Вартова життя

Шатл здригнувся від близького розриву. Рієль стиснула важелі управління — червоні вогні тривоги відбивалися на внутрішніх екранах кабіни меха. Крізь зовнішні камери виднівся марсіанський ландшафт: руді каньйони, пориті вирвами пагорби, і вдалині — сіра громада укріпленого комплексу роттеан. Зенітні ракети злітали одна за одною, залишаючи білі шлейфи в розрідженому повітрі. Щити шатла мерехтіли під ударами — гексагональна сітка спалахувала й гасла, спалахувала знову.

— До скидання тридцять секунд, — оголосив пілот дропшипа. — Тримайтеся міцніше, буде трясти.

У вантажному відсіку стояли мехи — двадцять дві бойові машини, закріплені магнітними затискачами. Усередині кожної — пілот у гермошоломі, підключений до нейроінтерфейсу.

Рієль переключилася на командний канал, стежачи за зеленими іконками загонів на тактичному дисплеї:

— Усім на позиції. До скидання двадцять секунд. Доповісти про готовність.

— «Дельта» готова, — відгукнувся перший голос.

Але в ньому було щось... Рієль насупилася, викликала список пілотів. «Дельта-чотири», двадцять три роки, технік другого класу. Біометрія: пульс 152, дихання прискорене.

Вона переключилася на особистий канал:

— Дельта-чотири, це капітан Рієль. Як самопочуття?

Пауза. Потім невпевнений голос:

— Нормально, капітане. Просто... це мій перший бій.

— Розумію. Слухай уважно: тримайся поруч із «Зетою», вони прикриють. Стеж за щитом, не геройствуй. Все буде добре.

— Дякую, капітане, — у голосі з'явилося трохи більше твердості. — Я... у мене дружина вчора народила. Дівчинку. Я обіцяв повернутися.

Рієль стиснула важелі сильніше:

— Повернешся. Даю слово.

— «Ехо» готове.

— «Сигма» готова.

Короткі відповіді зливалися в рівний бойовий ритм. Рієль переключилася назад на тактичну карту — червоні мітки роттеанських укріплень мерехтіли на тлі Марса.

Останній великий вузол оборони. Після того як флот колоністів зім'яв орбітальне прикриття з трьох старих фрегатів і зрівняв частину укріплень поверхневим ударом, залишався тільки цей завод. На картах штабу фронт повільно, але невблаганно повз до Землі: важкі ескадри колоністів вибивали роттеан з кожного супутника, стискаючи кільце до останніх рубежів рідної планети ворога. Марс — ключовий вузол цього зашморгу.

Але ціна наступу зростала з кожним тижнем. Рідкісні, але смертоносні роттеанські боєприпаси розривали навіть нові щити — натарієві снаряди, щотижня забираючи по кілька машин. Розвідка встановила джерело: завод під марсіанською корою. Сьогодні вони мали знищити його. Назавжди.

— Нікс, — тихо сказала Рієль по закритому каналу, — тримай особливий контроль за Дельта-чотири. Новачок.

— Уже відстежую, капітане, — відгукнувся ШІ. — Виведу його біометрію на твій візор окремим рядком.

— Пішли-пішли! — крикнув пілот дропшипа.

Магнітні затискачі клацнули, звільняючи мехів. Апарель розчахнулася — і у вантажний відсік увірвався ревучий вітер. Під черевом шатла відкрилася безодня, що палала барвами світанку. Мехи, один за одним, крокували в порожнечу, випускаючи при падінні хмарки хибних цілей.

Стрибок — і тонкі контури захисних полів спалахували навколо них синьо-білою сіткою. Рієль бачила через камери, як перша машина падала, розсипаючи навколо себе сріблясті іскри — дрони, що збивають наведення зеніток. Другий. Третій. Мехи стрибали один за одним.

«Дельта-чотири» стрибнув четвертим. Рієль бачила на екрані: пульс підскочив до 165, потім почав знижуватися. Справляється.

Рієль пірнула останньою. По обидва боки одночасно йшла висадка із сусідніх шатлів — сотні машин опускалися на марсіанську поверхню. Орбітальне бомбардування вже прорідило оборону роттеан, і рідкісні червоні трасери зеніток здавалися блідими іскрами на тлі світанкового неба. Небезпечними були лише скоординовані залпи кількох батарей — все інше розбивалося об щити без сліду.

При приземленні два трасери лизнули панцир її машини; поле спалахнуло шестикутниками й тут же згасло, розсіявши кінетичний імпульс. Руда пилюка зметнулася хмарою. Рієль озирнулася: навколо приземлялися інші загони.

— Усі загони на позиціях, — доповіла Нікс. — Втрат немає.

Поки що.

З флангів до укріпленого комплексу роттеан потягнулися фіолетові хвости плазмових зарядів, накриваючи останні опорні пункти. У відповідь ворог вибухнув шаленою канонадою. Розріджене повітря доносило лише глухе бурчання і непоказні хлопки пострілів.

Десь ліворуч спалахнув мех — щит не витримав, машина впала на коліно, з пробоїни валив дим.

— «Зета-два» підбитий! — крикнув хтось в ефірі.

Рієль насупилася, спостерігаючи за полем бою, поки Нікс вела точковий вогонь із носової гармати. Командирський режим вимагав контролю: відзначити вогневі гнізда, перенаправити вогонь, підхопити тих, кому вибили щити. Частину батарей роттеани, за звичкою, сховали під ґрунтом, і це було очікувано. Але старе залізо майже безсиле перед новою технологією щитів.

Загін Рієль тримав центр побудови, прикриваючи наступаючі групи. Час від часу роттеани випускали важкі снаряди, що перевантажували навіть посилені поля; рідкісні, але смертельно небезпечні.

— Капітане, — тихо сказала Нікс, — датчики фіксують аномальні вибухи. Роттеани використовують ті самі снаряди.

Натарієві.

— Капітане Рієль, зберіть свій загін, а також групи «Зета» та «Ікс». Прикрийте центр. «Альфа» і «Браво» йдуть на пролом, — пролунав в ефірі рівний голос полковника Мітчела.

— Очікуєте масового застосування тих самих снарядів, полковнику? — зазначила Рієль, уже передаючи наказ підлеглим.

— Ймовірно. Вони не відступлять без останнього пострілу.

Попереду важкі штурмові мехи класу Praesidium-IV із загону «Альфа» проломили зовнішні ворота комплексу і зникли в клубах рудої пилюки. Рієль напружилася, побачивши, як замерехтіли індикатори кількох машин із передових груп. Майже одразу в ефірі пролунали схвильовані вигуки:

— Мене підбили, відходжу! Щит пробитий! Потрібна підтримка!

Іконка блимала помаранчевим, сигналізуючи про відмову поля; ще дві моргнули жовтим. Одна спалахнула червоним.

«Дельта-чотири».

— Ні, — прошепотіла Рієль. — Нікс!

— Бачу, вже йду, капітане, — відгукнувся ШІ.

Медичний мех рвонув уперед. Пилюка зметнулася під ногами «Ангела» — Рієль прокладала шлях напряму, ігноруючи оптимальний маршрут. Два трасери черкнули по щиту, третій пронісся повз.

— Дельта-чотири, відгукнися! Статус! — крикнула вона в ефір.

Шипіння перешкод. Потім слабкий, надтріснутий голос:

— Кап... капітане... мех... не відповідає... ноги... відмовили...

Живий. Рієль видихнула, не помічаючи, що затримала подих.

Розбита машина лежала на боці метрів за сто п'ятдесят попереду — лівий бік корпусу димився, одна нога відірвана по коліно. Навколо рвалися снаряди, піднімаючи фонтани рудої пилюки.

— Тримайся, я вже поруч, — сказала Рієль, витискаючи з двигунів максимум.

Діставшись до поваленої машини, вона розвернула «Ангела» і затулила її своїм корпусом. Щит спалахнув під градом куль — гексагони мерехтіли, як божевільні, заряд падав: 87%... 83%... 79%...

— Нікс, прикрий мене плазмою, координати передаю, — кинула Рієль, одночасно активуючи аварійний викид кабіни на підбитому меху.

Носова гармата «Ангела» розвернулася і випустила три короткі черги — вогнева точка роттеан праворуч перетворилася на оплавлені уламки.

Кабіна «Дельти-чотири» з шипінням відстрілилася; пілот, хитаючись, вибрався назовні. Білий скафандр був у тріщинах, на шоломі — павутина розломів. Він зробив крок і осів на коліно, притискаючи руку до боку.

Рієль висунула маніпулятори — два довгих механічних «пальця» м'яко підхопили пілота і швидко, але акуратно відправили в медичну капсулу на спині меха.

— Є, — прошепотіла вона.

Капсула зачинилася з металевим брязкотом; герметичні затвори задраїлися. На внутрішньому екрані спалахнули дані:

Пульс — 134. АТ — 160/95. Дихання прискорене. Сканування...

— Нікс, що з ним? — Рієль розвернула меха і почала відхід, продовжуючи прикривати щитом.

— Контузія середньої тяжкості, — доповіла ШІ. — Три зламаних ребра зліва, можлива тріщина в ключиці. Внутрішніх кровотеч немає. Вводжу знеболювальне і стабілізатор. Житиме, капітане.

