Вартова життя

Якщо космофлот завжди такий, треба було записуватись ще десять років тому. Але ні — Марк витратив двадцять найкращих років свого життя на роботу медиком у глухій гірничодобувній колонії в Альпах, де працювали майже виключно ув'язнені. Що ж, настав час надолужити згаяне і взяти від життя все можливе.

Так думав Марк — новенький, але зовсім не молодий медик, якого відрядили лікарем до однієї зі штурмових рот і який за сумісництвом виконував на бойовому крейсері обов’язки хірурга, терапевта, психіатра та взагалі всього іншого, чого саме зараз бракувало медичній службі.

Йому видали особисту каюту — якщо цей пенал, у якому він спав, узагалі можна було назвати каютою. Але скаржитися було гріх: Марк мав незаперечну перевагу перед сотнями піхотинців на важкому штурмовому крейсері «Тамерлан».

Він мав двері.

Двері у власну каюту, яку можна було зачинити.

Не кожен міг уявити, який це був кайф: зайти всередину, зачинити за собою сталеву перебірку й хоча б на кілька хвилин відчути, що ось воно — нарешті вдалося вхопити удачу за хвіст.

А почалося все того дня, коли до колонії прибули рекрутери, щоб «добровільно» набрати ув'язнених у штурмову піхоту. Усім обіцяли амністію напередодні великої війни, до якої держава готувалася вже багато десятиліть.

Цілий полковник у начищених до дзеркального блиску старомодних чоботях пройшовся перед строєм ув’язнених, які ледве трималися на ногах, гидливо оглянув кількох, когось навіть помацав за плечі та руки, після чого кивнув солдатам, що прибули разом із ним.

Ті мовчки згребли вибраних людей і потягли їх до транспортного вертольота.

Полковник ще раз оглянув тих, хто залишився, і скривився так, ніби йому запропонували скуштувати страву з місцевої кухні.

Ця думка чомусь страшно розвеселила Марка.

Він усміхнувся.

Схаменувшись, тут же спробував стерти усмішку з обличчя, але було пізно.

Полковник його помітив.

Гучно стукаючи набійками чобіт, він попрямував прямо до нього.

Марк, обливаючись холодним потом, виструнчився.

— Я сказав щось смішне, в'язень? — полковник уп'явся в нього важким поглядом.

— Аж ніяк, товаришу полковнику! — випалив Марк на одному подиху, подумки звертаючись до всіх богів, яких тільки зміг згадати.

— Ім'я? Номер? — спитав полковник і боляче тицьнув його пальцем у сонячне сплетіння.

— Насмілюся доповісти, товаришу полковнику, я не в’язень. Марк Носолін, штатний лікар цього видобувного комплексу. Хірург. Працюю тут уже двадцять років, допомагаючи товаришам добувати таку важливу для Батьківщини цинкову руду!

Марк підняв руку до голови так різко, що на мить здалося, ніби зараз вивихне собі лікоть.

Полковник оглянув його з голови до ніг так, ніби щойно вступив у щось неприємне. Але лють із його погляду зникла. На її місці спалахнула іскра інтересу.

Марк не дихав, дивлячись строго кудись повз ліве вухо офіцера.

Несподівано полковник усміхнувся і поплескав його по плечу.

— Скільки тобі років?

— Сорок дев'ять, насмілюсь доповісти, товаришу полковнику.

Полковник задоволено кивнув і повернувся до похмурого сержанта з важкою штурмовою гвинтівкою, який стояв позаду.

— Ось бачиш, сержанте Буров. А ти казав: де я знайду вам медика в цьому богом забутому місці? А ось він. Прямо перед нами стоїть. І просто мріє, як би сьогодні ж потрапити до доблесних космічних військ. Правду кажу, Носолін?

— Саме так, товаришу полковнику! — одразу відповів Марк, ще не до кінця розуміючи, що саме зараз сталося.

Але десятиліття життя навчили його одному простому правилу:

Батьківщина запитала – ти відповів «так». Інакше вдруге спитають уже тільки твоє ім'я для запису у добовому зведенні. Посмертно.

Ось так Марк із лікаря захудалого лазарету тюремного гірничодобувного комплексу раптом перетворився на лікаря цілої штурмової роти.

Усе це яскравим спогадом промайнуло в його голові, поки він одягався після підйому, раз у раз зачіпаючи руками тонку настінну шафку або край ліжка у своїй каюті-пеналі.

Але все ж таки це була особиста, майже інтимна територія.

Командування вважало, що лікареві для належного виконання обов'язків належить власний куточок на крейсері.

Марк був із командуванням цілком згоден.

Несподівано ноги відірвалися від палуби.

Він встиг тільки здивовано вилаятися, перш ніж сплив угору і приклався маківкою об низьку стелю.

Чортова антигравітація знову барахлила.

Вхопившись за спеціальний поручень під стелею, Марк повис на ньому і терпляче дочекався, поки система прийде до тями. Зазвичай такі напади корабельної невагомості тривали секунд десять-двадцять.

На цей раз обійшлося п'ятьма.

Тіло знову потягло вниз.

Втім, падати було практично нікуди: через лічені сантиметри ноги торкнулися палуби.

Марк швидко закінчив одягатися, підхопив сумку з медичними приладами й вирушив на звичайний ранковий обхід — вислуховувати чергову історію про пронос, свербіж у пенісі та неіснуючого таргана, який щоночі намагався залізти старшині Лапіну у вухо.

Ранковий обхід минув без особливих сюрпризів, якщо не брати до уваги того, що Лапін із тріумфальним виразом обличчя показав йому пластикову банку, де бігав здоровенний рудий тарган і ворушив вусами. Марк щиро його привітав. Він сподівався більше ніколи не почути про цього таргана, але щось підказувало, що тепер комаху зарахують до третього взводу.

Коли він повернувся з обходу, «Тамерлан» уже готувався до виходу з гіперпростору. Вони визначили місце, де, як передбачалося, мала бути перша база колоністів. Тепер їхній крейсер разом із кількома десятками інших кораблів різних класів мав ударити по базі, якщо вона виявиться населеною, і захопити полонених, щоб дізнатися, що сталося з флотом колоністів, який утік із Землі майже триста років тому. Марк погано знав історію того давнього конфлікту, але сподівався, що тут нікого не буде й кораблі просто візьмуть курс назад на Землю. Проте чуття підказувало: усе точно піде не за планом і буде багато вбитих, поранених та звичного жаху війни.

На Землі, попри майже безроздільне панування його країни, постійно точилися внутрішні чвари й конфлікти; війна в тій чи іншій формі майже ніколи не вщухала. Проте планета вже багато десятиліть готувалася до великої космічної експедиції, у яку його тепер якимось чином занесло. Більшу частину цього Маркові розповів Лапін за два тижні, які корабель провів у гіперпросторі. Марк не раз замислювався, звідки Лапін узагалі все це знає і навіщо йому розповідає. Здається, частина цих відомостей вважалася військовою таємницею — або ж він просто чогось не розумів в устрої мізків військових.

Нарешті о другій годині за бортовим часом крейсером рознеслися сигнали тривоги й команди зайняти безпечні місця перед виходом із гіпертонелю. Ще раз перевіривши запаси у своїй тактичній сумці, Марк зайняв місце разом із бійцями роти, що готувалася до можливої висадки. Планувалося, що кораблі вийдуть із гіперпростору майже впритул до планети. На розрахунки пішло дуже багато часу, але командування вважало ризик виправданим, а ціну можливих втрат — не такою важливою, як успіх місії. Поправляючи бойовий шолом, Марк поглянув у бік бугая Лапіна, який приглушеним голосом гримав на підлеглих.

Тягуче очікування раптом схлопнулося в суцільну какофонію звуків і сигналів. Щойно вони вийшли з гіперпростору, корабель добряче хитнуло, світло згасло, а потім спалахнуло аварійне освітлення й завили сирени. Марк зрозумів: у корабель, схоже, влучили. З какофонії голосів, наказів і попереджень у ефірі він із жахом усвідомив, що почався космічний бій. Учепившись обома руками в страхувальні поручні, Марк чекав, що корабель ось-ось вибухне й розлетиться на шматки. Чи встигне він усвідомити власну смерть — чомусь саме це зараз турбувало його найбільше. Крейсер здригався від потужних поштовхів, мабуть, безперервно стріляючи з усіх гармат і водночас приймаючи влучання у відповідь. Так тривало хвилин двадцять, доки сильна тряска нарешті не припинилася і Марк не відчув підошвами неприємне дрібне тремтіння палуби. Молячись, щоб корабель не розвалився, він усе ще стискав поручні й судомно намагався ковтнути слину, якої наче зовсім не лишилося в пересохлому роті.

— Вперед, вперед! Рота — до посадкових кораблів! Ворушіться, виродки! — закричав йому на вухо Лапін, підганяючи всіх прикладом штурмової гвинтівки.

Марк кинувся слідом за іншими, стукаючи броньованими черевиками по ґратах палуби. Перед очима все миготіло: ось лежить якийсь солдат із розбитим, залитим кров'ю обличчям — схоже, ящик, що зірвався з кріплень, проломив йому череп; ось техніки судомно монтують якусь ракету та тягнуть її до корпусу сусіднього шатла. Дихати було важко, вік давався взнаки. Везіння теж закінчилося: виявилося, що замість спокійної роботи на кораблі його відправляють разом із групою підтримки безпосередньо на полі бою.

