Уламки білих крил

Я кожен день хапався за оману,

Гадав: ось крок — і долю розверну!

Знайду слова, вгамую тугу п’яну

І поверну загублену весну.

Тримався віри, наче за стеблину,

Щодня боровся з відчаєм німим.

Але надія гасне щохвилини,

І світ стає безжальним та пустим.

І гірше тільки. Біль пече до тління,

Стискає горло, вичерпано сил...

У безвість котиться моє моління,

І падають уламки білих крил.

Невже кінець? І гасне безнадійно

Останній промінь тих щасливих днів?

Закрила двері холодно й надійно,

Не залишивши навіть крихти слів?

Я не звикаю. Все в мені бунтує —

Кричить душа у темряву глуху!

Вмирає те, що серце ще рятує,

Лишаючи розпуку на шляху.

Вмирає все... Та як з коханням бути?

Воно палає, плаче і болить.

Тебе несила серцю позабути,

І як мені без тебе далі жить?