Рієль заплющила очі на секунду. Житиме.

— Дельта-чотири, ти мене чуєш? — запитала вона, переключившись на канал капсули.

Слабкий голос, уже спокійніший:

— Чую... дякую, капітане... я думав... усе...

— Лежи спокійно. Дозу дали хорошу, зараз відключишся. Коли прокинешся — будеш на медкрейсері. І зможеш зателефонувати дружині, — Рієль повернулася на лінію оборони, зайнявши позицію поруч із «Зетою».

— Ім'я... — прошепотів він. — Я вибрав ім'я... Лія...

— Гарне ім'я, — тихо сказала Рієль. — Відпочивай, солдате. Ти впорався.

В ефірі почувся схлип — потім тиша. Знеболювальне подіяло. Рієль знову окинула поглядом лінію вогню. На тактичному екрані «Дельта-чотири» тепер світився бурштиновим — евакуйований, стабільний.

— Критичних більше немає, — доповіла Нікс. — Два мехи важко пошкоджені, виводяться в тил. Пілоти контужені, але виживуть. Ти добре попрацювала, капітане.

Рієль стиснула важелі. Руки все ще тремтіли.

— Продовжуємо виконання завдання, — вимовила вона в командний канал рівним голосом. Професійно. Як і належить медику. Але десь усередині маленький голос шепотів: Цього разу встигла.

З усіх боків ковзали фіолетові струмені плазми, здіймали стовпи пилу, обрушуючи залишки укріплень. Коротка, люта сутичка — і «Альфа» придушила останніх захисників: один мех знищений, чотири пошкоджені; їх вивели в тил для діагностики.

Загін «Браво» безперешкодно увірвався в коридори, що йшли під землю, але швидко застопорився: проходи звужувалися, і мехи не пролазили — ходи тут були не вище трьох метрів.

— Полковнику, тут не пройти, — пророкотав в офіцерському каналі командир «Браво». — Потрібна піхотна штурмова група. Ці виродки зарилися як кроти.

— Встановіть спостереження, запустіть дронів усередину, чекайте на піхоту, — віддав наказ Мітчел.

Поки інші загони займали периметр, вишукуючи вцілілих, Рієль зняла зі спини меха капсулу з пораненим. Підійшли ще два шатли, один із медичною символікою. Вона передала капсулу на борт, взяла нову і, помітивши, як «През-четвірка» веде колону полонених роттеан, передала управління Нікс і вийшла з кабіни.

Полонені в пошарпаних бронескафандрах із різномастими емблемами юрмилися біля апарелі. Їх пропускали по одному, ретельно скануючи на предмет прихованої зброї.

— Рієль, що ти там робиш? — пробурмотіла Нікс в особистому каналі.

— Хочу подивитися на них ближче. Ніколи не бачила роттеан так близько… Вони виглядають нещасними, покинутими, — відповіла Рієль, оглядаючи ряди.

Вона обійшла перевіряючих і, ступивши за мерехтливий силовий щит, зняла шолом. Тепле, пахнуче озоном повітря миттєво змило сухість марсіанської пилюки. На лавках уздовж борту вже сидів перший десяток полонених, роздягнених до поношеної білизни. Коли Рієль прибрала шолом під лікоть, голови повернулися до неї разом. Молодий хлопець із підбитим оком моргнув, ніби не вірив, що перед ним жінка-офіцер у бездоганно білій броні. Сивий ветеран провів поглядом по червоному хресту на наплічнику — у швидкоплинному русі змішалися втомлена повага і впертість. Висока дівчина з виголеною скронею, закутана в брудну накидку, зітхнула з німим полегшенням. Худорлявий полонений із перев'язаним боком затиснув пов'язку і видихнув, вловивши шанс на допомогу.

У трюмі повисла тиша: лише важке дихання полонених і фоновий шурхіт у навушнику. Рієль кивнула, поглядом фіксуючи поранення, і підняла долоню — жест «мир, меддопомога поруч». Старший полонений опустив очі й склав руки на грудях — древній жест поваги до лікаря. За ним мовчки повторили інші. Напруга спала, поступаючись місцем втомленому полегшенню.

Рієль активувала наручний сканер; блакитний промінь ковзнув по ряду, а Нікс вивела на візор карту травм. Відсік наповнився діловим шипінням автоін'єкторів; полонені уважно стежили за жінкою-медиком, немов за новою аксіомою виживання. Червона пилюка на її поножах нагадувала, що за межами щита війна все ще гримить.

Бліде синьо-біле освітлення трюму медичного шатла виявилося майже затишним після похмурих відтінків марсіанських пісків. Рієль вловила, як крізь запах дезінфекторів пробивається кислуватий дух немитих тіл полонених. Ті тихо шепотілися, вважаючи, що їх ніхто не зрозуміє; але Рієль добре знала їхню мову. У цій шепітній суміші чулися і боязка надія, і страх за власне життя. Перед нею сиділи не фанатики-вороги, а просто змучені люди.

— Я все ще не розумію, чому ви стільки років воюєте, — тихо подав голос Нікс. — Ви ж одного виду.

— Я теж, — ледь чутно відгукнулася Рієль, вводячи анальгетик юнакові з лютим поглядом.

П'ятнадцять хвилин пішли на сортування і первинну допомогу. Рієль поступилася місцем двом медикам і парі солдатів супроводу, а сама повернулася до меха. Зупинившись біля масивної броньованої ноги, вона помітила, як удалині закручується вузька руда спіраль — пиловий смерч, піднятий холодним, розрідженим вітром Марса. Кілька секунд дівчина стежила за оранжевою вирвою, поки з роздумів її не вивів голос Мітчела.

— Рієль, як обстановка з полоненими?

— Нічого критичного. Перша допомога надана. Важких немає, легкі поранення різного ступеня — житимуть, — відповіла вона, не відводячи погляду від пилу.

— Ти помітив, які вони виснажені? Немов голодували місяцями, — продовжила Рієль тихіше, переключившись на особистий канал.

— Цих не бачив, але дивився звіти з інших секторів. Там полонені теж виглядали жахливо. Роттеани не цінують своїх людей — звичайна справа, — похмуро підтвердив полковник.

— Можу піти зі штурмовою групою всередину? — раптово запитала вона.

— Навіщо? — здивувався Мітчел. — У штурмової групи свої медики.

— Це остання ділянка опору. Думаю, управління з мого боку більше не потрібно. Я хотіла б подивитися, що там усередині, — сказала Рієль, відриваючи погляд від марсіанських пісків.

Полковник забарився:

— Гаразд. Дозволяю, але Рамірес піде з тобою.

— Я вже подумала, що мене не візьмуть! Ви проникливі, полковнику, — відгукнулася іспанка, в голосі якої дзвеніла радість.

— Це не пригода, нагадаю. Ми на війні. Зберігайте обережність. Рієль, тримайся позаду штурмової групи: твій скафандр не для лову куль.

— Зрозуміла, полковнику. Все буде добре, — спокійно відповіла Рієль.

Підлетів черговий шатл; з нього вивантажилася важко-броньована піхотна рота, замикана трьома медиками — на броні яскраві червоні хрести. Рієль приєдналася до них разом із Рамірес, яка вже стискала переносну плазмову гармату. Командир коротко кивнув помічникам, і бійці пройшли через розбиті двері вглиб заводу.

Ближні коридори були зачищені дронами: кілька автоматичних турелей мовчали, іскрячись розплавленим металом. Далі безпілотники вперлися в замкнені сталеві ворота, що вели в глибинні секції комплексу.

Штурмова група просувалася вузькими коридорами, освітленими тьмяними аварійними лампами. Дрони зачистили перший рівень, але далі їхній сигнал губився — стіни з армованого металу глушили зв'язок.

А ще був звук.

Металевий брязкіт. Ритмічний. Механічний. Наче хтось б'є молотом. Знову. І знову. І знову.

— Чуєте? — запитала Рамірес, зупинившись.

Рієль кивнула. Звук не припинявся, навіть коли штурмовики рухалися далі коридором. Немов машина, яка не може зупинитися. Або не сміє.

Рієль трималася позаду, як велів Мітчел, а сканер уже фіксував десятки, сотні теплових сигнатур за сталевими стулками попереду. Вона нахмурилася і передала в ефір:

— Тут щось є. Багато життєвих ознак. Не стріляти без наказу.

Ворота з брязкотом піддалися під ударами штурмовиків. Стулки розчахнулися.

За ними — величезний підземний цех.

Спочатку Рієль побачила верстати. Ряди іржавих механізмів, звисаючі кабелі, тьмяні лампи під низькою стелею. Сенсори негайно зафіксували підвищені концентрації масляних парів, аміаку й оксидів азоту — важкий запах машинного мастила змішувався з їдкою гаром.

Потім — людей.

Сотні. Виснажених, у лахмітті, прикутих до робочих місць. Один в'язень усе ще стояв біля верстата, піднімаючи й опускаючи молоток. Удар. Удар. Удар. Механічно. Мозолисті руки стискали рукоять так міцно, що кісточки побіліли. Він навіть не підняв голови, коли штурмовики увірвалися всередину.

Ось звідки цей звук.

