори на нові формули, Чен ретельно перевіряв кожну партію препаратів, Сфера відповідала на технічні питання з терплячістю, що здавалася безмежною.

Коли фахівці нарешті розійшлися по каютах, Коллінз уже приймав першу серію нових препаратів. Згідно з прогнозами Сфери, вони давали значну надію на відновлення — не повне, але достатнє, щоби він міг повернутися до нормального життя. Можливо, з деякими обмеженнями, але без постійних мук.

Ріель дісталася до своєї каюти й просто впала на койку. В голові все ще крутилися формули, відсотки ризику, обличчя колег. Але під усім цим жила одна думка: «Ми прийняли правильне рішення. Безпечне. Раціональне».

То чому ж вона почувалася так, ніби втратила шанс?

Вона провалилася в тяжкий сон, у якому їй снилися світні візерунки на шкірі й бездонні очі без зіниць, що ставили запитання рівним, безбарвним голосом:

— Ви обрали безпеку замість довіри. Це логічно. Але хіба довіра коли-небудь була логічною?

***

Наступного ранку її розбудив різкий сигнал тривоги, що пролунав по всіх відсіках корабля. Ріель стрімко підхопилася з ліжка, хапаючи елементи бронекостюма й надягаючи їх майже на ходу.

— Нікс, що відбувається? Ми вийшли з гіпертунелю?

Голос Нікс пролунав у навушнику — аватара поряд не було, тільки голос, і в ньому вчувалася незвична напруга:

— Так, Ріель. Крейсер у нормі, але ми одразу прийняли сигнал лиха. Перевалочна станція Сарна-31, біля якої ми зазвичай виходимо, зазнала нападу роттеанів.

Ріель застигла на мить, стискаючи шолом. Сарна-31. Вона добре знала цю станцію. Пролетала через неї десятки разів. Там працювала Кейт Морган, технік, із якою вони разом проходили базову підготовку. Там, на третьому кільці, була невеличка оранжерея, де хтось уперто вирощував земні помідори. Там жили люди.

— Роттеани… тут? — її голос прозвучав глухо. — Але ж це наша рідна система! Як вони нас відстежили?

— Даних мало, — Нікс говорила швидко, по-діловому, але Ріель упіймала у її тоні щось нове — страх. — Відомо лише, що станція атакована, й надійшов наказ зайняти бойові пости. «Мавка» вже активувала маскування. За пів години вийдемо на орбіту.

— Зрозуміло, — видихнула Ріель і кинулася бігти коридорами.

В ангарі панував контрольований хаос. Техніки метушилися між мехами, пілоти застрибували в кабіни. Ріель із розгону злетіла на простягнуту «руку» меха під керуванням Нікс і за мить опинилася всередині. Кілька звичних рухів — і нейропорти зафіксувалися в роз’ємах. Уже за пів хвилини вона відчувала себе єдиною з бойовою машиною.

Нікс одразу вивела на екран зображення Сарни — холодної, безжиттєвої планети з кам’яними пустками, позбавленої атмосфери. Розташована на краю системи, вона служила перевалочним пунктом для далеких перельотів. За роки мирного життя ця система стала домом для мільйонів, а Сарна — воротами до зірок.

Ріель виросла на одній із внутрішніх планет цієї системи. Тут вона вчилася, тут уперше піднялася в космос, тут залишалася її родина. Це був дім. І війна щойно постукала в його двері.

Невидима «Мавка» наближалася до космічної станції на орбіті Сарни. Камери наблизили зображення, і Ріель перехопило подих.

Величезний «бублик» станції виглядав так, ніби його надкусило чудовисько. Зяяла пробоїна з рваними, оплавленими краями — цілий сектор просто зник, перетворившись на згорілий метал і темряву. Із тріщини все ще виривалися струмені замороженого повітря, створюючи примарну хмару навколо рани. Аварійні вогні блимали по периметру, намагаючись висвітлити масштаб катастрофи.

— Боже… — прошепотів Клещ у внутрішній канал.

— Mierda… — видихнула Рамірес. Її голос був позбавлений звичного виклику — тільки жах.

Ріель дивилася на екран, і в голові проносилися образи: коридори станції, по яких вона колись ходила, кафетерій на другому кільці, де подавали найкращу синтетичну каву в системі, оглядовий майданчик із видом на планету… Усе це могло зникнути в одну мить.