Застрибнувши в шатл, Марк ледве встиг пристебнутися й опустити візор шолома, як спусковий корабель буквально вивалився у відкритий космос. На одному з оглядових екранів перед ним постала дивовижна картина. На тлі темної планети, у променях червоного сонця, розгорталася перестрілка, яка водночас лякала й заворожувала своєю красою. Над планетою висів чужий корабель, огорнутий сяйливою сферою, у яку один за одним беззвучно врізалися яскраві снаряди корабельної артилерії. Після кожного влучання поверхнею захисного поля розбігалися брижі зі світних гексагональних фрагментів. Корабель відповідав довгими сліпучими спалахами, схожими на лазерну зброю. Марк здригнувся, коли на сусідньому екрані один за одним вибухнули два десантні шатли, точнісінько такі, як той, у якому він перебував. Чужий корабель відчайдушно відбивався, але незабаром сяйлива сфера навколо нього кілька разів блимнула й згасла, після чого снаряди почали влучати безпосередньо в корпус. Корабель противника ще деякий час відповідав лазерними променями, але потім усе припинилося. Їхній шатл різко струснуло, і всі оглядові екрани разом погасли.

Наступна картина, що постала перед Марком, була вже зовсім іншою. Люк шатла розчинився, і піхотинці кинулися назовні, розбігаючись кам’янистою поверхнею та займаючи позиції. Після безмовного космосу звук наздогнав його свідомість тут сповна. Повітря розривала канонада важких гармат; із неба, наче метеорити, падали снаряди орбітального обстрілу, один за одним влучаючи у велику будівлю, захищену такою самою сяйливою сферою з гексагональних фрагментів. Слідом за піхотою із сусідніх шатлів вискочили кілька легких танків і помчали вперед, стріляючи на ходу. Марк судомно біг за всіма, намагаючись не впасти й не розбити шолом об каміння. Він гадки не мав, чи можна тут узагалі дихати без захисту, але відчував, що гравітація на планеті майже не відрізняється від земної. Хоча, можливо, через адреналін він просто не помічав різниці.

Далі все поле бою перетворилося для нього на один суцільний кінематографічний кадр. З майже релігійним жахом Марк побачив, як з-за пагорба з’явилися дві величезні антропоморфні постаті заввишки, мабуть, метрів п’ять чи шість — здалеку важко було визначити. Вони рухалися легко й несподівано граційно для машин такого розміру, неймовірним чином ухиляючись, як йому здавалося, від пострілів. Навколо них спалахували ті самі гексагональні силові поля, виблискуючи у променях червоного сонця. Машини безперервно стріляли з якоїсь пучкової зброї, і в бік десанту мчали фіолетові спалахи, схожі на блискавки, один за одним вражаючи наступальну бронетехніку. Але машин було мало. Марк устиг нарахувати лише п’ять двоногих велетнів, які, відступаючи до великого центрального купола, продовжували вести вогонь у відповідь. Ось уражений фіолетовою блискавкою летючий штурмовик завалився набік і впав на кам’янисту поверхню; ось сліпучий лазерний промінь пройшовся ланцюгом наступаючих солдатів, і відразу кілька людей упали. Але захисників було надто мало — ця думка знову промайнула в голові Марка, перш ніж він помітив неподалік пораненого, який намагався обома руками затиснути обрубок ноги.

Марк із розбігу впав біля нього на коліна й упевненим рухом наклав кровоспинний джгут, затягнув його, ввів у рану гемостатичний склад і короткими імпульсами портативного коагулятора запечатав кілька великих судин. Наступний поранений дістав глибоку рану стегна від тієї ж лазерної зброї — буквально діру в тканинах із випаленими, запеченими краями. Крові майже не було, і саме це не сподобалося Маркові найбільше: зовні рана виглядала майже сухою, але всередині пошкодження могли бути куди серйознішими. Не до кінця розуміючи, що робити з таким пораненням, він потягнув солдата назад, до посадкових шатлів. Потім був наступний, і ще один. Мов заведений, Марк знаходив людей, перев’язував, піднімав, тягнув, укладав і знову повертався, поки наступ тривав.

Краєм ока він помітив, як силовий купол, що вкривав поселення, раптом стиснувся, замерехтів і згас. На кілька секунд під ним відкрилося ціле невелике містечко, перш ніж туди влучила ракета і над поверхнею виріс величезний стовп вогню, пилу та уламків. У радіоефірі змішалися крики захоплення, стогін вмираючих, команди і маса вибухів. Судячи з переговорів, вони перемагали. Над головою промайнули ще кілька шатлів, висаджуючи десант уже безпосередньо всередині міста, а все подальше злилося для Марка в одну нескінченну низку поранених і вбитих, яких він знаходив, латав, витягував назад і передавав іншим.

Приблизно через дві години по радіо почали один за одним надходити доповіді та нові команди. Марк почув, що його роту викликають до центру міста: схоже, захисники або припинили опір, або їх майже не залишилося. Він оглянув довгі ряди поранених у шатлі і важко зітхнув, потім знайшов на радарі свого костюма ідентифікатор Лапіна і навіть зрадів, побачивши, що старшина вцілів. Передавши список поранених новій медичній команді, що прибула на шатлі, Марк кинувся до бронемашини, на якій сидів Лапін і махав йому рукою. Заревіли мотори, з-під коліс бризнуло дрібне каміння, і бронемашина рушила в місто, над яким піднімалися густі клуби чорного диму.

***

У місті вони зупинилися біля якоїсь будівлі, на подвір'ї якої скупчилася дивна група людей, дуже схожих на них самих. Марк супроводжував старшину і, підійшовши ближче, уважно розглядав прибульців.

Зовні вони практично нічим від них не відрізнялися, принаймні в тому, що Марк міг побачити. Вони спокійно дихали місцевим повітрям, але Марк не наважився зняти герметичний шолом, хоча прилади показували аж 24 відсотки кисню, та й решта складу цілком підходила для дихання. Він помітив, як деякі піхотинці знімають шоломи й вдихають місцеве повітря. Марк вважав це вкрай нерозумним, але хто він такий, щоб зараз їх зупиняти? Після важкого бою він не міг наказати командуванню приборкати солдатів.

Полонені трималися спокійно, мовчки й похмуро дивлячись на прибулих. Ті, своєю чергою, витріщалися на місцевих. У голові Марка майнула думка, що вони якось не схожі на ворога, заради якого все це затівалося. Але потім він згадав побачені сьогодні технології, і в голові все знову змішалося й закрутилося. Поки полонених шикували, Марк помітив за десяток метрів ту саму дивовижну двоногу машину, яка захищала місто.

Підбитий колос ніби заснув, звалившись на будівлю всією своєю вагою. У центрі корпусу диміла велика дірка від снаряда, що пробив його, розворотивши майже половину центральної секції. Невелика голова, що поникла, була вивернута вбік. Марк з цікавістю підійшов ближче, але його зупинили кілька солдатів, які вже вишиковували оточення навколо підбитої машини.

Він встиг помітити щось на кшталт кабіни та крісла в центральній частині. Стулки були вивернуті назовні, немов пілот вибрався з машини. Можливо, він загинув від влучення та його вже дістали. Декілька вартових досить грубо перегородили Марку шлях, і той, піднявши руки, відійшов назад до своєї групи.

У цей час із будівлі вийшов Лапін, а за ним — постать великого людиноподібного робота, як спочатку подумав Марк. Але коли істота повернула до нього голову, лікареві здалося, що він побачив щось неземне. Це була людина, але водночас наче й не людина. Щось у її обличчі було таке, чого Марк не міг пояснити: воно водночас насторожувало й відштовхувало. Істота поглянула на нього з холодним спокоєм і якоюсь майже космічною впевненістю в собі.

— Доку, тут поранений колоніст, оглянь його. У нього два кульові поранення — у руку й ногу. Цей виродок убив трьох наших голіруч, коли ми намагалися його затримати. Довелося підстрелити, тільки тоді вгамувався, — пробасив Лапін, підходячи до нього.

Марк підійшов ближче і, дістаючи перев’язувальні матеріали, схилився над ногою пораненого. Той був одягнений у темно-сіру натільну броню дивного типу, що щільно облягала тіло. Біля щиколотки кровоточила рана, з якої текла звичайна червона кров, точнісінько така сама, як у них. Друга рана була біля ліктя: куля влучила в якийсь стик, де не було суцільної захисної пластини. Тут крові було мало — мабуть, куля пройшла по дотичній, можливо, зрикошетивши від броні. Зап’ястки були скуті двома парами наручників, але полонений, схоже, більше не збирався чинити опір.

Марк опустився поруч, притис рану серветкою й видавив під неї порцію гемостатичного гелю. За кілька секунд кровотеча майже припинилася, і він підвівся, збираючись зайнятися рукою цього колоніста. Але той зупинив його рухом голови й несподівано заговорив мовою роттеан:

— Дякую, цього достатньо. Рука вже не кровоточить, куля не зачепила нічого важливого.

Від несподіванки Марк застиг, тримаючи в руці другу серветку та тюбик із гелем.

— Якого біса? — пролунав позаду Марка голос одного із солдатів. — Він знає нашу мову. Негайно доповісти командиру.