— Dios mío... — прошепотіла Рамірес, опускаючи гармату; її голос здригнувся, чого Рієль раніше не чула.

Рієль бачила поранених. Бачила мертвих. Бачила, як помирають на операційному столі, незважаючи на всі зусилля.

Але це...

Це було гірше.

Тому що ці люди були живі. Технічно.

Іспанка ступила вперед до великої бочки з каламутною водою. До неї ланцюгом була приварена погнута металева миска. По поверхні плавало щось темне — іржа, або... Рамірес вдарила по бочці кулаком. Вода хитнулася, кола побігли по поверхні. Найближчий в'язень здригнувся й інстинктивно закрив обличчя руками, чекаючи удару. Молоток випав із пальців і дзвякнув об бетон.

— Tranquilo, — тихо сказала Рамірес, опускаючи руку. — Tranquilo, hermano. (Спокійно, брате).

Але людина не опускала рук. Просто стояла, тремтячи.

Сканер Рієль блимав тривожним червоним: виснаження, зневоднення, множинні інфекції. Очі, повні страху, дивилися на колоністів з-під сплутаного волосся. Жінка спробувала закрити собою дитину — хлопчика років десяти з руками, обпаленими хімікатами до ліктів. Поруч на підлозі лежав старий; груди ледь помітно піднімалися. У дальньому кутку поблискували акуратні ряди свіжих снарядів — ті самі, натарієві, заради яких усе це й затівалося.

— Це... раби, — прошепотіла Рієль, ледь стримуючи тремтіння в голосі. — Їх тримали тут, поки ми билися нагорі.

Нікс мовчала пару секунд. Потім тихо, майже розгублено запитала:

— Чому вони так чинять зі своїми? Ви ж... одного виду. Одні й ті самі люди.

— Не знаю, Нікс, — Рієль стиснула щелепи. — Напевно, саме тому нам так легко робити один з одним жахливі речі. Ми бачимо в інших себе — і це лякає більше, ніж будь-що інше.

Вона обернулася до штурмової групи, підвищивши голос:

— Викликайте медичний шатл. Негайно. І зніміть із них ланцюги. Усіх до єдиного.

У глибині цеху за дальньою дверима затріщали постріли — останні охоронці намагалися чинити опір, але штурмовики швидко їх придушили. Коротка черга, вибух, тиша.

Один із в'язнів — юнак із запалими щоками і величезними, гарячковими очима — повільно підняв погляд. Губи тремтіли. Він зробив крок назад, притискаючись до стіни, наскільки дозволяв ланцюг на нозі.

— Ви... прийшли нас убити? — прохрипів він по-роттеанськи.

Рієль зробила візор прозорим, щоб хлопець побачив її обличчя. Ступила ближче, повільно, щоб не злякати. Опустилася на коліно, щоб їхні очі опинилися на одному рівні. І чистою роттеанською, без акценту, вимовила:

— Ні. Ми прийшли вас звільнити.

Юнак дивився на неї довго. У його погляді читалися недовіра, страх, відчайдушна надія. Потім щось здригнулося в його обличчі — немов стіна впала. Він опустився на коліна і торкнувся чолом підлоги. Древній жест поваги до того, хто врятував життя. За ним — жінка з дитиною. Старий, що насилу піднявся з підлоги. Ще один. Ще. Сотні людей, які годину тому вважали колоністів ворогами, схилялися перед ними в подяці.

Рамірес відвернулася, змахуючи щось із візора. Навіть крізь шолом Рієль бачила, як тремтять її плечі.

Рієль повільно встала, дивлячись на море схилених голів. У горлі стояв клубок.

Дівчина разом із трьома іншими медиками негайно зайнялася в'язнями. Ніхто не чинив опору, коли їх звільняли. Штурмовики розосередилися по гігантській залі, перевіряючи бічні приміщення; Рамірес пішла з ними. Більшість людей були прикуті ланцюгами до верстатів. Розламати кайдани, не пошкодивши виснажених полонених, виявилося важко — метал старий, але міцний, а тіла під ним крихкі, як скло.

— Капітане, потрібні ключі, — підійшов один із медиків. — Злом цих допотопних замків занадто небезпечний. Один невірний удар — і зламаємо кістки.

Рієль озирнулася, шукаючи рішення. У цей момент із бічної двері донісся гуркіт і зойк. Важкий, пузатий чоловік у формі роттеан вилетів у коридор і розтягнувся на бетоні, змахнувши руками. Слідом вийшла Рамірес, волочачи за собою ящик із консервами. Вона жбурнула його поруч із наглядачем — кришка тріснула, і на підлогу висипалися банки: тушкована яловичина, свинина в желе, згущене молоко.

Підхопивши наглядача однією рукою за комір, іспанка потягла його до Рієль і жбурнула на підлогу біля її ніг. Той впав на коліна, жирні щоки тряслися, з носа текла кров. Він огидно завищав, хапаючись за забите плече.

— ¡Cállate, rata! — рикнула Рамірес, зробивши візор прозорим і занісши кулак.

Роттеанин заморгав запливлими оченятами і закрився руками — доглянутими, з акуратними нігтями і золотим перснем на мізинці.

— Ховався на складі, як щур у норі, — Рамірес копнула ногою розсипані консерви. — Бачиш, який жирний виродок? Там ціла комірчина — ящики м'яса, шоколад, навіть вино. Я нарахувала запасів на пів року. А ці, — вона різко кивнула на ланцюгову лінію в'язнів, — шкіра та кістки. Діти з дистрофією. Старі, які не доживуть до ранку.

Рієль подивилася на наглядача. Потім на найближчого в'язня — чоловіка, чиї ребра проступали крізь брудну шкіру так чітко, що можна було перерахувати кожне. Щось холодне ворухнулося в грудях.

— Нам потрібні ключі від кайданів, — вимовила вона по-роттеанськи, посиливши голос динаміками шолома до металевого дзвону. — Негайно.

Наглядач витріщився, почувши рідну мову від медика-колоніста. Кілька миттєвостей він кліпав оченятами, переводячи погляд із Рієль на Рамірес, потім судорожно закивав і поліз у шкіряну сумку на поясі. Сумка була з м'якої телячої шкіри — дорога, з тисненням. Усередині, на червоній оксамитовій підкладці, лежала зв'язка старовинних ключів. Латунь, начищена до дзеркального блиску. Жодної плямочки іржі, жодної подряпини.

Він доглядав за ними, — зрозуміла Рієль із нудотною огидою. Як кат за сокирою. Як за улюбленим інструментом.

Товсті пальці наглядача тремтіли, коли він простягав зв'язку. Рієль помітила: під нігтями — чистота, на зап'ясті — дорогий годинник. А за метр від нього жінка притискала до грудей дитину з гнійними виразками на руках.

Рамірес спробувала взяти ключі, але її рукавичка була занадто громіздкою. Рієль перехопила зв'язку — у медичного скафандра рукавички тонші, тактильні. У цей момент до них підлетів дрон, і поруч розпустилася голограма Нікс — яскрава, сяюча, майже недоречна в цьому похмурому місці.

Наглядач очманів. Рот розкрився, очі вилізли з орбіт. Він спробував відповзти, послизнувся в бруді — у власному бруді, судячи із запаху — і знову розпластався на бетоні. Нікс схилила голову набік, вивчаючи його. Потім повільно, пародійно занесла мініатюрний кулачок, копіюючи жест Рамірес. Наглядач завищав і закрив голову руками.

Незважаючи на похмуру картину, Рієль ледь стримала смішок. Сцена виглядала абсурдною — крихітна голограма погрожує здоровенній туші, — але хід ШІ виявився геніальним. По залі прокотився гул. Змучені полонені піднімали голови, щоб розгледіти сяючу фігурку. Хтось уперше за довгий час слабо посміхнувся. Дитина, що ховалася за матір'ю, висунулася і показала пальцем. Багато хто на мить забув про своє тяжке становище.

— Розумниця, Нікс, — тихо сказала Рієль і повернулася до в'язнів. Вона підійшла до найближчих і почала відмикати кайдани — один замок за іншим, швидкими відточеними рухами. Ключі поверталися легко, немов механізми змащували щодня. Звісно, змащували, — подумала вона з гіркотою.

Ланцюги падали на бетон із дзвоном. За спиною Рієль медики взялися за роботу, методично звільняючи людей ряд за рядом. Рамірес схопила наглядача, що бурмотів щось, за комір і потягла до виходу. Один зі штурмовиків зв'язав йому руки пластиковими стяжками й повів нагору — передати командуванню.

Коли останні кайдани впали, Рієль випросталася й озирнулася. Сотні людей стояли, дивлячись на свої вільні руки. Хтось тер зап'ястя, вкриті кривавими мозолями від металу. Хтось плакав беззвучно. Старий опустився на коліна і торкнувся чолом підлоги — древній жест подяки.

— Піднімайтеся, — тихо сказала Рієль. — Ви вільні. Більше ніхто не змусить вас схилятися.

За годину всіх в'язнів перекинули шатлами на медичний крейсер. Рієль координувала евакуацію до останнього: перевіряла кожного, хто вантажився в транспорт, відзначала критичні випадки, передавала дані медперсоналу на борту. Коли останній шатл пішов, вона зв'язалася з крейсером:

— Капітан Рієль медзагону «Асклепія». Як обстановка?

