Струси земні, що підносять свідомість угору

Буря кипить в порцеляні, крізь запахи кави,

Кришаться чорні масні тектонічні пласти.

Крапля, що пальці пече аж до болю, мов лава,

Палить мости, які я не встигаю звести.

Шторм пахне терпким медово-гречаним полином,

В піні його закипають полярні сніги.

Час перестав бути тихим сповільненим плином —

Б’ється об гострі, скляні крижані береги.

Різко змиває цунамі ілюзій фактуру,

І залишає густий і гіркий абсолют.

Спалах і струм, що виламують архітектуру,

Раптом у серці пускають нестримний салют.

П’ю оцей хаос, затиснутий в межах фарфору,

Сковтую гнів, наче зорі, що впали на дно,

Струси земні, що підносять свідомість угору.

І розчиняюсь, мов темне й палке полотно.

20 серпня 2026 р.