Хтось із солдатів побіг до бронемашин, інші мовчки дивилися на дивну людину.

Підвівшись, Марк нарешті уважно розглянув його обличчя й постать, закуту в очевидно технологічний обладунок, зовсім не схожий на їхні бойові скафандри. Броня була надто приталеною і щільно облягала тіло цієї людини — або істоти, так схожої на людину. Шкіра здавалася наче ретельно виголеною, без жодної волосинки, хоча на голові він мав розкішне густе чорне волосся, підстрижене явно у військовому стилі, як у роттеанської піхоти. І хоча тепер зачіска розтріпалася й забруднилася, Марк не міг не помітити, наскільки доглянутим було волосся цього чоловіка. Воно буквально дихало силою та здоров’ям, на відміну від його власного. Глибокі темно-сині очі дивилися спокійно, без найменшого страху, а обличчя, попри кілька брудних плям, мало напрочуд рівний відтінок, блідіший, ніж у роттеан. Гримаса болю не спотворювала обличчя пораненого, хоча з такою дірою біля щиколотки людині мало бути дуже боляче, незважаючи на введені ліки.

З роздумів Марка вивів гомін. Разом із солдатом до них підбіг хтось із командування. Марк відсунувся назад, спостерігаючи за тим, що відбувається.

Капітан Тевес зупинився навпроти полоненого і зняв важкий шолом. Марк знову несхвально скривився, побачивши це.

— Звідки ти знаєш нашу мову? — похмуро спитав він пораненого.

— Багато хто його знає. Як можна забути після того, що ви, роттеани, зробили із Землею? — відповів дивний чоловік. — Ви ж роттеани. Хто ще міг ось так напасти на нашу колонію?

По рядах солдатів прокотився здивований гомін. Невідомий солдат не тільки не боявся, оточений десятками озброєних людей, але, здавалося, ще й смілився, що в його становищі було вкрай нерозумно, враховуючи кількість зброї, спрямованої на нього. До того ж його вимова була настільки гарною, що, якби він був одягнений у чужу броню, мало хто засумнівався б у його походженні, просто почувши цей голос.

На думку Марку прийшли невиразні спогади зі школи, де їм викладали історію стародавнього конфлікту. Втікачі колоністи складалися з безлічі національностей, що населяли тоді Землю. Мабуть, серед них було чимало й колишніх роттеанів, інакше як ще пояснити, що ця істота з такою легкістю говорить їхньою мовою? Можливо, біженці підтримували та розвивали безліч мов, успадкованих ними після втечі.

— Твоє ім'я, звання, солдат? Ти співпрацюватимеш і розкажеш нам усе, що ми хочемо знати, якщо ми не знайдемо потрібної інформації самі. Тобі все зрозуміло? — спитав Тевес.

— Мене звуть Крістофер, звання — молодший сержант, якщо говорити зрозумілими вам словами. Наша система звань дуже схожа на вашу, наскільки я розумію, людина кинула погляд на знаки ідентифікації, нанесені на броню капітана. — Чи можу я дізнатися про ваше ім'я, капітане?

Капітана Тевеса важко було чимось здивувати. Цей здоровило мав певну славу й норов, які зробили його відомим далеко за межами роти. Але тепер здавалося, що він остовпів від поведінки чужого сержанта — пораненого й оточеного ворогами.

І перш ніж Тевес зрозумів, що відповісти, полонений швидко додав, вказавши пальцем у бік Марка, що стояв за спинами солдатів.

— І розмовлятиму я тільки з ним. Або ні з ким. І нічого вам не скажу.

Марк остовпів і захотів провалитися під землю, коли всі разом повернулися в його бік.

***

У камері тюремного блоку було тісно й незатишно. Та все ж довелося відійти від звичайної процедури: кілька людей з обслуговчого персоналу ретельно віддраїли й вичистили одну з камер, перш ніж посадити туди дивного полоненого. На цьому наполіг сам Марк, посилаючись на те, що пацієнт може померти від зараження крові або дістати інші ускладнення. Довелося наплести три короби медичної термінології, але, як не дивно, ніхто не заперечував.

Самого Марка від звинувачення у шпигунстві й подальшого розстрілу врятувало лише те, що навіть найпідозріліші офіцери розуміли: він ніяк не міг за кілька днів махнути на чотири світлові роки туди й назад, вступити в змову з колоністами та якимось чином заздалегідь домовитися з Крістофером. Тим паче під час планування атаки командування роттеан навіть не знало, чи виявиться база населеною. Тому пов’язати бажання полоненого розмовляти саме з Марком із можливим шпигунством не виходило навіть за великого бажання.

Крістофера замкнули в цій камері, і через день Марку дозволили відвідати його під найсуворішим наглядом озброєної охорони та пильним поглядом камер, які мали записувати всю їхню розмову.

Ідучи на перший допит ув’язненого, Марк пригадав учорашнє зведення втрат після атаки. За попередніми даними, у невеликому містечку жило близько тисячі людей — чоловіків і жінок, зокрема приблизно п’ятдесят дітей різного віку. Під час атаки загинула більшість населення, головним чином від ракетного й орбітального обстрілу. Вижили 245 людей, серед них двадцятеро дітей. Із цих 245 схожими на Крістофера виявилися лише близько десяти. Усі вони мали подібну статуру й певні анатомічні особливості, від перших уривчастих відомостей про які в Марка буквально волосся ставало дибки. Повноцінного обстеження поки ніхто не проводив, а більшість знайдених тіл була сильно пошкоджена.

Роттеани ж втратили в бою один невеликий крейсер, п'ять десантних кораблів з екіпажами та десантом, а також близько п'ятисот людей убитими та пораненими вже під час наземної сутички. Що й казати, втрати були відчутними, і це, як розумів Марк, був навіть не військовий об'єкт, а якесь невелике містечко, наукова станція чи щось подібне до того — це поки що з'ясовували. Побіжне обстеження планети супутниками не виявило інших великих поселень, але це зовсім не означало, що їх не могло бути.

Коли двері камери відчинилися, в’язень плавно підвівся з тісної лежанки, яка явно була йому закоротка. Зріст Крістофера, як вони вже встигли виміряти, становив сто дев’яносто сантиметрів, важив він близько вісімдесяти кілограмів і був досить струнким та підтягнутим, хоча мав добре розвинені м’язи.

Марк кивнув йому й зачинив за собою двері камери. Підійшовши ближче, він сів на край лежанки та попросив Крістофера показати ногу. Той поставив стопу на лежанку, і Марк обережно розмотав бинти, щоб оглянути рану. Хоча після читання попередніх звітів він і очікував побачити щось незвичайне, побачене однаково буквально винесло йому мозок, якщо висловлюватися метафорично.

Рана біля щиколотки затягувалася з неймовірною швидкістю. Пошкоджені тканини вже почали щільно з’єднуватися, набряк майже зник, а на портативному сканері було видно, як учорашня тріщина в кістці активно заповнюється новою тканиною. У звичайної людини на таке відновлення пішли б тижні, а тут минуло трохи більше доби. Крістофер спостерігав за його діями з разючим спокоєм. Його обличчя, тепер уже чисте й вмите, як і раніше, вражало Марка: щось у ньому водночас притягувало й відштовхувало. Надто рівна шкіра, надто чисті білки очей, здорове густе волосся, жодного помітного сліду старої травми або звичайного людського зносу. Саме обличчя не було неможливим чи штучним, але поряд з обличчями одноплемінників Марка здавалося майже намальованим. Щось інопланетне відчувалося в цьому чоловікові, який сидів перед ним, хоча Марк чудово бачив: перед ним саме людина.

Закінчивши огляд та перев'язку, Марк закрив медичну сумку і вмостився за маленький стіл, пригвинчений до підлоги тюремної камери. Крістофер сів із протилежного боку, посунувши пластиковий тюремний стілець.

— Отже, з чого почати? — прокашлявся Марк, збираючись з думками. До цього йому ще ніколи не доводилося виступати у ролі слідчого чи навіть чогось віддалено схожого.

— А чого б ви хотіли? — спокійно спитав Крістофер, дивлячись йому прямо в очі.

— Це твоє справжнє ім'я, Крістофере? — ляпнув Марк, намагаючись потягнути час, щоб не одразу переходити до довгого списку питань, що його видало командування.

— Так, — відповів той.

— Чому воно таке схоже на наші імена? — запитав Марк і тут же подумки вилаяв себе за дурне питання, чудово усвідомивши відповідь ще до того, як Крістофер заговорив.

— Як ви знаєте, і ви, і ми походимо з однієї планети Землі, — спокійно пояснив Крістофер без тіні посмішки чи сарказму. — У той час з планети втекло багато людей із різних країн. Моє ім'я походить із країни того часу, яка називалася США, якщо ви знаєте, про що йдеться.

— Я читав історію, — невпевнено обізвався Марк, продовжуючи розглядати дивну людину.

Крістофер трохи посміхнувся.

— Це було дуже давно. Чому ви все це зберегли? Хіба ви не хотіли, як це сказати... відсторонитися від минулої історії, забути про конфлікт, війну? Чи не заради цього ви втекли з Землі?

— Забути? — Крістофер, здається, навіть здивувався.

Що б там не пліткували солдати протягом останньої доби, цей Крістофер явно не був роботом — надто живим і щирим було його здивування, коли він почув це запитання.