— Стабільна, капітане, — відгукнувся лікар. — Ніхто не помер у дорозі. Усіх розмістили в ізоляторах, почали лікування. Важких — тридцять дві людини, критичних — п'ятеро. Решта виснажені, але виживуть.

— Куди їх направлять після стабілізації? — запитала Рієль.

Пауза. Потім голос полковника Мітчела в командному каналі:

— На Елізіум-Прайм. Карантинна планета для військовополонених. Гарні умови, охорона, але не в'язниця. Вони там одужають, прийдуть до тями. Потім вирішимо, що далі — більшість, думаю, залишаться з нами. Повертатися їм нікуди.

Рієль кивнула, хоча її ніхто не бачив:

— Дякую, полковнику.

Вона вийшла з цеху останньою. У коридорі все ще пахло машинним мастилом і кров'ю, але брязкіт молотів більше не звучав. Коли Рієль нарешті повернулася на борт «Мавки», бортовий годинник показував третю годину ночі. Операція зі звільнення Марса була завершена.

Дівчина прокинулася ближче до обіду — її вивів із небуття наполегливий дзвінок. Вона натягла ковдру на голову, намагаючись відгородитися від світу, але сигнал продовжував пищати.

— Нікс, хто там? Не можна залишити мене в спокої? — пробурмотіла вона, висунувшись з-під ковдри.

— Полковник Мітчел. Дзвонить уже вп'яте. Перші чотири я відхиляла, щоб не турбувати тебе, але тепер він наполягає: терміновий брифінг, буде Сфера. А з нею, як ти пам'ятаєш, волієш розмовляти саме ти, — тихо відповіла Нікс. Її аватар з'явився біля вузького ліжка і, сівши на край, подивився на Рієль засмученими очима.

— Скажи, що буду за п'ять хвилин, — Рієль знову уткнулася в подушку, подумки відрахувала «десять секунд» і змусила себе сісти.

У каюті було тихо; лише ледь помітний шурхіт вентиляції ворушив повітря.

— Тобі снилися кошмари — за біотелеметрією пульс 98, сатурація 93 % (нижня межа норми), — зауважила Нікс, поки Рієль натягувала комбінезон.

— Твоя правда, — рука на застібці куртки завмерла. — Обличчя тих, з кого знімала кайдани, ніяк не йдуть.

— Розумію. Але, якщо це допоможе: за зведенням медкрейсера ніхто не помер, усі виживуть. Це підтверджений факт, — аватар встала і глянула знизу вгору на господиню. Потім простягнула руку і легко погладила її по нозі.

Рієль здивовано ойкнула, відчувши справжній дотик.

— Нікс… як? Ти мене торкнулася!

Аватарка розпливлася в широкій посмішці, а в очах закружляли маленькі зірочки.

— Дякуй Сфері! Завдяки натарію я можу на короткий час взаємодіяти фізично. Хочеш — викладу технічні деталі?

Рієль замислилася, потім нахилилася і торкнулася оранжевого капюшона Нікс: пружна, тепла поверхня відгукнулася легким опором. Вона ще раз погладила ШІ по голові.

— Не треба подробиць. Ти і без техномагії вмієш піднімати настрій. Дякую.

Рієль посміхнулася, провела долонею по капюшону ще раз і швидким кроком вийшла з каюти в бік брифінг-зали. Крокуючи по решітчастій палубі коридору, під якою гудів реактор, вона на мить згадала події останнього року.

З моменту операції на Титані минуло півтора року. Ті події стали переломними: колоністам вдалося не тільки добути натарій, а й провести польові випробування нового силового поля. Ретельний аналіз показав, що навіть експериментальна установка витримала потужний залп роттеанського лінкора, втративши лише ≈ 10 % заряду. Що відбувалося у роттеан після тієї сутички, штаб точно не знав, однак на кілька місяців набіги на системи колоністів припинилися. Це розцінили як стратегічну помилку ворога і негайно нею скористалися: у найкоротші терміни нові щити отримали майже всі кораблі флоту і ключові планетарні бази.

До кінця першого року війни на широкому фронті щитова технологія дала колоністам приголомшливу перевагу. Після кількох лютих космічних боїв роттеани відкотилися вглиб системи, втративши форпости по краю Сонця. Укріпленими залишалися тільки бази на Місяці та Марсі. Розвідка донесла: на Марсі ворог спішно запускає виробництво експериментальних боєприпасів, здатних пробивати нові поля. Сфера і Нікс зійшлися на думці, що в серцевині снарядів використовується натарій: інакше важко пояснити, чому новітні щити іноді все-таки проривалися.

Ще пів року пішло на планування штурму марсіанських укріплень. Флот колоністів зім'яв орбітальне прикриття, знищив склади і батареї ППО; залишалося лише придушити головний завод, де працювали — як з'ясувалося сьогодні — тисячі виснажених робітників-рабів.

У залі для нарад було незвично мало народу. Безпалий про щось тихо сперечався зі Сферою біля голографічної стіни, де Рієль помітила розгорнуті креслення. За столом сиділи полковник Мітчел, двоє штабних офіцерів і людина в чорній уніформі розвідки — Марц. Ті, що говорили, обірвали фразу, коли Рієль увійшла. Незважаючи на позначку «терміново», збори анітрохи не скидалися на звичайний загальний брифінг.

Підійшовши ближче, дівчина відсалютувала і, слідуючи жесту Мітчела, зайняла місце. Безпалий опустився поруч; мерехтлива постать Сфери підпливла і зависла біля столу навпроти Рієль. Дівчина зустрілася поглядом з її беззіничними очима.

— Отже, панове, це не звичайний брифінг, — Мітчел обвів усіх коротким поглядом. — Алексе, доповідайте.

— Як ми й підозрювали, роттеани налагодили випуск снарядів на основі натарію, — відгукнувся Безпалий. Він підняв з-під столу масивний, старого зразка, снаряд дрібного калібру і поставив денцем на стіл. Рієль впізнала товсту гільзу: дизайн майже не змінився з часів воєн на Землі.

— Мушу визнати, мене це здивувало, — зауважила Сфера; усі обернулися. — Ваші супротивники зуміли стабілізувати вибухову речовину з натарієвим сердечником.

Сфера провела долонею; над столом спалахнула карта Титана, поцяткована червоними відмітками.

— Усе, що ви бачите, — глибоко законсервовані шахти. Розвідка про них не здогадувалася. Гадаю, офіцер Марц хоче доповісти подробиці?

Людина в чорному стримано кивнула:

— Ми виявили два десятки замаскованих об'єктів видобутку натарію на Титані. Після встановлення контролю ми відправили наукові групи повторно — результат шокував. Лише дві шахти ще придатні; решту вичистили до наскрізних порожнин. Роттеани видобували натарій десятиліттями й автоматичними транспортами гнали його на Місяць. За розрахунками, обсяг видобутку в сотні, якщо не тисячі разів перевищує наш.

Рієль беззвучно свиснула і запитала те, що першим спало на думку:

— Чому вони не використовували його раніше?

Марц розвів руками:

— Гадаємо, формулу боєзаряду вони отримали лише нещодавно. Полонені, які погодилися говорити, знають мало: робітники, рядові або раби.

— Ви впевнені? — уточнила Рієль.

Офіцер кивнув, і Нікс, що стояла біля дверей, тихо додала:

— Так, капітане. Мені неможливо збрехати: я була присутня на допитах. Вони й справді не володіють відомостями. Кілька офіцерів намагалися накласти на себе руки, їх тримаємо в ізоляторах. Сканування показало одне: усі поставки йшли безпосередньо з Місяця. Інших даних немає.

Рієль переглянулася з Безпалим; той ледь піджав губи, немов кажучи: фанатики.

Марц продовжив:

— І це ще не все. Розвідка добула відомості: головний лінкор роттеан, що уникав прямого бою, скоро отримає нові гармати під ці снаряди. Одне влучання виведе з ладу будь-який наш корабель.

— Здогадуюся, до чого ви хилите, — зітхнула Рієль. — «Мавка» знову йде на самогубну місію?

Переглянулися Мітчел і Марц, але відповіла Сфера:

— Вас, ймовірно, дивує, чому саме ви, бойовий медик, фактично командуєте операціями?

Рієль кивнула.

— Це поєднання факторів, що називається у людей «удачею». Ключовий — ваша унікальна зв'язка з Нікс: ні в кого немає настільки тісної взаємодії. Ви працюєте як єдина система. Тому ваша присутність критично важлива.

Рієль опустила очі, обмірковуючи. Сфера замовкла; тоді Марц сказав:

— Ваша команда зарекомендувала себе як відпрацьований колектив. «Мавка» залишається нашим найкращим кораблем-невидимкою. Завдання: очолити штурм місячної бази і знищити лінкор, поки його переозброюють. Крім того, захопити або підірвати склади боєприпасів на Місяці.

— І який план? — Рієль схрестила руки, примружившись.

Марц повільно провернув голову, немов розминаючи шийні хребці, і крижаним тоном відрубав:

— Він вам не сподобається.