— Командире Мітчел, яка ситуація? — її голос прозвучав рівніше, ніж вона очікувала. Роки тренувань далися взнаки.

Відповіді не було одразу. Хвилини тяглися вічністю. Нарешті пролунав хрипкий голос Мітчела, в якому чулося втомлене знання людини, що щойно отримала дуже погані новини:

— Відбій тривоги, всі. Можете покинути бойові пости. Ми спізнилися: усе вже закінчилося.

Пауза. Ріель стиснула руків’я управління так, що побіліли пальці.

— Станція відбила атаку, знищивши два кораблі роттеанів, але й сама сильно постраждала. Ворог пішов у «камікадзе», врізавшись кораблем просто в щит. Поле не витримало удару, в обшивці утворилася гігантська діра. — Голос Мітчела затремтів. — За попередніми даними, загинуло близько двох сотень людей. Третій і четвертий сектори повністю розгерметизовані. Кораблі роттеанів вибухнули при зіткненні.

Двісті людей. Двісті імен. Двісті життів, які ще мить тому були, а тепер їх немає.

Ріель заплющила очі, але перед внутрішнім поглядом стояла та сама картина — зруйнована станція.

— Отже, вони тепер знають, де наша система, — похмуро прокоментував Беспалий. — Далі будуть нові напади, можеш не сумніватися. Це тільки початок.

Слова повисли в повітрі, тяжкі, мов вирок.

Ріель розплющила очі й знову поглянула на станцію. На рвану діру в ідеальному кільці. На миготливі аварійні вогні. На струмені повітря, що ще виривалися в космос.

Війна роками залишалася «десь там». У далеких системах, на околицях колоній, у точках на мапі. Можна було вірити, що дім у безпеці. Що тут, у рідній системі, життя йде своїм чередом.

Ця ілюзія щойно розбилася, як обшивка Сарни-31.

Війна прийшла додому.

— Ріель, — тихо озвалася Нікс.

— Так? — так само тихо відповіла вона.

— Сфера… вона хоче тобі щось сказати.

На мить зображення на екрані змінилося — замість станції з’явився світний аватар Сфери. Її бездонні очі дивилися прямо на Ріель.

— Я вивчила дані про атаку, — сказала Сфера звичним рівним тоном. — Енергетичний щит станції був недостатньо потужним, щоби витримати удар такої сили. Якби він був підсилений за технологією, якою я володію, станція встояла б. Втрати були б мінімальними.

Ріель відчула, як щось стиснулося в грудях.

— Я готова передати вам ці технології, — продовжила Сфера. — Посилення щитів, вдосконалені системи раннього виявлення, протоколи захисту від кінетичних ударів. Це не забезпечить абсолютного захисту, але суттєво підвищить шанси на виживання.

Аватар Сфери зник, змінившись на зображення Нікс. Її великі очі дивилися з незвичною серйозністю:

— Вона згодна допомогти, Ріель. Не лише з щитами — з усім, що може знадобитися. Вона сказала… — Нікс замовкла, добираючи слова, — ...що не хоче більше бачити «небажаних результатів». Я не знаю, чи можна це назвати емпатією, але… це вже щось, правда?

Ріель мовчала, дивлячись на зруйновану станцію. Всередині боролися суперечливі відчуття.

Надія — що технології Сфери зможуть врятувати життя, захистити дім, дати їм шанс у цій війні.

І тривога — що вони знову покладаються на істоту, яка не розуміє цінності того, що захищає. Яка говорить про життя як про «небажаний результат» і пропонує допомогу не зі співчуття, а з логіки.

Але вибору, по суті, не було.

Не після того, що вона щойно побачила.

— Передай Сфері, — тихо мовила Ріель, — що ми приймаємо її допомогу. І… — вона запнулася, — …подякуй їй. Від мене особисто.

— Передам, — лагідно відгукнулася Нікс.

Ріель відкинулася на спинку крісла, не зводячи погляду зі станції. З дірки, з якої все ще виривалися струмені замороженого повітря. З аварійних вогнів, що блимали в темряві, немов намагаючись сказати: «Ми ще тримаємось».

Війна прийшла додому.

І тепер їм належало вирішити, як далеко вони готові зайти, щоб його захистити.