— Так, я подумав... — почав Марк, але співрозмовник м'яко випередив його.

— Ніхто з нас не забув свого минулого, звідки ми родом, що сталося, чому ми бігли і все інше. Забути таке означало б забути, хто ми й звідки.

— І хто ж ви? Як ви себе тепер називаєте? — Марку здалося, що він нарешті поставив вдале запитання.

— Ми люди, — щиро відповів Крістофер, дивлячись прямо на нього.

Марк замовк, не знаючи, що сказати: надто впевнено вимовив це Крістофер. «А хто тоді ми?» — майнула думка, але саме цієї миті у навушнику пролунав роздратований голос офіцера розвідки:

— Досить там філософію розводити, Носолін. Переходьте до затверджених питань.

Марк випростався на незручному стільці і знову прокашлявся.

— Скільки людей перебувало на цій базі й чи є на планеті інші поселення? — запитав він натягнуто офіційним тоном.

— Персонал цієї бази налічував 1024 людини, включно з дітьми, — спокійно відповів Крістофер.

— Яка мета та призначення цієї бази?

— Здебільшого це застаріла база, на якій із ностальгічних почуттів живе окрема колонія, головним чином, нащадки перших колоністів. У ті часи тут був перевалочний пункт, звідси кораблі вирушали до інших зоряних систем.

— Куди? — спитав Марк, піднявши брову.

— Цього я вам не скажу, — ледь усміхнувся Крістофер.

— Не скажеш? Ти розумієш, що перебуваєш у полоні і вони можуть зробити з тобою що завгодно? — Марк чомусь несвідомо виділив це «вони».

— Розумію. Роттеани домагаються своїх цілей будь-якими засобами, правда? — так само спокійно парирував Крістофер. — Я можу розповісти вам різні речі, якщо ви цього забажаєте, але координати обжитих зоряних систем ви від мене не дізнаєтеся, що б ви не робили. Можете бути певні.

— Чи є інші міста на планеті?

— Є, але всі вони давно занедбані. Їх використовували в ті часи, коли сюди прибували кораблі із Землі і потрібен був час перед подальшими стрибками в нові системи. Нині вони законсервовані, там немає ні військової техніки, ні чогось такого, чого немає у цьому місті. Я можу навіть дати вам їхні координати, хоч думаю, ви і без мене знайдете їх під час орбітального пошуку.

— Тоді ти повідомиш їх офіцеру розвідки під час окремої зустрічі, — сказав Марк.

— Добре, — кивнув Крістофер.

— Але чому ти готовий це розповісти, а координати систем — ні? — спитав Марк і відразу почув обурене сопіння в навушнику.

— Носолін, ти придурок. Звісно, він не скаже, де розташовані заселені світи. Тягнутиме час, водячи нас покинутими містами.

Марк скривився. Голос у вусі був надто гучним.

Крістофер усміхнувся і, трохи подавшись уперед, сказав:

— Ваш офіцер розвідки має цілковиту рацію. Я не видам вам координат заселених світів.

Марк смикнувся на стільці і машинально схопився за навушник. Його погляд кілька разів злякано метнувся від Крістофера до дверей і назад. Навушник сидів глибоко у вусі та був розрахований саме на те, щоб його не чув ніхто, крім власника.

Ув'язнений залишався незворушно спокійним, але в його темно-синіх очах ніби стояла ледь помітна усмішка.

«Він потішається з нас», — знову майнула думка у Марка. Потім він пововтузився на стільці й продовжив за завченим протоколом допиту.

— Під час полону ти вбив трьох наших солдатів, і на тобі було незвичайне екіпірування — цей анатомічний костюм. Ми вивчили його після того, як зняли з тебе і замкнули тут. Ти був пілотом однієї з тих наземних бойових крокуючих машин?

Крістофер мовчки кивнув головою.

— Це ваша основна наземна зброя? — запитав Марк. Розвідка поки не виявила в околицях міста інших зразків важкої наземної бойової техніки.

Полонений знову кивнув головою.

— Крейсер на орбіті, чи він входив до складу охорони цього міста?

— Ні. Це був транзитний транспортний корабель, який доставляв сюди запаси та змінний персонал, — відповів Крістофер.

— Транспортний корабель? — здивувався Марк, згадавши, що цей «транспортний корабель» встиг підбити один із їхніх крейсерів і знищити кілька десантних шатлів.

— Цілком правильно. Це не бойовий корабель, його призначення було суто транспортним. Захисне поле й системи самооборони встановлюють на більшість наших міжзоряних суден.

— У вас кожен транспортник такий озброєний? — спитав Марк, не одразу усвідомивши, що це питання видає власний страх і невпевненість перед чужими технологіями.

У навушнику почулася лайка, і майже одразу за спиною Марка загримів замок камери. Усередину увійшли двоє охоронців.

— Візит лікаря закінчено. На вихід, — скомандував один із них.

Крістофер залишився сидіти за столом, тоді як Марк похмуро підвівся і, ніби сам був арештантом, повернувся і пішов за охороною.

Йому точно влетить від начальства.

***

Цьому фокусу Марк навчився, ще працюючи в колонії. Виявляється, у розмові з начальством можна було більшу частину часу просто ігнорувати те, про що кричить командир, начальник чи будь-хто ще, і лише кивати головою, давати механічні відповіді, а самому в цей час думати про щось зовсім відсторонене. Наприклад, зараз він думав про велику соковиту парову котлету зі справжнього м'яса, яку йому страшенно хотілося з'їсти. Але на космофлоті котлет із справжнього м'яса було не дістати, тільки із синтетичного.

Однак слід було уважно стежити за тоном начальника, щоб не пропустити момент, коли треба вийти з цього забуття і вже справді відповідати на запитання. І Марк цю науку опанував дуже добре.

Він поворухнувся, дістав з папки розсип комп'ютерних знімків зі сканера і мовчки поклав один перед полковником на стіл.

Той нарешті перестав лаяти Марка, насупився і втупився поглядом у знімок, явно нічого не розуміючи.

— І що я тут маю побачити? — сердито спитав полковник Броценков.

— Ви знаєте, яка довжина кишківника у звичайної людини? — поцікавився Марк.

— Ви мене тримаєте за ідіота, Носолін? Звісно, знаю. Метрів сім приблизно.

— А в цієї людини, Крістофера, весь шлунково-кишковий тракт має довжину близько трьох метрів, — Марк провів пальцем по структурі на знімку.

— І що це означає? Хіба таке можливе? Операція? Патологія?

Полковник все ж таки не був дурнем і швидко збагнув, що Марк не просто так звернув на це увагу.

— Я теж спочатку так подумав. Але потім ми просканували тіла інших таких, як він, які явно вирізнялися серед решти колоністів. І ні, це не патологія. Це норма. Принаймні для нього й таких, як він, — Марк невизначено повів рукою.

— Про що ви кажете? Вони ж виглядають як звичайні люди, такі ж, як ми з вами, — полковник, здавалося, вже забув про свою лють і, вмостившись за стіл, взяв знімки, уважно розглядаючи додані до них роздруки.

— Так, і це найдивовижніше. Якщо просто дивитися на них, помітити різницю дуже важко. Хіба що вони в середньому вищі, мають чистішу шкіру й краще волосся, але все це ще можна пояснити різними чинниками. Та не те, що міститься всередині. Шлунково-кишковий тракт Крістофера справді має довжину близько трьох метрів, і при цьому в нього повністю відсутній апендикс. Причому його немає в жодного з «цих». А в інших полонених він є, і довжина кишківника в них приблизно така сама, як у нас.

— Як це можливо? Вони що, вивели новий вид людей? — Броценков зняв кашкет і поклав його на стіл.

Марк зауважив, що у полковника вже починалося раннє облисіння, хоча тому було лише трохи більше років, ніж йому самому.

— Добре, що ви самі це озвучили, — посміхнувся Марк і сховав посмішку під крижаним поглядом полковника. — Перепрошую, товаришу полковнику. Але так, ви маєте рацію. Це звучить неймовірно, проте Крістофер та інші загиблі — не такі люди, як ми з вами чи інші колоністи. Я навіть ризикнув би назвати це «Людина 2.0».

— Як вони це зробили?

— Я не знаю, — Марк почухав потилицю. — Я все ж таки не вчений, а звичайний лікар. Але я поставив би на генну інженерію. Причому неймовірно витончену. Якось вони змогли змінити саму анатомію людини. Мутації, радіація, хімія – я не знаю. Швидше за все, пряме втручання у ДНК. Потрібне детальне обстеження та обладнання, якого на крейсері просто немає. Можливо, на Землі наші вчені зможуть вивчити його набагато докладніше та розібратися, що саме з ними зробили.

— Що вам ще вдалося з'ясувати? — Броценков відклав малозрозумілі йому томограми і глянув на Марка.

— У нього навдивовижу швидка регенерація тканин. Фактично за два дні досить тяжка вогнепальна рана вже стабілізувалася до стану, на який у звичайної людини пішов би щонайменше тиждень. Куля вдарила просто в кістку біля щиколотки й дала серйозну тріщину. Тепер сканер показує активне формування кісткового мозоля, пошкодження швидко заповнюється новою тканиною. За моїм прогнозом, приблизно за тиждень кістка майже зростеться і він зможе нормально ступати на ногу. М’язова тканина теж відновлюється з неймовірною швидкістю. Я такого зроду не бачив. З погляду нашої медицини це практично неможливо. Але це факт.