Транспорт FB-0212 тримав курс до Місяця. Пошарпане, бувале судно везло партію боєприпасів для нового типу знарядь — тих самих, що пробивають силові щити колоністів. У кабіні пахло іржею і старим машинним мастилом; тьмяні лампочки на пульті блимали абияк, деякі давно згасли.

Сьогодні це судно було зовсім іншим. Замість екіпажу роттеан місця зайняли Рієль і Безпалий: їхнє завдання — доставити «вантаж» (снаряди-бомби уповільненої дії) і розіграти небезпечну шпигунську партію. Обидва вільно говорили роттеанською, зовні теж сходили за сіверян-роттеан: білошкірі, овальні обличчя. Розвідка перехопила корабель у глибокому космосі, замінивши екіпаж буквально за години до того, як судно знову зловили рідні сканери.

Рієль стискала рукоять управління; пальці в нанорукавичках помітно тремтіли, поки вона подумки повторювала легенду. Нікс разом з агентами підготувала підроблені документи й посвідчення аж до відбитків пальців — їх приховував найтонший шар наноплівки. Та й голосові модулятори шоломів вивели акцент під «корінних».

— Якщо нас розкриють, — тихо сказав Безпалий по-роттеанськи, поправляючи формений кітель, — буде секунд десять, щоб усе підірвати. Щити врятують від первинного вогню, але якщо почне рвати корпус — уціліти вже не вийде.

Рієль кивнула; серце калатало. На оглядових екранах Місяць повільно ріс. В одному з контейнерів, укрита екрануючою оболонкою, чекала штурмова група. Звісно, разом із ними — Рамірес. Десять бійців у повному озброєнні зачаїлися в очікуванні сигналу. По закритому каналу шурхотом пройшов її шепіт: «Якщо щось піде не так — першою виб'ю двері й рознесу цих щурів!»

— Тихіше, Рамірес. Радіомовчання, — відгукнулася Рієль, вчепившись у панель.

Рієль і Безпалий, пройшовши попередній контроль, за планом мали доставити вантаж прямо на борт лінкора. На борту, вони мали намір активувати систему самознищення і, запустивши хибний аварійний сигнал евакуації, над яким схитрує Нікс, вистрибнути прямо в космос, де їх підібрала б «Мавка», що ховалася з нечуваною зухвалістю буквально біля самого лінкора. Завдяки натарію вдалося посилити не тільки щити, а й маскувальні екрани до такої міри, що виявити крейсер можна було, тільки вткнувшись у нього фізично.

За годину пролунав виклик диспетчера місячної бази:

— Транспорте, назвіться. Мета і вантаж?

— Судно FB-0212, прямуємо з Марса, веземо нову партію снарядів для лінкора, — відповіла Рієль сонним, «далекобійним» голосом.

— З Марса? — здивований вигук був удвічі голоснішим.

— Так, стандартна доставка. Що сталося? — незворушно продовжила вона і косо глянула на Алекса.

— Марс втрачено! Два місяці тому колоністи розгромили планету флотилією. Як ви там опинилися? Хіба не брали участь у битві?

— О, боги, яка трагедія… — Рієль зобразила щирий жах; фільтри Нікс скоригували тембр. — Передавач накрився одразу після завантаження. Ми йшли в повному радіовакуумі. Це корито повзе, як черепаха…

Диспетчер замовк, потім знову пробасив:

— Назвіть ваш код… і скільки ящиків «Марс А-7» везете?

У вушному імпланті зашепотіла Нікс; Рієль повторила в мікрофон рівним тоном:

— Код 47-РТ, вантаж — сто двадцять ящиків «Марс А-7».

Секунди тягнулися нестерпно довго. Нарешті динамік зашипів:

— Код підтверджено. Курс і посадковий коридор відправлені: прямуйте за вектором «Гамма-п'ять». Заходьте прямо на лінкор — там гострий дефіцит боєприпасів.

— Зрозуміли, виконуємо, товаришу, — карбувала Рієль, дивлячись, як Алекс видихає з полегшенням.

— Перша частина пройшла, — шепнув він.

Рієль кивнула і намацала під формою плоский прилад — мікрополе-щит за кресленнями Сфери. Активуй — і десять хвилин навколо тебе автономний кокон: тримає ударну хвилю, вогонь, вакуум. На навчаннях виходило: стрибок у холодний космос з одним комбінезоном не описати словами. Головне — щоб і цього разу все «вийшло».

Транспорт йшов до доку лінкора; до стикування залишалося близько пів години. Алекс сидів біля ілюмінатора і дивився на чорну громаду корабля, що висів над сірим Місяцем. Пальці його стиснули підлокітник так, що побіліли кісточки.

— Щось не так? — Рієль уперше побачила на обличчі Алекса емоції, йому не властиві. Старий інженер буквально тремтів; на лобі виступила піт. Він виглядав так, ніби перед очима ожив кошмар.

Рієль стривожено підійшла і взяла його за зап'ястя — пульс бився шалено, під пальцями відчувалися судомні поштовхи.

— Ти мені зараз же розкажеш, у чому справа, — суворо сказала вона, ловлячи його погляд.

Алекса вона знала понад п'ять років. Його приписали до їхньої команди за рік після її призначення медиком-пілотом. Бадьорий, не за віком живий чоловік з акуратною сивиною, він здобув славу «динозавра музики»: всюди тягав старий касетний плеєр і величезні навушники, посміхаючись, що «магнітна стрічка надійніша за зірки». Але зараз Рієль ледве впізнавала цю людину.

За хвилину він облизав пересохлі губи й заговорив, не відриваючи погляду від лінкора:

— Я проєктував цей корабель. Радіозв'язок, енергоконтури... частина внутрішньої архітектури — моїх рук справа. Бачиш вентиляційні виходи на кормі? Я сперечався з головним інженером два тижні, доводячи, що їх потрібно ставити саме там. Я хотів, щоб екіпаж міг дихати навіть при відмові основних систем.

Рієль відчула, як усередині все холоне.

— Ти... роттеанин? — зірвалося в неї.

— Так, сонечко, — гірко посміхнувся він, нарешті перевівши на неї погляд. — Втікач раб-інженер. П'ятнадцять років тому я пішов із верфі на викраденому шатлі, дрейфував за Плутоном без палива три тижні, поки мене не підібрав розвідувальний корабель колоністів. Допити, госпіталь, перевірка — потім мене прийняли. Дали нове ім'я, нове життя. А далі ти знаєш.

Рієль опустилася в штурманське крісло, забувши, де перебуває. Потерла лоба, намагаючись поєднати образ веселого старого з навушниками і... цього.

— Нікс? — тихо покликала вона.

— Я б зараз вставила жартик з аніме, але, чесно, я теж у шоці, — прошепотіла ШІ. Голограма з'явилася між ними, капюшон опущений, обличчя серйозне. — У мене не було доступу до такої інформації. Файли Алекса були під грифом контррозвідки. Тепер зрозуміло, чому Марц наполягав на його участі в операції.

Щось клацнуло в голові Рієль. Вона повільно повернулася до Алекса:

— Марц знав. Він знав, що ти проєктував цей лінкор. Знав, що генерал Долматов був твоїм... ким? Начальником? Наглядачем?

Алекс кивнув:

— Куратором проєкту. Він особисто відбирав інженерів. Я працював під його керівництвом три роки.

Рієль викликала командний канал. У кутку візора загорілася індикація: захищена лінія, шифрування максимальне.

— Офіцере Марц, дайте відповідь негайно.

Пауза. Потім знайомий крижаний голос розвідника — але цього разу з легким фоновим шумом, ніби він теж у русі:

— Слухаю, капітане Рієль.

— Ви знали, що Алекс працював на верфях роттеан? Що він особисто знайомий із генералом Долматовим?

Ще одна пауза, трохи довша. Коли Марц відповів, у голосі не було й тіні каяття:

— Знав. Саме тому він необхідний для операції.

— Необхідний? — Рієль відчула, як кров стукає в скронях. — Ви відправили його на зустріч із людиною, яка може впізнати його з першого погляду! Ви поставили під загрозу всю місію!

— Ризик прорахований, — відрізав Марц. — Алекс знає планування лінкора краще за будь-якого розвідника. Він знає, де розмістити заряди для гарантованого знищення реактора. Без нього шанси на успіх падають до 40 %. З ним — 78 %.

— А якщо Долматов його впізнає?

— Тоді ви імпровізуєте. Ви ж медик, капітане — звикли приймати рішення в критичних ситуаціях.

Рієль стиснула кулаки так, що нігті вп'ялися в долоні:

— Ви використали нас. Не вважали за потрібне попередити про ризик, тому що знали — я б...

— Зачекайте, капітане, — перебив Марц, і в його голосі вперше з'явилося щось живе. — Перш ніж продовжите, погляньте на тактичний дисплей. Канал 7, ідентифікація "Сірий-Один".

Рієль нахмурилася, але переключила екран. На мить картинка мигнула перешкодами, потім стабілізувалася. У кутку вантажного відсіку, серед контейнерів зі штурмовою групою, сиділа людина в чорній броні розвідника. Шолом закривав обличчя, але голос був упізнаваним. Марц підняв руку — короткий жест привітання.

— Як бачите, капітане, я тут. У вашому транспорті. Полечу з вами на лінкор. Ризикуватиму життям разом із вами та Алексом.

