Чому?..

Я люблю дощ, який раптово

розверзне сірі небеса,

І незнайомець випадковий

не бачитиме, що сльоза

скотилась по щоці блідій,

Зірвалась і розбилась дзвінко,

Бо рана у душі моїй

Примушує ридати гірко.

Намертво стиснуті вуста,

Туманна посмішка мінлива,

Вона притворна і пуста –

Гримаса відчаю жахлива.

Краплинки котяться сріблясті,

Впереміш дощ й солоні сльози,

Так хочеться долілиць впасти,

Всередині бушують грози.

Червоні очі підведу,

Подивлюсь на свинцеве небо,

І на коліна я впаду,

Востаннє подивлюсь на тебе.

Ти посміхаєшся так щиро,

Так ніжно в очі заглядаєш,

З грудей ти серце вириваєш,

При цьому виглядаєш мило.

Мій друг, моя сім’я названа,

Я всю себе тобі віддала,

Я знала, що не бездоганна,

Але спокійно довіряла.

Ти обіймав мене щоденно,

І лунко ти завжди сміявся,

Для тебе стало це буденним,

Ти жалом в серце увірвався.

Зсередини терзав і рвав,

І в очі ти завжди дивився,

А потім м’яко обійняв

І усмішку зірвав з обличчя.

Я не дізнаюся чому...

За що мене зітер ти в порох...

Глухий і гострий, сильний шорох

Затягне серце у пітьму.

Твоєї зради біль відчую

Лиш доторкнувшись до грудей,

Нічого більше не турбує,

Лиш тиша мовчазних ночей.