— Це все? Говоріть все, що помітили. Чому я маю витягати з вас кожну дрібницю? І не уявіть себе незамінним лише тому, що цей колоніст вирішив розмовляти тільки з вами, — похмуро повідомив полковник.

— Від його поту немає запаху, — зауважив Марк.

Броценков насупився.

— Цілковито. Хоча я бачив, що йому було боляче, від напруження та стресу він рясно пітнів, але запаху не було взагалі. Я навіть розпитав кількох солдатів, які конвоювали його вже на кораблі без шоломів, і охорону, що тепер чергує біля камери. Будь-яка інша людина на його місці вже пахла б потом після бою, поранення й доби в камері. А він — ні. Спочатку я думав, що річ у шкірі або якомусь засобі, але аналіз показав інше.

Марк підвівся, дістав із сумки пробірку з прозорою рідиною і, відкривши її, простяг полковнику.

Той гидливо скривився, але все ж таки взяв пробірку і понюхав. Рідина зовсім нічим не пахла. Полковник уловив лише специфічний запах стерильного пластику.

— Це секрет його потових залоз. По суті, майже чистий охолоджувальний флюїд з електролітами. У ньому майже немає органічних сполук, які в нас взаємодіють із бактеріями шкіри й згодом утворюють характерний запах. Це зовсім інший хімічний склад. Його організм охолоджується так само, як наш, він пітніє, але цей піт майже не створює середовища для появи запаху.

— Я досі не розумію, Носолін, яке все це має відношення до військових знань і розвідданих, — сказав полковник, повертаючи йому пробірку.

Марк закрив її і знову прибрав у сумку.

— Загалом поки що жодного. Але, думаю, це лише найпомітніші ознаки, які першими впали нам у очі. Мені потрібно провести детальніше обстеження. Я майже впевнений, що всередині приховано набагато більше подібних змін, про які нам необхідно знати, особливо якщо таких людей багато.

— Ви думаєте, що такі, як він, і становлять їхню армію? — поставив цілком логічне запитання полковник. — Цей хлопець керував однією з тих бойових машин, над уламками яких зараз корплять наші техніки.

— Можливо. Можливо, це якийсь генетичний експеримент зі створення суперсолдатів, — цілком серйозно сказав Марк, помітивши, як загорілися очі полковника. — Я дуже прошу не завдавати йому шкоди, доки не обстежу його повністю. Як довго ми перебуватимемо на цій планеті?

— Цього вам знати не належить, Носолін, — суворо поглянув на нього полковник. — Але час я вам дам.

Нахилившись ближче і понизивши голос, Броценков продовжив:

— Ми хочемо знайти ті покинуті міста, про які він говорив, і ретельніше допитати інших полонених, щоб отримати розвідувальні відомості. Тому не валяйте дурня й беріться до своїх тестів якнайшвидше. Можете починати просто сьогодні, зараз. Але щоб це був останній раз, Носолін, коли ви дозволяєте собі подібні розмови й демонструєте захоплення їхніми технологіями. Інакше я не зважатиму на ваш «особливий» статус перед полоненим, і незавидна доля може спіткати як його, так і вас. Вам усе зрозуміло? Виконуйте.

Полковник підвівся з-за столу і покинув кімнату, зачинивши за собою металеві двері кубрика.

Увесь наступний день Марк витратив на вивчення зібраних аналізів і різних знімків. Від деяких знахідок у нього очі лізли на лоба. Наприклад, він виявив, що у Крістофера немає сліпої плями на сітківці. Фоторецептори в його очах були спрямовані «правильно», подібно до очей восьминогів на Землі. Зоровий нерв під’єднувався зі зворотного боку сітківки, повністю усуваючи сліпу пляму, підвищуючи світлочутливість і знижуючи ризик відшарування.

Другим разючим фактом виявилося те, що Крістофер мав у буквальному сенсі ідеальну шкіру. Жодних веснянок, родимок, бородавок чи папілом — узагалі нічого. Водночас вона не виглядала гумовою або штучною: була теплою, пружною, гладкою й м’якою на дотик. А ще у нього повністю відсутній рефлекс пілоерекції, тобто звична людині гусяча шкіра. Зовні Крістофер ніяк не реагував на зміну температури, коли вони навмисне перевіряли його реакцію на спеку й холод у камері.

Записавши все це на звіт, Марк заснув тривожним сном у своїй каюті-пеналі, розмірковуючи про те, які ще дива приховує в собі цей дивний колоніст.

Уранці другого дня, щойно на крейсері пролунав сигнал побудки, Марк зірвався з ліжка і, нашвидкуруч одягнувшись, почистивши зуби й проковтнувши денну дозу вітамінів, знову вирушив до тюремного відсіку, де тримали Крістофера.

Дорогою його зустрів посильний і доповів, що решту полонених завантажили на один з есмінців, який пішов гіпертонелем назад до Землі. Це засмутило Марка: він хотів особисто їх оглянути, але цим займалися інші лікарі, а йому передали лише коротке зведення медогляду, у якому нічого дивного не виявилося. Анатомічно це були майже такі самі люди, як він, хіба що набагато здоровіші за середнього роттеанця. Схоже, медицина колоністів перебувала на дуже високому рівні. Проте походження людей на кшталт Крістофера залишалося загадкою, і Марк збирався сьогодні остаточно її розгадати. Тим паче полковник уже починав злитися й вимагав негайно добути нові відомості, інакше обіцяв застосувати власні методи.

У камері було тихо. Крістофер лежав на ліжку із заплющеними очима і, здавалося, спав.

Брязнули сталеві двері, й Марк увійшов усередину, несучи із собою папери для записів і кілька портативних медичних приладів.

Крістофер розплющив очі й неквапливо підвівся на жорсткому ліжку, вкритому лише теплою, але досить тонкою ковдрою.

— Доброго ранку, доку, — безтурботно всміхнувся він, і Марка знову охопила заздрість при вигляді його бездоганних зубів.

— Доброго, — неохоче відповів той і сів за маленький стіл. — Перейду відразу до справи. Полковник вимагає від тебе нових даних, інакше замість мене з тобою розмовлятимуть офіцери контррозвідки, а в них свої методи спілкування з полоненими.

— Як я вже казав, я не видам вам координати наших заселених світів, — сказав Крістофер, сідаючи за стіл навпроти нього.

— Тоді дай мені хоч щось, про що я зможу доповісти полковнику і тим самим відстрочити момент, коли він остаточно вийде з себе і розстріляє тебе, — майже в розпачі сказав Марк, рипнувши металевим стільцем.

Він знову дорікнув собі за зайві емоції й боязко поглянув на камеру спостереження в кутку. На щастя, Марк знав, що полковник зараз за ним не стежить. Ще вчора той полетів разом з однією із груп до координат покинутого міста, які повідомив Крістофер. Але по той бік камери все ж сиділи офіцери розвідки, нехай і нижчого рангу.

— А що ти хочеш дізнатися, доку? Запитай. Я відповім на все, на що зможу, — так само спокійно подивився на нього полонений.

Марк почухав потилицю, збираючись із думками. Стільки всього хотілося дізнатися, стільки всього потрібно було дізнатися. Ось тільки його цікавило зовсім не те, що було потрібне командуванню.

— Скажи мені, скільки колоністів живе у ваших населених світах. За доступними мені архівними даними, вас полетіло приблизно мільйон чи два. Це правда?

— Приблизно мільйон, — уточнив Крістофер, дивлячись на нього.

— Скільки планет ви заселили? Це ти також не можеш сказати?

— Більше однієї, — після секундного роздуму відповів Крістофер.

Марк закотив очі у відчаї. Так справа не зрушить. Цей чоловік був або зовсім безстрашним, або дурним. Найімовірніше, перше, подумав Марк, розглядаючи ідеально сформоване тіло й чисте, спокійне обличчя полоненого, який сидів навпроти.

— Ти вмієш будувати ті людиноподібні машини? — поставив він чергове запитання зі списку.

— Ні. Я лише бойовий пілот, не інженер і не технік. Я не вмію будувати такі машини й не маю потрібних вам знань. Можу провести певну діагностику, щось виправити за підказками бойового ШІ машини, але тяжкі пошкодження, повноцінний ремонт, а тим паче виробництво та креслення — ні. І це не брехня. У вас же теж не кожен пілот здатний побудувати крейсер, хіба не так?

Марк похмуро кивнув.

— Скільки у вас таких машин? Ваша військова техніка переважно ґрунтується на плазмовій зброї?

— Здебільшого так. Ви це і без мене, напевно, помітили під час бою. Зброя, подібна до вашої, давно вийшла з вжитку і збереглася радше як сувенір.

— У якому сенсі? — поцікавився Марк.

— У тому сенсі, що ми маємо любителів постріляти по мішенях у тирі.

— Серед обох видів? Таких, як ти, та звичайних?

— Найчастіше серед звичайних, але це захоплення доступне всім охочим.

Марк посовався на жорсткому стільці.

— Якщо ми вже заговорили про це, скажи мені, як ви самі себе називаєте, як розрізняєте між собою. Ось ти — я дивився твої біопоказники, знімки й аналізи. Твоя анатомія та біологія разюче відрізняються від інших людей, яких ми взяли в полон. Невже між вами немає якоїсь внутрішньої термінології?