Рієль застигла. Алекс теж повернувся до екрана, очі розширилися.

— Ви... — почала вона.

— Я міг залишитися на базі, — продовжив Марц спокійно. — Міг координувати операцію з безпечної відстані. Але я не таке чудовисько, яким ви мене зараз вважаєте, капітане Рієль. Я офіцер контррозвідки. Я відправляю людей на смерть — це моя робота. Але коли ставки настільки високі, я йду разом із ними.

Тиша в ефірі.

— Це не виправдовує того, що ви приховали від мене інформацію, — тихо сказала Рієль.

— Не виправдовує, — погодився Марц. — Але пояснює. Я приймаю рішення, які інші приймати не хочуть. Приховую правду, коли вважаю це за необхідне. Йду на операції, де шанс повернутися — один до трьох. Це ціна моєї роботи. І я плачу її сам, а не перекладаю на інших.

Рієль дивилася на постать у чорній броні. Марц сидів нерухомо, перевіряючи зброю — короткі, відточені рухи професіонала.

— Ви знали, що Долматов може впізнати Алекса, — сказала вона повільно. — Але все одно взяли його. І себе. Тому що без цього місія провалиться.

— Так.

— І якщо нас розкриють, ви помрете разом із нами.

— Так.

Рієль заплющила очі. Злість усе ще клекотіла всередині, але... це змінювало справу. Марц не ховався за спинами підлеглих. Він йшов попереду.

— Алекс погодився на операцію добровільно, — додав Марц. — Я прийшов до нього за три дні до вильоту. Сказав: "Ти єдиний, хто може гарантовано знищити цей корабель. Але є шанс, що тебе впізнають. Ти можеш відмовитися — ніхто не засудить. Але якщо погодишся, я піду з тобою". Він погодився.

Рієль подивилася на Алекса. Той кивнув:

— Він не бреше. Я знав, на що йду. І знав, що Марц ризикує так само, як і я.

— Чому ти мені не сказав? — запитала Рієль.

— Марц попросив не говорити. Сказав, що ти відмовишся від місії, якщо дізнаєшся про ризики заздалегідь. Але якщо дізнаєшся вже в дорозі — продовжиш, бо відступати буде пізно, — Алекс гірко посміхнувся. — Маніпуляція, так. Але ефективна.

Рієль знову подивилася на екран. Марц все так само сидів нерухомо.

— Ви цинічний виродок, Марце, — сказала вона тихо.

— Не сперечаюся, — погодився він. — Але ефективний. І, як бачите, чесний. Я не прошу вас ризикувати заради того, заради чого не готовий ризикнути сам.

Нікс з'явилася поруч із Рієль, капюшон опущений, очі сумні:

— Це... нормально? У військових так прийнято? Приховувати правду від своїх, щоб місія вдалася?

Марц повернув шолом у бік голограми:

— Нормально? Ні, Нікс. Це жахливо. Але іноді необхідно. Війна змушує обирати між поганим і жахливим. Я обираю погане, щоб не допустити жахливого. Роттеани тримають у рабстві мільйони. Лінкор, який ми йдемо знищити, захищає цей режим. Якщо він отримає нове озброєння — війна затягнеться на роки. Загинуть десятки тисяч. Тож так, я збрехав капітану Рієль. Використав її та Алекса. І піду з ними помирати, якщо щось піде не так. Це моя робота.

Тиша.

Рієль глибоко вдихнула, видихнула. Потім сказала:

— Добре. Але якщо ми виживемо, Марце, я все одно зламаю вам носа. Це не погроза. Це обіцянка.

В ефірі почулося щось схоже на приглушений смішок:

— Прийнято, капітане. Вважатиму це ціною за брехню, — пауза. — До речі, я справді міг збрехати й залишитися на базі. Але не став. Сподіваюся, це щось означає.

— Означає, — Рієль вимкнула екран. — Але ви все одно виродок.

— Згоден.

Зв'язок обірвався.

Алекс посміхнувся:

— Знаєш, я починаю розуміти, чому він очолює контррозвідку. Цинічний, маніпулятор, але... чесний по-своєму.

— По-своєму, — повторила Рієль. Вона подивилася на лінкор, що наближався. — Зберися. Підходимо.

Вогні вантажного шлюзу вже блимали, запрошуючи на стикування; темний борт корабля заповнив усе поле зору. Рієль та Алекс піднялися і, поправивши пошарпану уніформу, попрямували до розвантажувального доку.

Вона одразу відчула штучну гравітацію — таку ж, як на їхніх кораблях. Поле було виставлено на земну норму, і в тілі відчувалася легкість; вдома, на планеті Рієль, тяжіння було трохи вищим. Окинувши поглядом величезний вантажний відсік, вона помітила двох вартових біля внутрішніх дверей. Біля самої шлюзової стулки чергували ще п'ятеро бійців у повному озброєнні; двоє — у важких екзоскелетах, з масивними великокаліберними кулеметами. Поруч офіцер-комірник заносив номери ящиків у паперовий планшет.

Рієль та Алекс зайняли чергу, викотивши на механічних візках десяток контейнерів із боєприпасами. Розвантаження йшло повільно, але вони й не збиралися доводити ящики до кінцевого стелажа.

— Готова до відключення систем спостереження, доступ отримано, — прошепотіла Нікс у навушнику. — Усім бути напоготові. Рієль та Алекс проходять транспортним коридором, одразу після них діють штурмовики і дрони. Цілі зафіксовані; нейтралізуючі заряди готові, приберу всіх одночасним залпом. Ваше розвантаження останнє, наступних рейсів немає. Шлюз захопимо і утримаємо, навіть якщо піднімуть тривогу.

Рієль подумки кивнула, знаючи, що те ж повідомлення чує і штурмовий загін. Вона озирнулася, ніби сподіваючись розгледіти заховані в полі скритності дрони, але побачити їх було неможливо. Розмір ангара вражав: під високим склепінням із легкістю помістився б її бойовий мех. Черга рідшала, і нарешті підійшов їхній візок.

Сивуватий комірник із погано прихованим черевцем гидливо оглянув контейнери, заніс номери в планшет і мовчки махнув до вантажних воріт. За чорними візорами шоломів охоронці явно вивчали «техніків», хоча Рієль не могла бачити їхніх очей.

Далі коридор йшов тьмяний, пахло хімією — від бензину до засохлого мастила. Жовті ліхтарі тягнулися ланцюгом уздовж шляху; колеса вагонеток рівно постукували по рейках. Рієль запитально глянула на Алекса, і той, ледь помітно кивнувши, підтвердив: усе йде за планом.

— Якщо заблукаєте на зворотному шляху, я вас виведу, — дбайливо прошепотіла Нікс у вусі.

Після напружених десяти хвилин шляху вони зупинилися біля таких самих величезних воріт складу. З глибини приміщення доносилися роздратовані вигуки. Один грубий, командний голос — явно на підвищених тонах — з'ясовував, скільки ще залишилося снарядів і чому затримується поставка боєприпасів; другий, ледь чутний за цим криком, намагався заперечити, що він не винен, це все вина транспортувальників.

Коли вагонетки зупинилися, Рієль чітко розчула фрагмент діалогу.

— Мене не цікавить, що у вас там сталося! Хто відповість за те, що лінкор стоїть без боєзапасу для основних калібрів? Ти давно на рудниках не був? Можу влаштувати прямо зараз, канцелярський щур! — голос належав високому чоловікові в офіцерській формі, який сталевим захватом тримав за доглянуту уніформу якогось чиновника, або, може, ще одного комірника.

— Але, генерале Долматов, я ж повторюю: я не винен! Сталася аварія на транспортному кораблі, він розбився при старті з Місяця. Я ніяк не міг на це вплинути…

— Не міг? Жалюгідне нікчема! Це ти розповіси колоністам, коли вони будуть нас штурмувати, а мій лінкор через твій провал виявиться беззбройним. Мав передбачити все це, нікчема! Під трибунал тебе віддам, згною на руднику. Розслабився тут, пригрівся на тиловому містечку, щур! — лютував генерал.

Чоловік в уніформі сіпався в його руках, немов ганчір'яна лялька, — ноги майже відривалися від платформи.

Рієль помітила збоку рух. Алекс повільно сповзав із сидіння візка, що тягнув боєприпаси, ніби намагаючись сховатися. У його погляді була паніка. Вона метнула в його бік запитальний погляд. Алекс приклав палець до губ, скотився під сидіння і вказав на прилад на зап'ясті — там ховався ручний таймер детонатора. Потім прошепотів одними губами: «Він мене знає…». Всередині у Рієль похололо від жаху — такого ніхто не очікував.

— Вас зрозуміла, штурмова група захоплює вантажний ангар, — негайно повідомила Нікс: вона бачила все через лінзи в очах Рієль. — Виставляйте таймер і біжіть, негайно! Іншого шляху не буде, — зашипів її голос у навушниках.

Алекс кивнув і потягнувся до установки детонатора, але в цей момент чоловіки помітили візок, що зупинився, й звернули погляди на «техніків». Рієль жестом подала сигнал Алексу, який знову притиснувся під приладову панель. Генерал Долматов відпустив нещасного комірника, і той гепнувся на зад, переводячи подих після залізної хватки.