Крістофер, здавалося, замислився на мить.

— Мені важко сказати. Можливо, на самому початку і існував якийсь чіткіший поділ. Я точно не пам'ятаю. Це дуже специфічна історична інформація, і, правду кажучи, я ніколи особливо цим не цікавився. Все сталося досить давно.

— Тоді розкажи мені, хто або що ти таке. Зовні ти звичайна людина, але всередині відмінності величезні: будова кісток, очі, шлунково-кишковий тракт, шкіра, рефлекси, піт, волосся і ще купа речей, про які я поки лише здогадуюся. Чи цього ти теж не можеш розповісти?

— Перший аванпост і перший постійний дім були засновані саме на цій планеті. Сюди прибували кораблі для перегрупування, ремонту, калібрування двигунів і підготовки до подальшого шляху. Тут заклали перші міста. Хтось залишався лише на кілька місяців, хтось на роки, а багато людей зрештою вирішили оселитися назавжди. Умови тут були придатні для життя, хоча й досить суворі. Повітрям можна дихати, вода є, а місцева мікрофлора майже не взаємодіє з людським організмом. Але клімат прохолодний, часто дмуть сильні вітри, а спалахи зірки часом змушують людей ховатися в захищених будівлях. Жити тут можна було без особливих проблем, просто цей світ ніколи не був таким зручним, як Земля.

Після того як налагодилися зв'язок і постачання, кораблі, що прибували, почали вирушати далі, до інших систем, де люди планували влаштуватися вже ґрунтовно і назавжди. Саме там наші вчені одного разу задумалися: що простіше і надійніше — змінювати кожен новий світ під людину чи змінити саму людину так, щоб їй було простіше виживати у нових світах? Вибрали другий варіант. І тоді у справу вступила генна інженерія.

Крістофер замовк, задумавшись про щось своє. Так тривало кілька хвилин, доки Марк не витримав.

— І? Що було далі?

— Це довго розповідати, док. Але маю зустрічну пропозицію.

— Яка ще пропозиція? — насторожено випростався Марк на стільці.

— Пропоную завтра злітати на планету, і я покажу вам невеликий музей. Він міститься у старому підземному бункері. Там збереглося багато історичних відомостей про нашу цивілізацію. Думаю, вам як ученому й медику буде цікаво дізнатися, як усе відбувалося.

Він посміхнувся так само спокійно і безтурботно.

Увесь цей час Марка не полишало неприємне відчуття десь унизу живота. Йому дедалі сильніше здавалося, що ця людина грається з ним, наче кішка з мишею. Спокій Крістофера починав дивним чином злити й дратувати Марка.

— Я подивлюся, що можна зробити, якщо там і справді є цінна інформація. Але нічого не обіцяю. Треба дочекатися, поки повернеться полковник, вони... — Марк осікся на півслові, подумки чортихнувшись. Він знову розповідав полоненому інформацію та плани замість того, щоб отримувати їх від нього.

Марк підвівся і озирнувся, наче щось шукав. Потім згадав і дістав із кишені кілька пластикових флаконів із вітамінами, поставивши їх на столик.

— Не забувай приймати раз на день. Це базова доза вітамінів. На тюремному пайку ти всього необхідного не отримаєш.

— Дякую, док. Інші можете залишити, але вітамін C мені не потрібен, — усміхнувся Крістофер.

— У якому сенсі не треба? — Марк насупився. — Ви сидите на тюремному пайку, без нормального харчування, майже без сонця та руху. Якщо ви занедужаєте, полковник з мене шкуру здере.

— Не захворію, доку, не переживайте. Мій організм здатний синтезувати вітамін C самостійно. Втім, ви це, напевно, скоро самі виявите за аналізами.

Крістофер перебрався на свою лежанку й розтягнувся на ній, наскільки дозволяла її довжина. Ноги трохи звисали з краю — ліжко явно було йому закоротке.

Марк почухав потилицю й усе-таки залишив флакони на столі, не знаючи, що ще з ними робити. Поряд із цим дивним чоловіком він дедалі частіше почувався дурнем і неуком.

— Тоді до завтра. Я поговорю з начальством, якщо ти даси координати цього бункера.

— Добре, Марку, — відповів Крістофер, проводжаючи його поглядом.

Марк постукав у двері, і охоронець випустив його із камери.

***

Коли шлюз посадкового модуля відкрився, Марк насамперед відчув холодне повітря, що вдарило йому в обличчя. Після стерильного тепла корабля воно здалося особливо неприємним. Температура навіть на освітленому боці планети рідко піднімалася високо, а постійний вітер робив її ще нижчою за відчуттями. Марк машинально застебнув куртку до самого коміра й ступив слідом за охороною на бетонний майданчик старого космодрому.

Тепер, коли над головою не рвалися снаряди та не вили сирени, Марк уперше зміг спокійно розглянути цей світ. Під час штурму все навколо змішалося йому в червоне світло, дим, вітер і спалахи розривів. Зараз планета здавалася майже тихою. Проксима так само висіла низько над горизонтом, фарбуючи сірі скелі і старі будівлі в теплий буро-червоний відтінок. Небо було бляклим, сіро-ліловим, а довгі тіні від будівель лежали майже нерухомо, ніби тут назавжди застиг пізній вечір.

Тут узагалі не існувало звичного йому дня. Планета завжди була повернута до своєї зірки одним боком, а місто лежало в смузі між вічним світлом і вічною ніччю. Проксима майже не змінювала положення на небі, й довкола постійно панувало щось схоже на пізній холодний вечір. Лише хмари рухалися швидко — низькі й рвані, гнані безперервним вітром із темного боку планети.

Марк подумав: чи хотів би він жити тут після Землі? Мабуть, ні. Надто похмурим був цей світ. Проте він був придатний для життя, і близько мільйона людей колись побували тут транзитом, а дехто жив століттями, як населення зруйнованого міста. Зруйнованого ними. І заради чого? За останні кілька днів після знайомства із цим дивним чоловіком Марк уже не раз запитував себе: навіщо взагалі потрібна вся ця війна? Місто колоністів їм точно не загрожувало. Воно просто жило своїм життям, доки вони не прийшли й не напали. Марк озирнувся на полковника, але, на щастя, той не міг прочитати його «непатріотичних» думок. А для Крістофера цей світ був домом. Чи він перебував тут лише по службі? Марк зрозумів, що якось забув про це запитати. Яким був справжній дім Крістофера, якщо народився він не тут?

Полонений крокував попереду в супроводі двох важкоозброєних охоронців. Усі розмови з начальством забрали цілий день, і лише сьогодні вони знову висадилися біля пошкодженого міста, щоб повернутися до нього. Від атаки минуло вже чотири дні. Пошукові загони повернулися вчора ввечері з порожніми руками. Міста вони знайшли й навіть обстежили, але Крістофер не збрехав: усі приміщення, які їм вдалося відкрити, виявилися порожніми скелетами, де вже десятки, а то й сотні років ніхто не жив. Запилені кімнати, старі коридори, покинуті будівлі — нічого справді цінного.

Коли їх підвели до непомітної будівлі, майже не пошкодженої під час атаки, вони спочатку навіть нічого особливого не помітили. Але потім Крістофер підійшов до, здавалося б, глухої стіни і натиснув невидиму для решти кнопку. Стіну прорізала вузька щілина, а потім частина її безшумно відсунулась убік під рукою Крістофера. Він обернувся і поманив їх за собою:

— Ходімо. Усередині немає зброї, можете не боятися. Це лише музей, капсула часу — так це називали у вас на Землі, так? Чи я правильно вживаю цей термін?

Полковник глянув на нього недовірливим поглядом, але нічого не сказав. Потім коротко скомандував, і один із охоронців, пересмикнувши затвор важкого кулемета, рушив уперед у темряву, освітлюючи її ліхтарем на плечі.

Вони спускалися пологими сходами. Освітлення ніде не було видно, довкола тяглися лише глухі стіни. Потім вони вперлися в такі самі глухі двері, що вели до якогось приміщення. На них тьмяно світився кодовий замок. Крістофер підійшов і вже хотів набрати комбінацію, але Броценков різко його зупинив.

— Не так швидко. Говори код від дверей.

Крістофер незворушно подивився на нього і відповів:

— 620345.

Полковник кивнув, і один із охоронців набрав комбінацію. Почулося тихе шипіння, і двері м'яко відчинилися, обдавши їх холодним повітрям. У приміщенні було набагато холодніше, ніж на поверхні.

Кулеметник ступив усередину, ведучи стволом слідом за променем свого ліхтаря. Пляма світла вихопила невелике приміщення з утопленими в стіни шафами, щільно припасованими одна до одної. Лише рівний ряд вогників світився в темряві приблизно на рівні пояса на кожній із цих пласких шаф.

— Що це таке? — запитав полковник.

— Це, як я й казав, капсула часу. Архів, закладений тут, щоб зберегти пам’ять про день, коли наші предки покинули Землю.

— Вирішили увічнити день своєї ганьби та зради всього людства? — хмикнув Броценков, освітлюючи своїм ліхтарем приміщення. Промінь стрибав з однієї шафи на іншу, ковзав по голих стінах і стелі.

— День, коли ми стали вільними, — м'яко відповів Крістофер і підійшов до однієї з шаф. Він натиснув невидиму в темряві кнопку, і приміщення залило м'яким приглушеним світлом.

Марк згадав про незвичайну структуру сітківки Крістофера, яку виявив під час обстежень. Мабуть, хлопець справді набагато краще за них бачив у темряві, раз так легко знайшов потрібну кнопку. Або ж заздалегідь знав, де вона міститься. Потім Крістофер підійшов до плоскої стіни, де стали помітні обриси тонкої рами, і потягнув її на себе. Рама висунулася вперед і засвітилася, утворюючи голографічне зображення. Воно розвернулося від стелі до підлоги, наче перегородивши приміщення навпіл, і Крістофер опинився по той бік екрану.

Пролунав приємний жіночий голос незнайомою Маркові мовою. Крістофер кілька разів торкнувся пальцями панелі, і за мить усі почули запис уже рідною мовою.

— Рік 2100. Система Проксими Центавра. Світ, який дав нам притулок і зберіг нас у перші роки, перш ніж ми рушили далі, до нових світів. Тут я разом із майже мільйоном колоністів знайшла перший новий дім — суворий і похмурий, але вільний.

Потім дівчина ще довго розповідала про умови на новій планеті, але Броценкову це швидко набридло, і він різко заговорив:

— Досить. Покажи нам те, про що ти говорив. Навіщо мені знати всі ці історичні подробиці? Я не маю жодного бажання слухати історію зрадників людства.

Марк болісно скривився. Початок лекції здався йому неймовірно цікавим, але військові, схоже, мали своє розуміння цінностей.

— Як скажете, — спокійно кивнув Крістофер і, зробивши кілька рухів рукою, перемотав запис уперед.

Жінка на записі продовжувала говорити:

— 2110 року група наших учених, які досліджували ДНК, зробила проривне відкриття. Нам вдалося взяти під контроль розвиток людського організму на генетичному рівні. Нові світи ставили перед нами серйозні випробування, і ми вирішили піти зовсім іншим шляхом: змінювати не світи, а саму людину.

На голографічному екрані з'явилися зображення людського тіла, переплетені ланцюжки ДНК та схеми внутрішніх органів.

— Тераформування та інші способи підготовки планет до колонізації потребували довгих десятиліть, іноді століть. Зміна людського геному дозволила нам лише за кілька поколінь створити нову гілку людей, здатну жити в набагато важчих умовах. Ми навчилися керувати ДНК із такою точністю, що згодом генетика перетворилася майже на конструктор. Ми не лише пристосовували організм до нових світів, а й виправляли недоліки людини минулого, усували спадкові захворювання та створювали нові захисні механізми.

— Отож воно що, — глухо промовив Броценков.

Він повільно обернувся до Крістофера. На обличчі полковника з'явився такий вираз, ніби щойно підтвердилася його найстрашніша підозра.

— Я так і знав. Ви втрутилися в саму сутність людини, дану їй Богом. У те, що робить нас людьми. У наші слабкості, у те, ким ми є.

— Хіба слабкість — це те, чим слід пишатися? — спокійно запитав Крістофер.

— Не тобі вирішувати, що в людині є слабкістю, — відрізав Броценков. — Наше тіло створене таким, яким має бути. Хвороби, старість, біль — усе це частина людської природи.

— Навіть якщо дитина народжується зі спадковою хворобою і вмирає за кілька років?

Полковник на мить затнувся, але майже одразу відповів:

— Хворобу можна лікувати. Для цього й існує медицина.

— Ми її усунули, — сказав Крістофер. — Тільки не стали чекати, доки дитина народиться хворою. Виправили причину до того, як вона перетворилася на страждання.

— Ви не вилікували людину. Ви переписали її, наче механізм.

— Де проходить межа? Замінити хворе серце штучним — припустимо? Виростити втрачену тканину? Виправити ген, що спричиняє рак? Навчити імунну систему не знищувати власний організм?

Крістофер говорив тим самим рівним голосом, але тепер Марк розрізняв у ньому ледь помітну напругу.

— У який саме момент медицина стає єрессю, полковнику?

— У ту мить, коли людина уявила себе Богом і вирішила створити новий вид за власним образом.

— Ми не створювали нового виду. Ми залишилися людьми. Ми любимо, боїмося, помиляємося, народжуємо дітей. Тільки наші діти більше не зобов’язані розплачуватися за випадкові недоліки тіла, сформованого мільйони років тому для зовсім іншого світу.

— Недоліки? — обличчя Броценкова налилося кров’ю. — Ти називаєш людську природу недоліком?

— Я називаю недоліком анатомію, через яку жінка може померти, даючи життя власній дитині. Наші діти народжуються раніше й завершують розвиток уже після народження. Їхні матері більше не гинуть лише тому, що велика людська голова має пройти крізь таз, пристосований для прямоходіння. Якщо ми могли усунути цю небезпеку, чому мали зберегти смерть?

— Тому що не вам вирішувати, якою ціною має даватися життя!

Уперше за весь час розмови спокій на обличчі Крістофера здригнувся. Не зник — лише став холоднішим і жорсткішим.

— Але ви чомусь вирішили, якою ціною його можна відняти.

— Ваше місто було військовою базою, — відрізав Броценков. — Ви зустріли нас зброєю.

Крістофер гірко всміхнувся.

— Військовою базою? Тут було невелике наукове містечко з населенням у тисячу двадцять чотири людини. Дослідники, інженери, медики, обслуговчий персонал та їхні родини. Більшість приїжджала сюди на кілька місяців, працювала вахтовим методом, а потім поверталася додому. Постійного гарнізону майже не було — лише невелика охорона й один бойовий мех.

Він зробив коротку паузу.

— Мій.

Марк згадав підбиту білу машину, що лежала на одній із будівель. Згадав відкриту кабіну та величезну дірку у центральній частині корпусу.

— Інші чотири машини були технічними та вантажними, — продовжив Крістофер. — Ними ремонтували будівлі, переносили обладнання та виконували роботи за межами захисного купола. Коли ви напали, їхні пілоти встановили на машини всю зброю, яку змогли знайти. Більшість із них ніколи раніше не брали участь у справжньому бою.

— Вони відкрили вогонь по наших військах, — сказав полковник.

— Після того як ваші кораблі почали стріляти.

Голос Крістофера став тихішим, але від цього кожне слово прозвучало ще виразніше:

— Ви не спробували встановити зв’язок. Не наказали транспортному кораблю сісти. Не запропонували нам здатися або скласти зброю, якої в нас практично не було. Ви вийшли з гіпертонелю й відразу відкрили вогонь. Спочатку атакували наш корабель, потім почали висаджувати десант і обстрілювати місто з орбіти. Що, на вашу думку, ми мали зробити? Вийти назустріч і подякувати?

— Ви чинили збройний опір, — процідив Броценков.

— Ви називаєте опір доказом нашої ворожості лише тому, що ми не дозволили знищити себе без бою.

Крістофер глянув на полковника і знову гірко посміхнувся.

— Велика перемога великого флоту. Кілька десятків кораблів проти маленького наукового містечка, одного бойового меха й чотирьох вантажних машин. Ваші стратеги, мабуть, дуже собою пишаються.

— Ми виконали поставлене завдання, — викарбував Броценков. — Ваш опір було придушено.

— Придушено, — повторив Крістофер, ніби пробуючи це слово на смак. — Поки я сидів у камері, охоронці багато розмовляли. Особливо коли думали, що я сплю чи не розумію вашої мови. Один крейсер, п'ять десантних кораблів і близько п'ятисот убитих та поранених. Я правильно запам'ятав ваше зведення?

Полковник нічого не відповів.

— Наш транспортний корабель устиг підбити ваш крейсер і кілька шатлів, перш ніж його знищили. Не бойовий корабель — звичайний транспорт, що доставляв сюди припаси та змінний персонал. На землі вас зустрів один бойовий мех і кілька робочих машин. І все ж заради знищення тисячі вчених, інженерів, медиків та їхніх родин ви поклали п’ятсот власних людей.

У голосі Крістофера не було торжества. Лише втома і стримувана гіркота.

— П’ятсот людей, які могли повернутися додому. До своїх батьків, дружин, чоловіків і дітей. Ви вбили наших і безглуздо занапастили своїх. А тепер стоїте тут і розповідаєте мені про священну цінність людської природи.

Марк згадав солдата, який намагався обома руками затиснути обрубок ноги. Згадав ряди поранених у десантному шатлі, розбиті обличчя, пропалені тіла та власні руки, вкриті чужою кров'ю.

Тоді п’ятсот людей здавалися йому ціною тяжкої, але необхідної перемоги.

Тепер ця цифра раптом набула зовсім іншого змісту.

Їх відправили штурмувати місто, яке не збиралося на них нападати. П’ятсот людей загинули або були скалічені заради того, щоб командування могло доповісти про успішно придушений опір.

Крістофер нічого не знав про ув'язнених, яких мовчки висмикували зі строю і тягли до транспортного вертольота. Не знав, як Марк опинився на «Тамерлані» лише тому, що не вчасно посміхнувся. Але від цього його слова не ставали менш точними.

— Скажіть мені, полковнику, — продовжив Крістофер. — Кого ви сьогодні захищали?

— Закрий рота, — неголосно промовив Броценков.