— Ось, можеш, коли захочеш — снаряди одразу з'явилися. Гей, солдате, до мене! — скомандував він, прямуючи до вагонеток.

Рієль піднялася з сидіння й опустила ноги на сталеву підлогу. Масивна постать генерала нависла над нею, немов міфічний гігант: у ньому було не менше двох метрів зросту.

— Прокляття, це баба, чи що? — пробурчав він, втупившись в обличчя Рієль. — Бачиш, Коршунов, навіть баба може доставити снаряди, а ти — ні, жалюгідний черв'як, — він ляснув її по плечу, від чого вона ледь не присіла; відчуття було таке, ніби плече погладила колода.

Комірник, піднімаючись, пробелькотів щось нерозбірливе.

— Раді служити, товаришу генерале, — відсалютувала Рієль, зображуючи патріотичний захват.

У цей час Долматов ривком розчинив двері кабіни візка і заглянув усередину, побачивши там скорченого Безпалого, який ховав обличчя за рукавами комбінезона.

— А це ще що таке? Солдате, ти що, п'яний? Вилазь негайно, це наказ! — загримів він і, вхопивши Алекса за ногу, потягнув його назовні.

— Товаришу генерале, йому погано, надихався випарами… — почала Рієль, але Долматов уже стиснув Алекса руками й розвернув до себе обличчям.

Алекс підняв голову. Їхні погляди зустрілися.

Секунда тиші. В очах генерала — спочатку подив. Потім недовіра. Потім упізнавання.

— Безпалий? — прохрипів Долматов, і в його голосі змішалися шок і лють. — Олексій Безпалий?

Алекс мовчав, але його щелепи стиснулися.

— Ти ж мертвий, — продовжував генерал, все сильніше стискаючи його плечі. — П'ятнадцять років... Я бачив рапорт. Ти викрав шатл, дрейфував за Плутоном. Ми знайшли уламки. Ти мав здохнути там, зраднику!

— Не пощастило тобі, товаришу генерале, — видавив Алекс крізь зуби. — Я вижив.

Долматов потягнув його ближче, обличчя спотворилося:

— Ти був найкращим. Найкращим інженером верфі. Я особисто відібрав тебе із сотні рабів. Дав привілеї, доступ до креслень, довіру. А ти втік, як щур. Зрадив Батьківщину. Зрадив мене.

— Я не зраджував, — Алекс зустрів його погляд. — Я просто перестав будувати клітки для таких, як ти.

Щось клацнуло в обличчі генерала. Червоне кібернетичне око спалахнуло.

— Ти... — почав він, і голос зірвався на рик, — ти тут. На моєму кораблі. На кораблі, який сам спроєктував. Ти прийшов, щоб...

Він не договорив. Розуміння вдарило, як блискавка.

— Диверсія, — прошепотів Долматов. — Ти прийшов його знищити.

Алекс посміхнувся — криво, гірко:

— Я хотів, щоб мої кораблі захищали людей, генерале. А ти перетворив їх на летючі могили. Тож так. Я прийшов виправити свою помилку.

— Виродок! — заревів Долматов і потягнувся до кобури.

Рієль зникла на мить із поля зору і різко метнулася вперед. Перший укол прийшовся комірнику — той осів без звуку. Другою капсулою вона встромила паралітик у шию генералу — різкий щелчок, поблизу. На її подив, Долматов лише захрипів, але залишився на ногах. Його багряне штучне око сяйнуло в напівтемряві. Він розтиснув пальці, відступив на крок — і раптом із неймовірною швидкістю замахнувся кулаком, цілячись Рієль в обличчя. Вона встигла трохи відхилитися, але удар черкнув по вилиці. У скронях задзвеніло — і тут же генерал, другою рукою, вихопив пістолет і вистрілив їй у груди.

Відчуття було, ніби в неї врізався бойовий мех. Куля пробила уніформу, але зустріла бронепластину під нею — потужного удару вистачило, щоб зламати ребра. Рієль скрикнула, відлетіла назад і, падаючи, стиснула долонею нагрудний активатор. Навколо спалахнув тонкий щит: прозоре поле хитнулося, і тієї ж миті генерал, хитаючись від діючого паралітика, випустив у неї рештки магазину. Кулі відлітали від силового бар'єра з дзвінкими ударами. Останні постріли вже йшли вбік — рука генерала тремтіла, він ледве стояв на ногах.

І тут Алекс із коротким криком підскочив і вдарив його по голові залізною трубою. Долматов впав.

Алекс метнувся до Рієль і, підхопивши її під руку, закричав:

— Біжімо! Зараз тут буде охорона!

Рієль піднялася, стискаючи біль у ребрах. Куля не пробила еластичний захист під уніформою, але силу удару вона погасити не могла.

— Ну ж бо, час пішов! Прийди до тями, Рієль. Рухаємо! — Алекс потягнув її; вони перейшли на біг, незважаючи на різкий біль у зламаних ребрах.

— На кораблі активувалася тривога, я не розумію як! Я відключила всі камери, всі системи спостереження, — пролунав у вусі голос Нікс.

— Око… це його око, — важко промовив Алекс, допомагаючи Рієль. — В оці автономна система спостереження, моя розробка.

— Зрозуміла. Поспішайте: в ангарі поки що тихо, штурмова група чекає, — прокоментувала Нікс.

Лінзи в очах Рієль та Алекса вивели голографічний маршрут, підсвічуючи дорогу через коридор. Заблукати тут було важко — всього два повороти, — але Нікс вела їх як могла. Після другого повороту починалася пряма ділянка. У дальньому кінці коридору, у плямі світла, маячили кілька постатей. Двоє з них кинулися назустріч Алексу і Рієль. Виявилося, це Рамірес і один зі штурмовиків. Вони підхопили поранену Рієль під руки й майже бігом потягли до виходу з тунелю.

З-за спини донеслися чергові постріли й короткі вибухи. Вбігаючи в ангар, Рієль побачила, як троє штурмовиків вели вогонь у зяючу рану дверей, де спалахи пострілів рвали темряву коридору. Кулі залітали в приміщення, дзвенячи і сплющуючись об сталеві ферми.

— Рієль, одягни бронескафандр: стабілізуєш ребра, — нагадала Нікс у навушнику. — До детонації десять хвилин. Усім покинути корабель через вантажний шлюз!

Спираючись на плече бійця, Рієль дістала з ящика меднабір і ввела дозу знеболювального. Поки четверо штурмовиків допомагали їй та Алексу одягатися в заховані у фальш-контейнерах бронескафандри, по ангару прокотився крик:

— Лягай!

У пробитий дверний проріз залетіли дві ракети; одна врізалася в транспорт, що стояв на опорах, і рознесла кабіну пілотів вибухом уламків. Рамірес сунула ствол важкої плазмової гармати в щілину і випустила довгу чергу, витративши боєзапас. У коридорі гримнули зустрічні вибухи, чиїсь крики обірвалися на півслові.

Палуба здригнулася — потік повітря зі свистом рвонув у бік коридору. Біля червоних ламп спалахнула аварійна сигналізація, а голос по гучномовцю прохрипів по-роттеанськи: «Увага: розгерметизація відсіків! Повторюю, розгерметизація в транспортному шлюзі!»

Тиск помітно впав — зала клацнула, ніби хтось різко розчинив усі клапани: у незахищених солдатів зірвало з плечей ремені, пил і дрібні уламки потягнуло до розриву. Але, на щастя, до цього моменту Алекс і Рієль уже заклацнули шоломи й гермокільця своїх костюмів; датчики стрибка тиску лише коротко пискнули, фіксуючи герметичність.

— Усім зайняти позиції: відкриваю внутрішній вантажний шлюз, обидва люки будуть відчинені, тримайтеся — сильно трусне, — скомандувала Нікс.

Весь загін припинив стрілянину і вчепився за балки та кріплення. Двері ангара розчинилися, і повітря, що вирвалося назовні, викинуло більшість незакріпленого майна та сміття.

Коли в ангарі встановився вакуум, бійці рвонули до зяючого чорнотою отвору.

— Це безумство навіть для мене, — кинула Рамірес і першою, з розбігу, стрибнула у відкритий космос, немов стрибнула в озеро.

Слідом за нею кинулися всі інші. Алекс, підтримуючи Рієль, допоміг їй стрибнути. Політ був недовгим, але відчуття невагомості вдарило по тілу з несподіваною силою. Шлунок неприємно «потягнуло» вниз, у голові запаморочилося. Зламані ребра, які до цього просто нили під дією знеболювального, раптом спалахнули гострим болем — невагомість зняла компресію бронепластини, і кістки зсунулися. Рієль стиснула зуби, намагаючись не закричати.

Сріблястий диск Місяця під ними здавався величезним і безмовним, поцяткований кратерами, що зберігали сліди тисячоліть. У периферичному зорі миготіли чорні силуети бійців, що летіли поруч. Майже дісталися, — подумала вона.

Прямо перед очима замерехтів великий гексагон силового поля «Мавки», відкриваючи доступ. Вони буквально влетіли в спеціально підготовлений шлюз і з розгону вдарилися в м'які страхувальні сітки.

Удар.

Ребра хруснули. Рієль ахнула — біль вибухнув у грудях білим спалахом. Перед очима попливли темні плями.

— Рієль! — крикнув Алекс звідкись далеко.

Поле затягнуло проріз шлюзу. Екрани переключилися на силові щити, знявши невидимість. Спалахнули яскраві вогні двигунів. А Рієль дивилася, як темрява насувається з країв зору, стискаючи світ до вузького тунелю. Вона спробувала щось сказати, але язик не слухався.

— Капітане, твій тиск падає! — голос Нікс звучав стривожено, майже злякано. — Рієль, залишся зі мною!

Але темрява була такою теплою. Такою привабливою.

Просто на хвилинку, — подумала вона і заплющила очі.

У коридорах панувала напівтемна тиша; червона лампа блимала раз — два — три… і знову згасала. Генерал Долматов, хитаючись, вийшов із хмари диму і пилу, важко дихаючи в шоломі, який встиг надіти. Транквілізатор сковував м'язи, штучне око іскрило, але злість у ньому все ще жила.

Біля самої дверцяти вагонетки, серед розсипаних гільз, лежав загублений касетний плеєр — той самий, який без кінця слухав інженер, його німий протест, крик про те, що він не раб. На корпусі — жовтий стікер-смайлик, що нахабно посміхався в пульсуючому відблиску. Прямо під ним блимав крихітний індикатор: 00:09… 00:08… 00:07…

Долматов вхопився за перебірку і рушив до плеєра — здавалося, вся величезна палуба хитається разом із ним.

— Чорт мене забирай… — прошипів він, простягаючи руку.

00:03… 00:02…

Усередині плеєра клацнуло реле.

00:01.

Коридор спалахнув сліпучим світлом. Вакуум миттєво задушив полум'я, але ударна хвиля — суміш розрідженого газу, уламків і парів натарію — прошила ангар, ніби пророкотів артилерійський залп. Майже одночасно спрацювали заряди в інших контейнерах: три синьо-фіолетових смолоскипи спалахнули по борту, немов «троянди» на чорній броні.

Медвідсік — шість годин потому.

Двері медвідсіку тихо відчинилися. Рієль, що напівлежала в кріслі з фіксуючою пластиною на грудях, повернула голову. У дверному отворі стояв доктор Коллінз, спираючись на тростину. Високий, худорлявий, із сивими скронями — але на ногах. Сам.

— Докторе? — Рієль ледь не підскочила, але регенератор утримав її на місці. — Ви встали!

— Півтора року в ліжку, — Коллінз посміхнувся і повільно пройшов до ліжка. — Лікування Сфери спрацювало. Повільно, але спрацювало.

Він опустився на стілець поруч, постукав тростиною по підлозі:

— Іронія долі, правда? Тоді ти витягувала мене з бункера. Тепер я відвідую тебе в медвідсіку. Ролі змінилися.

Рієль слабо посміхнулася:

— Я рада, що ви одужали.

— Лікарі кажуть, проживу ще років тридцять мінімум, — Коллінз подивився на свої руки. — У сорок два роки після такої дози радіації це майже диво. Дякую тобі, Рієль. І Сфері. Без вас обох мене б уже не було.

— Нема за що, — вона відвела погляд. — Я просто...

— Робила свою роботу, знаю, — він м'яко перебив. — Але твоя робота рятує життя. Моє в тому числі. — Пауза. — Чув про Марс. Про завод. Ти знову грала в героя.

— Хтось же мусить.

Коллінз кивнув, піднявся, спираючись на тростину:

— Одужуй. Війна майже закінчена. Скоро нам усім знадобляться такі, як ти — щоб загоювати рани. Не тільки фізичні.

Він попрямував до дверей, але обернувся на порозі:

— До речі, нагорі зараз спостерігають за падінням лінкора. Думаю, тобі варто подивитися. Це кінець великої глави.

Рієль подивилася на голограму в кутку медвідсіку. На екрані лінкор — рвана димляча сигара — повільно падав до Місяця.

— Нікс, — тихо покликала вона, — виведи трансляцію з містка.

Капітанський місток «Мавки» — 00:03 до удару

На центральному екрані зонд передавав останні кілометри: лінкор входив у сірий серпанок реголіту під кутом вісім градусів. По обшивці бігли червоно-білі розриви — лопалися паливні магістралі. Алекс стояв перед екраном, стиснувши кулаки. Рамірес поруч, капітан «Мавки» трохи віддалік. Біля правого краю проєктувалася голограма Сфери — мерехтлива, багатогранна, як завжди загадкова.

— Два-три імпульси газу, але тяги немає, — зауважив капітан.

— Аналогове управління безсиле, — відгукнулася Нікс, з'являючись поруч зі Сферою. — Перевантаження понад 15 g; екіпаж уже без свідомості.

00:00 — удар

Екран спалахнув білим. Корабель встромився хвостом уперед, корпус склався гармошкою, мільйони тонн пилу зметнулися над Океаном Бур. Зонд на мить осліп, потім показав киплячий кратер діаметром близько двохсот метрів, з якого виривалися струмені розплавленого металу.

Тиша на містку.

Алекс повільно видихнув. Його губи тремтіли.

— Крах «Ямато», — прошепотів він.

— «Ямато»? — перепитала Сфера, схиливши голограму набік.

— Японський лінкор, — пояснив Алекс, не відриваючи погляду від екрана. — Друга світова війна на Землі. Найбільший бойовий корабель свого часу. Його потопили в останні місяці війни. Символ кінця епохи, — він гірко посміхнувся. — Я витратив п'ять років на проєктування цього корпусу. Хотів, щоб він захищав людей. А він став символом гноблення. І тепер... тепер він теж став кінцем епохи.

Сфера помовчала, обробляючи інформацію:

— Я починаю розуміти символізм і образність у мові людей. Ви бачите в подіях сенс, що виходить за межі фізичних фактів. «Ямато» впав — отже, впала ідея, яку він втілював.

— Саме так, — кивнув Алекс.

Нікс підстрибнула, змахнувши руками:

— О, Сферо, я тебе й не такому ще навчу! Залишайся з нами, головне. У людей стільки метафор, алегорій, відсилань — на всю твою базу даних не вистачить!

Сфера подивилася на маленьку оранжеву голограму. У її «голосі» вперше з'явилося щось схоже на теплоту:

— Можливо, мені справді варто залишитися. Я вивчала багато цивілізацій тисячоліттями, спостерігаючи здалеку. Але тільки зараз починаю розуміти, що означає бути частиною неї.

— Ласкаво просимо в сім'ю, — Нікс посміхнулася на весь рот.

Рамірес тихо перехрестилася, дивлячись на згасаючий спалах на Місяці:

— Requiescat in pace. Нехай мертві знайдуть спокій. А живі — мир.

Капітан «Мавки» випростався:

— Війна за Місяць закінчена. Передайте командуванню: останній роттеанський лінкор знищений. Залишилася тільки зачистка планетарних баз.

Алекс відвернувся від екрана. На обличчі — суміш полегшення і смутку:

— Гарний був плеєр. Не вистачатиме... але фінальний трек вдався.

У медвідсіку, дивлячись на ту ж картинку, Рієль заплющила очі. Війна закінчилася вогненним грифом у місячному пилу.

Вітер перекочував обривки газет по пустельній нічній вулиці. Вдалині тьмяно мерехтів жовтий ліхтар, слабко освітлюючи розбиту ділянку дороги. Каналізаційний люк біля старого будинку здригнувся і зі скреготом відсунувся вбік. Із темного отвору показалася кучерява маківка хлопчика років десяти; обличчя перемазане сірою грязюкою. Він висунувся, оглянув провулок, точно бабак на світанку.

— Нікого немає, давайте, — прошепотів він у люк і вибрався назовні, простягнувши руку друзям.

Троє дітлахів вибралися слідом. Хлопчисько шмигнув у тінь і притиснувся до стіни. Десь далеко заревів мотор — патрульний броньовик. Він завмер, подав знак рукою; машина звернула біля ліхтаря і зникла.

Двоє старших склали долоні й спини «драбинкою». Третя — дівчинка років восьми — притиснула до грудей банку білої фарби й ганчір'яний пензель. Видершись на плечі товаришів, вона висунула від старанності кінчик язика і почала виводити широкі білі смуги на сірій стіні.

Коли остання смуга лягла на цеглу, дівчинка зістрибнула, ступила назад, милуючись написом, а потім підняла погляд до яскравого нічного Місяця. Поруч із місячним диском на мить спалахнула крихітна іскорка — немов хтось моргнув кишеньковим ліхтариком. Вона тицьнула пальцем у небо.

— Дивіться! Там вогник біля Місяця!

— Який вогник, дурненька ти, Поля. Це метеор проскочив. Час змотуватися, — прошипів один із хлопців, схопив її за руку і потягнув до люка.

Діти зникли під землею і щільно затулили важку кришку. На дах будинку безшумно опустилася велика сіра сова. Величезні очі невідривно дивилися вниз, вишукуючи щура для нічної вечері. Перед нею, на цегляній стіні, блищав свіжий напис: нерівні, але ретельно виведені літери складалися в коротке слово — МИР.

Сова, зрозуміло, читати не вміла. Але слово вже сяяло білою плямою в жовтому світлі далекого ліхтаря.