— Чому? Тому що ваші втрати звучать не як героїзм, а як ціна вашої некомпетентності?

— Ти забувся, мутанте.

В очах Крістофера вперше з'явився не спокій і не холодна цікавість, а гнів, що стримується.

— Ні, полковнику. Це ви хочете, щоб ми забули. Забули, хто напав першим, щоб потім назвати наш опір виправданням власного нападу.

Броценков різко ступив до нього і висмикнув пістолет із кобури. Ствол уперся в груди Крістофера.

— Ким ти себе вважаєш? Богом? Ангелом? Чи ще кимось? Думаєш, я не бачу, як ти дивишся на нас? З яким холодним спокоєм та зневагою? Думаєш, я просто солдафон, якому тільки з гармат стріляти? Думаєш, я прийшов сюди, сподіваючись щось у тебе дізнатися?

— Ні. Я не бог. Як і ви, я лише людина. Але саме ви щойно назвали мене мутантом.

— Так. Ти чортовий мутант. Але я знаю, що ти так легко можеш померти, як і твої друзі, яких ми вбили. А тепер скажи мені: що завадить мені пристрелити тебе прямо зараз? Мені більше від тебе нічого не потрібно. Ми вже з'ясували розташування ваших заселених світів. Адже ти не один потрапив до нас у полон. А інші — вони не такі, як ти. Вони так само підвладні страху. І давно вже нам усе розповіли.

У Марка відвисла щелепа від подиву. Його погляд кілька разів метнувся від полковника до бранця.

Але Крістофера ця новина, здавалося, зовсім не збентежила. І що найбільше вразило Марка — він уперше всміхнувся з легкою зневагою. Саме такою, про яку щойно говорив полковник, хоча Марк міг заприсягтися всіма святими, що за ці дні Крістофер жодного разу не дивився на них з отруйною усмішкою.

Він зробив крок на інший бік голографічного екрану. Світло обігнуло його фігуру гарними райдужними переливами і знову зімкнулося за спиною, формуючи зображення. Полковник мимоволі відступив на півкроку, так само впираючи пістолет у груди Крістофера.

— Ви можете мене вбити, звісно. Але це вам нічого не дасть. Ви зруйнували наше місто й думаєте, що знову перемогли, як тоді, сотні років тому. Ні. Це не так. І я знаю, що ти блефуєш. Ніхто тобі нічого не розповів. Вони не могли, бо просто цього не знають. А я знаю, — голос Крістофера зазвучав холодною сталлю, і Маркові на мить здалося, що той наче став вищим, хоча, можливо, це була лише гра світла.

У цей момент пролунав тріск рації, і зляканий голос майже закричав:

— Тривога! Тривога! Нас атакують! Ми під атакою! Численні ворожі кораблі! Тривога!

Марк не встиг нічого збагнути, як Крістофер схопив його за комбінезон і різко смикнув за собою. Вони впали назад, з іншого боку сяйливої голографічної перегородки. Все сталося настільки миттєво, що Марк лише почув гучні пістолетні постріли, що розірвали тишу приміщення.

«Ну ось і все», — подумав він і заплющив очі, вирішивши, що йому кінець і ці кулі призначалися йому і Крістоферу.

Але минуло кілька секунд, а він усе ще почувався живим. Нічого не боліло, крім забитого куприка після того, як він гепнувся на зад від різкого ривка Крістофера. Потім приміщення струсонуло оглушливою канонадою, від якої заклало вуха: важкоозброєний піхотинець натиснув на спуск свого кулемета.

Там, де ще секунду тому висіла лише голограма, спалахнув захисний екран. Яскраві гексагональні сегменти замерехтіли в повітрі, і важкі кулі безсило розбивалися об них спалахами світла.

Нарешті стрілянина припинилася. Марк дивився на гільзи, що котилися по підлозі, все ще ошелешений і приголомшений. Броценков безсило вдарив ногою по світловому бар'єру, але з таким же успіхом він міг ударити ногою по броньованому борту крейсера.

— Носолін! Негайно вийди з-за екрана! Це наказ! — закричав полковник, тицяючи в їхній бік розрядженим пістолетом.

— Ти мерзенний зрадник! Якщо ти зараз не вийдеш, я... — полковник обірвав свою загрозу, зрозумівши, що нічого не зможе зробити. Марк був за екраном — силовим полем, як тепер зрозумів він.

Крістофер впевнено і спокійно підвівся на ноги, а потім глянув на Марка.

— Ти можеш піти. Поле тебе пропустить, але не пропустить їх назад. Хвилин за десять тут буде наш ударний загін. Вони знищать крейсер, якщо той не встигне піти в гіпертонель, — спокійно заговорив він. — Але ти маєш і інший вибір. Залишайся зі мною. Думаю, ти зможеш знайти собі місце у нашому світі. Я допоможу тобі, як ти мені допоміг. Вирішувати тобі.

Марк кілька разів перевів погляд з Крістофера на полковника та охоронців і подумав, що на підлозі не так уже й погано лежати, якщо при цьому залишаєшся живим. А ще йому зовсім не хотілося повертатися до своєї каюти-пеналу, навіть незважаючи на те, що в ній були двері.

По рації знову пролунали крики, а потім вона раптово замовкла. Кулеметник заметушився, кидаючи погляди то на Марка з Крістофером, то на свого командира.

— Товаришу полковнику? — запитав він панічним голосом.

— До біса! Відступаємо! Будь ти проклятий, Носолін. Треба було залишити тебе гнити на тому заводі. Заряди до дверей і входу! Завалимо їх тут, нехай здихають, тварюки. Виконувати! — закричав полковник, ховаючи непотрібний пістолет у кобуру.

Він і кулеметник, що кинув розряджену зброю, кинулися вгору сходами.

Марк підскочив з підлоги, і коліна болісно відгукнулися на різкий рух, але Крістофер зупинив його, схопивши за плече.

— Спокійно. Це поле не проб’є жоден заряд, який вони здатні сюди притягти. Для цього знадобилося б щось набагато важче.

Крістофер щось натиснув на рамці екрана, і Марк побачив панораму планети з космосу.

— Це зображення із супутника. Ви його не виявили — він перебував у режимі маскування. Супутник передав сигнал тривоги тієї самої миті, коли ви атакували наше місто. Найближчий військовий загін одразу мав вирушити нам на допомогу. На жаль, навіть із нашими технологіями гіперстрибок на таку відстань триває кілька днів. Мені потрібно було лише виграти час.

Марк побачив на екрані обриси «Тамерлана». Корабель вів вогонь — це було видно зі спалахів уздовж його бортів. Потім Марк здригнувся від несподіванки: у крейсер наче щось врізалося з неймовірною швидкістю, наскрізь пробивши й розворотивши місце, де містилася командна рубка. Чи то супутник перебував досить близько, чи мав неймовірну оптику, але Марк бачив усе лячно чітко. Слідом прилетіло ще кілька фіолетових спалахів і вдарило в борт крейсера. Яскраві двигуни, що вже готували корабель до відходу в гіпертонель, разом погасли, а ще за кілька секунд «Тамерлан» розірвало сліпучим спалахом, від якого Марк замружився й відвернувся.

Коли він знову поглянув на екран, космос уже зник. Тепер зображення передавала прихована камера біля бункера, спрямована туди, звідки вони прийшли. І Марк знову побачив неймовірну картину. Витончений шатл стрімко розсік червонувате небо й завис над землею. З нього один за одним зістрибнули кілька тих самих крокуючих двоногих машин, здійнявши навколо себе хмари пилу. Із шатла, на якому прибули полковник та решта, пролунало кілька пострілів, але снаряди лише чиркнули по силовому полю, що спалахнуло гексагональними сегментами. За мить яскраві спалахи плазмових гармат мехів рознесли роттеанський шатл на шматки.

— Можемо виходити. Вже безпечно, — сказав Крістофер, простягаючи Марку руку.

— Але ж там міни, заряди... — запротестував Марк, але його новий товариш лише посміхнувся.

— Ходімо зі мною.

Марк ухопився за його руку і тяжко підвівся. Вони зробили крок через екран, який одразу погас за їхніми спинами, і попрямували нагору.

Зовні Марк не одразу відчув холод через шок. Лише за кілька хвилин його почало трусити — чи то від пронизливого вітру, чи то від пережитого нервового потрясіння.

Машини швидкими й упевненими кроками прямували просто до них. Одна відокремилася від решти й спритно наздогнала полковника, який біг голою землею, а потім підхопила його величезними механічними пальцями. Марк устиг помітити, як Броценков вихопив пістолет, приставив дуло до скроні й кілька разів судомно натиснув на спуск, забувши, що вже розстріляв усі набої. Після цього крокуюча машина обережно стиснула навколо нього пальці, повністю приховавши полковника від очей.

Вперед вийшла легша машина, що помітно відрізнялася від інших конструкцією та кольором. На її запиленій білій броні красувалися великі червоні хрести. Машина опустилася нижче і витягла вперед величезну долоню. З кабіни, що відкрилася, на неї спритно зістрибнула струнка постать у білій броні, а потім по металевій руці спустилася на землю.

Марк одразу зрозумів, що це жінка.

Вона торкнулася шолома, і темне дзеркальне скло стало прозорим. На Марка поглянули незвичайно чисті, яскраво-сині очі — кольором так схожі на небо далекої Землі.